В одному з попередніх блогів ми розповіли про Костянтина Воскобойника – українця з Черкащини, який у 1941–му збудував правильну Росію на кордоні з Україною – маленьку, демократичну і без імперських понтів та диктатури – Локотську республіку. Але в Росії таке не працює – і Воскобойника вбили уже на початку 1942-го.

Після нього Локотську русь очолив інший колоритний персонаж – Броніслав Камінський, спочатку ідейний комуніст, а потім – затятий російський нацист. І взагалі – людина-суперечність. Етнічно Броніслав, як і Воскобойник, був не зовсім росіянином – але це йому не заважало. Як і Сталіну. Червоний імператор московії – теж не з костромских чи вологодських, але ж бач – нахапався. Бо нема більшого фанатика за неофіта.

Родина Камінських була з обрусілих інородців. Батько – польський шляхтич із Померанії, мама – уродженка Риги, із польсько–німецької родини. З 1870 року сім’я жила в Петербурзі, а от місце народження Броніслава давно стало приводом для спекуляцій. Історики називають його уродженцем Петербурга, Вітебська, Мінської чи Полоцької губернії чи польського Помор’я.

Всьому провина – помилка радянської паспортистки. У посвідченні вона замість Плоцької губернії на території нинішньої Польщі вписала Полоцьку губернію – у Білорусі.

Потім хтось виправив помилку, можливо сам Броніслав. Але суперечки тривають – бо всі від Камінського відхрещуються. Поляки називають його білорусом, а росіяни – поляком. Та сам він, як і Сталін, попри народження і походження, вважав себе росіянином.

На першу Світову Броня – так його називали в родині – не потрапив, бо був ще підлітком. У 1917-му вступив до Петроградського політеху.

Як і більшість студентів, зрадів революції і 19-річним добровольцем пішов до Червоної Армії. Став членом партії. Після війни попрацював інженером, довчився, блискуче захистив диплом і винайшов новий спосіб отримання синьки. Ми про синьку справжню, інтенсивного кольору ультрамарин. Нею колись відбілювали тканини і додавали відтінків вапну при побілці. Тоді ж це був прорив. Кар’єрні і життєві перспективи у комуніста–винахідника були просто блискучі.

Він одружився, завів чотирьох дітей. Ось молодий Броніслав зі своєю численною родиною.

Але життя зробило різкий кульбіт – і ветеран–комуніст став ворогом народу. Залетів – за довгий язик. На партзібранні посмів засумніватися у сталінській політиці винищення селянства – колективізації.

Камінського виключили з партії, заарештували і тортурами намагались вибити свідчення. Енкаведистські спецметоди описував так: "26 годин без можливості присісти. Повторення. Втрата свідомості. Знову повторення. Топили в воді, відкачували. Підвішували за ноги".

Вибити нічого не вдалося, тому Камінського звільнили. Заарештували ще раз – і знову звільнили. За сімейним переказом, обидва рази його врятувала сестра Антоніна. Вона їздила до Москви, добивалася прийому у члена ЦК партії Шверника – і брата відпускали. Але виглядає це трохи підозріло.

У 1937–му – нова біда. Нарком НКВС Єжов розпочав т. зв. Польську операцію. Хто не в курсі: більшовики–інтернаціоналісти влаштовували масові репресії за національною ознакою – цілком як нацисти. Крім геноциду українців, у 30–х вони провели польську, німецьку, латиську, литовську, естонську, фінську, грецьку, румунську, болгарську, китайську, корейську, іранську, афганську, курдську і навіть інгерманландську операції.

Знаєте такий народ – інгерманландці? Як що ні – то не дивно, бо його вже нема. Це було корінне угрофінське населення нинішньої Ленінградської області РФ – історичної Інгрії, або німецькою – Інгерманландії. Інгрів було небагато – близько 120 тисяч, переважно селян. У 1930–х їх безжально знищили – до чверті просто убили, решту – депортували до Сибіру і Середньої Азії. Хто зміг і встиг – утік до Фінляндії, Естонії чи Швеції. Зараз у світі нараховують всього 25–30 тисяч нащадків інгерманландців, які вважають себе фінами чи росіянами. Рідну мову пам’ятають заледве кількасот ентузіастів.

Загалом же в рамках національних операцій Сталіна були розстріляні сотні тисяч представників радянських нацменшин, ще більше – депортовані чи кинуті в ГУЛАГ і на інші “стройкі комунізма”.

Не потрапити під цей каток у Камінського шансів не було: польсько–німецьке походження, батько – дворянин, сам – інтелігент, невдоволений колгоспами, ще й чоловік сестри застрелився при спробі арешту. Це все тягнуло на розстріл – або довічну каторгу.

Але Броніславу знову дивно пощастило. В Сибіру він сніг не прибирав, а потрапив до шарашки. Так в СРСР називали своєрідні науково–технічні в’язниці, для рабської праці в яких спеціально арештовували науковців та інженерів. Камінський потрапив до такої шарашки – і працював над удосконаленням виробництва спирту.

У 1940–му Броню звільнили, і відправили у заслання на Брянщину – в Локоть. Там він здружився з Костянтином Воскобойником. Злі язики кажуть, що вони двоє були інженерами місцевого спиртзаводу, і свою республіку придумали на п’яну голову. Але це не зовсім так – спирт гнав тільки Камінський. Воскобойник же був викладачем Локотського училища, а до того – повстанцем і підпільником. Тому після відступу червоних у вересні 1941–го свою республіку і армію будував цілком свідомо – і тверезо.

Камінський же – який був не ворогом, а випадковою жертвою більшовиків – став його заступником і правою рукою. Коли Воскобойника убили – Броніслав став другим і останнім вождем республіки. І це був час її найбільшого розквіту – і найглибшого падіння.

Офіцер німецької розвідки Антон Доллерт писав про Броніслава так: "Воскобойник запровадив у республіці демократію – із виборами, судом присяжних і добровольчою самообороною. Камінський перетворив її на одноосібну деспотію – із призначенням своїх людей, втручанням у суд і примусовою мобілізацією до РОНА – Російської визвольної народної армії. Приєднав до республіки ще кілька районів, збільшив військо до 4–х полків, відновив роботу заводів і фабрик, і взагалі досяг видатних успіхів – але якою ціною?"

Ціна державного будівництва – як і сталінської індустріалізації – вимірювалась гекатомбами трупів. Більшовики діяли проти Локтя з небаченою жорстокістю. Так, коли після війни в СРСР судили заступника Камінського, Степана Мосіна, за розстріли партизанів, він прямо під час засідання пояснив: “Особисто я не страчував засуджених, але одного разу був присутній при розстрілі партизанів за спалення сіл”.

І ніхто в радянському суді йому не заперечив! Бо все саме так і було – під час “Великої вітчизняної війни”, яку так хочуть повторити нинішні росіяни, радянські партизани – палили російські села!

А що у відповідь робила Російська народна визвольна армія Камінського? Теж палила російські села! Всього на території республіки було знищено 24 села, з яких половину спалили червоні, а решту – самі камінці. Пійманих партизанських ватажків у Локті судили відкрито і з висвітленням у пресі. Але почалися і дикі позасудові розправи – над заручниками, родинами партизанів і дезертирів, просто підозрілими.

На території республіки з’явились німецькі та угорські гарнізони і зондеркоманда СС. Масові розстріли – з ініціативи СС чи самих камінців – відбувались на території колишнього царського конезаводу, перетвореного на тюрму. Після війни тут знайшли 22 ями із тисячами убитих.

Більшість розстрілів здійснив один спеціальний кат. Чи, точніше, катесса – Тонька–кулеметниця.

Її історія – жорстока і парадоксальна. 21-річна Антоніна Макарова пішла на війну доброволицею. Потрапила у В’яземський котел під Москвою, де загинуло 5 радянських армій. Її взяли у полон, але Тоня втекла з табору із солдатом–коханцем. Той її кинув – повернувся до сім’ї і дітей. Дівчина далі мандрувала сама, від села до села. За гроші і їжу спала з селянами – поки її не виганяли геть їхні дружини. Мріяла піти до партизанів – але потрапила до РОНА. Там раптом не виявилось бажаючих убивати заручників – тож дівчині налили горілки, видали кулемет і запропонували постріляти.

З того часу вона жила у комірчині при тюрмі зі своїм кулеметом – і спала з усіма бажаючими, за гроші чи просто так. Розстріляла до 1,5 тис. людей – переважно цивільних. Припинила це робити вимушено – підхопила сифіліс і була відправлена в німецький госпіталь. Звідти виїхала до Польщі з черговим коханцем, а коли його убили – вдруге потрапила до концтабору.

Але розстрілами у Камінського займалась не тільки вона. Згодом на території Локотської республіки знайшли ще три таємні розстрільні полігони – прямо як у НКВДистів. Там – тисячі трупів. Серед них – усі місцеві євреї.

Що характерно – Воскобойник у маніфесті своєї Народної соціалістичної партії декларував “безжальне знищення євреїв, які були комісарами”. А от Камінський – знищив усіх євреїв республіки, включно з жінками і дітьми. А партію – перейменував з Народної – на Націонал–соціалістичну партію Росії.

Були і інші зміни. Воскобойник жив у простому дерев’яному будинку – отакому.

А от Камінський – переселився до палацу великих князів Романових.

Одягнув себе та своїх солдатів у німецьку форму. Правда, не всіх. Міністр Східних територій Альфред Розенберг у 1943–му писав: “Камінський має власну армію з 8000 чоловік, розділену на 14 батальйонів. Чотири батальйони носять стару німецьку форму. Решта – схожі на дику банду”.

Себе Камінський назвав комбригом і обер–бургомістром. А ще – старанно копіював СРСР. У нього був свій мертвий Ленін – убитий Костянтин Воскобойник, на честь якого перейменували місто Локоть. Достоту як Петербург на Ленінград. Була своя Крупська – дружина убитого творця республіки, яка виступала на мітингах з розповідями про чоловіка. І мав бути свій гігантський мавзолей – його плани навіть почали розробляти архітектори.

Сам же Броня став справжнім “маленьким сталіним”. Так називали маріонеткових диктаторів загарбаних більшовиками країн Європи. І таким став Камінський – одноосібний правитель, з власними масовими репресіями і індустріалізацією.

З радянським минулим його пов’язував ще один епізод. У липні 1942–го у НКВС вияснили, що Камінський – їхній агент із позивним “Ультрамарин”. Його завербували ще під час відсидки, потім про це забули, аж доки не нагадали сибірські енкаведисти. Ті писали керівництву: “Вам не здається доцільним видати Камінського німцям, як таємного агента НКВС? У нас є його підписка, надана райвідділу”.

Чи передали компромат нацистам – незрозуміло. Але у НКВС далі вважали Броніслава “своїм”. Чому? Хоча б тому, що його дружину і дітей не посадили – як “членів сім’ї зрадника батьківщини”. Навпаки – їх евакуювали з оточеного Ленінграда в тил. А сестра працювала у блокадному місті на блатній роботі – урядовій овочевій базі. І теж була агенткою НКВС з позивним “В’юн”. Її начебто навіть закидали в Локоть у 1943–му для контакту з “Ультрамарином”.

Сам же він – через наступ червоних у 1943–му – мусів кинути свою республіку. Разом із 30–ма тисячами підлеглих – солдатами РОНА і їхніми сім’ями – переїхав спочатку до Білорусі, потім до Прусії. Там відзначився дикими грабунками. І якщо в Білорусі нацистам на таке було начхати, то грабувати німців у Прусії камінцям чомусь заборонили.

Щоб дати бійцям РОНА дисципліну і зарплатню – усю армію прийняли у війська СС. Агент "Ультрамарин" отримав генеральський чин – бригадефюрера. І нове завдання – придушити варшавське повстання.

Там раптом вияснилось, що ніякої дисципліни у РОНА так і не з’явилось. Навпаки – лише за 10 днів у польській столиці камінці відзначились таким рівнем звірств, що навіть есесівці вжахнулись і кинулись строчити скарги Гіммлеру.

Російські шанувальники Камінського – зокрема, його внук Олександр – запевняють: нацисти брешуть. Мовляв, у мародерстві, масових згвалтуваннях і розстрілах винні німецькі есесівці. А росіян у цьому звинуватив командувач операції, генерал СС Еріх фон дем Бах – щоб перевести стрілки. Свої свідчення Бах потім підтвердив на Нюрнберзькому трибуналі – теж щоб відмазатись.

Це частково правда. Фон дем Бах – ще той жук. Він походив з онімеченої польської родини Залевських, але щоб сподобатись нацистам, узяв собі більш “арійське” прізвище – фон дем Бах. А на Нюрнберзькому трибуналі – справді відбріхувався як міг. І щоб розчулити суддів – навіть згадав свої польські корені – і "дівоче" прізвище.

Однак є й інші свідчення – від самих камІнців. Один із бійців РОНА, юний білорус Іван Вашенко, писав у щоденнику: “Входимо в місто, солдати шукають місцевих мешканців, командир роти розстрілює знайдених. Навіщо? При чому тут вони – ці жінки та діти?”

Або таке: “Дізнався, що два стрільці зникли – Кужуєв і Укацев. Багато солдатів нашого полку розбрідаються по околицях, щоби пограбувати – і гинуть від рук поляків. У нашому полку вже багато убитих і поранених”.

Ще під час повстання про злочини т. зв. “казаків Камінського” доповідав гауляйтер Варшави Людвіг Фішер. Обурився і вермахт. За збігом обставин, гнівний рапорт Гітлеру про звірства і російських, і німецьких есесівців у Варшаві подав начальник штабу сухопутних військ Гайнц Гудеріан. Саме він у 1941-му допомагав створювати РОНА – а зараз вимагав розігнати її за надмірну жорстокість.

І саме так росіян запам’ятали самі поляки.

І генерала СС Камінського справді покарали! Як в анекдоті – вигнали з гестапо за жорстокість! Щоправда, реальним приводом зробити офірним козлом саме його – стало не убивство 15 тисяч поляків, а згвалтування двох німецьких медсестер, які випадково трапилися на шляху нерозбірливим камінцям.

Таке нацисти пробачити не змогли. Камінського викликали на нараду – і розстріляли. Бійцям офіційно оголосили, що комбрига вбили поляки. А неофіційно – що його українці намагались переманити в УПА. Куди ж без українців – вічно всім тиранам життя псують!

Нацисти спробували зробити з РОНА дивізію СС – але не змогли, тож розформували. Після війни камінців ловили і судили. Врятувалась одиниці – наприклад, Тонька-кулеметниця. Її звільнили з концтабору і мобілізували до Червоної армії санітаркою. Вона ще повоювала, одружилась з червоноармійцем Віктором Гінзбургом, стала заслуженою ветераншею і на уроках мужності вчила піонерів “Родіну любіть”. Але у 76–му її таки розкрили – і згодом розстріляли.

І на завершення – ще одне відлуння війни. У 2003–му польське видання "Ангора" вийшло з сенсаційним повідомленням: Гітлеру в рядах РОНА служив батько президента РФ, Володимир Спиридонович Путін, – і придушував Варшавське повстання!

Підстава – оце фото штабу РОНА з Варшави:

Офіцер зліва – справді схожий на кремлівського ватажка. А доля його батька – відома тільки з плутаних слів самого Путіна. Владімір–старший служив чи то у винищувальному батальйоні НКВС, чи то диверсантом, хоча за спеціальністю – був підводником. Але вірити людині, яка навіть про своїх дочок бреше, ми б не поспішали.

Всього ми ще не знаємо. Тому ця дивна історія випливає у ЗМІ друге десятиліття, – і хто зна? Можливо ми ще колись розкажемо вам більше про бравого есесівця Путіна.

Читайте також: Російсько–українські футбольні війни, або Чому спорт – не поза політикою