Про комбата Фокіна

– Мій позивний – "Фока", Володимир Фокін, командир 1-го штурмового батальйону штурмової бригади, киянин. З 2015 року брав участь в АТО. З 2015-го по кінець 2017-го потім звільнився з лав Національної гвардії України і 24.02.2022 знов став у стрій, солдатом, продовжив службу нашій державі. Зараз перебуваємо на Харківському напрямку, це район населеного пункту Борова, більше точно не вдаватимемося в подробиці. Стоїмо зараз, тримаємо оборону, проводимо штурмові дії.

Яка ситуація на Харківщині

– Чи є зараз загроза для Харківщини? Враховуючи, що зараз на слуху більше інші регіони, зокрема і Покровський напрямок, Курщина, це зрозуміло. Що по Харківщині скажете?

– Ну, у ворога насправді вистачає і резервів, і ресурсів, і боєприпасів, і озброєння, для того щоб мати можливість тиснути на декількох напрямках. Безумовно, найгарячіша ситуація в нас на Покровську, Покровськ-Мирноград – це 100%, враховуючи, як там Новоградівку швидко ми здали, і як досить швидко до Селидового дійшли росіяни. Проте і на Харківщині є загроза. Знову-таки, це населений пункт Піщани, це на північ від смуги 3-ї штурмової бригади, де ворог має успіх, заволодів населеним пунктом, продовжує просуватися в бік річки Оскіл лівого берега. Як ми раніше казали, ворог все ж таки має за мету захопити населений пункт Борова, стати по лівому березі річки Оскіл, перейти й до оборони та вивільнити велику кількість сил та засобів, які зараз необхідні йому, щоб тримати смогу оборони. І, зрештою, там і дорога на Куп'янськ їм відкриється ще з одного флангу, ну і в цілому, знову-таки, ці резерви можна буде застосувати на інших напрямках.

– Давайте будемо більше говорити про ситуацію загалом у країні, бо по напрямках ми розуміємо, що ситуація змінюється раз по раз, і поки ми з вами поговоримо, помонтуємо, вже, можливо, все буде зовсім інакше.

– Сто відсотків.

– В одному з інтерв'ю ваших, от я подивилася, там був заголовок, навіть не заголовок, а на обгортці було написано "Я винен своїй країні", якось так було написано. Те, що ви зараз на війні, як ви це пояснюєте?

– Це моя громадянська позиція, це мій власний свідомий вибір, що я 15-року, взагалі, 14-го, змогу отримав тільки 15-го, до лав Національній гвардії потрапити, фактично, як я завжди кажу, мене країну любити не треба вчити, я її так люблю, фактично і пишаюсь тим, що я – українець і тим, що живу в Україні. Тому мій вибір, мені не треба було пояснювати, що там треба державу оборонити, там хтось ворог прийшов й таке інше. Фактично, це моя громадянська позиція така.

– Чи можна любити державу і не воювати за неї? 

– Насправді я вважаю, що так, але тоді треба дуже-дуже багато робити, якщо ми кажемо про ситуацію з війною, в тилу. А не так, що я люблю Україну, п'ю каву і чекаю, поки військові наведуть лад.

– Наприклад?

– До прикладу, знову-таки, якщо ти не вхож, скажімо так, умовно, в КМДА, чи Верховну Раду, без питань, створюйте громадські організації, виявляйте громадські ініціативи, збори. Хтось каже "та від мене нічого не залежить", але знову ж таки, між 17-м та 22 роком я також намагався активно займатися громадською діяльністю. У нас громадська організація своя була "Спілка ветеранів АТО Подільського району" і ми там намагалися всіма методами, силами та засобами, як у нас кажуть військові, відстоювати права все-таки ветеранів.

Так, Міністерство ветеранів не дуже нам у цьому, на жаль, допомагало, але знову-таки, об'єднуючись з іншими громадськими організаціями, які мали спільну з нами мету, все ж таки, спільні цінності, і дивились в одному напрямку, в одному векторі руху. У нас вдавалося і КМДА, як у нас там казали, "качати", вибивати там щось для ветеранів, фактично все вдавалося при всьому, що зацікавлених, активних людей було дуже мало насправді. Тобто фактично більшість людей була аморфна, просто приходили, знаєте, там, ну що там, де моя земля, ви там вибили мені землю, вибили мені там квартиру, будинок, ще щось, а для цього фактично нічого не робили. Ось, а ми обрали більш таку активну позицію, їздили в КМДА на збори різні, з комітетами різними зустрічались, з іншими громадськими організаціями, і мав певний успіх насправді.

Про військових у політиці

– Зараз, враховуючи кадрові перестановки, які відбулися цього вересня, призначили нового міністра ветеранів. Я побачила, що ви в себе в інстаграмі опублікували сторіс, мабуть, щоб довго не тримались воно, і не дуже позитивно ви висловилися щодо того, що таке відомство і таке міністерство очолює людина, ми так розуміємо, без військового досвіду. І це насправді не поодинокі такі думки я чую, зокрема, від хлопців. І нещодавно було опитування, і говорили про те, що 70% українців говорять про те, що вони хочуть, щоб військові зайшли в політику. Але чомусь військові не заходять. Чи то їх туди не пускають, чи то вони самі не хочуть?

– Військові не заходять в політику, тому що військові зараз воюють. Тому, якби не заходять, це по-перше. По-друге, насправді я за себе можу сказати, коли я в 17-му в кінці вирішив з 18 року звільнитись з армії, я не бачив там себе в якійсь політиці або ще десь. Я дивлюся – все, країна не хоче перемоги в АТО, скажімо так, повертати землі не хоче, її влаштовує повністю стан справ, який ми мали, а я прийшов саме визволяти наші землі. Тобто я прийшов на війну воювати, виганяти окупантів, тоді це були сепаратисти. І якщо я бачу, що країні це не потрібно, то мені одному просто сидіти в окопі, людині, яка себе військовим по життю не вважала і не вважає, насправді... І було прийнято рішення звільнитися. З приводу Міністерства ветеранів, я вважаю, що це міністерство має очолювати ветеран. Безпосередньо на посаду міністра, наприклад, у справах ветеранів мають обирати самі ветерани. Тому що між собою військові один про одного знають дуже багато – хто де воював, хто де і як служив, у кого який послужний список. І це дасть можливість уникнути знову такого штучного поставлення якоїсь особи, яка просто влаштовуватиме когось там зверху. Якщо так буде, буде чудово. Як ми бачимо, так у нас не склалося. Знову-таки, окрім голови цього органу, фактично все керування має бути, я вважаю, в руках ветеранів. Знову -таки додам, давайте чесно й відкрито, що в нас насправді на фронті були, є і будуть, і воюють, і юристи, і бізнесмени, і деякі політики, і журналісти. Просто цвіт нації насправді і не тільки в духовному, а й у розумовому розумінні цього слова. Тобто досить розумні, досить кмітливі, освічені люди. Чому ні? Тобто так, я погоджуюсь, а Міністерство ветеранів, яке воно є зараз, – це просто мильна бульбашка насправді, моя думка.

– Просто розумієте, військові, як на мене, військові – це дуже про справедливість. І я не впевнена, що в нас політика про справедливість. І можливо, я помиляюся, але мені здається, що навіть якщо військовий зайде в політику, він може стикнутися з цією системою. Ви ж – людина війни, ви знаєте, що таке армія, глобальна машина і він теж може там зламатися або не зробити того, що він собі запланував?

– Думаю, що більше, скоріш за все, не військовий зламається, який один потрапить у політику, а військового система зламає. Насправді от я пам'ятаю, 15-й рік, перший раз я приїхав у відпустку, це літо, здається, або кінець літа, якраз у нас зробили Національну поліцію, цю нову, знаєте? Я був у шоку, тому що мене висаджують, я сам попросив автобус і їхав рейсовий, далеко від дому, і просто з рюкзаком хотів пройтися нічним Києвом. По-перше, автівок з поліцією, ну, мільйон там, ну, дуже багато, вони всі курсують, кожна друга автівка спиняється, кажуть: "Доброго вечора, у вас усе добре?", а у мене флешбеки з минулої, від міліції ще, скажімо так, а вони всі такі ввічливі, чемні і приємні: "Може, вас підвезти? Може, вам чимось допомогти?". Мені дуже приємно було. Забігаю наперед, коли там хлопці йшли і звільнялися з лав полку, дехто все ж таки влаштовувався в Національну поліцію з метою підтримати оці зміни. Всі звільнилися. Тобто все одно, через рік-півтора система знову ж створилась, яку там намагалися зруйнувати, скажімо так, знищити, вона все-таки знову створилась, знову поліціянти мали за власний кошт автівки там ремонтувати, заправляти там, таке інше. Ну все, система знову стала на свої рейки і продовжила, скажімо так, переминати, просто нищити всіх, хто потрапляв з іншими поглядами. 

– А що б ви зараз найперше змінили в системі, от якби ви, ну, уявімо, пофантазуємо, у вас є повноваження, що б ви, в першу чергу, змінили в нашій державі? Політика мається на увазі.

– Я б у політику не пішов. Це, перепрошую, але інакше, як проституція, я не назву, в нашій країні. І насправді за кордоном також, навіть взяти Америку, що за кулуарами, хто як з ким домовляється, туди і таке. Чи міг би я себе розглянути як кадровий військовий? Можливо, знову-таки, можливо. Але там треба дуже багато умов і навіть якби я став, там, умовно верховним головнокомандувачем, то це треба, насправді, знову-таки, велика команда. Тому що фактично в тебе сидітимуть усі ті самі генерали-полковники, які точно так само тобі робитимуть звідси все добре, а ти один, ну, не проконтролюєш це. Знову-таки, потрібна команда, яка так само мислитиме, як ти, і рухатиметься в тому саму напрямку і допомагатиме один одному.

Чому генерали отримують нагороди

– Чи часто в нас так буває, що генерали незаслужено отримують якісь нагороди, приміром, а хлопці, які дійсно воювали, які дійсно мають заслуги, або мають вибивати ці нагороди, або їхні командири мають вибивати цим хлопцям, звичайним піхотинцям, а  генерали, якісь військові посадовці, вони просто отримують це все без проблем – і земельні ділянки, і нагороди, і все. Чи є це в країні зараз?

– Так, звичайно, є, як цього може не бути, якщо ми так жили 30 років, що має змінитися за рік-два часу? Звичайно, нічого. Щобільше, мене обурює, коли нагороди, бойові нагороди, отримують якісь тилові частини, які фактично до бойових дій прямого стосунку не мають. Так, вони можуть щось забезпечувати, але ж по факту, от я бачу, знову ж таки, і в ВСП, і в інших підрозділах, які розташовуються в Києві, ну, нікуди не виїжджають, а якщо виїжджають, то це максимум Краматорськ, якісь навіть нехай не дуже високого рівня нагороди, там, золоті хрести, сталеві хрести, але ж це бойові нагороди. Тобто, у нас чомусь, на жаль, досі не зробили розмежування. Тобто, фактично, бойова нагорода для умовного піхотинця, командира відділення, взводу, роти, тобто, бойового управління, це також окрема насправді ланка від якихось тилових посад. Чому? Не знаю, знову ж таки. У нас хлопці досі чекають на нагороди за Авдіївку. Багато хто за Андрівку ще не отримував нагороди, хоча ми їх подавали. Тому тут лад також було б непогано навести, насправді.

Яка зарплата в комбата

– Яка причина, от, наприклад, що не отримують за Авдіївку чи Андрівку, там черга?

– Насправді не знаю. Це ж фактично, ви розумієте, це подання пише, там, командир взводу, командир роти, командир батальйону. От, як у нас це працює: ми збираємо, наприклад, є перша штурмова рота. Все, вона там виконала якусь бойову задачу, виконала гарно. І я розумію, що хлопці там є, гідні нагород, наприклад, дівчата. Я звертаюсь до командира роти, кажу, все, от там список, давай людей, яких ти хочеш відзначити. Він готує список. І потім ми спілкуємось з кожним окремо. Тобто, боєць, якого мають нагородити або подати ще на нагородження його командир взводу і командир роти. І ми приймаємо колегіальне рішення, в кінці я це там візую, даю добро або ні й фактично прийдемо на бригаду. Бригада прийде на корпус і так далі нескінченно. Потім командування Сухопутних військ, Генеральний штаб, може, там ще президент має щось має підписати і де там усі папері втрачаються, хто там ставить на паузу, не знаю, чесно кажучи. Але, ну, проблема така є, звісно. Знову ж таки, хто б що не казав, а чого ти не бачиш себе кадровим військовим? Я – командир батальйону, у мене зарплата 32 500 гривень. У мене в підпорядкуванні, не скажу, скільки точно – державна таємниця, але багато-багато, дуже багато сотень людей, озброєння і техніки. Хтось каже, ну, вже ж ти за гроші воюєш. Воюю то не за гроші і перші три місяці ми гинули, отримували поранення, ми не були навіть оформлені. І зарплату ми не отримували і нікому це не заважало насправді. Проте в нас є сім'ї. Окей, війна закінчилась нашою перемогою, далі залишаєшся військовим, фактично в тебе немає чого? Правильно – премії, у тебе залишається гола зарплата, там вона не зовсім гола, це не так, але в цілому отримуєш 32 500. В тебе у підпорядкуванні багато-багато сотень людей, озброєння, техніки, бойової, іншої, матзабезпечення, ну просто... Робочий графік у тебе 24 на 7, 7 днів на тиждень. Там немає такого, що з 9-ї до 6-ї вечора, це так не працює насправді в командирів батальйонів і рот, так точно. Ось, це навіть, якщо я ж кажу, немає війни. Все. У нас зарплатна сітка, там, 1-0 коефіцієнт, хоча там у ДШВ там 1,3, наскільки я знаю. От я як командир батальйону отримую 32 500, а просто ССОшник, якого зараз точно так само мобілізують, як у наших хлопців, просто солдат отримує там 32 тисячі. Солдат. Ну, тому знову ж таки. Я для себе особисто не бачу перспектив служити і віддавати повністю себе, все життя, за 32 500 гривень на місяць. Ну, насправді... З такою відповідальністю. Проблема це? Проблема. Обіцяли нам її вирішити ще рік тому? Обіцяли. Тому що ми штурмова бригада, а це щось у нашій країні нове, і ми – не ТРОшники, але й не ДШВшники, але й не ССОшники. Ну, а хто ми? Ми штурмова бригада. А що в нас по окладу? Ну, буде найменший та й усе. Ну, все, так і живемо, в принципі. Влаштовує? Влаштовує, нормально.

– А ви на що витрачаєте 32 тисячі гривень ваших?

– 32 тисячі. Насправді у мене вже все є. Все, про що я собі міг тільки мріяти зі спорядження, я вже собі придбав, або мені на день народження подарували друзі, побратими мої або рідні. Тому 32 тисячі фактично у мене на оренду житла, тому що житло ми собі орендуємо, частіше за все, комунальні послуги, поїсти, попити, заправити автівку, її поремонтувати, обслужити. В принципі, мені зарплати насправді вистачає. Фактично всю премію, яку я отримую, я намагаюсь відкладати, тому що я розумію, що коли знову ж таки буде або заморожування конфлікту, домовленості якісь, перемога, припинення війни, будь-що, все. Військовий, як я в 17-му вже один раз на собі відчув, ти нікому не потрібен. Ба більше, ти ще потім спробуй на роботу йди влаштуйся, бо ти якийсь ПТСР-ник там, ще якийсь не такий, нервовий, нестійкий.

– Ще кажуть, контужений.

– Контужений – ну, контужений. Я не знаю військового не контуженого, який прийшов з піхоти з нормальної частини. Всі вони контужені, я в тому числі і не один раз. Знову-таки, це ж не звичайно.

– Просто в нас у суспільстві такий негативний окрас. Знаєте, наче контужений – ну, це все.

– Люди навіть не знають, що така акубаротравма, що це таке контузія, як вона впливає. Насправді більше впливає не контузія, а посттравматичний синдром. Це, як ви сказали, підвищене відчуття справедливості, всього іншого. Це можуть бути питання, але знову-таки, це держава мала вже два роки думати, що потім з нами робити. Як в Ізраїлі, вирушаєш на бойові дії, фактично, ти виконуєш поставлену бойову задачу, виходиш з зони бойових дій, перше: у тебе одразу медогляд. Якщо ти реально, вони ж знають, чи брав участь у бойових діях, що там у кого вибухало або не вибухало, якщо є якісь хоча б сумніви, то одразу лягаєш одразу в лікарню. Причому це ти не хворий, це не психічно хворий, з тобою все нормально, просто ти лягаєш на реабілітацію на певний час у лікарню. З тобою працюють лікарі, дуже добре ставлення, все класно працює, дивляться – все, ти готовий, виходить там, умовно, в соціум, з тобою все добре. Все, хлопче, друже, давай йди додому, питань немає. У нас що? Людина потрібна в нашій країні, допоки вона воює. Відірвало ногу, відірвало руку, втратив здоров'я, в кращому випадку – велика шана, вдячність і низький уклін волонтерам, от волонтери ще можуть допомогти через свої канали, через своїх знайомих, все. Здебільшого, в принципі, ти ж насправді державі не дуже вже потрібен. Тому що знову-таки користі більше з тобе немає.

Чи ображений Фокін на державу?

– Ви ображені на державу зараз?

– На державу ні. Дивіться, так, напевно, не можеш казати, і багато людей мене не зрозуміють, але навіть з хлопцями у підрозділі 99% погоджуються, такої ж самої думки. Дивишся, наприклад, на мене, на вас, ще на когось – о, нормально, адекватна людина, все класно, вмотивована, добра. А як збираємось в один народ, скажімо так, не виходить, не знаю. Або ми просто звикли бути дуже терплячими та уникати відповідальності за свої дії та бездіяльність. Не знаю насправді, з чим це пов'язано. Але за це, звичайно, болить. А за владу? Так ми її насправді самі обираємо. Не ми обираємо, тоді маємо щось робити, щоб вона була краща. Не можемо зробити краще ту владу, яка в нас є – давайте тоді щось змінювати, але знову ж таки, починати з себе, тому що ми дуже часто чомусь забуваємо щось вимагати від себе, якогось там рівня знань, навичок, або що, а одразу намагаємось від когось чогось там очікувати, вимагати. Єдине що, над чим я міркував вже дуже давно, чим би я хотів реально займатися в політиці, – це Міністерство молоді та спорту. От можливо це, оце реально так, ти був би дотичний до всіх там гуртків, усіх басейнів, стадіонів, і ти б міг реально впливати на їхній розвиток, на розвиток тренерського складу, професійності підходу до виховання дітей, а діти – це наше майбутнє. І безпосередньо ти був би дотичний до виховання дітей як нашого майбутнього, майбутнього нашої країни. Це цікаво насправді.

Про патріотичне виховання молодці

– А як нинішнє виховання молоді відбувається? Що не так, а що так?

– На мою думку, все ж таки не так працює, як, наприклад, навіть працювало, коли я був дитиною, підлітком, коли я спортом займався. Тобто фактично зараз от прям безплатного гуртка, якісного, вони є, от сказати, що їх немає? Ні, вони є, але треба дуже-дуже-дуже-дуже пошукати. Це, по-перше. По-друге, все ж таки можна підвищувати рівень якості викладання тих чи інших дисциплін безпосередньо в гуртках, створювати кращі умови. А що найважливіше? Доносити, мотивувати і пропагувати те, що це важливо, те, що батьки, беріть дітей, приводьте, навіть, якщо там комусь знаєте, там мамочка якась, о, я краще на дивані, наприклад, полежу там, ніж дитину кудись поведу, тому що це знову ж робота, розумієте? Скільки часу і сил на це треба, то треба ще батьків готувати, що це обов'язково, і дитина ж значно інакше ростиме і розвиватиметься. Насправді, якщо вона займається спортом або не займається спортом. Для дітей, звісно, краще фізкультура, а не спорт, скажімо так, якщо ми кажемо про здоров'я фізичне й ментальне, то краще, звичайно, фізкультура. Ну, спорт – це вже спортсмени, ти розумієш, на які ризики там дитина може й піти, її здоров'я й таке інше. Це інша зовсім історія, професійний спорт – це трішки інше. Тому, ну, це було б реально, мені цікаво, насправді.

– Патріотичне виховання на якому рівні в нас зараз? Як вважаєте, чи вся молодь обізнана достатньо про війну, про те, що відбувається? Пам'ятаєте, ці всі опитування такі – назвіть Героїв України? Люди ж не знають, назвіть, що відбувається в якомусь місці, вони теж не знають.

– Окей, тут я б міг велику зраду розвести, але зраду розводити не будемо. Дивився ці відео, про які ви кажете, знову ж таки, давайте тоді поговоримо про ваш полк, паралель просто проведемо. Всі такі: "О, вони такі патріоти, націоналісти, так люблять Україну". Стоп, стоп, стоп, так ви ж подивіться глибше. Фактично є людина, в цьому випадку це Андрій Євгенійович Білецький, поряд з яким були побратими, які ще задовго-довго-довго до полку формували різні націоналістичні рухи. Фактично вони на себе звалювали певний обов'язок, певну роботу держави. Тобто, фактично це патріотичне виховання. Велика кількість була різних організацій, великих і не дуже – "Патріоти України", "Білий Молот", – їх багато насправді було різних за кількістю людей. Але ж коли держава пиляла умовні заводи, які залишилися ще після Радянського Союзу, і про патріотичне виховання, допризовну підготовку юнаків та інші дисципліни ніхто взагалі і не думав, то ось там уже зароджувався український здоровий націоналізм, де прививалася любов до нашої держави, до нашої культури, до нашої історії. Потім у полку вже Хорунжа служба організовувалась. Скільки було років вкладено в цю молодь, скільки років її готували, що вона стала потім більш свідомою, скажімо так, і вже зібралася, в цьому випадку, ми кажемо про полк. То тепер питання до держави – а де ж ваші програми по патріотичному вихованню?

– Чи зараз вони є? От у нас третій рік великої війни, зараз є ці програми?

– Насправді, мені зараз тяжко давати відповідь на це запитання, тому що я на війні, а що коїться у мене в тилу насправді, на жаль, мало цікавлюсь. От, якщо чесно, в плані освіти так точно, про освітні програми різні, як проходять реформи або не приходять, їх відсутність. Але я пам'ятаю, 21-й, 20 рік, коли ми їздили по школах самотужки, то фактично це все було нашим коштом, за нашою ініціативою, наш час, наші сили, іноді дякували, іноді не дякували. Інструменти, різні макети, все, що в нас було, ми брали з собою і їздили по школах. Але ж знову ж таки, хтось за це отримує гроші, хтось десь працює на якійсь посаді й отримує кошти. У нас свої роботи, у нас свої сім'ї, у нас своя зона відповідальності, але просто, за покликом серця, ми їздили по навчальних закладах. Зараз це треба вже робити професійно, на рівні держави і, як ви казали правильно, справжню історію, справжню любов, от, чим діти можуть пишатися у своїй країні, якими видатними особами, якими досягненнями різними, то це ж треба садочок, школа, інститути, університети, коледжі. І чому саме, я впевнений, що це початок, тому що все ж таки ми дорослі, ну це, ще совковщина, скажімо так, знаєте, тобто фактично, ми, правильний темп, як батьки так, всієї України, нам дуже буде важко реально задати молоді, тому що ще ж "ми же братья" там, ну це ж усе присутнє досі. І це викоріниться не через один десяток років насправді. Треба, щоб декілька поколінь змінилась.

Чого треба навчитись у рф?

– Просто знаєте, в цьому контексті ми так сміємося з російською федерації, коли бачимо їхні ролики там, де вони там дітей чогось навчають, у них там патріотичне виховання. Ну, відкинемо те, як воно в них, якщо вони там вкладають в голови.

– Та суперкруте! Та суперкруте!

– У них різні наративи, але сама модель...

– Суперкрута модель, все суперкруто. От, якщо не знаєте, якщо не знаєте, що робити з молоддю, – подивіться на рф. От, реально. Хоча це ворог, це заклятий ворог, мій з 14 року, хоча до 14 я такий, "мы же братья", і прізвище у мене Фокін і половина родичів у мене з Донецька, а корні взагалі з росії. Але ж. Можна довго тикати пальцями і крутити біля скроні – "а дивіться, що вони роблять". А результат? Головне, насправді, результат, дітей навчають медицини тактичної в школі ще, в школі, у вищих навчальних закладах. Це погано? Ні. Будь-яка ДТП, будь-який землетрус, будь-що, все, дитина, як мінімум, в медицині підкована. У тебе з'являється сусід, який 24-го просто приїжджає до тебе на танках, так, знову ж таки, ти знаєш медицину, ти знаєш топографію, ти вмієш користуватися зброєю. Чому ні? Ну, а чому ні? Патріотичне в них виховання, всі бігають з російськими прапорцями і георгіївськими стрічками, хоча це зовсім різне. Вони пишаються своєю країною, от їм вбили в голову, що треба пишатися, ось чим пишатися, ось яка історія, навіть якщо вона переписана. Для нас це погано, для умовної там Німеччини, Польщі, це погано. А чим це погано для населення росії? Любов до Батьківщини погано? Ні. Тим, що вони пишаються "я русский", так? Круто ж, і це працює. Хлопці, якщо ви не можете запропонувати щось краще, візьміть хоча б таку модель і хоча б таке ж, просто повторіть, щоб був би хоча б якийсь результат. А в нас третій рік повномасштабна війна, зараз же війна, от війна закінчиться, от тоді заживемо, от війна закінчиться, от тоді будуть реформи, от війна закінчиться, тоді й освіта буде, от все, коли закінчиться війна. Якщо вона через десять років не закінчиться, що тоді? Зараз треба проблеми вирішувати. Прямо зараз. І не відкладати на потім.

Про мотивацію російських солдатів та українських бійців

- Все ж таки, я повернуся до теми російської федерації, тому що я дуже не хочу зараз коментарі про те, що українські військові хвалять російську федерацію. Але ж дивіться, незважаючи на їхнє патріотичне виховання, те, що вони там вкладають в голову цим дітям, мотивація ж не з'являється в них, вони ж то за що воюють? "За любовь к родине?"

– А як з'являється мотивація? Добре, окей. Проводимо знову дві паралелі. У нас просто фізично насправді закінчились люди, які добровільно йшли в армію. Вони закінчились з декількох причин, всі причини озвучувати не будемо, але насправді одна із – коли вони бачать несправедливе  ставлення, коли не дотримуються обіцянки, знову таке, що ти йдеш на війну фактично довічно. А якщо війна буде 100 років? Згідно з законодавством, я маю 100 років служити. Навіть при царській росії. А як? А як мені звільнитися? Тобто механізму немає. Ну, все. Ну і бусифікація, як називають. В рашці що? В рашці круто. Десь Самара там, якась, я не знаю там, бозна-де, де середня заробітна плата 15-20 тисяч рублів, у них одразу ти підписуєш контракт, підйомні – мільйон. Ви розумієте, що таке зарплата 15-20, а підйомні мільйон? Мотивація? Мотивація. У тебе підйомні від твого міста, від твого округу, від країни, від президента, ще там від когось. Те, що вони на це погоджуються, те, що вони їдуть зі зброєю в руках убивати нас на території нашої держави, їдуть ґвалтувати і грабувати, це жахливо. Без питань. Але ж, от, ну, працює в них, ну, працює. Ну, їдуть же ж. Скільки їх загинули? Я не казатиму там, як офіційно, що їх там загинуло 600 тисяч. Але добрий мільйон там загинув, плюс отримав досить тяжкі поранення. Тобто реально фактично пройшов ти горло війни на території України. І що? Ну, їдуть далі? Їдуть. Проблеми з особовим складом є в російській федерації? Немає. Ну немає в них проблем. Вони собі дозволяли майже два місяці щомісяця отримувати поповнення 350-400-500 людей. Це просто фактично штурмовики. Тобто, є в них проблеми з особовими складами, з мотивацією? Немає.

– Це були навчені військові?

– Десь 70 на 30. 70% – це не навчені військові. Фактично "гарматним м'ясом" також не назвеш, вони розуміють, що робити. Хоча деякі, знову ж таки, з моменту мобілізації на території рф до моменту потрапляння в полон або моменту загибелі вже в нас в окопі, умовно 10-12 діб. І в них фактично там от полонених беремо, особливо останній час, кажу, от як вас підготували? 6 діб полігон у росії і ще 4 доби в Україні. Тобто фактично 10 діб. І вони вже воюють, вони вже штурмують. Дивіться наші наративи. Місяць підготовки. Мало. Я пам'ятаю ці записи, ТРОшники сльозливі. "Нас кинули з автоматами на танки". А що ти? Так і нас кидають з автоматами на танки. Так є протитанкісти, так є танкісти, так є авіація, є розрахунки FPV. А що в кожного по "Джавеліну" має бути? Добре, прилетіть FPV-дрон, всі розповідатимуть: "А ми всі без РЕБ. От всі". Так а що, кожному треба антидронова пушка? Ні. Ну там же також є система вогню і РЕБ, у том числі. Потім два місяці. Тепер у нас два місяці в Україні, два місяці в Британії. Ти повертаєшся, вже чотири місяці, ще місяць десь там підвищення кваліфікації на умовного гранатометника або кулеметника. До цього був місяць, вони нічого не знали і не вміли. Тепер п'ять місяців, вони так само нічого не знають, нічого не вміють. Що змінилось? Нічого не змінилось. Це фактично про проблематику підготовки особового складу щойно мобілізованого. І знову ж таки, а ті люди, які хочуть чомусь навчитися, вони самотужки, навіть без інструкторів, спокійно собі освоюють військове мистецтво, нехай без практики, нехай без навичок поводження зі зброєю, коли вже там пам'ять м'язова в них є, як це правильно все оперувати. Але в них є розуміння, тому що вони просто цікавляться. Вони беруть, читають, є YouTube, мільйони відео, як там із "Джавеліна" стріляти, можна навчитися зі "Стінгера", з чого хочеш.

– Таких же не переважна більшість, мабуть?

– Перепрошую, чиї це проблеми? Давайте от у корінь: якщо ви не вмієте накладати турнікет – це проблема президента чи ваша? А на полі бою ви дістали уламкове поранення.

– Ну так, моя.

– І все. От фактично всім бійцям, які приходять до нас, я бачу, коли вони на тренуваннях так не дуже гарно викладаються, я їх беру, кажу: "Хлопці, ви не розумієте, якщо взяти грубо, от по-радянськи, так знаєте, я – комбат, мені на вас взагалі начхати. Це ваші проблеми. Тут вам не ставлять двійки або відмінно. Ціна питання – ваше життя. Ви або накладете собі турнікет, або не накладете. А ще найгірше, якщо ви будете, вибачте, не дуже кмітливою людиною, а поранення отримає якийсь класний боєць, який буде праворуч або ліворуч від вас, і ви не зможете надати йому ефективно домедичну або першу медичну допомогу і він загине". І от тоді вони вмикаються, вони розуміють, що насправді ціна помилки або десь нехтування якимись там навичками – це життя. І це працює. І якщо навіть хтось мені от коли розказує, ну, у нас не було інструктора по медицині. Мало хто знає, а в нашому полку з початку навіть 15 року взагалі інструкторів ні по чому не було. Просто ні по чому не було. Ми вчилися і так, і ютубу тоді такого не було, мільйон відосів всього іншого, реально самі по якихось підручниках, по якихось сайтах. Хтось вже служив, хоча б міг пояснити, що таке автомат. Ну, так от і зібрались. Ну, так от один одного і вчили. Потім приходили нові хлопці, вчили вже старі нових, і так досвід передавався. І з РПГ ми стріляли, і там один, в одного позаду полум'я гатило і ніхто не знав і не підказував. Ну, нічого страшного, хтось обпікся.

– Це ви. Тому що, ну, умовно, коли виловлюють молодого чоловіка в річці, так, і коли його відправляють кудись там, ви думаєте, що в нього величезна мотивація дивитися в ютубі ролики про те, як накладати собі турнікет? Це ж людина втекти хотіла і, слава Богу, там, не вмерла, так? От як цих навчити? Як їм додати мотивацію?

– Знову ж таки, це робота сержантського складу, трішки офіцерського, але більше сержантського складу. Це так само як після формування бригади, коли ми ще були ССО Київ, фактично в нас був якийсь невеличкий насправді кістяк, дуже невеличкий. Приходили нові хлопці, ми їх просто асимілювали і все. У нас були насправді мобілізовані "піджаки", які військову кафедру прийшли. Коли ми формували бригаду, як це виходить? Генштаб виявиться, ага, сформована бригада, умовно там в ній 3000 солдатів, там 20 офіцерів, а їм треба 500 офіцерів. Усе, просто так от, "піджаків" взяли в бригаду. Що вони знають, не знають, просто неважливо. Офіцер, командир взводу, капітан, хоча він не служив ні дня, не знає, як автомат розбирати, просто на збори їздив – командир роти там. І от так от розставляли. І у нас було декілька дуже крутих хлопців, ну як хлопців – чоловіків. Один, на жаль, загинув, це ще на Бахмутському напрямку, друг "Марч". Шикарним був чоловіком, хоча офіцер, і другий, друг "Бобер". Він досі в нас в строю. На жаль, на Андрівці також втратив ногу, наступив на ПФМ, зараз з протезом, але в строю, тобто...

– Повернувся.

– Так, так. Дуже крутий мужик, дядько, 52 роки, турніку фігачить, перепрошую, ходить, як всі ми, спілкуються, все там, знаєте, асимілювався. І все, і питань немає, тобто людина або хоче, або ні, знаєте. От нам кажуть – мотивація, чомусь, чомусь нам всім потрібна якась мотивація. Ти або хочеш, або не хочеш. Якщо ти не хочеш там воювати і тікаєш через річку, а тебе зловили, то тікай другий раз. А якщо ти вже у військкомат приїхав, пройшов три учебки пів року і прийшов в армію, то, друже, ну ти давай хоч щось роби. Зрозуміло, у різних підрозділах по-різному, але в нас проблем немає. Якщо людина приходить, каже: "Я хочу навчитись" або "Розкажіть мені або покажіть мені", тим паче ми цей підрозділ з нуля повністю формували і створювали самостійно. Самостійно FPV-дрони, розрахунки, БПЛА, це ж не країна все вчила, це ми самі організовували. І повністю всі-всі-всі засоби, які є, навчали людей фактично самостійно. Та без питань ми навчимо, які проблеми?

Скільки часу займає підготовка штурмовика?

– Скільки часу треба, щоб навчити штурмовика?

– Дивіться, якщо є нормальні умови, тобто, фактично, як у нас було на Бахмутському напрямку, що після того, як людина приходила з навчального центру, ми намагались мінімум місяць його тримати, тобто, він вже в підрозділі, але він не штурмує. Він живе з хлопцями, з дівчатами, спілкуються, разом з ними тренується. Просто вони, наприклад, їздять на позиції, на оборонний бій, наприклад, або на штурмовий дії він ще не їздить. Їздить і виключно на полігон тренується. От місяць, це людина для позиційної війни, прям, я вам чесно кажу, за очі. Це при тому, що вона за місяць вмітиме користуватися приладами нічного бачення, тепловізійними приладами, засобами зв'язку, включаючи різні моделі радіостанцій. Ну, все, що завгодно. Він знатиме, як стріляти з автомата, з підствольного гранатомета, кидати гранати, з РПГ-7 працювати, з ПКМ, тобто готовий-готовий. Щоб він міг ще й штурмувати, прям, вже класно штурмувати – та два місяці. Два місяці – нормальний підхід, нормальна програма тренування. Два місяці – це прям готовий-готовий-готовий боєць. Все. Далі, а скільки він може вчитися? Та все життя люди вчаться. І я насправді досі вчусь, і коли приїжджаю на полігон до хлопців, а після кожного бою ми намагаємося зробити висновки, кожен на своєму рівні. Якщо командири, то це обов'язково на рівень нижче, що там коїлось. Якщо я кажу про себе як командира батальйону, я завжди беру на два рівні нижче, тобто, рота, взвод, що там коїлось. І плюс на рівень вище. То я дуже з задоволенням приїжджаю розбирати, коли вже командири відділення спілкуються, сержанти взводів, безпосередньо про те, як хлопці рухались на полі бою, які приймали рішення, от, зі своїм там фаєр тімом, двійкою, наприклад. І вони це показують. І те, що корисне, те, що ми можемо використати під час майбутніх бойових завдань, так і те, що з цим ми пересічно відпрацьовуємо. Мені це цікаво. Знову ж таки, ніхто не знає, що буде через 20 років. А навчити можна. Тому от два місяці – це з гарною програмою підготовки, це класний піхотинець.

– А ви, я людина не військова, а ви в штурми ходите?

– Ні.

Які обов'язки в комбата?

– Ви керуєте?

– У нас є проблема взагалі з ланкою управління. У нас дуже часто приїжджають високі чини і розповідають, що отут треба відділенням кудись піти, а тут – взводом. Так командир бригади не має думати, куди взводу піти, це не його питання точно, прям 100%. Командир батальйону може ще там порадити командиру роти – а може, ти там взвод на посилення відправиш? Це взагалі на етапі ще планування, фактично це більше рекомендації. Все. І ми зараз намагаємось, вже рік часу, прийти, що кожен має виконувати свої обов'язки. Командир відділення, командир батальйону. Адже, фактично, якщо там всі такі "О, штурмують батальйон, значить так, два медики, скоріш за все комбат, начальник штабу, якісь командир рот і всі штурмовики." У нас є мінометна батарея одна, мінометна батарея інша, БПЛА-взвод один – розвідувальний,  БПЛА-взвод – ударний, БТ-техніка, прикомандировані постійно танки, взвод РЕБу, взвод РЕРу, розвідка все-таки інша. І цю всю інформацію треба моніторити, обробляти і приймати вчасні рішення, як під час планування бою, як під час підготовки там, коли ми відпрацьовуємо маневри вже на місцевості, так і безпосередньо під час бою. Все. Тобто фактично, навіть коли я був командиром роти, ми вже намагалися зробити яким чином, і воно працює? На полі бої в нас присутні, якщо ми от беремо штурмові дії: по-перше, різна кількість особових складу може бути залучена. Якщо треба взяти бліндаж, це може бути умовно два, чотири військовослужбовці, можуть бути вісім, а може бути і взвод. Ну, тут фактично від задачі залежить і умов для виконання поставленої бойової задачі. Фактично в нас як? На полі бою працюють сержанти, взводами по радіостанціях, по радіоефіру керують командири взводів. У кожного командира взводу, ми ставимо, наприклад, розрахунок БПЛА, який працює виключно в його інтересах. Командир роти має вже просто контролювати, що робить кожен командир взводу. Ну, наприклад, якщо ми одразу тримаємо взводами, працюємо. Як працює бронегрупа, чи влаштовує робота, чи ні, хоча це насправді командир відділення, командир взводу максимум. Як працює ротне БПЛА і як працює ротний взвод вогневого прикриття, тобто як працюють вогневі засоби. І якщо він бачить, що чогось не вистачає, наприклад, чи умовно автоматичний гранатомет не справляється, він тримає зв'язок з командиром батальйону, наприклад, вже зі мною і каже: так, мені треба один 120-й міномет, розхід такий, допоможеш? Все допоможу. Або я йому кажу, наприклад, зі 120 мінами проблема, але я знаю, що я можу там або з суміжним батальйоном зв'язок налагодити, ну, ми і так підтримуємо, зрозуміло, попросити його відпрацювати, аналогічний якесь вогневий засіб залучити, звернутись на бригаду відпрацювати засобами старшого начальника. Тобто там усе, знаєте, от якщо ротний почне керувати командирами відділення піхотою, то більше він чого не робитиме. І інформацію, яку він не збере, і висновків ніяких він не зробить. І оперативно відреагувати на зміну в ситуації, а вона там змінюється постійно, в бойовій ситуації, він просто не зможе. Тому що він думатиме – один командир роти про всіх піхотинців разом. Так само і командир батальйону. Їжджу на рекон? Так, їжджу. Тобто рельєф це важливо. Чи дивлюсь позиції? Так дивлюсь, це роблю або я, або головний сержант батальйону, або ми разом, або заступник командира з бойової підготовки. В принципі, все. Якщо ми беремо, наприклад, як у нас була Херсонська операція визволення, звичайно, командир батальйону їде з усіма. Тут питань немає, він не сидить бозна-де, тому що це пошуково-рейдові дії в нас тоді були. Ми не можемо знати, яка це буде глибина, де ми зустрінемо спротив або не зустрінемо, де ми залишимось, які задачі поступатимуть, нові, ми їх отримуватимемо. Не зрозуміло, там командир батальйону, звичайно, йде за особовим складом.

Про вік військових

– Вам 32 роки, ви зараз як рахуєтеся як молодий командир?

– Я думаю, що середній.

– Для цієї війни?

– Для цієї війни, думаю, що також середній. Якщо взяти, що з початку повномасштабного вторгнення був солдатом, а зараз командир батальйону, то це швидко, реально швидко. Якщо взяти просто звання, посада, вік – це незвично, тому що я лейтенантом став, командиром батальйону. Взагалі, в армії це нереально. Фактично, мінімум майор має бути. Колись, може, там десь капітаном обіймав таку посаду. Тобто майор там же на комбата трішки схожий. В ЗСУ так було. Коли лейтенант стає командиром батальйону, то це прикольно насправді. Але знову ж таки, як ви кажете, командир і лейтенант, так це ти закінчуєш просто навчальний заклад військовий, і ти виходиш лейтенантом, і ти стаєш командиром взводу і тобі там плюс-мінус скільки, ну, нехай там 21-22 роки, щось таке.

– Ви сказали, що у вас служить чоловік, якому 52 роки. От я хотіла поговорити про вік. Все ж таки, війна, сучасна війна – це справа молодих?  Ваше улюблене слово, я знаю, у ваших побратимів, "фізуха" має бути, оце все, авантюризм, адреналін. Чи все ж таки, старшого віку, там, де вже є якийсь певний досвід... От хто має воювати? Це війна молодих? Похилого віку чи середній?

– Якщо ми хочемо перемогти в цій війні, це війна усієї країни. Воювати має так чи інакше, бути дотичним до бойових дій до цієї війни вся країна.

– Це неможливо, ви це розумієте?

– Можливо, я доведу, що можливо. Дивіться. По-перше, ми беремо вік, наприклад. У нас насправді є велика проблема, ми не вміємо розпоряджатися правильно особовим складом. Тобто, ви правильно кажете, приходить, наприклад, дід. Дід Бобер, 52 роки, але він вів здоровий спосіб життя, він займався фізкультурою і у свої 52 він дасть фору молодим. Хочеш бути штурмовиком? Він каже: "Я штурмуватиму". Велкам, друже, питань немає. Які проблеми? Приходить інший дід, якому 55, але якому – все, ну гайки по здоров'ю.

– А його відправляють штурмувати, буває таке? А він каже: я не можу. А потім у нього інсульт, інфаркт, все. Забрали в бус і повезли.

– Давайте так, якби все ж таки слухали кожного, хто каже – я не можу, то воювали б, скоріш за все, ви з Марією. Можливо. Якби всі всіх слухали. Але насправді от у нас, знову ж таки, приходять нещодавно, 55 років. Я дивлюсь, розумію, що це не штурмовик. Але він каже: я – класний механік, я розбираюсь в ремонті автівок взагалі без питань. Друже, велкам, ось СТО, наші батальйони, іди, крути гайки. Приходить теж, у нас кращі механіки-водії це не 100%, тому що є і молоді дуже круті хлопці, кращі механіки-водії, це якраз такі чоловіки-чоловіки. Він там собі фури якісь возив, на війні в АТО якийсь там БМП водив, досвід уже є, він нікуди вже не поспішає. Плюс, це ж, все ж таки, машина, БТР, за ним треба доглядати, знаєте? Це більше все-таки притаманне чоловікам за 40, все. Все, ти йому дав БТР, навчив, провів йому курси, все пояснив. І оце він ходить, його облизує, обтирає, все. І класно справляється зі своїми обов'язками. Те саме стосується зв'язківців, РЕБівців, РЕРівців. Приходить людина, каже: от у мене проблеми з колінами. От якщо людина приходить, каже: от у мене колінам все, я не штурмуватиму. Але я настільки вмотивований, от все, що скажете, я вивчу. І йому не треба буде самостійно вчити, ми його навчимо. Просто розумію, що людина хоче служити і приносити користь. У РЕР його посаджу. Я відправлю його на курси на два-три тижні, на місяць. Потім ще власними курсами, як то кажуть, доб'ємо його знання та навички. Проведемо практичні заняття і він сидітиме на радіоелектронній розвідці слухатиме перехоплення. У чому проблема? Не проблема.

Про міжнародних партнерів і лендліз

– Як ви вважаєте, чи досі країни світу бояться путіна, бояться ескалації? Через це ми не отримаємо такі довгоочікувані дозволи? І президент їздить в "Рамштайн", але все ж таки результатів немає звідти. Таких, яких би нам хотілося.

– Давайте спочатку подивимось на МАГАТЕ, результат роботи. Потім ми з вами подивимось на ООН, результат роботи.

– Червоний Хрест?

– Червоний Хрест і НАТО. Ну все. Хлопці у нас були на підготовці в багатьох країнах Європи. І вони приїжджають просто з жахом. Кажуть, там армії немає. Є технології? Технології є, питань немає. Є озброєння? Озброєння є. Знову ж таки, кількість озброєння, яке реально готове до виконання поставлених бойових завдань, яке в БГ знаходиться, є також питання. Про допомогу, як там у нас піарились колись, лендліз. Та ні, ну давайте чесно, ну лендліз був в 1943-44, коли просто десятки тисяч одиниць автотехніки, бронетехніки, снарядів, літаків, всього просто йшло. Оце наші партнери тоді працювали на перемогу. Зараз у мене, як у військового, таке враження, що це допомога, знаєте, аби ми не крякнули. Щоб трималися, там щось собі трималися, десь нещодавно читав, вчора чи сьогодні, хтось там нам передасть 77 "Леопардів". Ну яких 77 "Леопардів"? Ну 7700 "Леопардів" – ну, це добре. 770 "Леопардів" – це непогано. Ну яких там 20 "Бредлі"? Ну яких навіть 50 "Бредлі"? Ну от 5000 "Бредлі" – оце врахується. Ну 500 "Бредлі", щоб там хоча б декілька бригад можна було б нормально, ефективно, якісно комплектувати. Питання нема. Далі. Уніфікація. Уніфікація техніки, боєприпасів та озброєння просто відсутня. У нас є всі автівки світу, як це лагодити – незрозуміло, як налаштувати логістику запчастинами або логістику для розбитої техніки, яка потребує відновлення, незрозуміло. Як розгорнути ефективні якісь бригади ремонтно-відновлювальні, щоб вони були настільки уніфіковані, такого у світі ні в кого немає. Тому знову ж таки, проблема? 100% проблема. Проблема калібрів боєприпасів. У нас же просто все: від 60 мінометів, 81, 72, 120, 120 якісь там, нарізні з реактивними мінами. Там же просто капець. 122, 152, 155, 105... там же просто. Як це все забезпечувати? Як це все підвозити? Як це все лагодити? А знову ж таки, це добре, що в нас українці просто дуже винахідливі, дуже потужні, що вони вчаться ось так, будь на чому, просто 5 хвилин, вони самі створюють таблиці стрільб під свої різні типи боєприпасів.

– Та в нас вибору немає.

– Вибору... Просто жити хочеться, а вибору немає. Хлопці в окопах, а ти з мінометом позаду, тобто вибору немає. І росія. Пару калібрів, пару танків таких, пару БМП таких, пару БТРів таких. Їм треба на всі БТРи умовно там, на всі, які там тільки є, три запчастини і все. Ось тобі уніфікація.  Швидкість ремонту, швидкість відновлення знову ж таки. І швидкість, якщо ми кажемо там, вони ж все ж таки щось будують на своїх заводах. Тому, ви знаєте, від західних партнерів хотілося б не трішки, а набагато потужніше, набагато потужніше.

– Вони не хочуть, щоб ми виграли?

– Знову ж таки, це зрада й особисто моя думка, ну що вигідніше? Давайте так, росія – серйозний гравець на міжнародній арені. Це розуміють хто? ЄС розуміє? 100% розуміє. Китай розуміє? Розуміє. США розуміють? Розуміють. Так, значить, хто у нас виграє через війну росії з Україною? По факту. Виграє ЄС? Ну, так собі насправді, тому що вже без газу сидять, скоро самі в нас дрова купуватимуть. Китай виграє? Виграє. А США? Так. Якщо хтось або росія переможе Україну дуже швидко або навпаки, чи це ослабить росію? Економічно? Точно ні. Чи це виб'є велику кількість, як вони там кричать, "я русский, славянин"? Ні. Чи це знищить велику кількість боєприпасів, озброєння, техніки, авіації росіян, наприклад? Ні. Тобто, їм потрібна дистанція, фактично дистанція, на якій впродовж великого проміжку часу щоденно втрачатимуться танки, літаки, БТРи, БМП, озброєння, люди, велика кількість санкцій, велика кількість коштів, золото-валютні резерви якісь і таке інше. А це вигідно. А це вигідно. І кому? І Китаю, тому що можна буде потім за патрони купувати тих самих росіян у рабство, фактично. З усіма територіями, корисними копалинами тощо. І так само вигідно і для Сполучених Штатів Америки. Чому ні?

– Що робити в цій ситуації? Бо насправді ви говорите зараз дуже страшні речі. Об'єктивно.

– Це моя думка.

– І ви маєте право її озвучувати і в ефірах, і в принципі. І те, що ми зараз чуємо, – це страшно. Можливо, хтось просто боїться це проговорювати. Знаєте, є ще така категорія людей, які бояться це проговорювати вголос, але ви говорите. Питання наступне. Що з цим робити? Як нам протриматися далі? І яким може бути фінал?

– Ви знаєте, давайте один просто приклад наведу. Коли тобі пропонують на території твоєї держави побудувати завод з виготовлення "Байрактарів", то не треба завалювати якісь мільйони за підключення електроенергії просто фактично до виробничих потужностей. І все в тебе в країні стане добре. От не треба. Можна ж їсти, проте трішки ж менше просто. І фактично розставляти пріоритети. Нам потрібні "хазяйські люди", знаєте, такі "менеджери хазяйські", які дивитимуться на перспективу. Тобто фактично ми там два роки будуємо якийсь там завод умовно. Три роки там, ще рік ми його запускаємо, налагоджуємо виробництво, два роки ми щось продаємо і на третій ми там умовно його відбиваємо. Але це ж треба дивитись в майбутнє. А у нас, на жаль, чомусь усі просто прошарки населення звикли так: ага, сьогодні я вкраду 50 гривень або 5 мільярдів доларів і мені на все життя вистачить. Ну, можливо, то і вистачить. Що дітям завтра твоїм робити? Що твоїм нащадкам робити? Яку ти державу залишиш своїм нащадкам? Треба думати так.

– А як же заяви – балістична ракета в нас? Дрон, ракета, "Паляниця"?

– Дивіться, питань немає. І навіть насправді по випуску FPV-дронів й іншого озброєння. Ми крокуємо вперед, питань немає. Але знову ж таки, от якби це був наш максимум, от усе, знаєте, то ми там виробляємо одну "Паляницю" на тиждень і ми розуміємо, що фізично більше не можемо. Все, питань немає. Я точно знаю, що наша країна, що наш ВПК, наша держава, влада, всі-всі-всі ми, ми можемо більше. Значно-значно більше. І значно-значно краще. І в нас все для цього є. У космос ракети запускали, гелікоптери придумували, літаки збирали, то що, ми не можемо зібрати балістичну ракету? Та ну, не смішіть. Просто цих дідів треба 80-річних десь подіставати з гаражів, де вони там зараз свої Москвичі-Жигулі крутять, і все вони зберуть, все вони пам'ятають, як це робиться. Ну і потім, не забувати про те, як ми колись здали ядерний потенціал нашими бомбардувальниками стратегічними. І не повторювати таких помилок. І все буде чудово.

– Що ще позитивного? Давайте фінал, у нас хвилинка лишиться.

– Багато позитивного. Ну правда, багато, насправді позитивного.

– Дуже не хочеться закінчувати інтерв'ю такими песимістичними настроями?

– Жити будемо і перемога за нами. Проте треба також буде трішки хитрощів, насправді. Треба бути розумними і готовими до хитрощів. І все ж таки грати вдовгу. І це стосується не лише війни, а і підготовки до майбутніх дій, які все ж таки нас чекатимуть. Питання в тому, хто підготується краще. Знову ж таки росія і завдасть третього удару по Україні. Або ми будемо до нього готові, або завдамо перші цього третього удару і повернемо свої території.

Підтримайте журналістів "5 каналу" на передовій.

• Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.