І про те, як Україна свого часу відповіла на кремлівське гібридне вторгнення – і успішно "деенерила" Росію.
Що це за країна така – Казакія – і чому російські казакі перестали вважати себе росіянами.
І як це все об'єднує одна постать – отамана Петра Краснова, того самого колабораціоніста і бригадефюрера.
Про Краснова. Винятковий для Росії персонаж. Ті, хто про нього знають, говорять вкрай протилежні речі. Підстав для розброду думок – безліч. З одного боку, він – еталонний російський патріот. Тридцять років на службі імперії як офіцер лейбгвардії, фронтовий кореспондент і воєнний історик. Герой Першої світової.
У 1917-му – учасник трьох повстань проти більшовизму. Перші два – невдалі походи на Петроград, двічі побував у полоні, відпущений під чесне слово не бити червоних. Слово одразу порушив – очолив повстання казаків в окупованій більшовиками області війська Донського.
І тут – нарешті успіх. Казаки прогнали червоних і сформували своє військо у 20 тис. шабель – на заздрість головнокомандувачу Білої армії півдня Росії Антону Денікіну, у якого на той момент було з 1,5 тис. багнетів. Ось вони обидва на фото – і отаман дивиться на Денікіна як на щось нехороше.
Але це щось нехороше, як то кажуть, не тоне. От і Денікін – війну програвав, з усіма противниками більшовиків – українцями, кубанцями, донцями – встиг розсваритися, але при цьому не потонув. Бо союзників вибрав кращих – британців, переможців Першої світової.
Краснов же орієнтувався на німців – а ті війну програли. Донський отаман залишився сам між двома ворогами. Згодом у мемуарах він назвав більшовиків своїми найпростішими противниками – бо вів із ними відкриту і переможну війну. А найпершим ворогом вважав Денікіна, підлого і бездарного нєдєлімщика. І той переміг – після поразки Німеччини змусив Краснова подати у відставку, а донську армію підпорядкував собі.
Двадцять років потому Краснов знову підтримає Німеччину, вже нацистську, і знову програє. Він і його послідовники мобілізують вже не десятки, а сотні тисяч козаків на підтримку Гітлера. Ось вони у всій красі зі знаменом – зі свастикою за православіє.
Фюрер же, зі свого боку, любив виправдовувати свої дії власними ж історичними галюцинаціями (як і Путін, до речі. Пам'ятаєте ж мантру російського фюрера про адіннарод?).
Гітлер, бувши расистом, виправдав співпрацю з казаками тим, що вони начебто ніякі не слов'яни, а нащадки готів, тому майже арійці. Російських казаків прийматимуть до вермахту нарівні з німецькими солдатами, ті будуть радіти і воювати за фюрера проти всіх – більшовиків, американців, югославських комуністів і українських повстанців.
У 1945-му з них навіть створять цілий кавалерійський корпус військ СС – але здолати глобальну антигітлерівську коаліцію казачки не зможуть. Втечуть із німцями до Європи і цілеспрямовано здадуться в полон англійцям – аби лиш не червоним. Але отримають тавро зрадників і будуть масово видані Сталіну – під час кривавого Лієнцського інциденту.
Краснов у цей час займатиме високу посаду – керівника управління козачих військ у Міністерстві Східних територій Райху. Знову буде вести власну політику – і знову посвариться з найближчим союзником – керівником Російської визвольної армії Андрієм Власовим. Отаман знову відмовиться підпорядковуватись російському генералу. Обґрунтує це у промові перед підлеглими так:
"Казаки! Пам'ятайте, ви не росіяни, ви казаки, самостійний народ. Росіяни ворожі вам. Москва завжди була ворогом казаків, душила їх і експлуатувала. Тепер настав час, коли ми, казаки, можемо творити своє, незалежне від Москви життя".
Тут найцікавіше: "Росіян необхідно замкнути в рамки старого Московського князівства, звідки почалося просування московського імперіалізму".
Оце так дав дід, правда? Щоб незалежні козаки росіян у Москві замкнули! Кремль зараз цього згадувати страх як не любить. Навпаки – наводить інші цитати Краснова, де той – за єдіную-нєдєлімую. Хитрий отаман таке справді казав, і навіть одну зі своїх чотирьох десятків книжок так назвав – коли хотів підлизатись до імперців. Кремлівський агітпроп йому за це навіть нові пам'ятники згоден ставити – лиш би казачки Путіна любили.
Але ми нагадаємо: коли Краснов був у силі – робив зовсім інше, саме те, чого Кремль не любить.
Коли у травні 1918-го казаки повстають і вибивають червоних зі столиці, міста Новочеркаськ, військовий отаман Петро Краснов проголошує нову незалежну державу – Всевелике військо Донське, зі своїм прапором і гімном. Це ще дореволюційна пісня, у якій просто замінили слова про "поклик монарха" – на "поклик свободи".
Краснов обґрунтовує свій сепаратизм так: Дон був незалежний до 1708-го року, потім Петро І усі козацькі вольності відібрав, а козаків – поневолив. Тож тепер отаман цю незалежність просто відновлює. Цим викликає просто дику ненависть імперців – передусім Денікіна.
Отаман шукає союзників серед сусідів: кубанських та терських козаків, а також башкирів і калмиків. Планує створити з ними спільну федерацію – Доно-Кавказький союз. Цей державний проєкт називають також Казакією – тобто окремою від Росії країною козаків.
Однак найбільшим союзником 5-мільйонного всевеликого Дону стає 40-мільйонна Україна. Українська держава Павла Скоропадського – єдина країна світу, яка визнає незалежність Дону. Правда Краснов на переговорах нарікає, що українські війська з німцями зайняли донські території. Гетьман обіцяє подумати і домовитись посередині, а поки – дарує отаману прикордонне українське місто, Ростов-на-Дону.
Набагато щедріше гетьман ділиться з Красновим зброєю – і людьми – з України на Дон ешелонами відправляють російських офіцерів-біженців – хай повоюють. А на майбутнє домовляються про об'єднання – Дон і Кубань мають увійти до Української держави.
Все це спрацьовує просто ідеально – доки Краснов воює з червоними і свариться з білими, Москва дає спокій Україні. Але ненадовго. Проукраїнська "ДНР"-на-Дону" існує лише доти, доки Скоропадський при владі – а він її втрачає вже у грудні 1918-го. Краснов відбріхується перед білими, що, мовляв, ніякої самостійності не хотів, це просто тимчасово, на час війни.
Це не допомагає – і на початку 1919-го отаман, якому не вдалось налагодити співпрацю з Петлюрою, вимушено зрікається влади.
Подальша його дружба з Гітлером перетворює Краснова на червону шмату для нинішніх росіян. В епоху путінського неосталінізму проти нього знову виступають всі – і патріоти, і комуністи, і навіть офіційні провладні казакі.
Нинішні російські казакі – їх ще називають неоказачєством – створюються Путіним штучно і централізовано. Вони проголошують вірність імперським традиціям, а їхніми отаманами стають вихідці з ФСБ. Ці неоказаки вже здобули недобру славу під час гібридного вторгнення до України у 2014-му.
У 2021-му ті із них, хто вижив і щось знає, потроху гинуть в РФ за дуже дивних обставин. Наприклад, у Росії в ДТП на трасі Москва – Ростов загинув генерал-лейтенант Владімір Алєксєєвіч Кочєнков, що воював проти України на Донбасі.
Але є на Дону й інші люди, які досі нагадують про геноцид казаків московськими більшовиками і не визнають себе росіянами.
Один із таких казаків навіть встановив і вже згаданий 4-метровий пам'ятник Петру Краснову – на приватній території і за власні гроші. І відстоює його вже понад десять років – попри постійні намагання місцевої влади знести монумент казаку-колабораціоністу.
Ще один невеличкий меморіал спорудили в Москві – але там його швидко розбили.
Серед нинішніх шанувальників Краснова заведено називати німецько-радянську війну не великою вітчизняною, а другою громадянською, чи по донському – другим сполохом. І Кремль для них – найбільший ворог.
Востаннє ж слова Краснова прозвучали в Москві у 1947-му, на т. зв. "процесі красновців". Там 77-річного отамана засудили до страти. Разом із ним до червоних потрапили два племінники і син одного з них. Вижив тільки останній – Микола Краснов. Він встиг написати мемуари під назвою "Незабутнє" про свій досвід ГУЛАГУ – і помер на 41-му році життя.
До червоних не потрапив лише останній із Краснових – внучатий племінник отамана Михайло Краснов. Його матір, кубанська козачка Діна Марченко, вирішила не чекати суду переможців і втекла – аж до Чилі. І її син, коли виріс, зайнявся вгадайте чим? Правильно – бив червоних!
Мігель Краснов-Марченко став одним із чільних соратників генерала Августо Піночета, і разом із ним скинув промосковський режим Сальвадора Альєнде у 1973-му. Потім воював із червоними партизанами і терористами. Зараз сидить у тюрмі за незаконні викрадення, тортури і вбивства місцевих та заїжджих комуністів. Має трьох дітей і семеро внуків. Вони всі уже чилійці і російською не говорять.
На Заході ж ідея незалежної козацької держави отримала несподіване продовження у 1959 р., коли президент США Дуайт Ейзенхауер запровадив т. зв. Тиждень поневолених народів. В указі серед загарбаних Москвою країн згадувались красновська Казакія і Ідель-Урал. Перша – територія 12 козачих військ по всіх куточках РФ, а друга – ще 6 автономій Волго-Уральського регіону: Мордовії, Чувашії, Марій Ел, Татарстану, Удмуртії та Башкортостану.
Всі вони досі поневолені – і з цим доведеться щось робити. Бо тільки тоді, коли Росія зменшиться до Московського князівства і не зможе використовувати людські і природні ресурси загарбаних країн – українці втілять свою найбажанішу зараз мрію.
А як ви вважаєте – чи є інші способи змусити Кремль від...відчепитись і зайнятись своїми справами? І чи потрібні будуть Україні для цього російські колаборанти – навіть не дуже симпатичні?
Читайте також: "Вовки перегризлися між собою": як Лаврентій Берія хотів стати "другим Сталіним", але ледь не розвалив СРСР