Російсько-українські футбольні війни, або Чому спорт – не поза політикою

Футбол Shutterstock
Привіт! Це "Історія для дорослих". Діти, не дивіться, бо зараз буде про... футбол!

А ви любите футбол? Ні?! – все одно не поспішайте з цієї сторінки. Бо цей випуск про футбол і політику. Що б там не казали у ФІФА та УЄФА про футбол поза політикою, та навіть історія з формою української збірної на Євро доводить зворотне.

Відколи з'явився футбол, він завжди був елементом політики. Через нього навіть починалися і переривалися війни. І цю історію ми вам зараз коротко розкажемо.

Почнемо з казочки. Різдвяної. Отже 1914 рік, Перша світова війна, Бельгія, містечко Іпр – те саме, де вперше було використано хімічну зброю. І от на Святвечір втомлені бійці по обидва боки лінії фронту замість стріляти починають... колядувати.

Потім вони виходять з окопів, обмінюються подарунками та цигарками, врешті хтось дістає м'яча і починається футбол. Тобто те, що отримало в історії назву "різдвяного перемир'я". Ось – пам'ятник на згадку про ті події:

Памятник "різдвяного" перемир'я 1914 року
Памятник "різдвяного" перемир'я 1914 рокуhroniky.com

А ось найвідоміше фото, яке начебто мало б підтверджувати факт різдвяного перемир'я та спільного футбольного матчу. Утім найімовірніше на цій світлині грають лише англійці.

Нібито фотодоказ "різдвяного перемир'я" 1914 р.
Нібито фотодоказ "різдвяного перемир'я" 1914 р.скріншот

Історики майже впевнені: матч між німцями та британцями – красивий міф. Перемир'я справді відбулося, а от футбол – навряд чи. Лише в декількох листах згадується про те, як солдати покопали ногами консервні банки – а це не зовсім футбол.

Врешті футбол – це все ж таки більше про боротьбу і суперництво, а не про мир.

Це 1934 рік. Другий чемпіонат світу з футболу в Італії. Дуче Беніто Муссоліні особисто присутній на всіх матчах. І, звісно, на фіналі, куди не пробитися італійці просто не могли. За перемогу на турнірі футболістам пообіцяли шалені премії, а от за поразку – репресії і тюрму.

Фінальний матч "Італія – Чехословаччина" обслуговував шведський суддя Іван Еклінд. Він прославився тим, що у півфіналі віддав гольовий пас італійському футболісту.

Матч Італія - Чкхословаччина, 1934 рік
Матч Італія - Чкхословаччина, 1934 рікскріншот

Тож не дивно, що Італія перемогла й у фіналі – 2:1. Футбол поза політикою?

Йдемо далі. Рік 1952. Збірна СРСР з футболу вперше в історії бере участь в міжнародному турнірі – Олімпійських іграх. Уже в 1/8 фіналу у радянських спортсменів принциповий суперник – збірна команда Югославії. У Балканській країні тоді теж була комуністична диктатура. Однак тамтешній вождь – Йозеф Броз Тіто вирішив не коритися Сталіну і ще в 1949 році розірвав стосунки з СРСР. Тож матч був не просто футбольним, а політичним суперництвом країн.

Радянські футболісти почали гру провально і програвали 5:1. Після накачки від тренерів вони зуміли неймовірне – зрівняти рахунок. 5:5, а це означало додатковий матч.

Через день югослави були на голову сильнішими – 3:1. Ось фрагменти цього матчу.

Звісно, Сталін був незадоволений. Він викликав головного по репресіях Лаврентія Берію і запитав – що роблять з військовою частиною, яка загубила свій прапор? Розформовують! – відповів Лаврентій. На щастя, футболістів нікого не розстріляли і навіть не посадили в ГУЛАГ – а могли ж. Збірна СРСР просто на кілька років зникла з футбольного життя. А ще було повністю розігнано команду армійців, яку призначили винною за поразку.

Це чемпіонат Кореї з футболу. За правилами фейр-плей одна з команд має повернути м'яч іншій. Проте футболіст перестарався з силою удару і забив випадковий гол.

Щоб виправити несправедливість, гравці у синіх футболках одразу ж розступаються перед суперниками, даючи їм можливість забити гол у відповідь. Але воротар та один із захисників, здається, нічого не чули про чесну гру і справедливість. А, виявляється, вони росіяни – ну, тепер усе зрозуміло.

Матч Росія - Корея
Матч Росія - Кореяскріншот

Та повернімося до футбольних воєн. Цього разу буквальних.

У 1969-му футбольне суперництво Сальвадору та Гондурасу (центральна Америка) переросло у справжню війну, яку так і назвали – футбольною.

Ось цей гол на останніх секундах матчу "Гондурас – Сальвадор" став вирішальним. Не лише у футбольному плані – Гондурас переміг 1:0, але й у політичному.

Гол у грі Сальвадор-Гондурас, 1969
Гол у грі Сальвадор-Гондурас, 1969скріншот

Така собі Амелія Боланьйос із Сальвадору так болісно сприйняла поразку своєї команди, що дістала з шухляди револьвер і наклала на себе руки. Відносини між країнами уже були напруженими, тож загибель дівчини на фоні футбольного суперництва довело ситуацію до межі. Матч-відповідь Сальвадор виграв 3:0.

Уболівальники спалювали прапори Гондурасу, врешті накинулися на команду-суперницю.

У відповідь Гондурасом прокотилася хвиля нападів на сальвадорців. Уже за кілька днів почалася справжня війна. Вона забрала життя від 2 до 5 тисяч осіб.

Все ще вважаєте, що футбол поза політикою?

Це 1976 рік, Олімпійські ігри у Монреалі, Канада. На футбольному полі команди зі Східної Німеччини та Радянського Союзу. Кістяк останньої складають футболісти київського "Динамо".

Чоловік на полі з синьо-жовтим прапором кричить "Свободу Україні!" і танцює гопака.

Дмитро Мигаль, гопак на футбольному полі
Дмитро Мигаль, гопак на футбольному поліскріншот

Його звати Дмитро Мигаль і він, звісно, канадець – українського походження. З камери його, до речі, визволяв син Степана Бандери.

Українсько-російські футбольні війни почалися ще тоді, коли СРСР здавався вічно неділимим. Ще з 1960-х років винятково принциповим стало суперництво київського "Динамо" з московським "Спартаком". Воно посилилося 1976-го, коли попри бажання керівництва СРСР, київське "Динамо" переграло народну команду Росії і відправило її у першу лігу.

А 1990-го динамівці вирішили подраконити москвичів – і вийшли на матч проти них у синьо-жовтій формі. І перемогли.

Але вперше заборонений у Радянському Союзі синьо-жовтий прапор з'явився на футболі трохи раніше – його привезли з собою в Ленінград вболівальники харківського "Металіста" 1980-го. Ось фото:

"Металіст" Харків, уболівальники, Ленінград 1980
"Металіст" Харків, уболівальники, Ленінград 1980скріншот

Іноді саме футбол стає приводом для війни за незалежність.

13 травня 1990-го у столиці Хорватії – місті Загреб – на стадіоні "Максимір" мав відбутися матч чемпіонату Югославії між місцевим "Динамо" та сербською "Црвеною Звездою". Але гри не відбулося. Матч ненависті перетворився у побоїще фанів. Спецпризначенці підтримали сербів.

Більшість футболістів сховалася у підтрибунних приміщеннях, але частина залишилася зі своїми фанатами. Наприклад Звонімір Бобан став відомий тим, що у стрибку вдарив ногою спецпризначенця, який атакував іншого хорвата. Ось ці кадри:

Побоїще на стадіоні "Максимір" у Хорватії, 1990
Побоїще на стадіоні "Максимір" у Хорватії, 1990ua-football.com

Заворушення на "Максимірі" продемонстрували: хорвати готові битися за свою незалежність. Так врешті і сталося – Хорватія перемогла.

Після розпаду СРСР його футбольним правонаступником чомусь стала Росія. На Чемпіонат світу 1994 р. поїхала збірна саме цієї країни – без додаткового відбору.

Кумедно, але росіян у російській команді одиниці. А чи не половина – українці. Сергій Онопко та Владислав Тернавський, Ілля Цимбалар та Юрій Нікіфоров, Сергій Юран і Олег Саленко вирішили заради чемпіонату змінити футбольне громадянство – мовляв, "какая разніца?". Збірна зрадників вилетіла ще на першому етапі.

У 1994 р. "Динамо Київ" та "Спартак" зустрілися уже як чемпіони незалежних України та Росії у найпрестижнішому турнірі Європи – Лізі чемпіонів. Олімпійський стадіон заповнений вщерть – бо це не просто футбол.

Забивають спочатку саме спартаківці. Раз, другий! Але після перерви "Динамо" не спинити. Віктор Леоненко відігрує спочатку один гол, а потім і другий! А на останніх хвилинах ще юний Сергій Ребров забиває третій – переможний – гол!

Перемога "Динамо" на "Спартаком", 1994
Перемога "Динамо" на "Спартаком", 1994скріншот

У 1998-му Росія пішла війною на Україну в межах відбіркового циклу до чемпіонату Європи. Перший матч у Києві.

На початку матчу звучать гімни країн. Щойно лунають перші акорди "Ще не вмерла Україна", як... російскіє фанати опустілі своі велікодєржавниє задніци.

А на полі українські футболісти були значно сильнішими. Загальний рахунок всього лише 3:2 на користь України – не надто відповідає тому, що відбувалося на полі.

Матч-відповідь у Москві через рік був вирішальним. Росіянам потрібна була лише перемога, Україну влаштовувала навіть нічия. Напередодні матчу в Росії антиукраїнська істерія. Газета з промовистою назвою "Савєцкій спорт" виходить з гучним заголовком "Бєй хахлов спасай Расію". Погляньте самі.

Російська газета "Советский спорт"
Російська газета "Советский спорт"скріншот

Це, виявляється, був такий жарт, бо в одного з росіян було прізвище Хохлов.

Росіяни були впевнені у перевазі своєї збірної. Матч минав у непоступливій боротьбі. На 75-й хвилині росіянин Карпін зі штрафного забив гол. Але через 12 хвилин штрафний уже пробивають українці. До м'яча підходить Андрій Шевченко...

У 2014-му Росія підступно напала на Україну. Відтоді УЄФА намагається розводити наші клуби та збірні – футбол же поза політикою.

Але повністю уникнути такої зустрічі неможливо. І хто зна – може наступна українсько-російська битва буде саме на футбольному полі?

Читайте також: КДБ закатував "українського Бельмондо" і не хотів віддавати матері його тіло – історія журналіста, який в СРСР прагнув говорити правду

Попередній матеріал
Журналісти "5 каналу" з'ясували нові факти про смерть Чорновола, які вказують, що це таки було вбивство
Наступний матеріал
Україна перейшла в "жовту" зону: які правила посиленого карантину почали діяти і що варто знати про COVID-сертифікати
Loading...