"Було таке, що не вдасться забути до кінця життя": офіцер Нацгвардії, якому ампутували руку на "Азовсталі" – "Хто з Мірошниченко?"

Михайло Вернигора 5 канал
Бої у Маріуполі та численні поранення при спробі евакуювати пораненого українського воїна, ампутація руки на "Азовсталі", полон, визволення, адаптація, реабілітація і знову служба

Таким був шлях Михайла Вернигори, офіцера Нацгвардії, з 2022 року. Однак для нього, як і для багатьох цивільних українців та військових, війна почалась у 2014-му. Для Михайла – з підготовки до визволення Слов’янська на Донеччині. І, попри втрату руки, його боротьба триває. 

Про "Азовсталь", росіян, полон, службу, побратимів та тих, хто ховається від війни – відверто поговорив з Анною Мірошниченко. У програмі "Хто з Мірошниченко?" Михайло Вернигора, офіцер Нацгвардії, розповів, якою бачить війну та що потрібно для її завершення.

 – Я офіцер Національної гвардії, на даний момент начальник відділу військово-соціальної роботи, 2007 року я пішов на строкову службу і так залишився.

ПРО ПРОТЕЗ

 – Ви прийшли на інтерв'ю без протеза, ми з вами перед цим говорили, вам не зручно, ви не хочете його носити?

 – На даний момент робота більш сидяча, і в тебе додаткова вага, яка постійно тут, і трохи дає на спину і ввечері починає боліти спина, тому, коли ти просто сидиш і нічого не робиш – тоді з ним не зручно, а так, у принципі, якщо у повсякденному житті ти ним користуєшся, також потрібно навчатися. Просто довгий період був без протеза і звичка без протеза, ти вже приловчився деякі речі однією рукою, те, що люди роблять двома руками, ти робиш однією. І коли ти вже з протезом, як сказати, можливо, це наша лінь, тому що з протезом треба навчитися.

 – А що вам досі не зручно? До чого ви все ніяк не можете звикнути? 

 – Вже такого немає, за кермом у мене, в принципі, практики водіння з двома руками майже не було, тобто це перший автомобіль, я його придбав уже без лівої кінцівки, сів і поїхав і нормально.

Михайло Вернигора
Михайло Вернигора5 канал

ПРО БОЇ ЗА МАРІУПОЛЬ ТА ПОРАНЕННЯ

 – Все ж таки про ваше поранення. Як ви дістали поранення в Маріуполі?

 – День узагалі почався дуже погано, ми вже були в приватному секторі і мали займати одну із вулиць, і коли пішла крайня група, в кожного були розподілені свої точки, свої позиції, крайня група пішла займати свої позиції і вони потрапили в засідку, ми розуміли, що там вже є, не розуміли, звідки ведеться вогонь, але розуміли, що там є противник і тут не можна займати, ми відтягнулися. І потім було прийняте рішення на вулицю вище займати, позаяк уже нижче вулиця контролюється. Спостерігали, противника ми так і не виявили, але ми знали, що він десь там перебуває, і одного з тієї групи, яка була попередня, що потрапила в засідку, одного зразу вбили, а один був поранений. І наша задача була його витягнути звідти. В нього була радіостанція, ми тримали зв'язок, і він спочатку не міг нас зорієнтувати, де він хоч приблизно знаходиться. Ми пішли, я і ще один підполковник з прикордонної служби, підполковник Тарасенко Олександр, полізли, не розуміючи, ні звідки вогонь ведеться, ні де знаходиться противник, але потрібно було витягувати, нам це вдалося, ми його витягнули. В тому дворі, в якому ми ходили, спостерігач побачив якийсь рух. І найоптимальніший варіант був з протилежного будинку подивитися, він трошки вище стояв, я пішов в той будинок. Коли я почав заходити в той будинок, в мене зразу пішла черга, виявилося, що там уже був противник. В руку близько п'яти-шести влучень з відстані 3-4 метрів, автоматна черга. Група була оснащена, швидше за все, це був їхній спецпідрозділ ГРУ.

ПРО "АЗОВСТАЛЬ" І АМПУТАЦІЮ

 – Після поранення ви потрапляєте на "Азовсталь", хто вам надавав допомогу?

 – Хірурги.

 – Як це було? 

 – Один із них, Герасименко Євгеній Петрович і Альбов Андрій Олексійович. Герасименко – це той хірург, який на вертольоті уже в оточений Маріуполь прилетів для надання допомоги. 

 – В яких умовах це відбувалося, чи були медикаменти?

 – На той період ще медикаменти були, тому що мені під анестезією робили.

 – Тобто, вам…

- Ампутували руку там, у бункері "Азовсталі" і це проводилось, тоді ще була анестезія, мене ввели в стан несвідомості, під наркозом, і я вже прокинувся без руки. Умови? Це була така невеличка кімната, можливо, 3 на 5, може, трошки більша. Там стояв стіл якийсь. Щоб сказати, що там санітарно чисто було... Ця одна кімната, в якій хоч плитка була, решта повністю цього бункера просто була земля, пил постійно. Ті, хто поранені лежачі були, не можливості помитися, навіть лице вмити, десь вологі серветки якісь були, що можна хоч щось витерти, а так шкіра сірого кольору, просто грязь. Коли вже був приліт на цей бункер і частково бункер був пошкоджений, нас по інших бункерах розподілили. Це також була дуже ризикована ідея, без засобів бронезахисту, з однією рукою по розваленій "Азовсталі" повністю, коли там десь під землею, тут по завалах, там по металу.

 – Був шанс не дійти до бункера?

 – Постійно бомбили, постійно дрони літали, це, як то кажуть, як лотерея – повезе-не повезе. Наприклад, харчування – уже там не було можливості на бункері, де поранені перебували, готувати, приносили з іншого бункера і були такі випадки, що не те що випадки, а ті, хто приносив їсти, хлопці з іншого бункера, то їм поранені всі просто аплодували, тому що бували такі випадки - приходить 5 людей, слава Богу, доходять, але назад на бункер поверталися двоє, троє вже залишалися як поранені.

 – Яка найстрашніша у вас картина перед очима, якась асоціація з "Азовсталі"?

 – Саме перебування на "Азовсталі", це була картина страшна, а безпосередньо в цьому бункері, де поранені знаходились, де під кінець уже медикаментів, перев'язувальних матеріалів, майже нічого не було, коли просто рану розмотують, а там уже черви повзають, якось... При тому людина, їй потрібні якісь вітаміни, а харчування отримується, стаканчик одноразовий, пів стаканчика готової каші на добу, це людина отримувала поранена, якій потрібно для відновлення. І не через те, що десь взагалі не було харчів, а не було способів завезти. Бункер, де поранені перебували, обстрілювався цілодобово. 

 – Ви зараз розповідаєте таке жахіття, я думаю, що багато хто забув уже цю історію.

 – Так.

Михайло Вернигора
Михайло Вернигора5 канал

ПРО ПОЛОН

Правда, це забувається, з'являються якісь інші епізоди, я насправді дуже вдячна вам за ваші спогади. Я думаю, глядачі подякують, що ви таке пережили, приходите, нагадуєте нам, як насправді все це було і що таке війна.

– Ви знаєте, один момент те, що забулося взагалі. Хлопців ще багато в полоні з Маріупольського гарнізону, дуже-дуже багато. А населення місцеве, наше, вони думають, що всіх визволили. Маріупольський гарнізон – відсотків 70-80, ще перебувають у полоні.

Що з ними, не знаєте?

– Деяких ми знаємо місце перебування, а в якому стані здоров'я – ми не знаємо, і це люди, які там перебувають вже два роки. А були й такі, що в березні потрапляли в полон на позиціях, хтось в квітні.

Ви теж побували в полоні, з "Азовсталі" ви вийшли і теж опинилися в полоні, скільки часу ви там провели?

– Я був півтора місяця. І чому так? Взагалі-то я не розраховував, що мене так швидко поміняють, тому що я офіцер. Але, як виявилось, ми – такі, як я, люди з ампутаціями, – їм були нецікаві і от в перший обмін, який був, тоді було 100 людей тяжко поранених, які знаходились в інших лікарняних закладах Донецька, Луганська і 22 чоловіки – це з Оленівки, з них 16 з ампутаціями. Перший обмін, вони всіх, хто в Оленівці знаходився з ампутаціями, всіх віддали на обмін, вони нас називали "вечные трехсотые". Як би людина, яка по суті вже не стане в стрій для ведення бойових дій і яка для них як просто не цікава.

Казали в полоні, "вот, за что ты воевал"?

– Конечно. 

Яке ставлення було загалом?

- Таке, двояке. Той період, що ми були, перші півтора місяці чи може два місяці, відчуття таке було, що їх стримували, команди не було чи щось таке. Так, моральне приниження було, морально намагалися подавити.

Це якісь висловлювання?

– Висловлювання, щоранкові гімни російської федерації, потім таке, моральне приниження – ви там "всьо". Намагалися доказати те, що ми своїй країні не потрібні, от усе, ми там уже Київ узяли, все взяли, а ви тут "отработанный материал", за що ви воювали, своїй країні не потрібні. Коли тобі це постійно повторюють, воно також дає своє... На той період з тими хлопцями, що я був, вони не вірили в це. Зрозуміло, ми всі не вірили в це, але ж якщо тобі протягом двох років таке повторюють, то не факт, що ти не повіриш в це.

Це ви зараз говорите про тих, хто зараз перебуває в полоні?

– Так. Якщо тобі протягом двох років повторюють і тебе два роки не обмінюють, то ти починаєш в те вірити, що ти просто... Коли ти потрібен був, тоді так, все, ти працював, а потім – все, ти відпрацьований матеріал. То люди вже, це мої припущення, це суто моя думка, не всі такі морально стійкі. І навіть морально стійкі... поламати можна кого завгодно.

Михайло Вернигора
Михайло Вернигораз особистого архіву

ВИЗВОЛЕННЯ З ПОЛОНУ

Ви пам'ятаєте, як ви зустрілися зі своєю родиною?

– Так.

- З дітьми. Які були у вас відчуття?

– Перше – страх. Страх, як приймуть, як на це відреагують діти. Дружина підтримала: "Не переживай, усе буде добре, з усім справимося разом".

А з дітьми?

– Знову ж таки, завдяки дружині, вона в мене взагалі молодець, я їй вдячний на всіх етапах свого життя, вона мене підтримує, вона допомагає і, я також думаю, вона підготувала дітей. Не було такого, да, слізки пішли, буквально 5-10 хвилин, потім нормальна бесіда, доця менша, старший нічого не казав, менша так за ручку бралась, вона була в бинті, але ніяких питань не задавала, просто так за ручку – не больно? Кажу, ні, все нормально, такого плану. А потім, коли вони їхали, побули трошки і їхала додому, сівши в машину, то доця у мами, у дружини, запитала: "Мамо, а коли папі ручку зроблять?"

ПРО ЗЛОЧИНИ РОСІЯН

Чи були якісь такі умови, за яких ви б могли пробачити росіян?

– Ні, взагалі ні. Ви що? Коли йде тотальне знищення, і незалежно, цивільне – не цивільне населення. Коли ти їдеш містом, а замість дерев зліва-справа лежать накриті тіла, по всій вулиці, тому що спочатку була інформація, що їх забиратимуть і десь вивозитимуть. А потім пішло потепління, почали просто в дворах масові братські могили робити і просто ховати. Як таке можна забути, пробачити? 

Один водій, чого його переклинило, вийшов на вулицю і ночував у машині, машина стояла в ангарі, ну і вночі було два прильоти з літака, там така вирва була, капець, і прийшли, я дивлюсь, чогось не вистачає, а потім мені доходить, що двох ангарів просто немає, і потім підходимо ближче і видно, що від машини залишився лише низ, сама рама. А він у кабіні спав і нічого не знайшли взагалі. Просто так зрізало кудись.

Страшне.

– От такі історії в пам'яті на все життя, і що найцікавіше – до дрібниць. Ти деякі моменти постійно перед собою бачиш, ти їх прокручуєш, ти їх пам'ятаєш і не виходить з голови. Це тобі вже на все життя, і скільки з моменту визволення з полону, навіть я не беру події Маріуполя, момент визволення з полону 29 червня 2022 року, то навіть день свого, коли я отримав поранення безпосередньо, то я його пам'ятаю майже погодинно.

ЩО ПОТРІБНО ДЛЯ ПЕРЕМОГИ

Як ви вважаєте, коли росія може зупинитися? Як нам зупинити росію? Це запитую, враховуючи останні новини про те, що підтримка у нас є від західних партнерів, слава Богу, європейців. Як спиняти, як перемагати чи бачите ви зараз певний шлях?

– Спиняти і перемагати треба всією країною, а не так, як у нас уже зараз. В одній частині країни війна йде, а в іншій її немає, в іншій усе добре. В деяких областях усе добре. У них добре було ще в серпні 2022 року, у них усе добре, у них війни немає, тому що туди не прилітає, там немає постійних бойових дій, немає постійних тривог і решти. І от доки люди не зрозуміють, усі люди не зрозуміють, що або ми живемо в своїй вільній країні, або ми годуємо незрозуміло кого і незрозуміло як. От поки всі не зрозуміють і не об'єднаються, а не так – "А чого я маю воювати"?

Вас ображає, коли ви бачите такі епізоди або коли чуєте, як хтось каже: "За що я там буду воювати?".

– Звісно ображає, коли люди останнє, він тричі контужений, чотири рази поранений і він усе одно туди іде, а другий сидить, зробив собі якусь інвалідність, а він лоб такий, що можна шпали крутить, то звичайно, ображає. Коли люди тікають і виїжджають за кордон, то понятно, а є просто переїжджають. Правильно сказав один військовослужбовець, який родом із заходу України, він служив строкову службу, контракт підписав, воює на Запорізькому напрямку, і коли він після поранення потрапляє на захід України на реабілітацію і бачить там купу великих здорових мужиків, яким там 35-40 років, в яких усе добре в житті, вони туди повтікали з Запорізької області, каже: "Чого я маю їхати туди воювати? А вони тут сховалися і в них усе добре". І так є скрізь, і таких випадків купа, просто поки люди не зрозуміють, що це війна не однієї людини, а це загальне, це повномасштабна війни, і поки ми всі разом не почнемо битися з цим ворогом, то ми як жили в кріпацтві, так і будемо жити в кріпацтві і залежати від думок – що там скажуть інші. Ми не будемо приймати самостійні рішення, нам не дадуть просто це робити, ми будемо просто танцювати під чиюсь дудку.

Ви могли б не вдягнути знову військову форму? Ваші показники дозволяють Вам не служити більше?

– Я б міг би і без форми, але все одно щось би робив, робив би, шукав би, в якомусь соціумі, хлопцям, які звільнились, допомагати десь, однак щось би робив. А просто сидіти, відпочивати і чекати на щось – я б не зміг. Для чого тобі було оце все, що ми робили? Для чого хлопці скільки роблять на даний період? Для чого це все робиться - щоб просто сісти в один прекрасний момент і відпочивати? Це неправильно.

Ви хоч раз пошкодували про те, що тоді, свого часу, в двохтисячних, вдягли військову форму?

– Ні, ні разу, взагалі ні разу я не пошкодував. І якби час повернути назад, я б зробив усе точно так. Нічого б не міняв би, в плані військового. Можливо, десь у своєму житті особистому, в цивільному, якісь моменти були, яких би я не зробив, тому що є випадки, за які я дуже шкодую, це цивільне життя моє, я б цих моментів не зробив, а що стосується військової участі – ні. Для мене ця війна почалася ще 2014 року. Я 2 червня 2014 року вже був під Слов'янськом і брав участь у підготовці Слов'янська до визволення, для мене особисто це йде ще з 2014 року.

 – Скільки це триватиме, роки?

 – Роки. Це так швидко не буде, тим паче, як то кажуть, з таким сусідом ворогів не треба. Колись були друзі, а на даний час це, я не знають навіть, як це назвати. Настільки це все цинічно і так підступно. Зі мною був тоді командир, полковник Апухтін Дмитро Олександрович, Герой України, от він завжди казав, ще починаючи з 2014 року, що вони нам жить не дадуть, і їх треба просто знищувати. Так і сталося. Чи то заздрість, чи то не заздрість, я не знаю, як це назвати.

Михайло Вернигора
Михайло Вернигораз особистого архіву

 – Крапочку ставимо на цьому, чи хочете до українців ще звернутися?

 – Я вже все сказав.

 – Я думаю, ті, хто дивляться інтерв'ю, друзі, напишіть, що ви думаєте, герой до вас звернувся, а ви герою. Я думаю, що однозначно зараз будуть слова і подяки і побажання вам здоров'я.

 – Ще десь трошки обкладуть, як зазвичай.

 – Нехай.

 – Ментальність така, гі*на, щось десь комусь доводити. А щоб щось зробити – простіше сидіти в телефоні щось писати.

 – Я вам дуже-дуже вдячна за розмову. Ви, до речі, мій земляк і я дуже рада, що з вами познайомилася, так що тримайтеся, я думаю що ми ще про вас колись десь почуємо.

 – Все може бути.

 

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.

Попередній матеріал
Ракети ATACMS вдарили по полігону, де перебували понад 100 окупантів, ЗСУ відбили позиції біля Кремінної – хроніка 798-го дня Великої війни
Наступний матеріал
Повернули прапор України у Кліщіївку: перший в історії України штурмовий підрозділ "Лють" – "Легендарні воїни"
Loading...