Путін заговорив українською. Написав статтю про "один народ" і висунув історичні претензії на території.

12 липня 2021 року. Путін заговорив українською. Саме так – на сайті російського президента Кремлін.ру з'явилася його стаття буцімто про історичну єдність росіян і українців. 

На багатьох сторінках словесної еквілібристики і відвертої брехні Путін хоче довести свою давню тезу, що нібито росіяни та українці – один народ. 

Насправді, так звання стаття Путіна – набір усіх можливих імперських міфів від XV століття і до сьогодні. "Машина часу" вирішила спростувати більшість, довести, що українці і росіяни не один народ і спробувати пояснити, навіщо Путін це написав. Якщо це взагалі можливо. 

Де, у чому і навіщо бреше диктатор та як творилися міфи Росії, дивіться у програмі  "Машини часу". 

Читайте також: Українці відповіли Путіну на тезу про "один народ" – результати соцопитування

Міф 1 про "один народ"

"Хто керує минулим, той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим". На початку своєї статті Путін майже дослівно повторює цю цитату з відомої антиутопії Джорджа Орвелла 1984 року. І точнісінько як в Орвелла береться переписувати історію, повторюючи всі московські імперські міфи, які з’явилися разом з московською державою – наприкінці XV століття.    

Ключовий історичний міф Москви та Путіна – що українці, білоруси та росіяни – "один народ", адже усі вони вихідці з однієї держави Київська Русь, говорили колись начебто однієї мовою і мали спільну православну віру. 

Однак територія майбутньої Московії в ті часи була не частиною Русі, а захопленою колонією, яку заселяли угро-фінські племена, тож, звісно, ні спільного етносу, ні тим паче мови у мешканців Київщини і Суздаля не було.  

Історик Олександр Палій розповідає: "Спочатку ядром цієї території було плем'я Меря, це фіно-угорське плем'я, і оце Володимиро-суздальське князівство вписувалось в племінну територію цієї Мері. Пізніше воно асимілювалося, взяло мову слов'янську, дещо її модифікувало, як ми бачимо по сучасних російських "акаючих діалектах". Але по суті вони тією ж Мерею і залишилось. Невеличкий прошарок солдатів, переселенців, яких було дуже мало насправді, які мешкали в містах, але міста час від часу зносилися і їхній вплив на загальний етногенез російського населення був дуже невеликий".

У Росії історія не наука, а засіб пропаганди та поневолення. Через це там з давніх-давен переписували минуле – своє і України.

Територія Московії на багато століть потрапляє у васальну залежність до Золотої Орди. Путін скромно про це згадує, проте вигадує нісенітниці про якийсь суверенітет. Його не було. Кожен московський князь отримував дозвіл на правління від хана.

Ще відомий історик Лев Гумільов у книзі "Древня Русь і Великий Степ" писав: "Наскільки незалежно почувалася Північно-Східна Русь, видно з того, що в 1248 році законний спадкоємець Великого князівства Володимирського Святослав Всеволодович, брат загиблого Ярослава, затверджений на престолі Батиєм, був вигнаний Михайлом Тверським, прокняжив менше року. Дні свої він закінчив в Орді, марно домагаючись справедливості".

Путін шукає єдності там, де її не було і не могло бути в абсолютно вигаданих подіях. Зокрема, згадує про міфічну Куликовську битву, де начебто руські спільно протистояли татарам. Брехня. 

21 вересня 2015 року. Тульська область, Росія. Помпезне, з історичною реконструкцією, святкування 635-річчя так званої Куликовської битви. В канонічній російській історії Куликовська битва – перемога московського князя Дмитрія з так званим руським військом над ординцями темника Мамая восени 1380 року. Мовляв, перший крок до віковічного прагнення русскіх звільнитися від татарського ярма. Битва та росіянами була описана з неймовірними подробицями. Деякий час вважалося, що участь у ній взяло мало не пів мільйона осіб, десятки тисяч загинули.

Однак попри ретельні розкопки, на імовірному місці бою досі не знайдено жодного поховання. Виглядає, що Куликовська битва – черговий міф російської історії.   

Безглуздий і потворний пам'ятник так званого возз'єднання України з Росією, відомий в народі як "арка дружби уродів", або ярмо. Монумент побудований у 1982 році й мав на меті сильніше утвердити міф про триєдиний братський народ – русскіх.  

У другій половині XIV століття значна частина нинішньої України, відома тоді у світі як Русь, входить до складу Великого князівства Литовського – чималої держави із західним, європейським вектором розвитку. На Схід від землі Золотої Орди, із східним напрямком. Єдина спільність тодішніх московських і українських земель – візантійський обряд християнства і через нього – старослов’янська писемна мова. Хоча переважна більшість московитів цієї мови взагалі не знала, чому є багато значно пізніших свідчень, наприклад, щодо візиту до Івана IV Грізного ватиканського дипломата Антоніо Посевіно.

"Посевіно говорив доброю латиною до якогось білоруса чи українця, а той переказував його слова мішаною східнослов’янською, недалекою від тієї, котру можна почути сьогодні в розмовах неосвічених українців і росіян. Утім, якби не здійснювалася процедура перекладу, взаєморозуміння було далеко не досконалим", – пише Едвард Кінан у книзі "Російські історичні міти".

Міф про Куликовську битву з’явився в сучасній Росії через багато років. Вперше вона згадується у літописі XV століття, згодом обростає подробицями (часто фантастичними або переписаними з описів інших боїв) і врешті перетворюється на частину національного міфу про так зване татаро-монгольське іго і бажання "руського" народу його позбутися. Поняття нації у XIV столітті взагалі не існувало, етнічної спільності у строкатого фінсько-татарсько-слов’янського населення заліщанського або ж мещерського краю тоді теж не було. Тож московські політичні еліти доволі спокійно почувалися в Золотій Орді.

Відсутність будь-яких поховань на орієнтовному місці Куликовської битви сучасні російські історики пояснюють не менш фантастично, ніж колись літописці її хід і кількість учасників. То чорнозем перетер усе в порох, то мародери розікрали залишки обладунків. Інші дослідники пропонують версію, що битви була, але не там, де шукають сліди – не в низинах Дону, а… в самій Москві. Мовляв, це можна відчитати на іконі XVII століття з Ярославського монастиря. Далі більше – на тому ж зображенні обидва війська практично не відрізняються один від одного. Навіть стяги однакові.

Анатолій Фоменко, академік Російської Академії Наук, каже: "Були і росіяни, і татари в обох військах. Не було розділення на нації".

Що цікаво – цю інтерпретацію цілком підтримує і сам Путін: "Відкрилися нові дані. І з однієї, і з іншої сторони були росіяни й татари". 

Звісно, ніяких русичів в тогочасному розумінні з жодного боку не було. Були наймані багатонаціональні війська.

Якщо Куликовська битва взагалі не вигадка і вона таки мала місце, то йшлося про звичайний конфлікт всередині Золотої Орди.

Це був період так званої смути. З 1360 по 1380 рік Великими ханами Золотої Орди стало 25 нащадків Чингісхана. Наприкінці цього періоду владу в Орді спробував захопити полководець Мамай, який однак не був нащадком Чингісхана. Йому опанував хан Тохтамиш, на боці якого і виступав московський Дмитрій, так званий Донськой. Врешті, історичні джерела повідомляють про те, що майже водночас з міфічною Куликовською битвою була інша – на річці Калці, де Тохтамиш повністю розгромив Мамая, відновивши єдність Золотої Орди.  

Але і це ще не все. Московські прихильники теорії євразійства звертають увагу на тогочасні монети Орди, на яких з одного боку написано арабською хан Тохтамиш, з іншого – кирилицею – князь Дмитрій. І роблять несподіване припущення, яке перевертає усі уявлення про історію Російської держави.

Гліб Носовський, російський дослідник історії, сказав: "Наявність таких монет – вагомий привід вважати, що Донськой і Тохтамиш – одна і та ж особа".

Одним із засновників теорії російського євразійства став історик Лев Гумільов – син поетів Миколи Гумільова та Анни Ахматової. Репресований у 30 роки, а згодом і в 40-і роки, він все ж зумів завершити вищу освіту та здобути вчений ступінь. У 70-х виступив з несподіваною і суперечливою теорією етногенезу. В якій протиставляв занепад Західної цивілізації могутній пасіонарній енергії Сходу, а успіх російської нації вбачав у співіснуванні предків з Золотою Ордою.

У Росії наразі продовжують з’ясовувати, чи була Куликовська битва взагалі, якщо була, то де саме, і хто в ній кого підтримував. Натомість достеменно відомо, що двома десятками років раніше українсько-литовське військо під проводом князя Ольгерда реально розгромило татарські загони на Поділлі, повністю вигнавши їх звідти на Лівий берег Дніпра.

Міф 2 про нібито суверенітет Московії із центром у Москві під час її входження до Золотої Орди 

Читаємо далі. Путін чи хтось замість нього пише: "Історія розпорядилася так, що центром возз'єднання, який продовжив традицію давньоруської державності, стала Москва". 

Міф народжений одночасно з Московською державою у XVI столітті. Здобувши тоді незалежність від Золотої Орди, яка розпалася, московські князі пішли війною на Захід під приводом "собіранія земель Рускіх". А паралельно збирали і землі ординські. 

Рік 1472-й. У лісах під Москвою зупиняється обоз. У ньому – делегація Ватикану. Кардинал Антоній з листом від папи Павла ІІ і Софія Палеолог – племінниця останнього імператора Візантії. Папа пропонує московському князю Івану одружитися з Софією, яка залишилися сиротою, і очікує, що Москва приєднається до богоугодного процесу примирення церков Східного і Західного обрядів. Переляканий князь, який овдовів кілька років тому, звертається за порадою до самозваного московського митрополита. Той бризкає слиною від люті і погрожує князю: якщо папський посол зайде у місто, то митрополит тут же залишить Москву.

У листопаді 1472-го Софія таки прибула до Москви; кардинал Антоній був з нею, проте змушений був відмовитися від латинського хреста. Того ж дня відгуляли весілля. Але приєднуватися до Флорентійської Унії Москва і не збиралася.

Окрилений вдалим шлюбом з хоч і далекою, але родичкою константинопольського владики, і захопивши Новгород, Іван ІІІ починає переписувати власну історію. Москва вперше робить спробу привласнити назву Русь, на яку раніше не претендувала.

Перші спроби взяти на титул московського князя назву "Росія", причепити йому цю назву, почалися з кінця XV століття.

"Тоді почалися війни дуже запеклі між великим князівством Литовським за територію Русі і Московією. І в цей час, щоб легітимізувати свої претензії на ті чи інші території, московський князь починає титулуватись "Росією", – розповідає історик Олександр Палій. 

Набравшись сміливості після кількох перемог над одновірцями і земляками з Новгороду, Іван наважився на виклик своєму патронові – ханові Ахмату.

У 1480 році хан прислав до Москви чергове посольство по данину. Іван III демонстративно розірвав і розтоптав ногами портрет хана і велів убити всіх послів, окрім одного. Цьому останньому він наказав повертатися додому і передати ханові, що більше данини не буде і всі наступні посли будуть вбиті.

Хан Ахмат, зібравши війська, відправився воювати з непокірним улусом. Війська зустрілися на берегах річки Угри. Московське військо стояло на лівому березі, ординці — на правому. Сили були приблизно рівні. Ні одні, ні інші не наважувалися напасти першими.

Стояння на Угрі тривало понад місяць. Аж поки ординці не довідались про розбій своїх тилів московитами і не побігли рятувати майно. Був то останній похід цього війська — Орда остаточно розпалася.

Стояння на Угрі детально описано в російській історіографії. Адже вважається перемогою і звільненням від татарського гніту. Хоча тоді, у XV столітті, цього ще довгий час ніхто не усвідомлював — звістка про розпад Великої Орди прийшла пізніше.

Крім того, російська історіографія опускає один важливий факт. Після падіння Золотої Орди Московія потрапляє в залежність від Орди Кримської.

Історик Олександр Палій каже: "Це була абсолютно залежна територія. Із 1277 і до  початку  XVIII століття (практично 500 років – ред.) Московія платила данину спочатку Орді, потім тим територіям, які вважалися наступникам Орди – Казанському ханству, потім Кримському ханству. Тому що ця роль Батиєвих нащадків визнавалася Москвою. Мовляв, Батий і його нащадки мали право брати данину з Московії. Ця історія тягнулась аж до проголошення Російської імперії, аж до 1721 року.

За одного з наступників Івана Третього Василія ІІІ шлюб його попередника з родичкою візантійського імператора набуває нового сенсу. Починають витворюватися історичні міфи, які триватимуть століттями.

Історик, ексчільник Інституту національної пам'яті Володими В'ятрович говорить: "Знову таки, московські тоді ще володарі гарячково намагалися шукати тоді якихось історичних коренів для своєї держави. Таким корінням для них була Русь в першу чергу, але для частини з них і цього було замало. Вони хотіли показати ще глибше свою історію і показати себе спадкоємцями давнього Риму. Москва бачила себе прямим продовжувачем Римської імперії, яка нібито перекинулася потім на Візантію, Константинополь, і спадкоємцем після падіння Константинополя".

Насправді месіанська ідея Москви як третього Риму викристалізувалася уже в XIX столітті. Проте добрий ґрунт для неї російські історики знайшли на початку XVI – у посланнях псковського ченця Філофея князю Василію ІІІ. Самозвана московська церква дуже посприяла створенню псевдоісторії.

Міф 3 про те, що православна віра була спільна

Майже на кожній сторінці свого брехливого опусу Путін згадує про спільну православну віру. Як використовували віру у політичних війнах минулого – відомо. Схоже, Путін навіть не приховує, що намагається це повторити сьогодні. 

Врешті Путін вдається до церковного аргументу – мовляв православна віра у нас була спільна. З цим, на перший погляд, посперечатися важко, але звісно і тут Путін маніпулює.

Важливу, чи не ключову роль у створенні історичного міфу Росії зіграла Московська церква. Падіння Константинополя після Флорентійської Унії, яка так і не була реалізована, там вирішили використати сповна. Тепер Москва – спадкоємиця Києва і Константинополя – останній прихисток єдино правильної, православної віри. Всупереч решті неправославного, отже, неправильного світу.

В'ятрович каже: "Попри те, що Москва отримала митрополію, церковну владу в кінці XVII століття, тепер обґрунтовується тим, що московський патріархат є набагато древнішим, має глибшу історію і є безпосереднім спадкоємцем Константинополя після його падіння в XV столітті". 

На початку XVI століття псковський чернець Філофей пише кілька робіт. В одній із них, звертаючись до князя Василія ІІІ, каже про Москву як про Третій Рим.

Активно використовувати імперські праці в Москві почали дещо згодом. Показово, що теорія Третього Риму з'явилася у посланні під промовистою назвою "про мужеложество".

Один із наступників Василія III – Іван IV Грозний – всерйоз береться за переписування історії. Створюються вигадані літописи. У Москві для царя Грозного зводять трон. На ньому – золоті ілюстрації згадуваного вигаданого Сказанія. Одна з них – про шапку Мономаха. Протягом наступних століть міф обростав подробицями. І аж у XX столітті історики з'ясували: так звана шапка Мономаха – насправді подарунок ординця Хана Узбека своєму васалу, московському правителю Івану Калиті – за відданість. Утім в Росії ця очевидна істина досі відома лише науковцям.

Історик Олександр Палій говорить: "Шапка Мономаха" – це зразок класичної фальсифікації російської історії самою Росією. Те, що Мономах був російським імператором, в нього було кілька родичів і з однією з версій, одним з нащадків був наш князь Володимир Мономах... І той час було здійснено не те, щоб підміну, а підміну сенсу, коли "шапку-монголку", якої не могло бути у візантійських імператорів, хана узбека, середньоазійського хана, потужного XIV століття, було видано за шапку царя візантійського Мономаха. Мовляв, перейшла аж до московських царів".

Іван Грозний – не лише автор міфу про шапку Мономаха. Він перший з московських правителів почав активно втілювати імперські плани. А також офіційно почав іменував себе князем всієї Русі.

Після падіння Орди його васал — Московське князівство — вирішило цілковито переписати історію. У новій концепції перетікання світової імперії з Риму через Константинополь в Москву був один слабкий пункт – Київ. Його історію теж слід було переписати. І поневолити.

Рік 2014-й, серпень. Патріарх Московський і (як він себе називає: всєя Русі) Кирил Гундяєв нарешті робить свій вклад у розв'язану Кремлем війну в Україні. Спочатку Гундяєв пише листа предстоятелям православних церков, в якому називає війну церковною – проти православ'я. Мовляв, "уніати і розкольники, взявши до рук зброю, під виглядом АТО пішли убивати на Донбас православних". Лист цей, сповнений маразму, з сайту РПЦ то зникав, то знов повертався.

Не втримався Патріарх Гундяєв і від публічних міркувань про події в Україні – на свою улюблену тему "русского міра".

Мабуть, за древньою московською традицією, слова церковного ієрарха майже один в один збіглися з текстом світського керманича. З його особливим трактуванням історії.

Дивно ще, що Москва не зазіхає на Турецький Стамбул чи Грецію через спільну православну віру. Хоча як не зазіхає – століттями намагається, якщо не захопити, то принаймні впливати. 

Рік 2014, 28 липня. У Москві святкують 1026-гу річницю Хрещення Русі. Однак вулиці міста переповнені не християнами, а мусульманами. В цей же день вони святкують Ураза-Байрам – закінчення посту Рамадан. 

Більшість же вірних Московського патріархату – не в Москві, а ... в Україні. Тому за Україну варто воювати. Патріарх Кирил навіть називає війну в Україні священною.

Поки Москва дружила з Ордою, литовсько-українське військо пішло на татар війною і перемогло під Синіми Водами. Україна звільнилася від ординського іга ще у 1362 році. Москва ж перебувала під владою ханів аж до 1480, поки Орда не розпалася остаточно.  

Між тим на Півдні набирає сили Османська імперія. Переляканий Константинополь іде на Унію з Римом. У Флоренції Східна і Західна церкви об'єднуються. Це визнають усі. Крім Москви. 

Свою окремішність від Києва і Константинополя Московська церква проголосила якраз напередодні падіння Константинополя. У 1453 році турки стерли з карт Візантію.

Фактично, понад 100 років московська церква була не канонічною. Утім в Москві цим не особливо переймалися. Там якраз вигадували міфи про богообраний народ.

Намагання Московського князівства заявити себе світові як найбільшого захисника "істинного Православ’я" виглядали досить дивно на тлі того, що наприкінці XV ст. сам великий князь Іоан ІІІ, його родичі та оточення, бояри, велика частина архієреїв і духівництва й навіть митрополити Московські (!) Геронтій (1473-1489) і Зосима (1490-1494) впали в "єресь юдействуючих", що тривало протягом кількох десятиліть

Московські князі між тим кажуть, що в родичах у них римські імператори, що саме вони спадкоємці Візантії, і що Москва — Третій Рим. Саме у XV столітті Москва починає претендувати на назву Русь.  

"Перші спроби взяти на титул московського князя назву "Росія", причепити йому цю назву почалися з кінця  XV століття. Тоді почалися війни дуже запеклі між великим князівством литовським за територію Русі і Московією. І в цей час щоб легітимізувати свої претензії на ті чи інші території московський князь починає титулуватись "Росією", – каже історик Олександр Палій. 

Рік 1547, 16 січня. В Успенському соборі Кремля самопроголошує себе царем і імператором князь Іван IV, прозваний за неймовірну жорстокість Грозним. Грозний упевнений, що він – нащадок римських імператорів та київських князів і іменує себе царем "всєя Русі". Один із перших кроків нового правителя Московії – війна з Литовським князівством за вихід до Балтійського моря. Московія захоплює частину Чернігівщини, Стародубщину та інші українські землі. На прицілі – Київ.

В'ятрович каже: "Я думаю, що власне Росія, як держава почалася зі змін та переписування історії. Почалося з того, що Московське князівство, як таке, вирішило приписати собі історію Київської Русі. Відповідно сама навіть назва "Росія" латинізована від "Русь". Власне ця держава, яка свого часу, в період розквіту Русі, була периферією самої Руської держави, вирішила собі присвоїти спадщину, більш того, показати, що вона є єдиним спадкоємцем Київської Русі".

Всередині країни – терор і страти. Під гарячу руку царя потрапляє його син.

А ще митрополит Московський Пилип. Через незгоду з політикою царя рішенням церковного собору він був позбавлений сану і відправлений у заслання до Твєрського монастиря, де був убитий. Поки Грозний воював на Заході з Півдня прийшли татари і спалили Москву.  

Історик Олександр Палій каже: "Треба сказати, що ще в 1571 році кримські татари спалили Москву вщент. Цю історію в радянські часи любили казати, що мовляв історики перебільшують, що не може таке бути, що вся Москва вигоріла, що всі ці повідомлення невідомо звідки взялися. Але є маса свідчень сучасників, які сказали, що від Москви нічого не залишилося після атаки кримських татар. Московія панічно боялася кримських татар, це було на такому рівні дуже серйозно закладено в мізках на таку величезну історію аж до нинішнього часу".

Програвши на всіх фронтах Іван Грозний помер у поривах каяття. Після смерті його сина Федора, князівська гілка, яка хоч якось зв'язувала Московію з Києвом обірвалася.

Після смерті Івана Грозного і короткого правління Федора Івановича царем Московії стає татарин за походженням Борис Годунов. Саме Годунов зумів вибити для невизнаної Московської митрополії патріархат.

Ще будучи регентом при убогому духом і тілом Федорі, Годунов добився від Константинополя патріархії. Зробив це у типовому для Московії стилі — підступом.

Речник Київської митрополії Православної церкви України Євстратій Зоря говорить: "Борис Годунов, як правитель держави, посадивши під домашній арешт Патріарха Траноса, який приїхав у Москву, нібито з дружнім візитом, бо його туди давно просили, але його заманили, щоб добитися благословення на патріархат. І от через 121 рік невизнання тиском і залякуванням отримали грамоту".

Московські патріархи були фігурами політичними. І закінчували своє життя часто так само, як і інші московські політики. Наприклад Патріарх Гермоген був ув'язнений у Чудовому монастирі, де його заморили голодом.

У 1622 році Московська церква на Красній площі влаштувала велике спалення українських книг. Начебто як єретичних.

Міф 4 про "возз'єднання братніх народів" у 1654 році

Рік 1654-й. Січень. У Переяславі Богдан Хмельницький збирає Раду для укладання Союзу з Московією у війні з Річчю Посполитою. Попри авторитет гетьмана на подію збирається вкрай мало люду – з козацтва і посполитих всього 284 особи. Ігнорує Раду зокрема Митрополит Сильвестр, полковник Богун, ще кілька полків та міщани Києва і Чорнобиля. Навіть серед прибулих викликає обурення поведінка боярина Бутурліна. Зчинився скандал.

Журналіст Юрій Макаров каже: "Тоді козаки вимагали від царя, щоб за зразком стосунків козаків з польським королем, він присягав їм, козакам, Україні. А російські бояри, які від імені царя підписували, казали, що "у нас в обичаях нєт такого, штоби царь кому то обєщал, но ви нє бойтєсь, он вас нє обідєт". І в такій парадигмі далі відбувалися всі стосунки між нами і Москвою: "Тут такая мєлочь, ви нє обращайтє вніманія. Много буковок напісано, но ви нє бойтєсь, ми вас нє обідім".

Звісно, Путін у своїй статті не міг обійти увагою міф про возз'єднання братніх народів і навіть цитує Хмельницького, який дякує Московському царю, що прийняв під свою руку руських, тобто козаків українців. Важлива деталь – московського царя українці русини руським не вважали, називаючи східним. Це російські ж історики твердять.

Треба сказати, що в жодному документі 1654 року не йшлося ні про приєднання, ні тим більше про "возз’єднання" (це термін XX сторіччя).  Мова йшла про прийнятті "під високу руку царя". Ніхто про часи Київської Русі не згадував. До речі, сам Хмельницький запропонував прийняти протекторат не "руського", а "східного" царя, так як в Україні термін руський не використовувався.

Московити угоду з козаками виконувати не поспішали, через що і Хмельницький, і його наступник Виговський вважали той договір недійсним. У відповідь Москва - почала проти Україну гібридну війну. Про це чомусь Путін не згадує. Далі - буде. Незнання історії не звільняє від відповідальності.

"Машина часу", "5 канал"