Воїн із позивним "Брейк" розповів Анні Мірошніченко – за що і чому воює, що не подобається в сьогоднішньому Києві та що спільного у моди і війни. Про це і не тільки – у програмі "Хто з Мірошниченко?" з Анною Мірошниченко.

— П’ять контузій для військового багато?

— Творча травма, я б назвав.

— Творча?

— Може бути одна, вона така креативна, вона така дуже індивідуальна і навіть одна може тебе так проявити цікаво, що, наприклад, будеш просто заїкатися весь час.

— Голова постійно болить?

— Вона інколи не болить, от наприклад зараз не…

— Зараз не болить?

— Ні, зараз нормально, зараз класно. А ми вже записуємо?

— Так, ти розказуєш весело, наче щось пролетіло, ми вже можемо писати. Снайпери зазвичай приховують свої обличчя, ти не робиш так?

— Ні, я давно, від початку розумів, навпаки, хай росіяни, якщо дивляться, то хай бачать обличчя тих, хто їх нищить.

Мене звати Роман, мені 31 рік, я з Києва, воював майже рік у 2015 році в "Азові", для цього довелося залишити університет і піти добровольцем. На початку повномасштабної, як і всі колишні військові, приєднався до сил – тоді це називалося ТРО "Азов", ССО "Азов", тепер 3 окрема штурмова бригада. Воював у минулому році, у мене була снайперська гвинтівка і протитанкові NLAW або Javelin. В цьому році на бахмутських операціях я штурмовик-снайпер.

— Мене цікавить момент Краматорська – той епізод, коли в кафе в червні цього року, – було влучання і я бачила ці кадри, ти був у цьому кафе…

— Це був такий випадок, коли от відбувається подія, вона така у всіх на слуху, але в цей момент у мене був такий досить серйозний травмуючий довід, це був один із найстрашніших моментів за війну для мене, от, і тоді я перший тиждень, днів 10 взагалі відходив від цього і ні з ким не спілкувався, не давав інтерв’ю, а потім, як і будь-яка подія, вона спершу з’являється, як феєрверк, а потім просто згасає. Це було після четвертої контузії, я пройшов невелику госпіталізацію в Харківській області і потім повернувся в Краматорськ, мені ще дали декілька днів відпочити після госпіталю, як реабілітація. До мене приїхав друг з Австралії, який знав мене з інстаграму, допомагав нашому підрозділу, і сестричка приїхала теж у Краматорськ, вона там допомагає військовим пораненим.

— Твоя рідна?

— Так, так.

— І ви сидите в кафе…

— Одразу відбувається приліт. Краматорськ – це місто, де спершу прильоти, а потім тривоги вмикаються. Нам просто пощастило, насправді, просто фарт, тому що ми сіли на терасі на вулиці, а приліт був прямо в кав’ярню, саме в заклад. Від нашого столика це було 20 метрів, потім подивилися – там на декілька поверхів вирва здоровенна від влучання. Мені пощастило, бо там летіла дуже велика кількість уламків, ми одразу попадали на підлогу, а деякі люди не знали, що робити, я думаю, бо їм просто не пощастило. Дуже багато було саме цивільних, від них було мало толку, вони більше розводили паніку, вони кричали, тому треба було брати все в свої руки, ініціативу проявляти. Одразу кричав, в мене просто це за звичку після обстрілу кричати – чи є поранені? Для мене це був просто найстрашніший момент, тому що я то переодягнувся, друг мені привіз костюм-трійку, ми одягнулися так…

— Ви прийшли, як у ресторан…

Так, ми прийшли просто зустрітися і відпочити, провести мій один з останніх днів відпустки. Потім ми почали розгрібати завали, були вже побратими, військові, дуже швидко всі мобілізувалися, але була велика проблема, що немає різних домкратів під рукою, неможливо підняти завали, тобто більшість людей загинули саме від того, що їх причавили плити. Знаєш, коли ти військовий, коли ти залишив усе і пішов на захист цих людей і потім при тобі вони гинуть, а ти виживаєш, це таке… Це дуже болючий удар, бо ти як воїн не зміг виконати свою єдину місію – захистити людей, які тобі пишуть слова подяки, які на тебе сподівання покладають. Я днів 10 спав, мені снилися сни, обличчя загиблих дівчат, дві сестрички-близнючки загинули, вони прямо перед цим проходили повз наш столик, ще щось хіхікали, мені і моєму другу трішки. І потім зайшли всередину і буквально через хвилину був приліт.

— Жах…

— Це викликає різні емоції, тому що побратими там можуть поплескати по плечі і сказати, да, Брейк, тебе навіть "Іскандери" не беруть вже, круто з тобою воювати. А сам всередині себе, – я потім ходив по Краматорську, бо я отримав там ще одну контузію, але, незважаючи на неї, ми там ще години три бігали, допомагали витягувати людей, я пам’ятаю, смішний момент був, коли… Я ж був в костюмі, а там уже прибігла поліція, вона огородила ділянку і всіх цивільних виштовхувала за неї. Мене багато разів намагалися схопити, виштовхнути, я вже цього не пам’ятаю, але мені сестра каже, що я на них кидався, казав: "Я – штурмовик, я – снайпер, приберіть лапи". Я біжу допомагати, бігаю собі в закривавленому костюмчику. Це такий сюрреалістичний кадр, бо два світи цих змішалися – один світ, який я захищав з усієї сили, а інший світ – там, де я військовий і готовий до будь-якого перебігу подій. От саме через це така ненависть до росіян, що вони зазіхнули на те святе, що ти оберігаєш з усієї сили, але не зміг цього зробити.

— Скільки в тебе штурмів було, чи можеш порахувати, чи такого немає?

— Немає, це просто, я дивився інтерв’ю когось з військових, хто міг порахувати точну кількість штурмів, я не знаю, як вони це роблять.

— Який напрямок для тебе був найважчим за повномасштабне вторгнення? Не беремо Київ, а вже коли ви поїхали далі.

— В Запоріжжі було дуже важко через те, що там дуже не вистачало людей, інколи 9 людей тримали півтора кілометра фронту. Просто розтягнути от так позиції – через 700 метрів праворуч і ліворуч від тебе сиділи твої побратими з "Джавелінами", навіть без кулеметів, полювали на танки і це було дуже важко, це було дуже страшно. Я як мисляча людина розумів, що до нас можуть підповзти, там були яри, поля, там можна було підповзати і просто заходити з тилу, з боку, де хочеш. І оці виїзди на 5-7 днів були якимось суцільним жахливим сном, тому що ми тоді вже знали, що росіяни використовують цих мисливців на "Джавеліни", там були в них дуже круті спецпризначенці, в цих плащах-невидимках, з дуже навороченою зброєю, а ми ще були тоді не сильно оснащені, ну, може, один тепловізор на п’ятьох був, бувало, що не було, але ти сидиш удвох, побратим спить, ти в посадці, іде дощ, ти сидиш з цим Калашом і просто розумієш – ти нічого не чуєш, бо все шумить, ти нічого не бачиш – бігають всякі контужені лисиці, птахи, звірі, вони шарудять, ти на все це реагуєш і 5 днів тривають, як якийсь рік, єдине, про що ти думаєш, – хоч би встигнути чергу пустити, перед тим, як тебе вб'ють, щоб побратими встигли прокинутися. Просто, бувало, наприклад, нам казали – нормально, не переживайте, ми замінували вам підходи, а ми могли підповзти, подивитися, що там уже все розміновано, тобто вони потроху підповзали, розміновували, кожну ніч по декілька десятків метрів, вони так роблять – розміновують, розміновують. А потім іде штурм, ти думаєш, що там щось вибухне, а там уже нічого не вибухає і вони вже в тебе в окопі. Там було морально дуже важко, наче дивишся психологічний трилер, який на тебе тисне протягом усього фільму і ти не можеш розслабитися. На Бахмутському напрямку в іншому, з точки зору, ми заходили, коли ми тримали ще оборону проти "вагнерів" і це було… Коли мені доводилось снайперською гвинтівкою працювати – майже як кулеметник, коли я брав 130 набоїв і міг їх усіх вистріляти за 3 години – це дуже багато для снайпера. Бо вони лізуть, і лізуть, і лізуть, і ти після якогось довбаного тиру ніби виходиш потім і просто в шоку – що це таке було. Бо я ніколи не бачив, щоб люди настільки не цінували своє життя, не мали якихось цілей, мрій, бажання щось творити, побудувати, а просто от іти в полі на кулі. І це, можна сказати, другий такий вид, після Запорізького напрямку – там одні були емоції, при "вагнерах" інші і при штурмах – це теж абсолютно інший вид.

— Які емоції при штурмах у тебе?

— Інколи, я хоч і воюю, але задумуюся, а раптом я виживу – які плани робив би, як би змінював країну, що б корисного робив? Можливо, що б для себе зробив би – в якусь подорож поїхати і розслабитися, чи там погуляти з дівчатами, чи поїсти смачну їжу, пропагувати українську мову, боротися з корупцією. Якісь цікаві ідеї, допомога пораненим солдатам – це взагалі окрема тема. І інколи сидиш, замрієшся – скільки всього можна зробити, скільки є ресурсів, можливостей, було б більше часу. І тут такий – раз, збираємося на штурм. І ти такий інколи: вау, я собі тільки що побудував стільки всього цікавого в житті, що могло б відбутися, а тут штурм, приблизно розумієш статистику – якщо група з 10 людей іде на штурм, починає собі рахувати…

— Ти ж не можеш відмовитися?

— Ні, авжеж ні, я ніколи не відмовлявся від штурмів, від будь-яких операцій, я і не те що там напрошувався, бувало так, звісно, цікаві дуже були операції, що на них можна було і напроситися, але завжди був баланс, витримував, але не відмовлявся ніколи, це точно. Буває, навіть стає страшно, от реально стає страшно якось так фізично, ти розумієш, що ти можеш бути фізично знищений, і ти такий… Так не хочеться, особливо коли надумаєш собі такі речі, але це ж до того моменту, поки ви збираєтеся всі разом з хлопцями, ви всі набили собі магазини, заправилися гранатами, маєте приблизно намічений план, ви всі разом… Часто це дуже драйвова річ, поки їдеш на броні до точки висадки, то вмикаєш собі в airpod музичку, їдеш, смієшся, знімаєш відео…

— Як у кіно...

— Ти реально живеш на повну. Пам’ятаю, ми якось з Краматорська виїжджаємо на М 113 своєму, у нас ще водій дуже чемний, червоне світло – ми зупинилися, стоїмо, чекаємо зеленого і поруч ходять люди, парочка за ручку іде, хтось ще. З одного боку, так дивишся на них і думаєш – у них ще ціле життя попереду, їм так круто. А ми на цьому броньовику, і ти так дивишся на цивільних і думаєш – як же круто все-таки, як же… ще б навчились ви цінувати те, що у вас зараз є. Бо в нас дорога майже в один кінець.

Штурм – це така, я кажу тільки про себе, про свої відчуття, як для мене, – це така авантюристична раптова пригода, ти прорвався, штурмонув, залатав поранених, можливо, когось взяв у полон, закріпився і потім тебе, можливо, змінили, ще щось. Ти не сидиш прям довго під обстрілами. Це дуже небезпечно, бо в тебе летить все. Група просувається – своя артилерія може неправильно скорегуватися, ворожа артилерія, все заміновано, купа всяких невідомих груп, бо там же сиділи не тільки звичайні якісь їхні "чмобіки", а там часто сидять професійні десантники, спецназівці, які вміють воювати і які можуть настільки бути зухвалими, на нашу штурмову групу піти, в обхід спробувати оточити чи взяти в кільце, у полон, у них різні задуми бувають. Мені було все-таки страшніше, коли ми з "вагнерами" воювали, там було, да, в нас були втрати, хвиля за хвилею.

— "вагнери" по особливому якось воюють?

— З точки зору людини, це м’ясні штурми, але з точки зору взагалі стратегії – це дуже круто. Наприклад, "вагнера", от у деяких з них була задача просто без броні, без нічого, в них рюкзак з боєкомплектом, у нього задача пробігти якомога далі і здохнути, померти, а потім інший біжить без нічого, підіймає цей рюкзак і далі побігти. У деяких було – підбіг і швидко-швидко почати окопуватися, поки інша група з нами тримає вогневий контакт, ми можемо повернутися потім, а там у них вже окопи вириті, вони риють дуже швидко і вони вже з окопів ведуть бій, у них тут і тут починається, потім дивишся – там ще десь окопались. Коли їм вдається, це побратими мені розповідали, я на власні очі цього не бачив, вони інколи навіть встигають з бензопилками поспилювати дерева і понакидати зверху накати, тобто зробити собі бліндажі, тобто їх гранатами вже не закидаєш, чи ВОГами, чи підствольниками.

— Після контузії складно воювати взагалі?

— Дуже.

Я знаю, що в дуже багатьох хлопців зараз це величезна проблема, лікарі навіть забороняють, а вони все одно готові повертатися.

Так, це так. Це дуже сильний акустичний удар по мізкам, це можна порівняти з цивільною травмою типу струс мозку, але це набагато серйозніше, бо тут не точковий удар по черепу, а тут іде удар хвилею, і хвиля зрушує повністю всю рідину в мізках і струшує її з усіх сторін, відбувається дуже-дуже сильний удар з непередбаченими наслідками, воно може впливати на пам’ять, на мову, на слух, на зір, на координацію, на все, що завгодно. В Україні поки що, з того, що я знаю, не сильно вміють це лікувати і, в принципі, можливо тільки от-от починають задумуватися і розуміти, що контузія – це поранення, а не – ну що там, вибух був поруч, подумаєш, з ким не буває?

— Ти в своєму інстаграмі – подивилася сторіси,  – сказав таку річ, що ти зараз у Києві, спостерігаєш цивільне життя, але тобі після побаченого захотілося на фронт. Що тобі не так у Києві?

— Я. Я собі не так. Мені не подобається, що мене щось дратує в інших людях, як правильно сказати, пік розвитку людини в тому, щоб навчитися контролювати свій внутрішній стан, свої емоції, вміти давати собі раду, вміти заспокоювати себе, коли треба. Або проявляти емоції, коли потрібно. Тобто бути такою розвиненою, усвідомленою особистістю, а після бойових дій, після всього побаченого оцей стан розхитується і мені в собі це дуже не подобається, тому що я приїжджаю в Київ і мені можуть не подобатися речі якісь, я можу агресивніше сприймати поліцейських, які зупинили моє авто, я можу агресивніше сприймати якихось військових, які мене кудись не пускають, я хочу кудись пройти, а вони – "це заборонена зона, там стороннім вхід заборонено". Я кажу – ну, я не сторонній, типу, я військовий. Мені дуже почало не подобатися в собі, що я ділю військових на тих, хто воює, і тих, хто не воює. Нічого не кажу поганого про військових, які, на приклад, весь час пробули в Києві, у них задача прийти в офіс, перекласти папірці, я дуже не люблю оцю ідею, що в нас однакова форма з ними. Ну не може людина ходити в пікселі в Києві, тут, по Хрещатику, і людина в пікселі, яка сидить в окопі і гине або трьохсотиться, це дуже така неправильна абсолютно ідея. Є воїни, а є військові – от такий у мене поділ, і це дуже гостро. Мені не подобається це внутрішнє загострення, бо це, типу, як неправильно, а в той же час несправедливо, не має права людина, яка ніколи не воювала, ту ж саму форму носити, це і депутатів стосується.

— Ну, слухайте, у нас і чиновники вдягають форму.

— Так.

— Ну погодься.

— Так, на фронті я все одно розумію, що мені і як робити, а після більш ніж півтора року мені не дуже, трішки стирається модель поведінки – що робити в Києві. Я приїжджаю, теж, і я мав би насолодитися Києвом за цей час, я побув тут на реабілітації, зараз проходжу ВЛК, я б дуже хотів насолоджуватися і радіти від усього, сходити на побачення, піти зайнятися спортом, десь відпочити, просто насолодитися, але я не можу цього зробити через наслідки контузії. Мені не хочеться оцю свою якусь злість і своє поранення переносити на інших людей. І хочеться якогось або зцілення, що неможливо за короткий час, і ВЛК все одно визнає мене придатним, або краще приносити якусь користь, але це дуже складне питання, дуже складне. От наприклад, мені не подобається ходити по вулицях і бачити там бухаючих людей біля барів, але я це так само не любив і в мирні часи, і до повномасштабного, мені не подобаються п’яні люди, вони мені просто не подобаються як феномен.

— Як ти ставишся до мобілізації? Деякі твої колеги дуже радикальні в цьому напрямку, говорять про те, що ми закінчуємося, що треба поповнювати сили і запаси, а охочих, як ми з тобою говорили, не так уже й багато зараз, то якою має бути мобілізація?

— О, яке гостре питання підняли.

— Воно гостре лише для військових, воно не гостре для цивільних, тому що…

— Я думаю, що для цивільних воно теж таке, неприємне. Я, наприклад, не уявляю себе – бути чоловіком, цивільним, який ходить по вулиці і боїться, що його зловлять представники ТЦК. Ну, жити в такому страху, це, мабуть, страшніше за все, тому я думаю, що це питання цивільних також стосується дуже сильно. Нам, військовим, так, треба підкріплення і треба відпочинок. В такій інтенсивності воювати так довго, реально, військові закінчуються, і цього можна було б уникати, якби все-таки в нас частіше були ротації, довший час на відновлення, ми мали змогу якогось відпочинку, побачити близьких, побути в цивілізації, потім знов повернутися на війну. От такий обіг має існувати, і я слабо вірю, що не вистачає людей, тому що, як на мене, воює дуже невеличка зараз частина всього населення, саме конкретно воює на передових позиціях, все інше – це допомога війську, всі тилові забезпечення, штаби тилові, ще щось, тому… Чи радикально відношусь? Ну, по-перше, сказав би, що наша бригада круто це влаштувала, я б хотів бачити, щоб інші підрозділи Збройних сил підхопили цей марафон і робили це за принципами 3-ї окремої штурмової, що справді запрошують добровольців, дуже круто їх готують, одразу дають спеціальність і спеціалізацію, навіть така річ, як нульовий день, взагалі пробний день, є пробний тиждень штурмовика в нас, ти приходиш і живеш, як справжній штурмовик з таким графіком, інтенсивністю, з усім, і ти можеш для себе перевірити – тобі підійде чи ні, і ти вже, наприклад, якщо по здоров’ю не витягнеш, то розумієш – краще піду в артилерію, можливо, в танкісти, в БПЛа, ти будеш приблизно знати, на якому ти світі, це перше. Друге – ти одразу на курсі молодого бійця знайомишся з побратимами, в вас уже створюється побратимство, з якими ви будете воювати в справжній війні, а те, як роблять в армії, ну, загалом, мені дуже не подобається те, як… От теж, те, що ми говорили про піксель, ці пузаті дядьки з ТЦК вдягнуть піксель і почнуть, ну, типу мордувати людей, бити, це теж таке питання – скільки цього на камеру не потрапляє. Це ж те, що потрапило, ми бачимо, а скільки всього ми не бачимо.

— Ще таке є, армія як покарання… Ну, типу…

— Та це жалюгідно взагалі.

— Ідеш в армію не захищати, а йдеш в армію за щось, якусь провину…

— Це взагалі жалюгідно, це дуже погано впливає взагалі на образ військового, це показує те, що ти або тебе просто зловили і ти такий невдаха, ти опинився на передовій, або ти справді десь провинився і вирішив піти повоювати, якось зробити це статусно, зробити це респектабельно, щоб показати, що ти повоював пів року, потім поїхав на місяць у Буковель у найкращий готель, чому не можна так зробити? Наприклад, кажу, і ти там відпочив, розслабився, ти зрозумів, що ось тобі держава віддячила.

— Слухай, у нас військові не можуть документи на поранення зібрати, ну погодься, а ми говоримо про Буковель.

— Так, ну я трішки завищую планку, щоб хоча б щось середнє все-таки сталося, от зараз в армію ти теж приходиш, я прийшов як доброволець 24 лютого минулого року і я не знаю, скільки мені воювати, я просто не знаю, коли закінчується, або коли я просто помру чи нормально мене вже покалічить війна, а так я просто…Ти, як вступаєш в армію, в безкінечність, і це дуже лякаюча річ, людей в принципі лякає невизначеність у майбутньому, тому вони ідуть в занудні роботи від зарплати до зарплати, тому в них є зрозумілість якась і передбачуваність майбутнього, тому там вступають у відносини, які, може, їм не подобаються, але вони принаймні є, і ви якось разом будете жити і це абсолютно протирічить, так живе просто більшість людей, це значить, нормально, значить, треба зробити так, щоб підходило для більшості людей, не для тих, хто пішов як доброволець, відкинув все і пішов, таких невелика кількість, а для великої маси людей, щоб для них було зрозуміло, який крок за яким буде відбуватися, що там ти воюєш, наприклад, рік. Ти точно знаєш – якщо рік повоюєш, ще й вижив, все, тебе відпускають додому і ти три роки взагалі не воюєш, як варіант. І тоді ти точно знаєш – у тебе є якісь межі, у тебе є якесь розуміння. Бо зараз я не можу звинувачувати людей, які не хочуть іти в армію, тому що ти не знаєш, на скільки часу ти сюди потрапляєш.

— Ти припускаєш, що війна може ще, на фінал, тривати роки? Чи ти більше схиляєшся до того, що зараз обговорюють і дуже активно – що може бути певне замороження і ми можемо зупинитися на певних територіях і не вийти на кордони 91 року?

— Я завжди себе мотивував, ідучи в бій, що ми ідемо вперед визволити наших людей з окупованих територій чи здобути перевагу в бою, щоб визволити азовців з "Азовсталі" й інші підрозділи, які в полоні дуже довгий час, тобто я завжди думав, ну, у мене була така філософія, що ми ідемо визволяти не тільки землю і кордони, а визволяти людей, які живуть в окупації. Заморозка конфлікту, мені здається, це дуже страшна річ. Я висловлюю тільки свою думку і не треба її сприймати як якусь оцінку, тому що, з іншої сторони, у нас просто зараз… немає таких засобів для великих штурмів, з того, що я бачу, як ми штурмуємо.

— Це об’єктивно.

— В нас немає нормальної зброї, прикриття з неба, ми йдемо на штурм, так, по нас летить там майже на кожного піхотинця, буває, летить по fpv-дрону або бачать двох-трьох штурмовиків, туди вже може прилетіти "Ланцет" – це взагалі дрон-камікадзе,  розрахований на техніку. Вони в штурмовиків кидають все, що є. Я не кажу про гелікоптери зараз і літаки, які літають, як у себе вдома, і розстрілюють і бомбардують штурмові групи. А ми йдемо пішки, з гранатометами, із снайперськими гвинтівками, калашами… Тому, якщо і далі так продовжиться, то просто такі браві штурмовики швидко закінчаться і на цьому буде все, як на мене.

— Зараз ти повертаєшся на війну, вочевидь, найближчим часом. Яка твоя мотивація зараз? Ти за що поїдеш знову воювати?

— Те, що мене мотивує повернутися назад – це те, що я досі живий і я можу якимось чином все одно впливати на перемогу України, тому що так само буду продовжувати або на полі бою, або в інформаційному просторі, продовжувати воювати. Інколи здається, що все іде до заморозки конфлікту і це не дуже приємна річ.

— Подивимося.

— Інколи стільки всього хочеться сказати, ці камери… Знаєте...

— Наступного разу скажеш більше. Ти прийшов у капелюхові, ти вдягаєш за яких умов?

— Коли хочеш – взяв, вдягнув.

— Це такий стиль, це такий імідж?

— Коли я доводив ще своєму колишньому командиру, що я можу бути і протитанкістом і снайпером одночасно, він казав, що це нереально, не можна бігати і з nlaw або javelin і снайперською гвинтівкою. Але тоді, за один бій, я знищив броньований БМП з nlaw, а потім перебіг в інший окоп і відстрілював з гвинтівки російських загарбників і це був визначний для мене день, я довів свою точку зору, що це можливо, по-перше, а по-друге, коли після цього приїхав у Київ на невеличку ротацію, то у військовому магазині побачив капелюх, я ненавиджу мисливство, ненавиджу мисливців, абсолютно, як на мене, це жалюгідні люди, які вбивають тварин, які не можуть вбити тебе, знову-таки – це моя думка, без образ. Але я відчув себе таким мисливцем на орків, що от типу, єдине мисливство, яке я поважаю, – це знищення загарбників, а для мисливця непогано мати капелюх, бо влітку, Запорізький напрямок, дуже спекотно, у мене вже другий, перший такий же був, він вигорів за декілька місяців до кольору твого взуття, він став такий койот, дуже спекотно, і часто я воював прямо в ньому.

— Епатажно. Як твої побратими реагують? Нормально? Чи вони вже звикли? Чи на війні можна що завгодно одягнути на себе, аби тільки воював і повернувся живим?

— Так і є, військові ще ті модники, і ми насправді дуже часто намагаємося щось таке зробити…

— Модники?

— Авжеж. Спробуй піти штани якісь обрати. Він буде обирати – такі чи такі, між різними якісь патч, – там, подивіться, – у кожного абсолютно різні шеврони, у кожного абсолютно по-різному форма, це такі цікаві люди, вони дуже креативно підходять до того, що на себе вдягаєш, бо кожен раз це може бути як востаннє.

— Наостанок, якщо ти хочеш, ти можеш звернутися до українців. Я так завжди хлопцям кажу, військовим, якщо хочете – скажіть щось людям, вас однозначно дивляться по той бік екрану і, можливо, від вас чекають якихось слів.

— Насправді, я дуже вдячний всім, хто приділяє час отаким відео, таким інтерв’ю, дивиться і слухає військових, намагається нас зрозуміти, що є абсолютно непростою задачею, але дякую за старання. Я дуже вдячний тим українцям, які реально продовжують підтримувати військо, не дивлячись на те, що велика кількість населення, вона така… Її треба розштовхувати, вони розуміють, що війна, але завдяки саме точковим людям, які є в нас у країні, оцим волонтерам, які серед своїх сторіс не дають забути про збори, не дають забути про поранених воїнів, про те, що і де відбувається, я дуже хочу подякувати тим небайдужим, ключовим людям, які живуть по всій країні і за кордоном, і тим людям, які, хоч і живуть своє життя, але вони бачать якийсь збір, вони відреагують, вони мають можливість – вони допомагають війську, мають якийсь вплив, вони допомагають, створюють бізнес, генерують гроші, не сидять на місці, тобто ті люди, ой, ще одне, – це ті, хто все-таки продовжує жити життя, а не відкладає його "на післявійну". Це вкрай важливо, тому що здоров'я нації від цього дуже залежить. Ми не можемо дозволити собі повернутися після перемоги чи… та тільки після перемоги в Київ і в свої рідні місця і побачити тут людей, у яких все на паузі, це просто буде не перемога, а поразка, тому я дякую всім, хто у бойовому дусі налаштований на краще і пам’ятає про Збройні сили.

— Ми пам’ятаємо. Дякую тобі дуже за розмову, за те, що ти робиш, і за те, що ти зробиш, і я чекаю, друзі, вас у коментарях – які враження від нашого "модника" Романа, або побажайте сили і наснаги нашому бійцю для того, щоб якомога швидше наблизили нашу перемогу.