Натуральна віспа передається повітряно-крапельним шляхом, призводить до лихоманки, нудоти та блювоти, утворення гнійних наривів на шкірі та слизовій оболонці. Ті, хто виживав, могли навіки лишитися з рубцями на тілі чи осліпнути. Але люди, які виживали, отримували імунітет на все життя.

У Японії епідемія у 735-737 рр. убила 25-35% населення, зруйнувала сільське господарство, пише журналіст "BBC News Україна" Георгій Ерман.

Приблизно тоді ж віспа поширилася на арабський світ, а звідти й до Європи. У XVI ст. іспанські конкістадори занесли віспу до Америки, де її жертвами стали представники корінних народів, зокрема, легендарна Покахонтас.

Деякі африканські та азійські народи, щоб уберегтися, практикували варіоляцію (умовна назва, від латин. variola – "віспа") – втирали гній із нариву хворої людини в подряпини на ногах чи руках здорової – така людина хворіла в легкій формі й не мала рубців, писав перський лікар та філософ Абу Бакр ар-Разі (864-925) – перший, хто виокремив кір та віспу як різні хвороби.

У Європу варіоляцію привезла леді Мері Вортлі Монтегю (1689-1762), яка 1717 р. за чоловіком-послом поїхала до Стамбулу і дізналася про процедуру в місцевих жінок.

Леді Монтегю, яка мала шрами від віспи на обличчі, зважилася на варіоляцію свого 5-річного сина – процедура була успішною. У Британії 1718 р. вона наразилася на спротив лікарів. Але коли нова епідемія віспи вразила Британію у 1721 р., дружина посла зробила процедуру і своїй доньці.

Про це дізналися в королівській родині. Принцеса Уельська, майбутня королева Шарлотта-Кароліна Бранденбург-Ансбах провела експеримент: сімом засудженим до страти пообіцяли волю, якщо виживуть після варіоляції. Усі вижили і отримали волю. Після цього принцеса "щепила" власних двох доньок.

Загалом від процедури 2-3% пацієнтів помирали, інші заражали здорових людей. Жертвами цієї практики у 1782-1783 рр. стали сини британського короля Георга III – Альфред та Октавій.

Та на тлі 20-30%-ї смертності від віспи, серед аристократії та багатіїв варіоляція (у Британії її називали інокуляцією) стала модною. Після смерті від епідемії французького короля Людовика XV 1774 р., новий король Людовик XVI та його брати одразу зробили процедуру.

У середині XVIII ст. лікар Роберт Саттон та його син Деніел зробили інокуляцію безпечною та майже безболісною, використовуючи укол скальпелем. Деніел Саттон перетворив її на франшизний бізнес, який поширився на Європу та Америку. Він провів інокуляцію 22 000 людей у 1763-1766 рр., з яких троє померли.

"Люди з коров'ячими головами": чому розкритикували вакцинацію Дженнера

1796 рік поховав бізнес Саттонів. Британський лікар Едвард Дженнер (1749-1823) зацікавився поширеним у Глостерширі повір'ям: доярки, які перехворіли на коров'ячу віспу, безпечну для людей, не можуть заразитися натуральною віспою.

Щоб перевірити це, Дженнер втер у подряпину на руці 8-річного Джеймса Фіппса лімфу з нариву доярки Сари Нелмс. Хлопчик не захворів, лише деякий час мав головний біль та втрату апетиту. За 6 тижнів Дженнер ввів у подряпину на тілі Фіппса збудника натуральної віспи. Реакції не було. Хлопчика намагалися заразити понад 20 разів, та організм не реагував.

Дженнер вирішив опублікувати брошуру "Вивчення причин та дії коров'ячої віспи", але наукове Лондонське королівське товариство відмовилося йому допомогти.

Низка релігійних лідерів вважала, що віспа є покаранням від Бога і її не треба лікувати, і деякі лікарі виступили проти вакцинації Дженнера.

Головними опонентами Дженнера були лікарі Бенджамін Мозлі та Вільям Роулі. Для них поширення вакцинації означало втрату доходів від інокуляції, доступної для багатих пацієнтів.

Бенджамін Мозлі (1742-1819) намагався налаштувати парламент проти вакцинації у виступах 1802 р. та 1808 р. Називав коров'ячу віспу "бичачим сифілісом", граючи на почуттях тих громадян, яким не подобалося, що дітей щеплюватимуть рідиною з тіла тварин. Він прирівнював вакцинацію до венеричної хвороби та зоофілії, припускав, що у вакцинованих можуть бути мутації, відростати коров'яча шерсть або голова стане схожою на бичу, пророкував епідемію кашлюку та божевілля. І навіть згадав міф про Пасіфаю, критську царицю, яка через прокляття Посейдона мала сексуальний потяг до бика і народила Мінотавра.

1802 р. вийшла карикатура Джеймса Гіллрея (1756-1815) "Коров'яча віспа або чудернацькі наслідки нової інокуляції". На ній зображений Дженнер, який робить надріз ланцетом на руці жінки. Навкруги бігають пацієнти з бичачими головами, але Дженнер не переймається. На стіні висить зображення поклоніння корові.

Прихильник вакцинації, англійський лікар Джон Торнтон у трактаті "Пророцтва доктора Мозлі" висміяв аргументи про мутацію вакцинованих. Він вважав, що лідер антивакцинаторів має відповідати за кожну смерть, яка стала наслідком його залякувань.

Інший прихильник Дженнера, швейцарський лікар Жан де Каро, який поширював вакцинацію в Австрії та Східній Європі, закликав заборонити інокуляцію.

1805 р. лідер антивакцинаторів, лікар Вільям Роулі у трактаті "Щеплення коров'ячою віспою не захищає вас від віспи людської" писав, що використання коров'ячої віспи є порушенням релігії. Він використав ілюстрації хлопчика з обличчям із величезними набряками на голові та дівчинки, ураженої коростою, абсцесами та виразками, називаючи їх жертвами вакцинаторів.

1807 р. вийшов памфлет антивакцинатора Джона Сміта Стюарта "30 000 за коров'ячу віспу". Карикатур зображувала Дженнера та його прихильників із рогами та хвостами. Вони згодовують немовлят звіру, що уособлює біди та хвороби. Звір випорожнюється немовлятами, а доктор Торнтон, однодумець Дженнера, згрібає їх лопатою в купу гною. Навпроти стоїть меморіал з іменами Бенджаміна Мозлі, Роберта Сквірела, Вільяма Роулі, Джона Бірча, Джорджа Ліпскомба, а неподалік і вони самі з мечами у руках – готові захищати людство від вакцинації.

"Я чув про … дитину в Пекхемі, про те, що після щеплення від коров'ячої віспи, її колишній природний характер повністю змінився на грубий, вона бігала рачки, як звір, мукала, як корова, і буцалася, як бик", – писав Стюарт. Він переймався, що вакцинація зробить немовлят духовно непридатними для входження в Царство небесне.

Насправді ж під час вакцинації тоді могли передаватися різні хвороби, бо дезінфекції не існувало, а медики вірили, що хвороби ширяться через міазми – заражене повітря. До відкриття хвороботворних мікроорганізмів та становлення антисептичної хірургії лишалося кілька десятиріч.

Але Дженнер отримав підтримку королівської родини, а 1802 р. парламент нагородив лікаря премією у 10 000 фунтів стерлінгів.

За наполяганням Фредеріка, герцога Йоркського, командувача британськї армії в 1795-1827 рр., вакцинацію для війська зробили обов'язковою у 1800 р. Його брат, майбутній король Вільгельм IV, домігся того ж на флоті.

Про серйозність ситуації з віспою свідчить документ лікарських обстежень рекрутів королівської кінної гвардії Royal Horse Guards Vaccinations and Inspections of Recruits за 1817-1851 рр. З 476 оглянутих рекрутів 262 мали рубці від віспи, 138 – мали відмітини від інокуляції на руках та ще 9 – на інших частинах тіла, а 65 чоловіків пройшли вакцинацію за методом Дженнера. Лише 1 рекрут із 476 не проходив інокуляцію чи вакцинацію і ніколи не хворів на віспу.

Пізніше з'ясувалося, що вакцинація від натуральної віспи коров'ячою віспою не дає імунітет на все життя, ревакцинацію стали проводити кожні 10 років.

Це дало результат: у 1810-ті рр. у Лондоні, за даними London Bills of mortality, зареєстровано 7 858 смертей від віспи у порівнянні з 18 447 у 1790-ті рр.

Батьки і вакцинація

Та противники Дженнера звинувачували вакцинацію в усьому – від випадіння волосся та короткозорості до зростання песимізму й деградації мистецтва.

Але 1840 р. інокуляцію в Британії таки заборонили, а вакцинацію зробили безкоштовною.

1853 р. британський "Акт про вакцинацію" передбачав: дитину слід вакцинувати у перші 3 міс. життя, інакше батькам загрожував штраф або ув'язнення. Вакцинація вперше стала обов'язковою. Право вибору батьків – вакцинувати чи ні – обмежувалося, щоб забезпечити здоров'я суспільства.

Противники закону з'явилася одразу. 1854 р. прихильник лікування водою Джон Гіббс опублікував памфлет "Наші медичні свободи" – перший твір проти обов'язкової вакцинації.

На поч. 1860-х вакцинували лише 2/3 дітей, а батьків невакцинованих ніяк не карали. Держава відкрила центри навчання вакцинаторів і намагалася контролювати якість лімфи для ін'єкцій.

У 1864-1868 рр. країну охопила чергова епідемія віспи, і за батьків невакцинованих дітей таки взялися.

1867 р. запроваджено обов'язкову вакцинацію дітей, віком до 14 років, на місцях з'явилися офіцери з вакцинації, а штрафи для батьків невакцинованих дітей були вже не одноразові, а повторювані – їх накладали знову і знову, поки дитина не була вакцинована. Альтернативою була в'язниця, де строк збільшувався за тим же принципом.

1866 р. ірландський гомеопат Річард Гіббс (1822-1871) заснував у Лондоні першу Антивакцинаторську лігу, яка мала на меті повалення "медичної тиранії". За 4 роки вона мала 103 філії, 10 тис. членів та 200 тис. симпатиків. Гіббс закликав батьків "сісти у в'язницю, але не підкорятися щепленням".

Здебільшого вакцинація проходила без проблем, але були випадки зараження іншими хворобами. Наприклад, 1871 р. у двох випадках вакцинації "рука-з-руки", тобто лімфою інших людей, заражених коров'ячою віспою, відбулося одночасне зараження сифілісом. Антивакцинатори використовували передачу захворювань як аргумент проти проведення вакцинації.

Італійський хірург Дженнаро Галбяті 1810 р. пропонував брати лімфу безпосередньо в корів, аби уникнути зараження сифілісом, але його підхід набув поширення ближче до кін. ХІХ ст. З 1881 р. британський уряд почав виробляти вакцину з лімфи корів.

Газети розповідали про випадки відмови від вакцинації, іноді за порадою лікарів.

"Едварда Айронса викликали за невиконання Акту про вакцинацію щодо його 2-річного сина. Він сказав, що заперечує проти обов'язкового виконання Акту і що він діяв за порадою лікаря, який заявив, що вакцинація не сприяє здоров'ю дитини та не принесе їй користі. Одна його дитина була вакцинована, і вона значно постраждала від наслідків цього, тож він не міг дозволити хлопчикові зазнати того ж ризику", – писала газета Leicester Mercury 3 березня 1884 р.

У місті Лестер мешканці спалювали Акт про вакцинацію, на демонстрації виходили десятки тисяч людей, а найбільша у березні 1885 р. сягнула 80 тис. – учасники несли антивакцинаторські транспаранти, дитячі труни та спалили опудало Едварда Дженнера.

Кілька тисяч мешканців міста перебували під слідством через відмову вакцинувати дітей. Leicester Mercury 10 червня 1884 р. писав, як натовп вітав двох чоловіків та молоду матір, які сіли до в'язниці, щоб залишити своїх дітей невакцинованими:

"Найбільше співчуття висловлювали бідній жінці, яка поводилася сміливо, і висловлювала готовність знову і знову йти до в'язниці, аби не віддавати свою дитину на "ніжну милість" вакцинатора. Всіх трьох супроводжував натовп... Їх тричі вітали, і ці вітання поновилися з новою силою, коли вони ввійшли до поліцейських камер".

Санітарний інженер Джон Томас Біггс, головний противник вакцинації у Лестері, намагалися як альтернативу поширювати карантин, санітарні заходи, встановити коло розповсюдження хвороби, люди виступали за будівництво надійної каналізації.

1880 р. виникло Лондонське товариство скасування обов'язкової вакцинації, яке 1896 р. перетворилося на Національну антивакцинаторську лігу. Лондонська інтелігенція виступала за "природне лікування" та гомеопатію, а робітники з індустріальних міст вважали, що вакцинація є елементом пригноблення з боку держави та правлячого класу. Одним із її лідерів був бізнесмен Вільям Тебб (1830-1917). Його штрафували 13 разів за відмову вакцинації третьої доньки. Тебб намагався залучити на свій бік депутатів парламенту і створив рупор руху – видання Vaccination Inquirer.

1888 р. депутат парламенту Джейкоб Брайт ініціював скасування Акту про вакцинацію, але не знайшов підтримки. Натомість Королівська комісія 7 років, до 1896-го, вислуховувала аргументи вакцинаторів та та їхніх опонентів.

Лікар Вільям Коллінз вважав неприпустимим вакцинацію "невідомою тваринною отрутою", а лікар Чарльз Крейтон називав вакцинацію отруєнням крові, заперечував існування мікробів і наполягав, що хвороби ширяться через міазми.

Лише 2 з 15 членів Королівської комісії були проти вакцинації, тож 1896 р. було ухвалено рекомендації продовжувати обов'язкову вакцинацію.

Закон 1898 р. формально скасував обов'язок, але щоб отримати звільнення, батьки мали переконати магістрат. Водночас закон заборонив вакцинацію "рука-з-руки" людською лімфою на користь лімфи корів, аби запобігти передачі сифілісу та гепатиту.

Письменник Бернард Шоу порівняв вакцинацію зі "втиранням сміття з совка в рану". До речі, пізніше він отримав Нобелівську премію з літератури, підтримував сталінізм та заперечував Голодомор в Україні.

Магістрати саботували виконання закону. 1907 р. був ухвалений новий закон: батьки могли уникнути вакцинації, якщо протягом 4 місяців заявлять, що вона може зашкодити здоров'ю дитини.

Початок світових війн. До чого тут віспа?

У 1870-1871 рр., на початку франко-пруської війни, французьку армію охопила віспа. 124 тис. із 600 тис. бійців захворіли і 23 тис. померли. У німецькій армії, де проводили вакцинацію та ревакцинацію, від віспи померли лише 460 бійців із 950 тис!

Французи війну програли. Підсумком стало об'єднання Німеччини, падіння монархії у Франції і ворожнеча двох держав, що сприяла Першій та Другій світовим війнам.

Франція запровадила обов'язкову вакцинацію від віспи в армії одразу після поразки 1871 р.

Німеччина та Британія, де вакцинація від віспи була обов'язковою, до Першої світової переважно позбулися хвороби. Та в Австро-угорській та Російській імперіях, до яких входили українські землі, не було обов'язкової вакцинації, смертність від віспи лишалася високою.

Тріумф науки і велика політика

У кін. XIX ст. дослідження науковців Луї Пастера та Роберта Коха заклали основи мікробіології, дослідження мікроорганізмів, і змогли у 1870-1880-х рр. довести світу, що хвороби викликаються мікроорганізмами.

Пастер винайшов вакцини проти курячої холери, сказу та сибірки. 1885 р. після успішного випробування вакцини на пастухові, якого вкусив хворий на сказ собака, до нього з'їжджалися хворі з Європи й США – 1886 р. вакцина врятувала життя чотирьох хлопців, яких привезли зі штату Нью-Джерсі.

Майже кожного десятиліття з'являються нові вакцини:

• 1885 р. випробує вакцину проти холери іспанець Хайме Ферран.
• У 1890-х рр. – вакцини проти правця, черевного тифу та чуми.
• У 1920-х рр. – проти скарлатини, дифтерії, туберкульозу та кашлюку (коклюшу).
• У 1930-х рр. – проти висипного тифу та жовтої лихоманки.

Під час Холодної війни появу та поширення нових вакцин підштовхнула конкуренція двох систем. І капіталісти, і комуністи намагалися виграти у протистоянні, що було неможливо без подолання хвороб, поширення яких натякало на відсталість та слабкість. Обидва блоки брали участь у програмах вакцинації бідних країн "третього світу", бо на кону стояв ще й власний престиж та вплив.

1959 р. ВООЗ почала глобальну кампанію вакцинації від віспи в бідних країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

Найскладніше було в Індії та Західній Африці, де основою спротиву стали релігійні лідери та знахарі, які переконували населення, що вакцина розгніває богів, які могли наслати віспу.

Наприклад, у пантеоні індуїстських богів є богиня Шитала, яка, за повір'ями, могла насилати віспу та інші гнійні захворювання і лікувати від них.

У народу йоруба, що в Нігерії та Беніні, є бог віспи та інфекційних хвороб Сопона (Шапона), і місцеві вірили: якщо розгнівати його жерців, можна стати жертвою віспи. Цим користалися злочинні групи, які вимагали гроші, погрожуючи людям прокляттям Сопони.

На поч. XX ст. лікар Огунтола Сапара (1861-1935) проник до такого угруповання і дізнався, що воно поширює хворобу через заражені частинки наривів хворих. Завдяки йому 1907 р. британська колоніальна адміністрація заборонила культ Сопони. Та й через 60 років лікарям доводилося долати опір його прихильників.

1980 р. ВООЗ оголосила про викорінення віспи у світі. Нині вірус перебуває на зберіганні у двох лабораторіях – США та Росії.

Не лише віспа

У наші часи противники вакцинації акцентують на шкоді вакцин для здоров'я, повідомлень ЗМІ та чиновників, які ставили під сумнів їхню ефективність, а також викритті фармацевтичних компаній.

Сильний удар у 1970-х рр. довелося витримали вакцині DTP (дифтерія-кашлюк-правець).

Її запровадження 1949 р. зіграло велику роль у боротьбі з кашлюком (коклюшем), однією з причин смертності серед немовлят.

Збуджувачем кашлюка є коккобактерія, яка потрапляє на слизову дихальних органів. Збудник може викликати кашель, нудоту та блювоту, в немовлят – зупинку дихання та ціаноз. Гостре захворювання та смертність, як правило, характерні для неімунізованих немовлят, а хворіють переважно діти 1-5 років.

У 1950-1960-х рр. відбулася масова вакцинація в розвинутих країнах, і смертність від кашлюка впала на 90%. У 1980-рр. приблизно 80% немовлят були вакциновані, повідомляла ВООЗ.

У Британії в 1940-х рр., напередодні запровадження вакцинації, кашлюк був першою причиною дитячої смертності. Вакцинація змінила навіть інтервали між епідеміями. У 1960-х рр. у великих містах Англії та Уельсу інтервал між епідеміями зріс із 2,5 до 4 років.

Але 1974 р. вийшла стаття, яка пов'язала неврологічні ускладнення у 36 немовлят у Great Ormond Street Hospital у Лондоні з вакцинацією проти кашлюка. Медіа активно надавали трибуну батькам, які бездоказово вважали, що саме вакцинація призвела до проблем зі здоров'ям дітей. До 1977-го імунізація від кашлюка впала з 77% до 33%.

У той же час професор медицини з Університету Глазго, лікар Гордон Стюарт (1919-2016) заявив, що захисний ефект вакцини незначний і не перевищує небезпеку від її використання. До науковця дослухалися, бо він колись працював з Александром Флемінгом, винахідником пеніциліну – хоча при цьому з 1960-х рр. Стюарт агітував за скорочення використання антибіотиків.

1977 р. Стюарт стверджував, що вакцина викликала енцефалопатію і наполягав, що безпечніше перехворіти на кашлюк, ніж отримати вакцину.

Хоча інші науковці доводили, що вакцина зменшила захворюваність, а уряд відмовився відкликати її, темпи вакцинації впали і – почалася нова епідемія.

У дослідженні 1981 р. ішлося, що ризик постійних неврологічних розладів при використанні вакцини DTP складає 1:310 000 випадків щеплення і є надзвичайно низьким. Уряд Маргарет Тетчер відновив вакцинаційну кампанію – публічно зробили щеплення принцу Вільяму та доньці міністра охорони здоров'я.

На початку 1990-х вакцинація у Британії знову перевищила рівень 90%.

Критика вакцини призвела до спалахів хвороби у Британії, Швеції, Японії, Австралії, Італії. У Швеції уряд заборонив використання DTP до 1996 р. Як наслідок, 60% дітей у країні, віком до 10 років, у цей час перехворіли на кашлюк.

У 1998 р. науковці у статті для The Lancet визначили, що захворюваність на кашлюк була меншою у 10-100 разів в країнах із високим рівнем вакцинації (США, Польща, Угорщина) у порівнянні з країнами з низьким рівнем (Швеція, Японія, Британія, Австралія, Росія).

Фатальна афера доктора Вейкфілда

1998 р. британський лікар Ендрю Вейкфілд у своєму дослідженні пов'язав вакцину MMR – проти кору, паротиту та краснухи – зі зростанням аутизму в дітей.

Ця вакцина використовується з 1971 р. і є базою для запобігання цим хворобам. За даними агентства ЄС "Європейський центр запобігання та контролю захворювань", якщо в 1980 р., до запровадження глобальної вакцинації, від кору померли 2,6 млн людей, то 2012 р. – 122 тис.

Ще 1995 р. Вейкфілд, викладач та консультант із гастроентерології в медичній школі у Лондоні, написав у медичному виданні The Lancet, що вакцина проти кору може спричинити хворобу Крона. Науковці розкритикували його методи дослідження і встановили, що ні кір, ні вакцина від нього не викликає цього захворювання.

2001 р. професор патології та клітинної біології Колумбійського університету Майкл Гершон, "батько" нейрогастроентерології, засумнівався у  висновках Вейкфілда і порівняв його дослідження зі сміттям.

Британський журналіст Браян Дір у розслідуваннях для Sunday Times та British Medical Journal виявив, що Вейкфілд мав конфлікт інтересів. Школа, в якій він працював, отримувала внески від юриста антивакцинаторської організації JABS.

Журналіст також виявив, що Вейкфілд створив компанію і хотів розробляти власні вакцини, набори діагностичного тестування та інші медичні продукти, які могли б мати успіх лише у разі підриву довіри до вакцини MMR. Вейкфілд розрахував, що доходи лише від засобів діагностичного тестування на третій рік реалізації проєкту становитимуть до 43 млн доларів на рік.

Ось як характеризує справу Вейкфілда Європейський центр запобігання та контролю захворювань:

"Його обіцянка припинити розповсюдження вакцини MMR привернула увагу ЗМІ. У 2004 р. виявлено, що вчений мав фінансову зацікавленість у заяві. Адвокат, який мав намір подати до суду на виробників вакцин, найняв його і завербував дітей для дослідження. Більше того, дані були сфальсифікованими: всупереч повідомленням про появу симптомів після вакцинації, у деяких дітей симптоми були вже до вакцинації".

У січні 2010 р. трибунал британської Генеральної медичної ради визнав Вейкфілда винним за 36 пунктами звинувачення, зокрема, в нечесності та безвідповідальності, в діях проти пацієнтів (зокрема, лікар безпідставно під час дослідження робив дітям колоноскопію). Публікацію Вейкфілда прибрали з The Lancet.

Пізніше з'явилися дані, які довели: у дітей, учасників дослідження Вейкфілда, насправді не було розладів кишківника, як це стверджував науковець. У травні 2010 р. його виключили з медреєстрів Великої Британії і заборонили займатися медичною практикою в країні.

Та за 12 років після публікації Вейкфілда рівень вакцинації від кору у низці країн сильно впав. 2008 р. у Британії стався спалах кору.

У США, де перемогу над кором оголосили у 2000-му, з 2005 р. теж почалися спалахи. Вони зачепили як тих, хто відмовлявся вакцинуватися з релігійних переконань, так і тих, кого налякав начебто зв'язок з аутизмом.

Наприклад, за даними CNN, американські сомалійці у штаті Міннесота мали одні з найвищих рівнів вакцинації від кору до 2008 р., коли місцеві "активісти" влаштували кілька зустрічей із Вейкфілдом на тему аутизму. Позиція дискредитованого науковця зіграла ключову роль в аргументації проти вакцинації від кору.

У 2018-2019 рр. одразу в кількох країнах світу, зокрема, в Україні, сталися спалахи кору.

Вейкфілд живе в США і знімає документальні фільми з засудженням вакцинації. 2016 р. його фільм Vaxxed: From Cover-Up to Catastrophe ("Вакциновані: від прикриття до катастрофи") мали показати на фестивалі Tribeca, співзасновником якого є актор Роберт де Ніро. Виник скандал, і де Ніро, який має дитину з аутизмом, деякий час захищав рішення показати фільм, але врешті фестиваль відмовився.

Читайте також: "Багатьох москвофілів перетворили в українців": як Європа вперше слухала "Щедрик" і до чого тут Петлюра – унікальне аудіо