Даша "ДШК" – військослужбовиця Збройних сил України. Раніше вона жила у Чорнобаївці, під Херсоном, і працювала менеджером у меблевій компанії. Проте початок війни кардинально змінив її життя, але сама вона стверджує, що не пошкодує ні про що. 

Про військову

– Мій позивний "ДШК", я старший бойовий медик 2-ї штурмової роти першого штурмового батальйону. Мені 34 роки і до повномасштабного вторгнення я працювала в Херсоні, я мала дуже класну роботу. Я завжди казала, що мені на той момент пощастило, я була дуже щасливою людиною, тому що моя робота – це було моє хобі. Я подорожувала, працювала, я дуже багато працювала, я була експорт- та імпорт-менеджером у меблевій компанії, але сталося як сталося, ми всі розуміємо. Я прокинулася вранці від того, що мені дзвонять і кажуть, що почалася війна. Я не вірю – та ну що ви розказуєте? І коли я виходжу на вулицю, я чую вибух, я живу не в самому Херсоні, а в  Чорнобаївці.

– Ви з Чорнобаївки?

– Так, і дуже близько від аеропорту. І біля аеропорту була військова частина, і там є аеродром, і був туди безпосередньо "приліт". Галас, не розуміння що робити, це абсолютно на стільки було... Я не вірила, що це зі мною відбувається, що це, можливо, з якогось фільму, з якогось дуже класного страшного сну мого.

Початок повномасштабної війни в Херсоні та виїзд з окупації

– Ви залишились у місті?

– Ми залишилися в місті, я стараюся дуже так непомітно виходити на ці вулиці, щоб вони мене не помічали, але це не вдається, тому що дуже мало людей, дуже по-різному люди себе вели. Коли зайшли російські війська до нас у місто, дуже все стало, я навіть не знаю, в душі наче щось просто помирало, тихенько-тихенько якось. 24 квітня в Херсоні не було взагалі ніяких правоохоронців, на вулицях був дійсно хаос, про якісь там правила дорожнього руху абсолютно можна було забути, всі магазини стали швиденько пусті, всі аптеки також, все от так почалося. Ми лишилися одні, але віра була постійно, що наші прийдуть.

– Скільки ви пробули в окупації?

– Я була там до 30 червня, потім я виїхала безпосередньо з окупації, пройшла той шлях, 36 блокпостів російських і мені було дуже страшно це робити, тому що всі знають, що вони дуже гарно перевіряли всі засоби зв'язку, і я на той час, коли я була в окупації, я здавала позиції, в мене тато був також в окупації, зараз вже не в окупації. Він проживав у селі і там базувалися російські війська і це село я дуже добре знаю,  і знаю, де вони. Тато мені казав, а я безпосередньо вже передавала далі і я розуміла, що якщо під'єднають до якогось пристрою цікавого, що там все можна буде... Я не стирала повністю всю історію свого телефону, але, мабуть, все-таки якась для мене була інша задача і я пройшла дуже швидко, дуже легко ці 36 блокпостів і тих чеченців, про яких розказували, що вони перевіряли раніше всіх, все. Так вийшло, що пройшло все плюс-мінус нормально і ті емоції, які я переживала, коли я вперше побачила український прапор. Повітря було набагато вільнішим, ті емоції, ті мурашки, ті сльози, просто ти бачиш українське…

– Розплакалися?

– Так. Український прапор – це, здається, для нас раніше було нормально, а тут ти розумієш, що як ти хотів і бажав побачити цей український прапор і я не планувала, коли виїжджала з окупації, що я буду йти до лав ЗСУ, але з кожним днем, з кожною новиною – вбили дитину, на Вінниччині був "приліт" і там загинула дитинка, я розуміла, що це просто один якийсь випадок, дуже такий... І кожного разу, коли я читала новини і читала такі страшні новини про загибель дітей... Для мене діти, взагалі... У мене немає дітей, але я вважаю, що діти ні в чому не винні, вони тільки прийшли в цей світ і вони абсолютно не мають гинути за те, що хтось там вирішив, що так має бути. Тому це мене дуже так... Одним із таких тригерів було. І плюс я розуміла, що фізично я можу, тобто я готувалася, я щодня бігала вранці, ввечері, відтискання, підтягування, тобто я розуміла, що саме мені треба буде розвивати свою витривалість, тому що я розумію, що я – жінка і ми за природою ніколи не будемо набагато сильніші, ніж чоловіки, і щоб мені досягти якогось рівня їх, мені треба працювати набагато більше, ніж їм. І так сталося, що я пішла до ЗСУ.

Про підготовку до армії

– Знаєте, коли я дивлюсь якісь інтерв'ю з жінками-військовими, то одразу читаю коментарі і багато людей пише: "Та, де вона там воювала? Сидить собі, десь там в кабінеті, а нам її позиціонують як бійця". Так оцей момент, щоб ви розказали таким людям про те, що ви побачили на війні? Можливо, про свій перший штурм, як це було?

– Чесно кажучи, я йшла на війну не для того, щоб люди мені сказали, що ти молодець, дякую, що вони так кажуть, хтось каже, що я сиджу десь в тилу, що я дуже чиста або ще щось. Це їх, вони мають право на свою думку, хай вони думають, але хочу сказати тим людям, тим дівчатам, які б хотіли прийти, тому що ми дивимося відео, наші деякі моменти зі штурмів, з різних наших операцій і тому подібне, там все красиво показано, але вони мають розуміти: війна – це важко, окопи – це важко, не тільки окопи – це важко, взагалі, це дуже велика відповідальність. Я завжди казала, що коли дівчина приходить, коли я прийшла в штурмову роту, я сказала, що я вже не дівчина, я є солдат, я є боєць, я є бойова одиниця, в якої є своє завдання, для мене це було перше – не підвести своїх, це дуже важливо. Десь ти, десь щось не догледів, неправильно надав допомогу, неправильно помітив, не прослідкував сектор, не розібрався, як працює той тепловізор, тому що бували такі випадки – це дуже важливо робити до початку, до виходу на бойові, до виходу на нуль, на мінус навіть. То це важко, це важко, тому що дуже велика відповідальність. І чомусь згадала, йшла, і побачила собачку-дворняжку, вона така маленька, така дуже схожа на коргі, але дворняга, і ось я пам'ятаю, це була Кліщіївка, це була зима 2023 року. Ми спочатку стояли на одній позиції і мене з моїм колегою забрали на іншу позицію. Ця інша позиція була десь в одному кілометрі дистанції між тією позицією, яка була перша моя, тобто я зі своєю групою трішки відкотилася, але там хлопці залишилися, там вони працювали, ось, і тут такий в рації: "ДШК", дуже швидко треба, щоб ти була на тій самій позиції, треба надати допомогу". І я знову, там важко було, дуже важкий такий шлях, там деякими моментами там був просвіт, там не було ні будинків, не було укриття взагалі ніякого, треба було дуже швидко. Перед самим виїздом в Кліщіївку мені видали рюкзак медичний, я беру цей рюкзак, десь він 30 кг і плюс я туди ще накидую БК, бо я  як штурмовик, треба, щоб БК було, я накидую туди ще 9 магазинів і з цим рюкзаком, який досить таки важкий був, мені потрібно цей кілометр подолати. І я згадала, що я була не одна, зі мною завжди бігла собачка, ота собачка, інколи я зупинялася, підходжу, дуже дякую, що зі мною, так набагато впевненіше себе відчувала, тому що скрізь свистить, не розумієш, де вогонь, "прильоти" і ти з цим рюкзаком і на допомогу. Все добре, надала допомогу, повернулася знову з цією собачкою. Інколи такі маленькі друзі нам також допомагають там.

– А найстрашніше що ви побачили в штурмах?

– Найстрашніше – коли ти сидиш вже котру добу в окопі, по тобі працює максимально все, максимально. Я вже почала розрізняти різні калібри, тобто до цього я не розуміла, де АГС, де міномет. Усе це почалося в мене так відкладатися по звуках, але щоб сказати, що мені було дуже страшно – от не було. У мене дуже класні хлопці, у мене дуже класні мої побратими, і коли навіть в таких ситуаціях, ми розуміємо, вже все, ми вже звідси не вийдемо, ми сидимо і починаємо шуткувати одне з одним, починаємо щось розказувати: та все нормально, ще на твоєму весіллі погуляємо. Якогось такого прям страху, який я не могла подолати, тобто я б в паніку вдалася, в мене такого не було. Мені завжди страшно їхати, виїжджати. Ти збираєшся, ти зібрався, коли ти сідаєш у бронетехніку, бронетехніка – це завжди важко для мене було, тому що ти нічого не бачиш, ти просто сів у коробку і тебе везуть, тобто ти не бачиш що навколо тебе і коли ти вже вигружаєшся – усе, той страх уже плюс-мінус проходить, ти починаєш його відключати, тому що ти починаєш працювати, ти починаєш слідкувати де, хто, якщо ви двійками розбилися, де твоя двійка, перекличка – чи всі вигрузилися, чи все нормально. І ти вже забуваєш, що треба боятися або ще щось.

– Яке фізичне навантаження у вас щодня? Які ви вправи робите? Жінка в армії, що ви робите, якщо у вас зранку заняття спорту?

– Я взагалі займаюся спортом кожного ранку, кожен день. Коли я маю можливість, не на виїзді, я стараюся максимально, це мій ранок починається з того, що я встаю десь в 5-5:30, в мене біг 3 км, я більше не можу, бо в мене є обмеження в часі, я роблю 40 берпі, по підходах, я скажу в загальній кількості, а там в мене підходи, 60 відтискань, 70 пресу, потім в мене ще присідання на одній нозі – пістолетиком як кажуть, 40 на одну ногу і розтяжка. Це моя зарядка зранку. Якщо мені дозволяє час, я ще займаюся ввечері, більше окремо на якісь зони. У нас є мініспортзал наш перевізний, ми його забираємо завжди, ми там тренуємо або спину, або ноги, там вже окремо. А так я щодня стараюсь. Я кажу, це буває не завжди, кожного дня, у зв'язку  з тим, що бувають виїзди, буває, що немає можливості – ніч не спав, також треба розуміти – чи ти можеш це витягнути. Такий у мене ранок.

Про жінок у війську 

– У мене є один військовий, який нещодавно був у мене на інтерв'ю, каже: "Аню, жінці місце… Я не дозволяю в себе жінок, тому що коли жінка приходить в бригаду, одразу там дуелі починаються, всі сваряться, жінки вносять незрозуміло що". Він каже: "Я не хочу бачити жінок у себе". І от він не бере жінок.

– Я розумію, я розумію його в принципі ставлення також, тому що історії бувають різні, я ще раз скажу, що коли я прийшла в наш підрозділ, я відразу сказала, що я не дівчина, я є боєць, для всіх однакові є правила. Спочатку у нас був полігон – якщо вони таскають дрова – я таскаю дрова, якщо вони роблять бліндаж – я роблю з ними бліндаж. Не було такого, що ні, тобі не можна підіймати. Так, вони казали, я з ними сперечалась на цю тему, я казала: ще раз я таке почую, я роблю те, що ви робите, тому що в окопі не буде такого, що ні, Дарино, тобі не можна нести цинк з БК, бо ти – дівчина, це буде абсурд. Навіщо я сюди прийшла, щоб потім в окопі я була тягарем для когось – ні. Я носила цинки в окопі, дуже такий довгий шлях несла. Я не знаю, скільки вони кілограм, не буду вам казати, але я розуміла, що це треба. І я розуміла вже на етапі підготовки, що такі нюанси треба просто викреслювати і давати хлопцям зрозуміти, що я така ж бойова одиниця як вони і є. Я розуміла, хто я. Я зараз скажу, я думаю, що це виріжуть. Вибачте, я коли прала свою спідню білизну – я її не вивішувала, щоб всі бачили, тому що я розуміла, що це хлопці, я дівчина, я розуміла, що я не хочу до себе привертати увагу таким чином. Я знаю, що мені треба прийняти душ, я вставала в 5 годин, коли всі сплять, йшла собі робити свої справи. Я не кричала, що: о, мені треба допомога. Мені треба було прийняти душ – дуже був спочатку складний, переносний, я знайшла, як зробити це. Я не кричала: хлопці, допоможіть. Єдине, що я зверталася до них, що розкажіть, як правильніше чистити зброю, наприклад, з автоматом я познайомилася тільки на полігоні. Так, я підходила, просила, якщо є час, якщо є можливість, розкажіть мені, як це буде правильніше, бо так, є ютуб, але різні думки. Є хлопці, які з досвідом були, які знають, що до чого. Так, інколи я їх мучила, але я не привертала до себе уваги і не робила там... Було навіть таке, коли мені уступали місце. Ми їдемо на тренування, вони уступають мені місце. Ні-ні, хлопці, якщо немає мені тут зараз місця – їду на броні, я дуже любила на броні їздить, це класно, це своя романтика. Тому, так, були такі нюанси, тому можливо. У моєму підрозділі я себе поставила так і до мене ставлення таке.

- Можна особисте питання – у Вас закохувалися Ваші побратими?

– Я думаю, ні. Я, по-перше, завжди була як братуха, як побратим. До мене підходили, питали: "ДШК", що мені зробити тут? У мене є проблема така з дівчиною моєю". Я більше як... Я вже доросла, мені 34 роки, там хлопці по 20 і так далі. Вони розуміють, що я більше як сестра для них. А так, щоб... Я ніколи не давала, по-перше, якихось приводів, щоб у мене закохатися, плюс я не фарбуюся, майже.

– Я помітила.

– Це не те щоб принцип. Дуже багато є дівчат, просто не було можливості. На полігоні взагалі для мене була така загадка – коли і як дівчата, на полігоні навчаючись, я кажу про штурмові підрозділи, я не кажу про дівчат, які кадровики, які медицина або ще щось таке, я розумію, у них абсолютно інше, я кажу про штурмові підрозділи, про штурмового бійця. Коли я прийшла, у мене не було, я себе навіть не бачила в дзеркалі тижні три, не було можливості, тому що ти постійно працював, і я розуміла, що я набагато більше працювала, ніж вони, тому що я набагато менше знала і мені треба було дорости до їх рівня, щоб не бути слабкою ланкою, бо коли є слабка ланка, це дуже погано, і тоді результат нашої операції інший. Тому я не давала таких приводів, щоб у мене закохуватися або ще щось таке. Можливо, хтось десь таємно.

– Почитаймо в коментарях, можливо, хтось таємний Ваш напише Вам повідомлення, то ми таки з'ясуємо.

– Не треба, це не треба, це стовідсотково, тому що я знаю, що коханню є місце на війні, коханню в принципі є місце скрізь і це дуже класно. Я не скажу, що моє серце вільне, так скажу, але ми маємо пам'ятати, де ми. Ми на війні і наша, як завжди кажуть, перша задача – це виконання бойового завдання, і розуміти, що якщо це тобі буде заважати, якщо ти не зможеш правильно й успішно виконувати своє бойове завдання, ти маєш задуматися, задуматися над тим, чи треба, чи не треба. Тому для мене це було завжди таким, щоб мені не заважали стосунки на війні.

Про "ухилянтів"

– От є люди, "ухилянти" ми їх називаємо, через річку Тиса перепливають і топляться.

– Мені дуже шкода їх. 

– Ви як дивитеся як жінка на таких людей?

– Мені їх дуже шкода, прям дуже шкода. От я їх не можу зрозуміти, мене будуть хейтить, і я так само на Двіж казала свою думку, що дуже багато людей вважають, що держава нічого не дала, чому я маю йти, чому я маю те, чому я маю те? Дуже важливо, зараз у нас такий період дуже важкий, в історії України, у становленні як держави, дуже важливе – це об'єднання, об'єднання нас усіх абсолютно, і ніхто не каже, що відразу, тобто після того, як він звернеться в ТЦК, його відразу кинуть на штурм і він штурмуватиме. Ні. Знайди себе, знайти себе в цій війні. Зараз така історія, і вона не закінчиться так.

Про перемогу та Крим

– Так це ж не його війна. Він каже: "Це не моя війна, це ваша війна".

– Не може бути такого. Якщо ти живеш на цій землі, я взагалі вважаю, не може бути такого. Це твоя війна. Я ще раз кажу: мені дуже шкода таких людей, вони мене можуть не підтримувати, вони можуть сказати: "Чого ти пішла? Що ти звідти маєш?". Я нічого не маю звідти, я борюся за свободу, якої в мене не було, коли я була в окупації. Я борюся. Хтось скаже: "У нас немає свободи, тому що нас забирають зараз до війська, і тому подібне". Вас не забирають, на мою думку, це ваш обов'язок. Хтось зараз мені скаже: "Звернімося до Конституції". Усі дуже-дуже розумні, коли їх стосується. Так зробіть щось для цього. Якщо ви не згодні з цим, то давайте ми зараз всі складемо зброю і все. І подивимося – який результат буде з цього всього. Я думаю, що це буде результат не той. Прийде до вас російський солдат і скаже: "Ну, друже, ти пойдьош воєвать за нас, нам нужно дальше, дальше пробівать свої кордони". Ця країна, на жаль, як би не хотілося, вона не зупиниться. Я впевнена, що вона не зупиниться, і надіятися, що там їхній народ прокинеться якогось ранку і скаже: "Ні, ми не праві, треба зупиняти".

– Не буде такого ніколи.

– Я в це не вірю абсолютно. Я розумію, що я зараз також могла як всі люди не піти до війська, жити своє життя, планувати, тобто, я розумію, що коли ти йдеш до війська, в тебе слова "в п'ятницю з подружками" проходить, слово, що є Великдень, свято, що є вихідний день – його немає, тобто ти абсолютно віддаєш своє життя цій справі. Це моє було абсолютно свідоме рішення, я йшла, я розуміла, куди я йду, цього вже не буде у мене, але ні на хвилину не пожалкувала, ні на хвилину. Я тільки жалкую, що дуже багато людей, на жаль, гинуть там. Дуже класних, цвіт нації, як кажуть, дійсно. І дуже шкода, що в цій ситуації з того боку гинуть... У них якраз чистка народу виходить, тому що там не завжди найкращі люди йдуть, найбільш свідомі, але є і свідомі, є ті, які розуміють, навіщо вони йдуть сюди. І мені дуже шкода свій народ, свою націю, свій цвіт, який міг робити для України, для нашої історії після перемоги, після того, що зараз у нас відбувається, дуже багато для нашої країни. Тому що чим далі, тим все цих людей менше і менше стає. Плюс я розумію, що навіть після цього закінчення, тому що чесно кажучи, мене якось запитали: "Що таке перемога?". Вийти на кордони 1991 року – ми всі зараз розуміємо, що це дуже важко, для мене, я не експерт, я абсолютно звичайний військовослужбовець, без військових кафедр і тому подібне, тому я кажу свою суб'єктивну думку. Для мене кордони 1991 року це нереально, це те, що я бачу.

– Крим – це реально?

– Крим – ні, я думаю, що ні. Я дуже надіюся, що хоча б Херсон і Запоріжжя повернули б нам, Херсонську область і Запорізьку. Це дуже важко, це можливо реально, але якщо, по-перше, суспільство повністю зрозуміє, де ми, що ми, в якій стадії історії ми знаходимося і почнуть приходити як це було на початку повномасштабного вторгнення, були ті черги. 

– Ви дійсно вірите, що так буде?

– Я в це не вірю, я на це надіюся. Це має бути якийсь такий загальний комплекс. Якщо почнеться мобілізація, а там залишиться все так, я не думаю, що щось трапиться. Дійсно, звісно озброєння, звісно допомога наших партнерів, це так, якщо це все буде так у комплексі, так, це реально, це, мабуть, можливо, тому що ми не забуваємо, що у нашого ворога також є свої союзники, і наш ворог дуже такий потужний, тому як воно буде… Для мене перемога – не втратити зараз те, що у нас є. Це для мене зараз... Не втратити те, що є, не втратити тих людей, які є.

Розслаблятися не на часі 

– Ми до запису з вами говорили, і ви дуже дякували людям, які продовжують донатити на потреби. Під цим інтерв'ю ми залишимо посилання на збір. Киньте просто 100 гривень, це буде ваша подяка Даші за те, що вона робить, і обов'язково зробить для нашої держави.

– Ми будемо дуже вдячні, тому що я завжди казала, якщо не ці донати, не ця чашка кави, як ви кажете, то перемога була б не реальною. Тобто, це було б дуже важко для нас, тому дякую кожному. Я колись у "Двіжі" сказала і мене неправильно зрозуміли, я сказала, що 50 гривень – це не донат. Я сказала, що 50 гривень – це не донат для ухилянта, для тієї людини, яка може прийти у військо і робити справу, а він – я ж доначу, то 50 гривень – це навіть дуже класний донат для людини. Я знаю особисто людей, які дають останні 100 гривень з картки, тому що вони прочитали про якийсь збір, вони розуміють, віддають, це дуже класно, такі свідомі люди, таких нам зараз треба якомога більше для того, щоб всі люди зрозуміли, що треба максимально відмовитися від того, що було раніше. Не буде вже як було раніше, не буде відпусток дуже частих за кордоном, у когось вони залишаться, у когось будуть і Мальдіви, і Шрі-Ланка, але, на жаль, у деяких... Просто треба для себе зрозуміти, що не треба цього робити, не на часі. Треба жити, я не сперечаюся, треба насолоджуватися, я не сперечаюся, але трішки менше, ніж раніше. Треба розуміти, треба для себе... Це має прийти десь всередині, що історія України наразі дуже під великим питанням, і якщо прийде сюди наш ворог, зайде дуже далеко, то він зітре абсолютно всі згадки про те, що така держава як Україна існувала, і просто це буде якийсь міф і все. Я цього не хочу, я особисто цього не хочу, роблю все для того, щоб навпаки розказати, що наша країна – це дуже класна країна, з дуже гарними пейзажами, дуже гарною культурою, дуже гарною мовою, дуже гарними піснями, звичаями, традиціями, що в кожній області є свої унікальні звичаї, традиції, про які я дізнаюся, і дуже сильно дивуюся тому, що як багато ми не помічаємо того, що біля нас. Я для себе кажу, що я проживала в Херсоні і Чорне море було буквально півтори години від мене... Я дуже рідко туди приїжджала, я дуже рідко була на морі, просто живучи поряд, тому я кажу, щоб люди просто дивилися навколо себе і цінували те, що в них є. А не казали: "Ага, Мишко з другого під'їзду полетів у Єгипет, отже, у нього щось там є". Або ще щось таке. Ні, працюйте, насолоджуйтеся чим маєте, що у вас є. Я думаю, якщо кожен так буде думати, то до них прийде і їхній результат – моя така думка.

– Я вам дуже дякую, розмова сьогодні вийшла, я бачу, яка ви щира. Друзі, не забувайте про донат.

– Дуже дякую усім. 

– Важливо підтримувати таких дівчат сміливих.

– Дякую, що не забуваєте про нас, що висвітлюєте наші історії, і дуже важливо, щоб не тільки про мене почули, а почули ще про дуже-дуже багато людей, бійців, які не просто люди, а титани.

– Дякую дуже. 

Друзі, лишаємо посилання на збір на дрони для другої штурмової роти. Наша героїня буде вдячна за кожен донат.

Ціль – 300 тис. грн.

Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/7nDywvtNMw

Номер картки банки: 5375 4112 1846 1049.

Дивіться і читайте також: Чому військові одружуються і розлучаються на війні – штаб-сержант 4 бригади НГУ "Рубіж" у "Хто з Мірошниченко?"

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.