Рота жінок-розвідниць несе службу у спецбатальйоні "Шквал" у складі 59-ї окремої штурмової бригади Сил безпілотних систем. Минулоріч вони вийшли з українських в'язниць та подалися на фронт, щоб змити з себе тавро "зечки". Пілотеси дронів розповіли про те, як шукають і знищують ворога.
Адаптація. Зайшла в бліндаж і не знала, що робити
Перші бойові виходи у дівчат були в листопаді минулого року. Дівчата зізнаються: спочатку було боязно.
– Ми вперше приїхали на позиції. Потім вивантажилися та прийшли до бліндажа. Я зайшла і не могла зрозуміти, що мені робити? Як тут жити, працювати? Ну, потім пару днів проходить, і ти вже усвідомлюєш, що і як облаштовано, як все працює.
– Ми робили розвідку, ми проводжали наші групи. А це – орки. Ми за ними теж спостерігаємо: ось, вони вибігли з бліндажа і почали розбігатися в різні боки.
– Я так розумію, це ви так і працюєте?
– Так, ми ведемо когось, слідкуємо за ним, потім даємо нашим хлопцям координати, щоб вони могли вгатити по ворогу. Він, бачите, вже тікає, бо почув нашу "пташку". Ну, п’ятдесят метрів десь до нього, тож він почув дзижчання. А мене емоції переповнювали! Я просто летіла на нього: побачила його червону шапочку і все. Це був мій перший окупант. На нічній камері видно куди рухається, в якусь сторону, тобто, вночі це дуже зручно.
– Вони підходять і накопичуються. Натовп швидше спалиться, ніж одна або дві людини. У них такі дії: якщо один-два десь просочилися, потім до них ще підходять.
Він горів, а я співала: "Зірочка, палай!"
Є дівчата, які вже з перших днів показали свій бойовий дух, каже командирка взводу з позивним "Кроха".
– Дівчата проводять розвідку. Там, де окупанти намагаються пролізти, то ми намагаємося затримати їх. Заховався, ми його знайшли, дали точні координати і його вбили.
Пілотеса-розвідниця з позивним "Принцеса" не стримує емоцій, коли пригадує перший політ своєї "пташки". І головне результат: мінус один окупант.
– Він горів, а я співала: "Зірочка, палай!" Емоцій купа, вони просто переповнювали мене.
– Як воно: тридцять один день бути на позиції?
– Супер! Я отримувала кайф від того, що я працюю і роблю користь для нашого війська. Це такий стан, коли ти вливаєшся в роботу і тебе вже не зупинити.
Застосовуємо "карусель", аби не випустити з виду наших хлопців
– Які задачі дівчата виконують?
– На них – чисто розвідка. Також вони супроводжують наші групи, що прямують на передову.
– Ми проводимо хлопців "від точки до точки". Ми прилетіли до них і тоді вони починають рух. Ведемо їх весь час, поки вони перебувають в дорозі. Дивимося, чи немає попереду них небезпеки. Робимо "карусель", тобто два дрона – два пілота. Ми міняємося, щоб картинка була безперервна, аби постійно бачити, як рухаються наші хлопці. І вони, звичайно, доходили до своєї точки, все було добре. Могло бути таке, що комусь ставало недобре – пили водичку, а хтось спіткнувся – я переживала, щоб не впав. Це емоції, переживаєш за тих, кого ти ведеш. Бо розумієш, що там небезпека, хвилюєшся, щоб по дорозі нічого не сталося. Мені дуже подобається моя робота на фронті. Я не шкодую, що сюди прийшла і я хочу бути тут.
– Це і сльози, і проблеми. Ну, всі жіночі емоції. Там, я це приховувала всередині себе, тому що серед чоловіків намагалася бути на рівні з ними, а тут – все трішки інакше. Але я справляюся.
Дівчата віджимаються і сміються. Кажуть, що фізичні вправи подобаються: їм "нравки". Командирка їх підбадьорює.
– "Нравки"? Не ганьбіться, нормально віджимайтеся! Альо! Спини і дупи тримайте рівно!
– 37, 38…
– Хто це так віджимається?
– Віка у нас дуже тендітна.
Прийшли на фронт, аби змити тавро "зечки"
Операторка БПЛА з позивним "Принцеса" зізналася, що прийшла на війну заради доньки.
– Я нині вийшла з позиції, але я знову хочу туди. Тобто я розумію, що там небезпечно, але я хочу й надалі виконувати бойові завдання. У мене є донька, я заради неї сюди прийшла. Їй – дев'ять років. Хочу, щоб вона жила в мирній країні. Коли вона перший раз побачила мене в формі, то сказала: "Мама, ти крута!". Доня пишається мною. Моя мама теж гордиться, звісно, переживає, хвилюється. Я її заспокоюю.
У військовослужбовиці на псевдо "Сьома" – своя місія.
– Я йшла на фронт, щоб зняти тавро зі своїх дітей: дитина "зечки". Прийшла, щоб не сидіти у в’язниці за те, чого я не робила. Дай Бог, закінчиться війна, я хочу добитися повного перегляду своєї справи.
– Віка, може тобі помаду дати, щоб підмалювала губи?
– Він був моїм співмешканцем. Я пішла в магазин, а він залишився з моєю подругою. Не знаю, що вони там робили, але коли я повернула, то він був вбитий. На мене все й повісили, бо він, мовляв, мій співмешканець. Дали 10 років. Мало того, що мене наказали, посадили і відірвали від дітей, так мені ще позовів надали матеріальних і моральних. Я одразу хотіла піти на війну, як тільки цей закон вийшов. Тоді я ще була в СІЗО. Рік вимагала, щоб мене забрали на передову. Тоді по 115-й статті ще не брали.
У мене троє дітей: старшому сину 23 роки, доньці буде 16, молодшому – п’ять. Зараз вони з бабусею – моєю мамою. Син працює, але теж хоче йти на війну. Проте бабуся його не пускає: вона в поважному віці, якщо з нею чи зі мною щось трапиться, щоб дітей не забрали в інтернат, то поруч з ними має бути дорослий брат.
У кожного є другий шанс і можливість змінити своє життя
До минулого своїх підлеглих командирка взводу ставиться філософськи. "Кроха" розповіла, що й дотепер не читала жодної статті Кримінального кодексу, за якими були засуджені підлеглі.
– Я своїм дівчатам з перших днів завжди говорила: "Те, що було в минулому, то нехай там й залишається. Кожен може схибити. Нині все в ваших руках, у вас є можливість змінити своє життя". Ніхто не знає, що на нас очікує завтра. Я ніколи не звертала увагу, що вони з якогось специфічного місця прийшли у наш підрозділ: такі самі люди, як інші. Просто хтось піймався, а хтось – ще вільній, на свободі. Якщо людина хоче змінюватися, вона буде це робити, а якщо не хоче, то цього ніхто не виправить, бо це закладено в її душі та голові.
– Більшість дівчат у мене коли приїжджають з позиції, то день-два перепочили і одразу рвуться назад. Їм подобається працювати, їм в кайф, у них азарт. І це дівчата на позиції не пару днів, і навіть не тиждень, перебувають. Для жінки це тяжко, але вони витримують.
– Хочу якнайбільше орків знайти й подолати їх. Тому що розумію, що десь там, на позиціях, перебувають наші хлопці, і хочу їм якось допомогти. Хоча б дивитися, щоб до них ніхто не підкрався.
Коли прилетів "Град" – була в туалеті
– Коли я вперше зайшла у бліндаж, то була в шоці. Як тут жити, де туалет, як помитися? В принципі я до цього трохи була готова, але коли ти в реальності туди потрапляєш… Ну, два дні пройшло і ти вже на всьому розумієшся. Плюс інтуїція, треба слухати, що відбувається навкруги, можеш чути якийсь не той звук. Я пішла в туалет і раптом почалася висадка цих тварюк. Я їх почула. 13 листопада як раз був мій день народження. Сволота вітала мене дуже добре – навіть вибуховою хвилею мене відкинуло в хату. Прилетів "Град" (сміється).
– Часом у дівчат починаються кіпеш, істерика, вони починають чогось боятися. Намагаюся їм допомогти: розповідаю, що цим нічого не вирішити, треба брати себе в руки і виконувати бойове завдання. Тоді вони заспокоюються і показують результати у роботі.
– На позиції була місяць, здається, без одного дня.
– Дівчата стояли ближче до ворога, ніж піхота. Більше того, вони навіть були в оточенні противника.
Вийшли з оточення: сльози текли від радості
– Ми приносимо майно, тільки заходимо, буквально пару хвилин, і я чую, що над нами тупіт ніг – хтось бігає. Півтори хвилини проходить і починається конкретна стрілянина. Ми в тому ДОТі – дві дівчини, ще ні разу в бою не були. Страшно було. Вони зайшли в село, і як раз над нами була їхня висадка. Потім вже підняли дрони і почали слідкувати за тим, що відбувається.
– І танки були, і бойова машина піхоти була. Вони думали, що спіймали підходящу погоду і прорвуться. Але не так сталося, як гадалося: батальйон "Шквал" відпрацював по них. Дівчата провели розвідку, супроводжували групи. І, слава Богу, зачистили від окупантів цей населений пункт.
– Ми застосовували зброю по дорозі, коли збивали їхні FPV. Ще зустрічали місцевих "ждунів", які чекали на "щасливе життя".
– А дівчата знали, що вони були в оточенні?
– Перші дні ми намагалися не говорити про це. У деяких, які самі зрозуміли, то були істерики, плач. Я старалась їх заспокоїти, зібратися з думками, морально підтримати. І вони впоралися.
– Коли прибігли до суміжників, тоді вже все й розклеїлося. Я зрозуміла, що я добігла, я – жива! Сльози текли від радості та щастя. Це було страшно. Але, чесно кажучи, як приїжджаю сюди, то два дні відпочила і мені вже скучно, хочу на позицію. Не вистачає адреналіну.
– Кожен раз важко, тим більше, що я пройшла це все особисто. І коли зараз твій особовий склад там знаходиться, ти ніколи не знаєш, що з ним може статися. Це завжди морально важко. Хоча ти намагаєшся це не показувати при особовому складі, але дуже переживаєш за людей, постійно думаєш про них.
Орки часто прикидаються мертвими, але дівчат не надуриш
– Ми дивимося і спостерігаємо, де є щось незрозуміле поруч. І вираховуємо окупантів. Нещодавно одного знайшли, потім ще чотирьох. І так пішло-поїхало. Знайшла і одразу ж доповіла. Там вже підключається вся бригада і відпрацьовує по них.
– Бачите, цей орк намагається кудись втекти та заховатися. Щоб його постійно бачити – у нас карусель. Це те, про що я говорила: другий борт має поміняти першу "пташку", тому що їй треба не перезарядку. Якщо вночі ти літаєш, то в тепловізорі їх можна теж побачити. Хоч вони намагаються накриватися чорними ковдрами, але тепло від них все одно йде і ми бачимо силуети. Дехто просто прикидається, що він вже "двохсотий", а за ним спостерігаєш – він виявляється живим. І ти розумієш, що цілу годину дивилася на "небіжчика", який потім встав і побіг.
– Чесно кажучи, страху вже немає. Навіть коли літає над головою або падає поруч.
– А ким ви були до того, як потрапили на фронт?
– Я в селі виросла. Земельні ділянки обробляла, дерева пиляла, косила. Ще на м'ясокомбінаті працювала. У більшості – виконувала мужицьку роботу.
– А як дівчата стріляють?
– Вони це роблять відмінно. Часом навіть краще за хлопців.
– Серйозно? Я бачу у вас дисципліна залізна. Якщо що, то віджимаються.
– Одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять…
– Дякую вам, пані командирка.
– Я бачу, що Бусі це подобається.
– Підсилюємо фізичну форму. Старшою бути завжди важче. Я пройшла шлях від солдата до командирки взводу і знаю, що виконувати задачі як солдат – це одне, а бути старшою, то значить відповідати за все вдень і вночі. У тебе мозок не відключається 24/7. Ти переживаєш, постійно думаєш. треба старатися, щоб усі люди вижили і нікого навіть не поранило.
Ольга Калиновська, "5 канал"
Як повідомляв 5.UA, Руки трясуться, інколи заїкаюся: як танкісти 59-ї бригади йдуть на ворожу ціль крізь туман, під FPV-дронами і без права на помилку – "Невигадані історії"
Дивіться також відео:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.