А ви любите футбол? Ні?! – все одно не поспішайте з цієї сторінки. Бо цей випуск про футбол і політику. Що б там не казали у ФІФА та УЄФА про футбол поза політикою, та навіть історія з формою української збірної на Євро доводить зворотне.
Відколи з'явився футбол, він завжди був елементом політики. Через нього навіть починалися і переривалися війни. І цю історію ми вам зараз коротко розкажемо.
Почнемо з казочки. Різдвяної. Отже 1914 рік, Перша світова війна, Бельгія, містечко Іпр – те саме, де вперше було використано хімічну зброю. І от на Святвечір втомлені бійці по обидва боки лінії фронту замість стріляти починають... колядувати.
Потім вони виходять з окопів, обмінюються подарунками та цигарками, врешті хтось дістає м'яча і починається футбол. Тобто те, що отримало в історії назву "різдвяного перемир'я". Ось – пам'ятник на згадку про ті події:
А ось найвідоміше фото, яке начебто мало б підтверджувати факт різдвяного перемир'я та спільного футбольного матчу. Утім найімовірніше на цій світлині грають лише англійці.
Історики майже впевнені: матч між німцями та британцями – красивий міф. Перемир'я справді відбулося, а от футбол – навряд чи. Лише в декількох листах згадується про те, як солдати покопали ногами консервні банки – а це не зовсім футбол.
Врешті футбол – це все ж таки більше про боротьбу і суперництво, а не про мир.
Це 1934 рік. Другий чемпіонат світу з футболу в Італії. Дуче Беніто Муссоліні особисто присутній на всіх матчах. І, звісно, на фіналі, куди не пробитися італійці просто не могли. За перемогу на турнірі футболістам пообіцяли шалені премії, а от за поразку – репресії і тюрму.
Фінальний матч "Італія – Чехословаччина" обслуговував шведський суддя Іван Еклінд. Він прославився тим, що у півфіналі віддав гольовий пас італійському футболісту.
Тож не дивно, що Італія перемогла й у фіналі – 2:1. Футбол поза політикою?
Йдемо далі. Рік 1952. Збірна СРСР з футболу вперше в історії бере участь в міжнародному турнірі – Олімпійських іграх. Уже в 1/8 фіналу у радянських спортсменів принциповий суперник – збірна команда Югославії. У Балканській країні тоді теж була комуністична диктатура. Однак тамтешній вождь – Йозеф Броз Тіто вирішив не коритися Сталіну і ще в 1949 році розірвав стосунки з СРСР. Тож матч був не просто футбольним, а політичним суперництвом країн.
Радянські футболісти почали гру провально і програвали 5:1. Після накачки від тренерів вони зуміли неймовірне – зрівняти рахунок. 5:5, а це означало додатковий матч.
Через день югослави були на голову сильнішими – 3:1. Ось фрагменти цього матчу.
Звісно, Сталін був незадоволений. Він викликав головного по репресіях Лаврентія Берію і запитав – що роблять з військовою частиною, яка загубила свій прапор? Розформовують! – відповів Лаврентій. На щастя, футболістів нікого не розстріляли і навіть не посадили в ГУЛАГ – а могли ж. Збірна СРСР просто на кілька років зникла з футбольного життя. А ще було повністю розігнано команду армійців, яку призначили винною за поразку.
Це чемпіонат Кореї з футболу. За правилами фейр-плей одна з команд має повернути м'яч іншій. Проте футболіст перестарався з силою удару і забив випадковий гол.
Щоб виправити несправедливість, гравці у синіх футболках одразу ж розступаються перед суперниками, даючи їм можливість забити гол у відповідь. Але воротар та один із захисників, здається, нічого не чули про чесну гру і справедливість. А, виявляється, вони росіяни – ну, тепер усе зрозуміло.
Та повернімося до футбольних воєн. Цього разу буквальних.
У 1969-му футбольне суперництво Сальвадору та Гондурасу (центральна Америка) переросло у справжню війну, яку так і назвали – футбольною.
Ось цей гол на останніх секундах матчу "Гондурас – Сальвадор" став вирішальним. Не лише у футбольному плані – Гондурас переміг 1:0, але й у політичному.
Така собі Амелія Боланьйос із Сальвадору так болісно сприйняла поразку своєї команди, що дістала з шухляди револьвер і наклала на себе руки. Відносини між країнами уже були напруженими, тож загибель дівчини на фоні футбольного суперництва довело ситуацію до межі. Матч-відповідь Сальвадор виграв 3:0.
Уболівальники спалювали прапори Гондурасу, врешті накинулися на команду-суперницю.
У відповідь Гондурасом прокотилася хвиля нападів на сальвадорців. Уже за кілька днів почалася справжня війна. Вона забрала життя від 2 до 5 тисяч осіб.
Все ще вважаєте, що футбол поза політикою?
Це 1976 рік, Олімпійські ігри у Монреалі, Канада. На футбольному полі команди зі Східної Німеччини та Радянського Союзу. Кістяк останньої складають футболісти київського "Динамо".
Чоловік на полі з синьо-жовтим прапором кричить "Свободу Україні!" і танцює гопака.
Його звати Дмитро Мигаль і він, звісно, канадець – українського походження. З камери його, до речі, визволяв син Степана Бандери.
Українсько-російські футбольні війни почалися ще тоді, коли СРСР здавався вічно неділимим. Ще з 1960-х років винятково принциповим стало суперництво київського "Динамо" з московським "Спартаком". Воно посилилося 1976-го, коли попри бажання керівництва СРСР, київське "Динамо" переграло народну команду Росії і відправило її у першу лігу.
А 1990-го динамівці вирішили подраконити москвичів – і вийшли на матч проти них у синьо-жовтій формі. І перемогли.
Але вперше заборонений у Радянському Союзі синьо-жовтий прапор з'явився на футболі трохи раніше – його привезли з собою в Ленінград вболівальники харківського "Металіста" 1980-го. Ось фото:
Іноді саме футбол стає приводом для війни за незалежність.
13 травня 1990-го у столиці Хорватії – місті Загреб – на стадіоні "Максимір" мав відбутися матч чемпіонату Югославії між місцевим "Динамо" та сербською "Црвеною Звездою". Але гри не відбулося. Матч ненависті перетворився у побоїще фанів. Спецпризначенці підтримали сербів.
Більшість футболістів сховалася у підтрибунних приміщеннях, але частина залишилася зі своїми фанатами. Наприклад Звонімір Бобан став відомий тим, що у стрибку вдарив ногою спецпризначенця, який атакував іншого хорвата. Ось ці кадри:
Заворушення на "Максимірі" продемонстрували: хорвати готові битися за свою незалежність. Так врешті і сталося – Хорватія перемогла.
Після розпаду СРСР його футбольним правонаступником чомусь стала Росія. На Чемпіонат світу 1994 р. поїхала збірна саме цієї країни – без додаткового відбору.
Кумедно, але росіян у російській команді одиниці. А чи не половина – українці. Сергій Онопко та Владислав Тернавський, Ілля Цимбалар та Юрій Нікіфоров, Сергій Юран і Олег Саленко вирішили заради чемпіонату змінити футбольне громадянство – мовляв, "какая разніца?". Збірна зрадників вилетіла ще на першому етапі.
У 1994 р. "Динамо Київ" та "Спартак" зустрілися уже як чемпіони незалежних України та Росії у найпрестижнішому турнірі Європи – Лізі чемпіонів. Олімпійський стадіон заповнений вщерть – бо це не просто футбол.
Забивають спочатку саме спартаківці. Раз, другий! Але після перерви "Динамо" не спинити. Віктор Леоненко відігрує спочатку один гол, а потім і другий! А на останніх хвилинах ще юний Сергій Ребров забиває третій – переможний – гол!
У 1998-му Росія пішла війною на Україну в межах відбіркового циклу до чемпіонату Європи. Перший матч у Києві.
На початку матчу звучать гімни країн. Щойно лунають перші акорди "Ще не вмерла Україна", як... російскіє фанати опустілі своі велікодєржавниє задніци.
А на полі українські футболісти були значно сильнішими. Загальний рахунок всього лише 3:2 на користь України – не надто відповідає тому, що відбувалося на полі.
Матч-відповідь у Москві через рік був вирішальним. Росіянам потрібна була лише перемога, Україну влаштовувала навіть нічия. Напередодні матчу в Росії антиукраїнська істерія. Газета з промовистою назвою "Савєцкій спорт" виходить з гучним заголовком "Бєй хахлов спасай Расію". Погляньте самі.
Це, виявляється, був такий жарт, бо в одного з росіян було прізвище Хохлов.
Росіяни були впевнені у перевазі своєї збірної. Матч минав у непоступливій боротьбі. На 75-й хвилині росіянин Карпін зі штрафного забив гол. Але через 12 хвилин штрафний уже пробивають українці. До м'яча підходить Андрій Шевченко...
У 2014-му Росія підступно напала на Україну. Відтоді УЄФА намагається розводити наші клуби та збірні – футбол же поза політикою.
Але повністю уникнути такої зустрічі неможливо. І хто зна – може наступна українсько-російська битва буде саме на футбольному полі?
Читайте також: КДБ закатував "українського Бельмондо" і не хотів віддавати матері його тіло – історія журналіста, який в СРСР прагнув говорити правду