Олександр Мєняйлов пішов на війну у 18 років. Нині він служить у 14-му окремому полку БПАК. Бойова група, у складі якої він перебував, уперше знищила ворожу БМПТ "Термінатор".
– А якби не війна, відпустка у вас яка була б зараз?
– Якби не війна, я б зараз тільки-тільки закінчив універ, і скажу чесно: це був би дуже сумний шлях.
– Чому?
– Тому що я не бачу себе, по-перше, на тому місці, де я був до цього. Я вивчав міжнародні економічні відносини, я взяв собі просто академічну відпустку десь після закінчення 2 курсу, якраз тоді в окопах це все закінчував, а після я зрозумів, що це не моє.
– Ви сьогодні прийшли не за формою, хоча в мене проєкт військовий і я не думала, що треба вас попереджати. І якщо на нас глянути зараз, то ви не асоціюєтеся, я думаю, і у глядачів так само, ви не асоціюєтесь з війною. Як вам узагалі в такому одязі зараз?
– Мені нарешті стало трошки вільніше, бо вперше за життя я можу навіть бодай на трохи часу, бо я зараз у відпустці, походити буквально тим, ким я міг походити раніше. Я не скажу, що це погано, я не скажу, що це добре, бо я вперше в житті можу побути кимось іншим. Я вже звик до цієї ролі, до того, що я просто військовий, але, не знаю, мені якось дуже незвично.
Як Олександр Мєняйлов почав шлях військового?
– Відчувається, що ви така людина творча, і, судячи з того, як ви говорите, які образи у вас, але ми про творчість поговоримо згодом. Давайте трошки розкажемо людям про ваш шлях військовий, ви, власне, з Одеси і в який спосіб ви опинилися на війні і в який перший батальйон ви пішли, як це все починалося у вас?
– Шлях мій насправді доволі цікавий. Я ніколи не бачив себе воїном або солдатом, але це було моє мінливе рішення і воно було дуже неправдиве. Насправді мені пощастило, що мій друг Серафим Гордієнко, я думаю, ви також про нього знаєте, одразу зайду трошки наперед, мій побратим, у цілому друг, людина, яку я дуже поважаю і також дуже творча і дуже цілеспрямована особистість, він отримав на своє 19-річчя, день народження, запрошення поїхати на Донбас, і там ми якраз познайомилися з Сантою. І він якраз запропонував мені, це можна сказати перше ознайомлення, це було за місяць до початку широкомасштабної операції. Другий раз – це коли він уже приїхав із Київської операції, самі пам'ятаєте, і запросив мене, там усі ці новини, це було десь через місяць після цього всього, ближче до квітня. Він мені каже, що мов, Сашко, ти ж знаєш, що там планують Піски окуповувати, і вся ця історія з Маріуполем і, відповідно, всі дуже на нервах, всі дуже пригнічені, всі дуже напружені, і я такий, почув це, подивився йому в очі і зрозумів: "А, поїхали!". Він запропонував це у вигляді того, що ми будемо як "Шахеди" умовно, що ми ідемо в один кінець, ми знаємо, що нас там очікує і, відповідно, що це буде для нас можливість загинути як герої, тоді цього хотів кожен, по суті, майже всі, бо кожен хотів чимось допомогти, кожен хотів не стільки жити, скільки зробити щось суспільно-корисне.
– Відтоді не мали ніякого стосунку до військової справи?
– Майже ніякого. Скажімо так, те, що було за місяць, це був такий підготовчий етап, я тоді ще нічого не знав, але в мене було хоч якесь уявлення. Усе, що було потім, коли ми поїхали до Пісків, до Санти відповідно, – це "Правий сектор". Також це, напевно, легендарний командир, я його дуже поважаю, і я не знаю ще нікого кращого за нього, бо так, як він бореться за життя своїх пацанів, так, як він відчуває їх, бо він хоче захистити і при цьому зробити найбільше користі, я не знаю ще нікого, і, відповідно, тоді ми відчули хоч якось цей смак. Але насправді для мене взагалі почалася війна, навіть я зрозумів зміст своїх рішень у момент, коли просто сів на потяг, це наступного дня, після того, як ми з Серафимом прийняли це рішення, я, звісно, що разом з ним обманули своїх батьків, лише наші друзі знали.
– Розкажіть, не сказали батькам, куди ви йдете?
– Я сказав їм, що ми їдемо на якийсь полігон потренуватися. Я знаю, що вони б мене не хотіли відпускати, бо я тоді ще був умовно дитиною, я сам це розумів.
– Скільки вам років було?
– Мені на той момент було 18. Нас просто провели наші друзі, ми сіли на потяг, і ось я бачу, сонце вже заходить, дивлюсь і просто розумію, що завтра може не настати, я прийняв це рішення, я його повністю усвідомлюю і я настільки згоден з ним, що я приймаю абсолютно все, що йде після. І саме, мені здається, цей момент, момент реалізації безпосередньо, він став основним, бо після нього для мене вже почалася справжня війна, і хоча, знову скажу, що ця війна, вона не була настільки справжньою, як те, що ми бачимо зараз, або навіть те, що було через пів року, або бодай через 4 місяці, але це було те саме необхідне, що змінило взагалі все моє ставлення, все моє життя. Спочатку ми були в складі мінометної групи, можна сказати, що я також майже нічого не знав з цієї справи, та й у принципі, це було просто цікаво, це було прикольно, приємно, ти просто нарешті приналежиш до когось і тобі приємно кидати цю міну, робити свою справу, відчувати, що ти в колі своїх друзів, і в принципі цього поки достатньо.
Потім ми ще відучилися, в нас були навіть якісь сертифікати, але суть залишилася в іншому, що також Серафим тоді прийняв рішення про те, що Саша, а може нам зайнятися більш технологічним? Я його питаю – що це значить? Він мені каже про пташки, на той момент це були дрони, ми їх так називали, я дуже опирався цій ідеї, бо я ніколи не розумів, який сенс у тому, що ти можеш просто керувати якоюсь пташкою в небі, навіть якимось "Мавіком" чи ще чимось, коли інші пацани роблять реальну роботу. І так, як тоді, я ще ніколи в житті своєму не помилявся. Насправді я скажу, що війна як така в нас почалася лише в момент, коли ми підписали контракт, бо після цього ми справді потрапили до 140 РБ, там у нас справді почалися бойові завдання і я ще ніколи не відчував себе в більшому стресі, ніж тоді.
Про бойові завдання
– А які це були бойові завдання у вас?
– Ми були звичайними мавікістами, я думаю, що ці завдання не сильно зараз когось сколишуть, але для мене на той час, півтора кілометра від ЛБЗ, коли ти запускаєш зі згарищ та руїн на відкритому полі, коли не було жодних прикриттів, коли FPV-шки тільки почали з'являтися, але не були такими масовими, ми працювали на відкритому полі, на відкритому небі, кожного дня, системно, вражаючи, роблячи гарний результат, але при цьому витрачаючи купу сил та ресурсів, знаючи, що щодня стає дедалі важче. Це якраз була зима, зими ви знаєте, які на Донбасі, ми працювали в районі Кремінної і я навіть пам'ятаю момент, ми єдині, хто був там і працювали в мінус 18, ми єдині, хто працював, коли там інші відмовлялися, наприклад, той самий Серафим, у нього в той момент була температура під 40 градусів майже, він крізь усі ці проблеми... тобто людині фізично дуже важко навіть банально пересувається, але при цьому вона працює і працює на межі своїх сил, так само, як і всі ми. І так само він своїм прикладом показував нам, ми своїм прикладом показували іншим, це ж якраз момент, коли нам Бог подарував цю історію з Термінатором.
Про те, як Захисники знищили танк Т-80 та БМПТ "Термінатор"
– Розкажіть, будь ласка.
– Добре, я знаю, що ця історія – також уже не новина, все-таки доволі багато часу минуло, півтора року, може, близько того, але ви ж, може, чули, бачили це відео про те, що ті, хто уразив термінатор, коли ця новина поширилась в Forbs, коли ця новина поширилась іншими журналами, історія була така. Ми весь день працювали, у нас від самого ранку день аж ніяк не задався, ми приїхали на точку, по нас стріляють, причому різним калібром, ми майже весь день ховаємося, там були такі бетонні колодязі, у пацанів там уже ледь не контузії з'явилися, але вони все одно працюють. І ми постійно там міняємо батарейки, намагаємося, щоб по нас не попали і просто бачимо там якусь ціль. Інші відмовилися працювати, у нас час уже скінчився, ми маємо їхати додому, у нас так само залишилось дуже мало батарей, але ми отримуємо команду від того ж Серафима, що ні, ми залишаємося там і, відповідно, саме це рішення допомогло нам тоді знайти, прослідкувати і знищити той "Термінатор". "Термінатор", який кошмарив цей Кремінський ліс, який кошмарив наших пацанів, який не давав їм усім працювати і постійно тримав їх у страху. Зрозуміло, що для них це була велика подія, так само, як і для нас. Просто ми тоді, в той момент, не відчували такої радості, бо ми ще не розуміли, що це означало.
– Пояснімо людям, що таке "Термінатор", я думаю, що не всі військові розуміють...
– "Термінатор" – це така собі умовна вундервафля, що їх у нашого ворога було і залишається дуже мало, це така собі експериментальна зброя і з усім тим, попри те, що сама по собі по характеристиках вона, може, надто сильно не виділяється, але при цьому це було перше задокументоване знищення такої техніки і тому воно, в принципі, дістало настільки велике значення.
Я взагалі ціную весь той досвід, який ми отримали за час служби в 140 АРБ, вся ця системна праця. Весь цей потік роботи, він, звісно, був надскладний, бо ти використовуєш постійно людський ресурс, ти намагаєшся з них витягнути максимум, але оця ефективність, цей приклад для наслідування, він досі мене змушує задумуватися про те, наскільки справді інколи може бути ефективною робота, бо, звісно, я не звик думати про себе в умовах як якась машина, але на той час це було необхідно.
– Це було складно – знищити "Термінатор"?
– Знищити – ні, складно було знайти, але це вже більше питання ситуації. Я ж чому сказав, що Господь нам подарував цю історію, бо ми насправді шукаємо, звісно, цілі, намагаємося завжди знайти, уразити, знищити, але ж ми ніколи не знаємо, що ми знайдемо, відповідно, це може бути, починаючи від "Урагану" й закінчуючи умовно "Сарматом". Ми ніколи не знаємо, що там буде, але цей елемент – це якийсь азарт, це постійно елемент гри або якоїсь боротьби і ти хочеш це робити, тобі хочеться щось шукати, тобі хочеться чогось банально більшого. І так, це було цікаво, але, звісно, якби не цей "Термінатор", у нас це був би, напевно, найгірший день у нашому житті за всю історію нашої роботи. Ми тоді, після цього, ввечері нас трішки підрізала машина, влетіли ще в бетонний стовп, ми десь до 2-ї або 3-ї години ночі промерзли до кісток, чекали, доки нас хоч якось хтось евакуює, постійно дивилися на небо, бо все-таки страшно, ми ж не дуже далеко від'їхали. Потім на дисках виїхали, все-таки якось доїхали додому, зранку це все привели до порядку і майже того ж дня, вважайте, знову поїхали працювати. Тож невиспані, голодні-холодні, до цього ти весь день сидів під обстрілами – таке собі задоволеннями, при цьому що ще й машину доведеться потім лагодити, дуже довго і дуже дорого, бо ми все, звісно, лагодимо своїм коштом.
- Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.
"Очі" – це необхідна частина будь-якої війни
– Тобто, якби вас запитали, що ви робите на війні, ви б сказали, що ви шукаєте цілі, щоб потім їх уразити, правильно?
– В принципі так, але я це розглядаю трошки ширше, бо саме наша задача – це працювати очима. Це можна віднести і як роботу з дронами, так і з будь-чим іншим, бо ці очі – це необхідна частина будь-якої війни. Ви розумієте, що жодна техніка, починаючи від танчика, закінчуючи мінометом чи будь-якою артилерією, навіть умовний Himars, воно буде 90% непотрібним, якщо ти не знаєш, яким буде результат від цього, якщо ти не можеш знайти ціль, якщо ти не знаєш, чи вона уражена, чи вона знищена, чи взагалі куди попав снаряд. Раніше це робили люди, зараз це робить техніка і ті люди, які керують цією технікою, вони, по суті, являють собою ту ланку, яка прямує до майбутнього, тому що техніка змінюється і змінюється швидко, а в нас зараз війна і війна майбутнього. Те саме, що відповідає стандартам, до яких лише тягнуться інші країни – Штати, Європа тощо.
Про діяльність 14-го полку
– Зараз ви в 14-му полку, правильно я розумію? Розкажіть, будь ласка, про вашу діяльність у цьому полку і, якщо можна, про полк трохи.
– 14-й полк – все, що я можу про нього сказати, на приклад зі своєї сторони, це надтехнологічна частина, яка відповідає вимогам майбутнього. Зрозуміло, що тут виконують свої бойові задачі люди, які, на жаль, мають бути під покровом секретності. Я, на жаль, також серед них, на жаль в тому сенсі, що я не можу розповідати про це все. Але до чого я веду – 14-й полк відповідає вимогам знайти-знищити-проконтролювати. Це люди, які по суті створюють собою це майбутнє, вони працюють із технологіями, які до цього вважалися чимось навіть немислимим або навіть незрозумілим навіть для тих самих фантастів. Відповідно, що коли ти працюєш з такою відповідальністю, потрібно хоч якось це тримати в секретності, бо який сенс у тому, що в тебе стільки переваг, що ці переваги, якщо стануть доступні, будуть шукати для них протидію? Так, чим більше зберігається цей покров таємності, тим довше у вас буде зберігатися ця перевага і тим більше ефективності ви будете приносити на полі бою. Це частина, яка зараз активно шукає собі бійців і людей, які також творитимуть разом майбутнє, бо самі розумієте, у нас ситуація... Людей у нас не стає більше, на жаль, а вимоги зростають, і якщо є можливість опинитися часткою такого суспільства і, щобільше, опинитися часткою того, яка творить це саме майбутнє – краще приєднатися.
Про романтику на війні
– Знаєте, дивлюся на вас, ви у мене, відверто скажу, взагалі не асоціюєтесь з війною. Не ваша зовнішність, ні те, як ви говорите, ні ваша зачіска... От якось у мене немає асоціації з війною, і в мене таке враження, що ви її дещо романтизуєте. Чи справді це так? Якщо так, то чому? В чому ви бачите романтику на війні?
– Романтика проявляється не стільки на війні, взагалі почнемо з того, що я вважаю, що так, романтики, напевно, зараз не існує, війна – це кров, це піт, це сльози, це окопний пил тощо, але романтика присутня в наших серцях, в наших головах, очах, руках, в тому, що ми робимо. Це важливо враховувати, бо кожна людина, яка приходить на війну, вона шукає щось власне, вона має собі щось описувати, якось собі пояснити і дати відповідь на запитання – чому я тут? Якщо людина не має відповіді на це запитання, вона довго там не протримається, вона шукатиме спосіб якось від цього піти, умовно – вона може почати бухати, колотися або ще щось робити, але якщо в неї цей внутрішній стрижень, для мене, наприклад, це цей маленький вогник, який підтримується, який розжарюється і який дозволяє мені запалювати інших, – для мене це романтика. У цьому всьому я вбачаю якийсь більший сенс, я вбачаю те, що мене надихає, я вбачаю красу, якщо розумію, що я смертельно втомлений або, наприклад, якщо я сьогодні приходжу з роботи і можу завтра одягнути на себе звичайний одяг і піти просто серед звичайних людей, які так само кожного дня просто працюють, просто живуть, і стати частинкою їх, хоча б ненадовго, ця можливість відриватися, можливість перемикатися на щось інше і знаходити це значення, цей сенс з різних можливостей, я вбачаю, що це саме те, що дає нам бути людьми, бути гнучкими, розширяти власні можливості. Це кордони і, знову таки, я знаю, що я можу бути будь-яким, але при цьому в мене все одно залишається цей досвід, в мене залишається те внутрішнє... Це те, що робить мене мною, тому я це так бережу і тому для мене це настільки важливо.
Чи існують чудеса на війні?
– Бруд війни – в чому він для вас?
– У мене також є одна історія з часів, коли я був у Санти, вона для мене стала ідеальною. Коли ми йшли, за день в мене сильно прихопило спину і я не міг рухатися, але з усім тим наступного дня я погодився в Санти бути разом з ним, з хлопцями підвозити БК, точніше, іти пішки, давати це БК. Ми зустріли якось пораненого хлопця, якого вивозили із бліндажа, зайшли в сам бліндаж, там було багато пацанів, вони перечікували, комусь надавали допомогу, серед них я знайшов чувака, який весь такий зелений, погляд був просто в стіну, він майже не розповідав і ні з ким не контактував. Ми в нього попросили води, бо води, в принципі, також було мало, ще ця спека постійна і запитали, що з ним таке. Він сказав, що, вибачте, пацани, тільки роздуплився, що сталася маленька історія, яка йому запам'яталася на все життя. Зрозуміло, що вона сталася тільки-тільки, але на нього це дуже сильно емоційно повпливало. Сталося так – людина, яка нам представилася, вчора зайшла на позицію і бачить, що всі його друзі, брати, навіть посестри були, лежать хто з перерізаним горлом, а хто просто витік через уламки. Сталося наступне – пацани сиділи на своїй позиції, у них розрядилася рація, вони не почули банально команду про те, що до них заходять, ми тоді їх називали "карандаші", дрг-шники, ті пробралися на їхню позицію і саме їхня позиція, на яку не змогли передати команду через цю рацію. Кинули спочатку через димохід гранату. Всі ті, хто повибігав, – їм просто перерізали горлянку і, відповідно, ти бачиш це – люди, з якими ти весь час спілкувався, друзі, можуть бути навіть однокласники, хтось більше – всі мертві. Як це? Це світ, який тільки що в тебе був, а вже немає. Це все люди, система, це щось більше, це почуття і це можна назвати, коли буквально в тебе твій світ нищиться, коли ось він був, його вже немає, ось ця риска, це війна, коли ти не знаєш, що буде завтра, коли ти не знаєш, що буде з тобою.
У нас постійно ці завдання, як приклад, ми про це навіть не знали: ходили забирати дрон з одного й того самого місця, куди він просто сам по собі впав, і ми не думали про те, що там може бути. Ми пішли однією доріжкою, забрали, потім знову і так два рази, а на другий раз, коли ми вже поверталися, там також я і Серафим або ще хтось, не пам'ятаю точно, що ми бачимо, а там поруч якісь міни і, відповідно, ми потім уже дізналися, що весь цей час ми йшли по одній-єдиній доріжці, ввечері, коли вже починає темнішати, в мене ще плюс-мінус поганий зір, інші не дивилися, куди йдуть, і ми йшли по одній-єдиній стежинці наосліп чотири рази поспіль. Тобто, один крок в інший бік і умовно могло б не бути щонайменше ноги, а як максимум і життя, в принципі. Як це можна не пов'язати з чудом? Для мене це показник, це різні боки однієї медалі, що як чудеса бувають, так і чудес не буває, як, наприклад, війна може бути настільки суворою, так вона може тобі показувати, що ти досі живий, що твоє життя ще має значення, і так само воно може показуватися, коли ти в цивільному житті. Я вважаю, воно сильно переплітається. Коли ми з другом поїхали у відпустку вперше за рік, ми взяли мотоцикли, вирішили покататися, нещодавно тільки полагодили, це також було з Серафимом. Ми зустрілися, там був знак 4.2.1 – це частина, яка для нас значить багато чого, у нас є поняття "гвардії", це Метаромантика, це як перший крок до неї, він сказав – зупинімось, типу, 4.2.1. Це означає ГВА – три перші літери від гвардії, тому він сказав: "Саша, зупинімось". Ми зупинилися, пофотографувалися, а потім він не може завести мотор, а до цього він полагодив свій мотоцикл, йому сказали, що там проблема з акумулятором – якщо ти будеш їхати надто швидко, то він спочатку закипить, а потім може вибухнути. Їхали ми по трасі, якби ми там тоді не зупинилися, то зрозуміло, що було б. Ти також розумієш, що подібні моменти ніби пов'язані одне з одним, і коли ти бачиш, що зараз якби ми там не зупинилися, то мого друга могло б не бути, тоді ми пройшли двічі поспіль по одній і тій самій стежинці, про яку ми навіть не знали і нічого з нами не сталося, і так далі – ти розумієш, що колись ця черга чудес може закінчитися і тобі потрібно якось жити, ти маєш цінувати те, що в тебе є. Війна це показує і показує це всім, по-різному. Повертаючись до романтики, що для мене це просто щось більше, я розумію так само, що сьогодні пощастило, а завтра може не пощастити, відповідно, я маю це цінувати, я маю робити свій максимум, зайти за межі, які в мене є. Так само, якщо ти починаєш жити подібним, то, як я вже казав з самого початку, що люди, які не здатні прожити, умовно, день із мого життя, бо вони це розтягують на тиждень, на місяць, вони не вміють наповнювати свого життя, ці люди не знають навіть не сенсу, а частіше за все справжньої цінності цього часу, справжньої цінності цього життя, цих емоцій і тому вони живуть ніби не власне життя, а чиєсь інше.
– Вам зараз 20 років, ви відчуваєте зараз свій вік чи ви від побаченого розумієте, що ви подорослішали і вам точно зараз не 20?
– Так, але не можу сказати, наскільки це погано або добре, я знаю, це як факт, звісно, у мене є трансформації, я змінився з того часу, але я вважаю, що людина змінюється щодня й основні зміни відбуваються шляхом основних твоїх рішень. Якщо, наприклад, доленосним для мене стало рішення, що я взагалі пішов на війну, коли сів у потяг і я зрозумів, що я прийняв це рішення, ось воно стало для мене основним – це стало початком. Доленосним стало рішення, коли я підписав контракт – це також стало початком нових змін. Рішення, коли я вирішив почати писати вірші, це також зокрема, а далі ти просто наслідуєш всі ці результати за свої рішення, відповідно, ти маєш наслідки.
Про страх та творчість на війні
– Вам не страшно зараз на війні чи страшно всім?
– Страшно всім, ти ніколи не можеш позбутися повністю страху, і я вважаю, якщо в людини повністю відсутній страх – це байдужа чи навіть божевільна людина, бо людина хоробра тим і відрізняється, що вона боїться, але цей страх перевершує, вона знаходить сили для цього, а якщо і страху немає, то ти можеш робити абсолютно все, ти не знаєш значення.
– Поговорімо про вашу творчість. Мабуть, ви в мене не асоціюється зі стовідсотковим військовим навіть за зовнішністю, і ви пишете вірші десь там, в окопах, з того, що мені розповідали, то ви це робите. Оце і є ваша романтика? Як ви на це знаходите час? І як ви знаходите натхнення в бруді, в крові, в смерті, у злі – це все про війну?
– Натхнення знаходить мене само, це все, що я можу сказати.
Холодна осінь досилає лісостепом
Патрон у патронник
Мій затвор, чужі поля
Пусті слова, що стали іменем в газетах
Душа чорнилом сохне на рядках
І кожна лісосмуга, полоса життя
Жива лиш в інфополі бою
В ефірі на вічних інтерв'ю, в посадках, бліндажах
В розбитих чорних берцях і чистому мундирі.
Однаково зима, нові книжки й поети
Суха трава, плей-лист та пачка цигарок
Серця, новини, соняхи та силуети
Життя і зміна, перший та останній крок.
Народження бере початок з думки смерті
Блакить очей зі смаку, попелу війни
Проявить дух, божисту велич у безсмерті
Чи згине в сірості безсмертної зими?
– Олександр, позивний "Данте", військовослужбовець і поет. В яких умовах це все було написано?
– Саме цей вірш, якщо не помиляюсь, був написаний в умовах обстрілу, коли ми знаходились навіть не в окопі – в маленькому бліндажі, він був доволі цікавий, обшитий ковдрами і не тільки. Ми тоді розділилися з двома нашими хлопцями, серед яких також був Серафим, а я залишився на позиції з нашим медиком, вони пішли в одну нірку, а ми застрибнули в іншу. По нас почали працювати "Градом" і, відповідно, наш єдиний вхід почало засипати. Ми не знали насправді, чи виберемося ми, чи ні, нас просто відправили ледь не на самовбивчу задачу, ми вже втратили зв'язок зі всіма нашими, нам сказали, щоб ми без жодного наказу не поверталися, просто перечекали, і поки хлопці турбувалися, щоб із нами було все о"кей, поки вони намагалися хоч якось зв'язатися з командуванням, хоч якось знайти вихід із становища – те, що я вам казав, це натхнення мене знайшло само, – поки зверху по нас падали ці "градини", поки земля сипала мені на каску, Доку на бронежилет, поки наш вхід почало засипати, я зрозумів, що в мене з'явилася якась тяга, я хочу щось написати, я написав. Відповідно, коли це закінчилося, умовно через хвилин 20, я не пам'ятаю, скільки тоді це зайняло часу, ми всі швиденько зібралися, сіли в машину, поїхали, слава Богу, що її там не дуже сильно посікло, і коли Серий вже за кермом, я до нього так нахиляюся і кажу: "Сірий, я тут вірш написав. Хочеш, прочитаю?" Він мені каже: Саша, ти у своєму розумі? Який вірш? По нас "Град" щойно працював". Ну, я написав, я прочитав і реакція, звісно, у них усіх була дуже цікава. Але з усім тим це історія просто показує, що я не обираю момент, коли це написати, цей момент находить мене самостійно і так само це внутрішнє бажання, коли в тебе серце сповнене чимось, коли бажання, думки, рефлексії, досвід, в принципі, все, що в тобі є, воно само переплітається, для мене це пов'язано із божественним, коли воно переплітається із тим духом, воно має знайти свій прояв у чомусь більшому, саме в такому світі.
– Ви якось популяризуєте зараз свою творчість?
– Я намагаюся, але розумію...
– Збірки, проєкти?
– В цьому випадку, напевно, так. З власної сторони я не дуже намагаюся це популяризувати, бо знаю, що просто буде свій час, а щодо спільної операції, у нас з Фалько – це позивний Серафима, є власний спільний проєкт. Почався він із кни,ги "Метаромантика", думаю, може ви чули. Це філософія в першу чергу, це думка, це спосіб життя, основна ціль якої – це вийти за межі, коли ти виходиш за той вал, за яким ти не бачив життя, і ти починаєш опинитися в системі більшість, це там, де ти починаєш знаходити свободу. Бо свобода сама по собі не існує у вакуумі, не існує як абстракція, існує винятково у вибраній системі. Ми намагаємося її отримати через подібне життя, подібний спосіб, який знаменує, що існують поети, існують лицарі, існують трубадури, що всі ці казки, усі ці сюжети, усі ці герої існують і вони реальні, і що кожен може бути подібний. Це такий спосіб, в який цей маленький вогник, який є в нашому серці, існує в нас, він розжарюється і своїм жаром запалює зірочки на небі, і коли ти дивишся на небо, ти розумієш, що ти хочеш писати, що ти хочеш говорити і хочеш навіть танцювати, навіть попри те, що перебуваєш на війні, що можеш бути в окопі, це те, що надихає, те, що дає спосіб жити.
– Романтик-романтик, романтично-романтично. Якби не війна, вам треба лекції проводити або в фільмах зніматися, щоб такі промови казати.
– Дякую.
- Читайте також: "Розуміємо, що нас набагато менше, ніж противника" – про СЕКРЕТИ роботи розповіла снайперка бригади "Рубіж" НГУ у "Хто з Мірошниченко?"
Про філософію на війні
– Багато однодумців у вас?
– Насправді, важко сказати, але в нас багато людей, які також пройшли через війну, більшість із них молоді автори, молоді поети, молоді філософи, письменники в тому числі. Це все люди, які також зустріли своїми власними очима той жах, який взагалі в собі має війна, які зустрілися із цією кризою, те, що я казав, це лінія, за якою в тебе більше немає минулого. Якщо ти хочеш повернутися до цього минулого, то ти безпосередньо намагаєшся або загинути – це як бажання смерті, або стагнуєш. На відміну від цього, ти можеш починати рухатися до невідомого, яке завжди не тільки небезпечне, а ще й дуже манливе, воно тебе манить, воно тебе зацікавлює, воно приваблює, але при цьому настільки страшне, що ти не знаєш просто, що з ним робити. Це як, умовно, море, ти знаєш, що там можуть бути якісь скарби, там може бути щось настільки цікаве, настільки захопливе, що за ним може бути твоє майбутнє, але при цьому там можуть бути такі монстри, про яких ти навіть не можеш здогадуватися. Відповідно, людина тільки тоді може стати філософом, поетом, узагалі митцем, коли вона зустрічається із цими жахами, вона робить вибір у тому, щоб зробити цей крок у пустоту і тоді лише вона пересилює цю кризу і, відповідно, чому стільки молодих поетів, винятково, які пройшли через жахи війни, мають можливість писати так, як вони пишуть? Чому така творчість з'являється зараз? Бо ці люди якраз таки мають досвід, який виходить за межі нормального, який виходить за межі розумного, того, що ми називаємо звичайним життям. І тому я вважаю, що це настільки ціннісно, що це потрібно збирати, розвивати і зберігати. І мета якраз таки зараз цього нашого проєкту, щоб знаходити нових людей, бо всі ці митці, ці автори – їм потрібна відомість, вони мають розвиватися, вони мають не залишати цю творчість десь позаду, вони мають знаходити її в більшому прояві і думати про неї, як про розвиток насамперед української культури, бо так воно і є. Це новітня українська культура, яка має бути досягнута, я вважаю.
Про мову та культуру суспільства
- У вас така красива українська і така правильна вимова.
– Дякую.
– Чи помічаєте ви, що російське насправді не пішло від нас, російська культура не пішла? Ти в Києві їдеш і чуєш, яку музику слухають люди, і там багато російського, в дитячих садках навіть вихователі говорять російською із дітьми і діти потім теж говорять російською. Що робити з російською мовою, з мовою окупантів станом на зараз? Ви бачите, що вона ніде не поділась.
– Я вважаю, що потрібно в першу чергу популяризувати наше власне, але заборони, хоч і необхідні, але вони ніколи не будуть настільки ефективні, тому що ресентимент сам по собі може бути корисним, але не настільки ефективним, як ми думаємо. Чому? Дивіться, ми, акцентуючи на тому, що воно є російським або взагалі є чимось, що продукує ворог, ми думаємо про ворога в той час, як нам потрібно зосереджуватися на собі, якщо ми будемо зосереджуватися на тому, що ми можемо дати своїм громадянам, що ми можемо створити, чим ми можемо зацікавити, будемо поліпшувати якість, дивитися і, наприклад, навіть копіювати якісь уже успішні риси в інших, ми зможемо досягнути набагато більшого успіху, тож я виступаю за таку собі суб'єктність, суб'єктність, яка в першу чергу виражається в тому, щоб давати свободу, волю нашим митцям, нашим авторам і нашим людям.
– Я тут зараз не про творчість кажу, а про побут. У тролейбусах, у маршрутках, ця мова російська є, вона нікуди не поділася, тим паче, ви з Одеси. У вас в Одесі, я більш ніж впевнена, що російської мови чимало і вона і досі залишилася, чому так?
– З усім тим, культура дуже важлива для того, щоб на це все приходити. Взагалі я вважаю, що це доволі довгий процес і він не може бути, на жаль, настільки пришвидшений, як мені б цього хотілося. Знову таки, тут проблема – людський фактор, воно може змінюватися через школи, через дитячі садки, через телепрограми і далі, усі ці культурні елементи, які виховують людину, щоб через одне, два, три покоління всі залишилися україномовними. Це так само, як, наприклад, у Молдові люди всі розмовляли російською, а через декілька поколінь ми бачимо, що там усі люди, відносно молоді, уже розмовляють винятково молдовською, як приклад. Звісно, у кожної країни, кожної нації свій шлях, бо свої особливі умови і свій контекст, але нам потрібно виходити з власного контексту і розвивати власне, ось чому, знову-таки, я повторюють, культура настільки важлива, бо вона, в тому числі, впливає на наше майбутнє. Не може так бути, що ми більше часу приділяли аспектам, умовно війні, в той час забули про культуру, бо культура – це те, що буде після війни. Це крок уперед на один, два, три кроки.
– Якщо говорити, що ви – молоде покоління, це до теми однодумців, вам є, з ким іти далі, вам є, станом на зараз, із ким творити майбутнє? Бо насправді зараз дуже багато в нашій країні залежить від вас, від людей 20 років.
– Мені важко сказати, наскільки багато таких людей, ідейних, цілеспрямованих або взагалі тих, яких можна назвати в принципі Людьми з великої букви. Я сам себе не можу прорахувати, я не можу сказати за себе, але щоб ви знали: такі люди є і їх потрібно цінувати. Проблема просто в тому, що всі вони різні, з кожним якийсь свій окремий шлях, але знаю, що всі такі люди захоплюються Україною, нашим контекстом, нашими умовами, нашою системою, всім, чим ми обдаровані, і це потрібно розуміти. Головне, щоб ми не тільки це не втратили, головне, щоб ми це хоча б зберегли.
– А що, є ризик втратити?
– Люди можуть часто вигорати, вони, якщо бачать що їх сподівання... В чому ж проблема – ви кажете про мене, що я романтик, саме ця риса не дає мені вигоріти, в той час, як інші люди можуть бути або не настільки сильні, або в них немає такого джерела натхнення, джерела сили, що рано чи пізно їхній ресурс може скінчитися, відповідно, я не можу сказати, що буде з ними потім. Вони або захочуть піти – як, на жаль, не важливо, якими шляхами, або вони втрачають цю іскру – те, що саме робить їх особливими, і тоді це справді велика втрата.
Яка мотивація в "Данте"
– Яка ваша мотивація зараз?
– Я хочу розвивати українську культуру, я хочу створити майбутнє, яке буде гідним для наших дітей, для наших онуків, для наступних поколінь, відповідно, я хочу творити історію та те, що можна буде назвати справді діяльністю всього життя.
– Якщо говорити про війну і про вашу мотивацію, чому ви на війні, чому саме ви там?
– Для мене війна не була питанням як таким, чому я туди пішов. Просто я відчув цей поклик за серцем, і я в принципі вважаю, що кожна людина має поставити собі таке запитання, бо ми не можемо винятково на раціональне спиратися, бо раціональне буде нам підказувати, що ми думаємо, судячи з нашої логіки, судячи з наших думок, судячи з того, в принципі, на які системи ми спираємося, в той час, як наше серце завжди знає наші справжні, істинні мотиви. Я для себе зрозумів, що як би я не хвилювався, як би я не боявся – для мене це не питання, тож я одразу розділив на "до" та "після" і, відповідно, коли мені поставили запитання "чи хочеш ти?", і знаючи, що це нормально було б для мене – боятися і відмовити, я навіть ані секунди не роздумуючи сказав так. Тому я тут і зараз.
– Які питання собі мають поставити люди вашого віку, молоде покоління? Прокидатися зранку і які питання собі треба ставити?
– Ким ти хочеш бути завтра? Ким ти хочеш себе бачити? Ким ти є і що ти хочеш залишити по собі? Питання тим важливе, тим цікаве, що воно сприяє розумінню тебе, себе як людини, як особистості, в першу чергу. Я просто на це дуже сильно спираюся, бо для мене це важливо. Коли ти починаєш про себе думати винятково як про особистість, ти відкидаєш усі ці соціальні маски, ти починаєш думати іншими категоріями. Відповідно, усі твої рішення мають інший сенс. Ці питання я вважаю основними – чи є наш світ сферою дружньою, чи не дружньою? Якщо є дружньою, то я буду, відповідно, поводитися так, щоб я був гарною людиною, бо навіщо бути гарною людиною, якщо світ сам по собі є негарним? Це умовно, дуже просто, але зрозуміло. Так само тут, якщо я є особистість, то я робитиму інші вчинки, я діятиму інакше, я буду намагатися бути Людиною, а бути Людиною – це, напевно, найважче з усього.
– Дуже дякую вам за розмову, було цікаво, трошки не військова тематика, але ми і не розраховували, що будемо говорити про війну, більше про творчість. Я вам бажаю не втрачати ваше натхнення, мріяти і дуже хочу, щоб в Україні було більше людей на вас схожих, з такими ж мріями і з такими ж ідеями. Дякую вам!