Путін так багато говорить про Другу світову війну – наче в Росії вона триває досі. Виправдовує Сталіна, звинувачує всіх навколо у нацизмі та колабораціонізмі й доводить градус побєдобєсія серед підлеглих до повного маразму.

Для багатьох росіян це вже не "свято із сльозами на очах", а привід випити і пригрозити "ворогам Росії": "Іскандери стоять! Вони знищать усю Прибалтику!"

Йому потрібно, щоби росіяни бачили світ чорно-білим. Щоб могли вибирати лише між умовними "нашими" і умовними "німцями" – без жодних натяків на третій варіант. Тоді всі, хто обирає "німців", автоматично стають зрадниками і злочинцями.

Але тут путінське рівняння на Другу світову і вусатого попередника починає збоїти. Адже попри те, що нацисти окупували незначну частину тодішньої РСФРР – саме росіяни дали Гітлеру найбільше добровольців і перебіжчиків з усього Союзу. Цифри величезні: від 400 тис. до 1 млн людей! Тавро "народу-зрадника", яким Сталін обґрунтовував свої геноциди і депортації, насправді найбільше пасувало би саме росіянам.

Чому так багато росіян зрадили Сталіна – очевидно: бажання втекти від тиранії, репресій і ГУЛАГу. І вижити. Та замість одного упиря вони обирали іншого, такого ж. Альтернативи не було – росіяни не створили власну УПА чи АК, яка би боролася за іншу Росію – без нацистських концтаборів чи більшовицьких ГУЛАГів.

У цьому й парадокс: поки росіяни бігали за фюрерами, вільну Росію спробував створити саме наш земляк. І створив – ідеальну північну сусідку для України: маленьку, розміром із Бельгію, не дуже людну – до 1 млн росіян, і повністю зайняту власними справами – боротьбою з червоними.

Потім усе пішло не за планом, але це інша історія, і наш герой у ній не винен. Знайомтеся: Костянтин Павлович Воскобойник. Це одна із небагатьох його фотографій – інші покажемо пізніше.

Народився 1895-го у Смілі на Черкащині, в інтелігентній родині залізничного інженера. Закінчив гімназію, вступив до Московського імператорського університету (нині МГУ) на юриста.

На цьому його мирне життя закінчилось, і почалось інше – схоже на воєнно-шпигунський бойовик. Після І курсу, 1916-го, 20-річний Воскобойник пішов добровольцем на Першу світову. Закінчив школу прапорщиків і воював у складі 449-го Харківського піхотного полку.

В імперії швидко розчарувався, тому з ентузіазмом зустрів демократичну лютневу революцію. Взяв участь у т. зв. наступі Керенського на Галичину і Волинь – останній спробі Тимчасового уряду виправити ситуацію на фронті. Але все пішло не за планом. Після перших успіхів наступ в Україні перетворився на відступ до Росії. Там владу захопили більшовики – і розігнали Всеросійські установчі збори, які мали визначити майбутній устрій країни.

Комітет учасників зборів – т. зв. КОМУЧ – створив у Самарі таку собі "ДНР" – але з демократією і свободою підприємництва. Оскільки Харківський полк уже розбігся – Костянтин рушив до Самари, і вступив до т. зв. "Народної армії КОМУЧа", якою командував полководець Володимир Оскарович Каппель, який швидко очистив від більшовиків усе Поволжя.

Насправді ж армія КОМУЧа була дикою сумішшю добровольців – колишніх солдатів, робітників і селян, одягнених у казна-що. І ще деталь: більшість в уряді КОМУЧа мали соціалісти-есери, тож Народна армія йшла у бій під такими самими червоними знаменами, як і більшовицька.

Але все – знову – пішло не за планом. На фронті почалися поразки, а в тилу – бахнув білогвардійський переворот адмірала Колчака.

Та воювати за "єдіную нєдєлімую" Костянтину не довелось – він пораненим попав у полон до більшовиків, які його тут же мобілізували до своєї армії. Досвідчений ветеран Воскобойник повоював проти імперця Колчака і швидко виріс до командира взводу. Але у 1920-му, після чергового поранення, підхопив тиф – і був відведений в тил. Очолив воєнкомат біля Саратова, одружився з місцевою дівчиною Анею Колокольцевою. Її фото ми не знайшли – вони заховані у архівах ФСБ. Пізніше розповімо, чому саме.

Але все знову пішло не за планом і мирного життя в молодят не вийшло. Більшовики настільки пограбували місцевих селян, що почався голод. У відповідь усе Поволжя і сусідня Тамбовщина підняли повстання проти Кремля.

Костянтин не залишився осторонь – і пішов бити червоних. Робив це зі знанням справи – спочатку рядовим кулеметником, а потім командиром кулеметного взводу повстанської "зеленої армії".

І тут усе пішло за планом – більшовицьким. Зелені не мали шансів проти зміцнілих червоних. Майбутній маршал Тухачевський і керівник російської агресії проти УНР Антонов–Овсієнко втопили повстання у крові. Вони застосовували проти партизанів отруйні гази, масово розстрілювали заручників, а цивільне населення заганяли до концтаборів.

У травні 1921-го загін Воскобойника був розбитий. Костянтин вижив, але мусив переховуватись. Здобув фальшиві документи на ім'я Івана Лошакова, повернувся до дружини – і одружився з нею вдруге, уже під новим прізвищем.

Щоб не попастися, молодята кочували країною, затримуючись в одному місці не довше року. У них народилась донька, яку назвали на честь мами – але з українським акцентом – Ганною. Родині довелося осісти. А де найкраще сховати дерево? У лісі, вирішив Костянтин, – і переїхав до Москви.

Всевидяче ЧК його так і не вистежило. З часом він отримав хорошу роботу у наркоматі землеробства, і нарешті здобув вищу освіту – в Інституті народного господарства ім. Плєханова. Став інженером-електриком.

Комунізм – не тільки влада й електрифікація, а ще й масові розстріли. У 1931-му більшовики розпочали операцію "Весна". Її суть – повальні арешти і розстріли т. зв. "воєнспеців" – колишніх царських і білих офіцерів, які підтримали Червону армію.

Решту ексворогів Кремль закликав з'являтись із повинною – мовляв, війна закінчилася, вам нічого не буде, просто зареєструєтесь – і все. На сімейній нараді Воскобойники вирішили піти, щоб потім не стало гірше.

Але повірити Кремлю – це дурне і прикре самогубство. Все – звичайно ж – пішло не за планом. Костянтина заарештували, дали 3 роки концтаборів. Ось його друге – тюремне фото.

Вусики – це не наслідування Гітлера, а данина моді. Такі до війни були у багатьох, наприклад – у червоного маршала Клима Ворошилова. Їх називали "британськими".

Після відсидки Воскобойник отримав не свободу – а ще рік "на хімії". Так в СРСР називали примусову працю на шкідливому виробництві. Костянтин потрапив в Кривий Ріг. Після хімії для нього настав наступний етап покарання за легковірність – позбавлення громадянських прав (хм, начебто вони були). В СРСР таких людей називали "лішенцями".

Йому заборонили повертатись до Москви й України, оселили у маленькому містечку Брянської області під назвою Локоть. До нього приїхала дружина – хоча їхній шлюб визнали фіктивним і їй видали документи на дівоче прізвище – Колокольцева. В Локті Костянтин став викладачем місцевого училища, Аня – шкільною вчителькою.

Зоряний час Воскобойника настав у вересні 1941-го. Радянська влада раптом зникла.

Війська і чиновники панічно втекли перед наступом Вермахту. Тільки по лісах залишились партизанські загони на чолі з начальником райуправління НКВД Ємлютіним.

Костянтин не гаяв часу – скликав городян і навколишніх селян на загальну раду. Там оголосив: давайте самі собі оберемо владу, створимо армію і не дамо собою помикати ні червоним з Москви, ні червоним із Берліна.

По всіх дорогах валялась маса кинутої більшовиками зброї і спорядження – її зібрали і роздали добровольцям. Воскобойник створив "народну міліцію". Виглядала вона спочатку як шопопало, але в майбутньому мала стати армією – Визвольною Народною, скорочено – РОНА.

У власній канцелярії Воскобойник утретє зареєстрував шлюб із власною дружиною Анею.

Всі місцеві підприємства – лісотехнічні, харчові і спиртзавод – були відремонтовані і запрацювали знову. Відкрились церкви і лікарні, школи, спортклуб і театр. Майно колгоспів і почали віддавати тим, у кого щось забрали більшовики. Так само вчинили і з землею – селянам повертали їхні наділи, відібрані при колективізації.

А селяни довкола Локтя жили непрості. За імперії вони не знали кріпацтва – бо мали статус "державних". Тобто були вільними господарями–одноосібниками, а державі платили податок на утримання маєтку великого князя Михайла Романова, молодшого брата царя Миколи ІІ. Князь збудував собі тут дерев'яний палацик.

Тому народ був волелюбний, типу нашого. А перший досвід рабства місцеві селяни отримали тільки у 1930-х, в розпал колективізації.

Нацистам колгоспи були вигідні – так легше грабувати. І вони їх намагалися зберегти – перейняти "передовий досвід" господарювання. Всюди – але не тут.

Як писав згодом німецький офіцер Свен Штеєнберг, коли німецькі війська дісталися Локтя – зустріли тут не хаос і мародерство, як усюди, а ідеальний порядок. Вулиці чисті, люди – зайняті, магазини – відкриті, а порядок підтримували 500 добре озброєних бійців на чолі з отаманом.

Ось єдине фото Костянтина Воскобойника з його міліціонерами. Він – із бородою і в папасі.

Російські пропагандисти від історії називають цей фотодокумент знімком українських поліцаїв з Рівного. Але це не так. Бо спочатку там українці створили свою Народну міліцію, отаку:

А потім нацисти її розігнали і запровадили свою, колабораційну, отаку:

Для населення Костянтин Воскобойник видавав письмові укази під псевдонімом "Інженер Земля".

Псевдонім узяв, імовірно, щоб не нашкодити доньці. Вона жила у Москві, вчилася в Індустріально–педагогічному інституті ім. Лібкнехта. І – на диво – це допомогло: Ганна спокійно пережила війну, хоча за радянськими законами її мали кинути до таборів як ЧСІРа – "члена сім'ї зрадника батьківщини" чи "ворога народу". Бо кремлівські "борці за світле майбутнє всього людства" нищили неугодних цілими сім'ями.

А ворогом Інженер Земля став ого-го яким. Адже хотів не просто вижити і вислужитись перед новими господарями – а реально будувати альтернативну – вільну Росію, за яку воював стільки років у стількох арміях. І навіть створив власну партію – Народну соціалістичну. Принципи – виборність влади, справедливий суд присяжних, вільне підприємництво і приватна власність на землю з правом успадкування.

І йому пощастило – уперше в житті. Бо нацисти йому все це дозволили – а не кинули до концтабору, як Степана Бандеру чи голову Литовського тимчасового уряду Казиса Шкірпу. Бо у Костянтина з'явився всесильний заступник – творець німецьких танкових військ Гайнц Гудеріан.

Його вразило, що у Локті і прилеглих районах не треба було влаштовувати комендатур, наводити мости і переправи чи залишати війська для боротьби з червоними. Інженер Земля сам водив своїх міліціонерів бити червоних партизанів – і розширювати територію своєї республіки. Коли було можна, переманював більшовиків під чесне слово – не карати тих, хто сам складе зброю. Слова дотримував – а колишнього партизанського ватажка Василя Стрєлкова навіть призначив головою чергового звільненого бійцями РОНА району – Навлинського.

Костянтин і Гайнц зустрілись і все узгодили. Гудеріан звернувся до командувача групи армій Центр Гюнтера фон Клюге і наполіг на т. зв. Локотському експерименті. Тут – у єдиному місці всього Східного фронту – місцевим на чолі з Воскобойником дозволили робити все – без будь–якого контролю з боку нацистів. Єдина вимога: харчі для німецьких військ, які проходитимуть через Локоть на фронт, і безпечні та відремонтовані дороги.

Німецьких військ у республіці не було – вона жила виключно за власними законами. Воскобойник навіть наказав розстріляти двох німців-мародерів – ті вбили і пограбували місцевого мельника. І йому за нічого не було – Гайнц прикрив. Бо поки Гудеріан наступав і здобував перемогу за перемогою, йому було можна все.

В результаті – РОНА розрослась до мініармії з десятка батальйонів із танками, гарматами і бронемашинами.

Республіка охопила низку районів Брянської, Орловської і Курської областей і досягла розмірів Бельгії. Її громадянами – за різними даними – стали від 600 тис. до 1,5 млн осіб.

У січні 1942-го Інженер Земля скликав з'їзд – щось типу місцевих Установчих зборів – для визначення майбутнього устрою всієї Росії, не більше і не менше.

І тоді Сталін вдарив. Місцевий партизанський ватажок Ємлютін впоратися з Інженером Землею не зміг, хоча саме в районі Локтя вперше у цій війні червоні почали масово вирізати цілі села – своїх, радянських громадян. На допомогу карателям Кремль перекинув з'єднання партизанських загонів на чолі з Олександром Сабуровим, колишнім керівником курсів підготовки охоронців ГУЛАГу.

Цей вертухайський начальник в ніч на 8 січня, перед другим днем установчого з'їзду, привів своє військо до Локтя. О 6:00 год. ранку атакував одночасно будинок Воскобойника, казарми РОНА і тюрму. І був на голову розбитий! Міліціонери втратили до 50 людей – але організували оборону і відбили усі напади. З сусідніх сіл стягнулося підкріплення – бити червоних із тилу. Запахло катастрофою – але все – вже вкотре – пішло не за планом.

Щоб надихнути своїх бійців, Костянтин Воскобойник вийшов на ганок власного будинку –– і відкрив вогонь з кулемета, стоячи на повен зріст. Його тут же підстрелили. Він продовжував керувати боєм – і партизани втекли, винісши 19 своїх убитих і поранених. Решту – як і половину обозу – кинули на околицях.

З Орла літаком викликали команду німецьких хірургів – але ті не встигли. О 9–й ранку Інженер Земля помер. Далі побудова нової вільної Росії пішла шкереберть.

У республіці з'явились окупаційні війська – німецькі та угорські. У владі, яку очолив заступник Воскобойника, Броніслав Камінський, поширилась корупція. Замість закону на перший план вийшов терор, а армія перетворилась на орду – тільки з танками.

Костянтинова тричі дружина Аня Колокольцева працювала у канцелярії штабу РОНА до кінця війни. Була заарештована у 1945-му, відсиділа 10 років у ГУЛАГу – але вижила. Знайшла доньку і з нею переселилась у тихе містечко на Поволжі. Померла у 1970-х. У 1990 р. хтось – імовірно, донька Ганна – подав до російської прокуратури заявку на реабілітацію дружини Інженера Землі – але там відмовили.

Столиця республіки – Локоть – на 1,5 року була перейменована на Воскобойник. Але боротьба за російську альтернативу тут тривала набагато довше, навіть після відступу основних сил РОНА у вересні 1943–го. Останній загін локотських партизанів був розбитий МГБістами у 1951–му.

Таке враження, що усі найкращі починання в Росії або яскраво згорають, або перетворюються чи у самодержавну тиранію, чи у люту орду. Чи у творче поєднання цих двох принципів.

Читайте також: Як донські казаки проти Кремля воювали, або Чому в Московії зносять пам'ятники "еталонному російському патріотові"