Останні притомні московити остерігаються, що невдала війна – а вторгнення вже явно пішло не за планом – може призвести до повного розпаду федерації. Цього, навіть сидячи в російській тюрмі, боїться ув'язнений опозиціонер Алєксєй Навальний.
Але це теж справа довга і марудна, бо Путін не просто так зміцнював свою диктатуру цілих 20 років. Існують ще надії на палацовий переворот – і ще більш фантастичні візії.
Але давайте серйозно: якщо велика держава розпочала маленьку переможну війну – але бездарно її просрала, це можна якось швиденько відкотити назад і не перетворювати на багатолітню бійню? Звичайно можна, каже історичний досвід! Сьогодні поговоримо саме про це – а також про першу війну між комуністами – і комуністами.
Ми розповідаємо, що не всі світові диктатори були такими дебілами, як путін.
Тож, у нашому фокусі забута, але дуже показова війна між Китаєм і В'єтнамом. До світової історії вона увійшла під назвою "перша комуністична" – або "перша соціалістична". Технічно вона такою не була. Перший конфлікт між червоними диктатурами відбувся у березні 1969-го, на о-ві Даманський у Сибіру. Там між китайськими і російськими комуністами відбулась низка прикордонних боїв із використанням танків, "Градів" і артилерії, але у повноцінну війну це не переросло.
Згодом, у 2000-них, путін просто подарує ці спірні острови Китаю, щоб підлизатися до значно зміцнілого сусіда. Отакий він насправді "собіратєль русскіх зємєль".
У кінці 70-х Китай посварився із ще одним комуністичним сусідом В'єтнамом. Все через контроль над Камбоджею. Там теж запанував комуністичний режим – "червоних кхмерів" і диктатора Пол Пота. Пол Пот правив усього 4 роки, але за цей час встиг зарекомендувати себе абсолютно відмороженим катюгою. Заборонив міста і писемність, загнав усіх камбоджійців у колгоспи, більше схожі на концтабори, і масово винищував усіх незгодних. Встиг убити до 3 млн людей – тобто чверть власної нації, загнати країну в люту кризу і голод, а на завершення – напав на В'єтнам.
Саме так. В'єтнам до цього безперервно воював близько 35 років поспіль – проти японців, потім французів, і згодом американців – і всіх переміг! Тож при нападі червоних кхмерів – негайно контратакував. І за два тижні зніс їхній схиблений режим.
Пол Пота ніхто у світі не любив – тож проти блискавичної в'єтнамської перемоги ніхто не протестував. Окрім Китаю. Той століттями був регіональним лідером, а ще – любив і досі любить загравати з усілякими шизанутими тиранами, яким ніхто і руки не подає.
У Піднебесній дико обурились на сусідське самоуправство. Стягнули до кордону пів мільйона солдатів, зібрали Пленум ЦК партії, і заявили: дадуть в'єтнамцям належний урок.
Свій напад нарекли типовою для таких от злочинних агресій облудною назвою: "попереджувальна оборонна війна проти В'єтнаму". Ну, так, оборонне вторгнення, визвольні обстріли, миролюбна війна – нічого не змінюється. Мовляв, "вони самі винні".
Яке було стратегічне завдання у китайців – насправді невідомо. Протоколи засідань Пленумів ЦК навряд чи колись будуть оприлюднені. Зі слів полонених відомо, що військам наказали зайняти прикордонні обласні центри, виманити і розбити основні сили ворожої армії з центрального В'єтнаму й окупованої Камбоджі, і відкрити дорогу на столицю – Ханой. Далі два варіанти – змусити до капітуляції чи зайняти всю країну. Що з цього було у планах – незрозуміло, китайці не кричать про свої таємні бажання, як у путінській ерефії.
От і Китай – вторгся переважаючими силами, все що бачив – розніс артилерією, швидко зайняв найближчий облцентр – такий собі в'єтнамський Херсон. Теж, до речі, в лютому – тільки 1979 р. Ось кінохроніка вторгнення з китайського боку.
Але далі все пішло майже так, як у путіна. В'єтнамську армію розбити не вдалося – вона вела активну оборону, розтягуючи сили ворога і прикриваючи мобілізацію. Колони китайців розтягувались довгими кишками між гір, а звідти їх била місцева тероборона. Вдалось зайняти ще 2 міста, але з такими втратами що ой. Квітами ніхто не зустрів – навіть місцеві китайськомовні, так звані хуацяо, від яких Пекін чекав антив'єтнамського повстання. Так минув місяць.
Ні про яку блискавичну перемогу вже не йшлося, фронти стабілізувалися, все загрожувало перерости у криваву позиційну штовханину, яка завжди працює проти агресора і на користь того, у кого більше союзників і зовнішньої підтримки. Що у такій ситуації робить нормальний лідер? Намагається вирватись із пастки, в яку себе загнав, мінімізувати збитки і провести роботу над помилками.
Саме таким був батько китайських реформ Ден Сяопін. Він зупинив війну, оголосив політику відкритості та модернізації і встановив плідні стосунки зі США. На цьому розвороті дядька Дена грунтується наступний економічний прорив Китаю і його нинішнє місце у світі.
Але як швидко зупинити війну – спитаєте ви? Ден зробив усе максимально просто: вивів геть війська з чужої країни і оголосив підданим, що переміг. В авторитарних диктатурах таке досі працює. Он Шойгу каже: втік з-під Києва, бо всіх там переміг – і вірять! Напевно...
А що робить х**ло? Продовжує битись головою об стіну – тобто воювати. Вбивати українців і гробити своїх солдатів. У вже програній війні без найменшого шансу на достойну та плідну перемогу. Тож що буде далі?
Все буде Україна!
Читайте також: Не зазнали жодної поразки в бою: історія Чорних запорожців УНР та їхнього командира Петра Дяченка
Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.
Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.