Одеса, 2 вересня 2012 року. Міський голова Костусєв і посол РФ Зурабов урочисто відкривають відновлений російський пам'ятник – колону царя Олександра ІІ. Це один з багатьох російських монументів, які з'явилися в Україні за часів Віктора Януковича. І він далеко не останній, запевняв тоді міський голова Одеси.

На що ця програма спрямована, тоді, за півтора року до путінського вторгнення, відверто пояснювали проросійські ЗМІ: "Сьогодні наше місто переживає довгоочікуване відродження: зводяться нові пам'ятники і повертаються старі. Одеса знову знаходить колишню велич Південної столиці імперії. А якщо є столиця, то імперія рано чи пізно обов'язково прикладеться". 

Імперія так і не приклалася, а от колона стоїть досі, і не викликає якогось помітного спротиву – на відміну від встановленого раніше монументу Катерині ІІ. Суди проти бронзової нищительки козацтва тягнулися десятиліттями, бо думка про неї в Україні сформувалася давно.

Олександр такого негативного паблісіті не здобув. Навпаки, його називають лібералом і визволителем – селян від кріпацтва і болгарів від турків. Сьогодні у "Машині часу" ми розберемося, де закінчувалася царева ліберальність, і чи справді його варто вшановувати українцям.

Олександра ІІ росіяни вважають великим реформатором. Але філософ Юрій Лотман свого часу влучно назвав реформаторство в Росії "стихією перейменувань". Це коли правитель напоказ руйнує спадок свого попередника, але нічого не змінює по суті.  

До рішучих реформ царя змусило саме життя. Він вступив на престол у 1855-му, в розпал Кримської війни проти англо-франко-турецької коаліції. Війну програв через величезну відсталість своєї імперії та її армії від Європи.

Реформа російської армії – єдина, яку Олександр довів до кінця. Бо отримувати по морді від чужих армій більше не хотів. Замість 25-річної служби-каторги для кріпаків і гарантованих офіцерських посад для дворян, він увів загальну військову повинність. Термін служби скоротив до 15 років. Із них в строю – тільки 6, а ще 9 – в резерві на випадок війни. 

Скасував тілесні покарання для солдатів, якими зловживав його батько. Миколу І за любов до паличної дисципліни зневажливо нарекли Миколою Палкіним. Олександр же визволитель був добрішим – і замість палиць ввів військові тюрми й публічні розстріли та повішення.

Але армія з резервом – це пів біди, треба ще щоб піддані царя любили і в бій за нього йшли. Для цього закостенілу у феодалізмі і рабстві імперію треба було розворушити і мотивувати. І тут почалася згадана Лотманом "стихія перейменувань". 

Приміром, судова реформа. Цар начебто дарував своїм підданим справедливість – відкритий, чесний і конкурентний суд присяжних. Але якщо когось неугодного треба було покарати суворо, швидко і негласно – їхні справи чомусь розглядав закритий військовий трибунал. Навіть у мирний час він судив за жорсткими воєнними законами. Тому нова справедливість видалася дуже вибірковою.

Досвід царя-реформатора згодом перейняв Гітлер – паралельно до звичайного суду запровадив свій, нацистський, народний трибунал. Той у ХХ столітті засуджував людей до диких покарань: відрубування голови чи повішення на рояльних струнах.

А Сталін – пішов ще далі. В СРСР неугодних людей могли саджати і розстрілювати взагалі не передбачені законом бюрократичні структури. Наприклад, так звані трійки – із очільників області чи району – або Особливі наради при НКВД.

Зі справедливістю в царя вийшло так собі. Але ж чому росіяни називають його добу "Великими" – з великої букви – реформами? Може, із самоврядуванням чи кріпацтвом цар-визволитель краще справився? Ні! Вийшли все ті ж яйця – тільки в профіль.

Самоврядування Олександр запровадив, це правда. В рамках реформ земської і міської з’явилися місцеві ради. Із найбагатших і найродовитіших людей, але хоч такі. Але повноваження їм дали повішання суто господарські: чистоту наводити і лікарні облаштовувати. Бо не царська це справа – сортири підлеглим ставити. Та і в історію він увійшов не за це.

"19 лютого 1861 року за півтори години царська типографія надрукувала 100 екземплярів Маніфесту про звільнення селян від кріпацької залежності. Свободу дістали 90% підданих великої імперії", – писали тоді імперські ЗМІ.

Свободу – це дуже голосно сказано. Цю Олександрову волю одразу назвали "голодною". Бо селян начебто звільнили, але землю – забрали. 

Імператор видав маніфест: ми визволяємо вас від кріпацтва. А дрібним шрифтом: і даємо кредит, щоб ви викупили свої наділи, з яких раніше давали оброк. Від цих селянських наділів ще трохи відрізали на користь поміщиків, щоб їх задобрити.

На практиці все виявилось іще гірше. Бо Олександр по суті нікого не звільнив, а лише перейменував: кріпосних селян – на тимчасово зобов’язаних. Тимчасово – це на кілька поколінь. Селяни – бідні, тому кредит видали на 49 років. Останні викупні платежі мали би внести правнуки цих селян.

Кредит при цьому був зовсім не пільговим. Залежно від регіону, хлібороби мали викупляти свою землю за ціною, вищою за її  вартість у три, а то й у сім разів. Більшість не могла стільки платити – і опинялася в боргах. Тоді їх називали недоїмками.

Вони мусили сплачувати подушне. А недоїмки подушного були досить високі в ті часи. Як результат виникло таке масове явище, як відхід селян на заробітки, особливо в Київ. 

Ну а найкраще ілюструє Олександрову волю така статистика. У 1860-му кількість селянських повстань по всій імперії не перевищувала 500 – і це було дуже багато.

Жандармерія фіксувала стільки вбивств поміщиків селянами і селян поміщиками, що це нагадувало неоголошену громадянську війну. А за рік після обіцяної волі кількість повстань подвоїлась – і перевалила за тисячу сто. Але Олександр ІІ – усе одно для декого "цар-визволитель". 

Російські історики кажуть: Олександр ІІ був ну такий вже ліберал, що навіть конституцію хотів народу дарувати. Але якщо розібратись – це теж брехня і перекручення. По-перше, ніякої конституції Олександр нікому не дарував і не збирався. Жоден монарх не ділився владою добровільно. Тому замість Конституційної комісії цар створив так звану Розпорядчу, що характерно – на чолі з міністром внутрішніх справ. 

Російський історик не договорює, кого і де це народне представництво мало представляти. Про це йдеться в документі, який згодом пафосно назвуть "Конституцією Лоріс-Мєлікова". Його справжня назва – "Всєподданєйший доклад міністра внутрєнніх дєл". Він пропонував всього лиш ввести до існуючої дорадчої ради при царі ще 10-15 представників регіонів – багатіїв та очільників дворянства.

Решту 60 осіб, як і раніше, становили родичі імператора і його ж міністри. Ніяких законодавчих прав ця рада не мала – вони були тільки в самодержця, і позбуватися він їх, звичайно ж, не збирався. Як і його батько під час повстання декабристів.

Коли підвладні Олександра повставали – він, як і його батько, придушував їхні виступи з дикою жорстокістю. Саме так через два роки після свого дуже умовного скасування кріпацтва "цар-визволитель" вчинив із масштабним Січневим повстанням у Польщі, Україні і Білорусі. Але при цьому сумував, кажуть російські історики.

У розпал повстання цар підтримав таємний циркуляр міністра внутрішніх справ Петра Валуєва про заборону українських книг і освіти. Обґрунтування такого кроку – шедевр російської казуїстики. Залізна логіка! Української мови не існує – тому давайте її забороним, і ще й начебто на прохання самих українців. Це як підвищення цін на горілку в СРСР – "по многочіслєнним просьбам трудящіхся". І кивок у бік Польщі теж когось нагадує, правда?

Так і Володимир Путін, президент РФ, говорить: "Розумієте, до XI, XII, XIII століття в нас не було ніякої різниці в мові. І тільки в результаті полонізації та частина українців, яка жила на території, яка перебувала під владою Речі Посполитої, тільки десь, по-моєму, в XVI столітті з'явилися перші мовні відмінності".

У 1876-му ліберал Олександр ІІ повторив усю цю маячню про мову з таємного Валуєвського циркуляра у своєму вже цілком офіційному указі. Його він підписав на німецькому курорті Бад-Емс, тому в історії документ отримав назву Емського. На віллі, де цар вправлявся в лінгвістиці, зараз є табличка від українців.

У цьому будинку 30 травня 1876 року російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ, спрямований на придушення української культури шляхом заборони публікацій і виступів українською мовою.

Дошку встановлено на знак життєздатності української культури.

Олександр схожий на Путіна не тільки постійною брехнею і лінгвістичними галюцинаціями. Він ще й воював точнісінько як Путін. У тому ж році, коли підписано Емський указ, на Балканах почалась чергова війна. Болгари розпочали повстання проти турків. І на допомогу їм прийшли лояльні до Росії серби.

Сам Олександр втручатися боявся, по пам’ятав, як за турків вступилися французи і британці у Кримській війні. Тому до Сербії ринули маси російських добровольців-"іхтамнєтів". Сербську армію очолив відставний російський генерал Михайло Черняєв. Перед війною він видавав газету під добре відомою зараз назвою "Русскій мір". 

Номінально Черняєв на Балканах лише допомагав братнім слов'янським народам. Свою реальну місію описав однодумцям-рускомірцям: "Вплив Росії на Сербію буде реальним і ґрунтовним. Глава держави і весь народ співчувають Росії. Поступово міністрів можна буде призначати з числа росіян. Ворожі партії зникнуть, і ще одна слов'янська держава де-факто стане російською провінцією". 

Але сербів з "іхтамнєтами" турки розбили. Тож втрутитись таки довелося – захистити Сербію, вибити османів з Болгарії і взяти сакральний Константинополь – одвічну мрію Москви. Цар намагався зробити це пошвидше, поки європейці не перейшли від стурбованості до дій. Але бліц-крігу не вийшло через цього чоловіка – маршала Осман-пашу.  

Він з невеликим загоном зайняв стратегічне місто Плевну. Вмілою обороною затримав там вчетверо більші сили росіян на довгих пів року. Бездарні штурми міста гарно показані у фільмі "Турецький гамбіт".

За цей час турки добре укріпили Константинополь, а до міста підійшла англійська ескадра. Коли у паші закінчились набої і харчі, він з рештками бійців пішов на прорив, але був поранений і взятий у полон. Вражений Олександр ІІ навіть зустрівся із пораненим маршалом – ось як це зобразив художник. Марш Османа-паші – досі найпопулярніша патріотична пісня в сучасній Туреччині.

Константинополя Олександр ІІ не взяв, довелося задовільнитися Болгарією. Там він посадив на трон свого племінника, теж Олександра, уряд наповнив російськими міністрами, а армію "іхтамнєтами".

Але болгарам таке визволення не сподобалось. За 5 років вони прогнали росіян, відбили напад сербів, а своїм царем обрали німця Фердинанда І. У двох наступних світових війнах Болгарія воювала проти Росії.

Цар цих наслідків своїх багатоходівок уже не побачив. У 1881-му Олександра-визволителя вбили власні піддані. Бомбу зробив українець Микола Кибальчич, а кинув білорус Гнат Гриневицький.

Царю встановили безліч пам’ятників по всій імперії. Був такий і в Києві. В архівах збереглася кінохроніка його відкриття – за участю останнього царя Миколи ІІ.

Монумент Олександру ІІ стояв прямо отут. Європейську площу на честь нього перейменували на Царську. Потім Олександра знесли, а замість нього років 15 тут же, трошки вище по схилу, стояв Сталін. Площа, відповідно, стала Сталінською. Тепер же вона знову Європейська і без царів та генсеків.

Незнання історії – не звільняє від відповідальності.

"Машина часу", "5 канал"