Яким було повсякдення українських політув'язнених жінок і що допомагало їм вижити – в інтерв'ю журналу "Локальна історія" розповіла авторка книги "Українки в ГУЛАГу: вижити значить перемогти", д. іст. н. Оксана Кісь. Вона зібрала спогади понад 150 колишніх арештанток.
Після Другої світової жінок і чоловіків в ГУЛАГу утримували окремо. Вони перетиналися лише в місцях праці. Спілкуватися могли через огорожу або в нелегальному таборовому листуванні.
"Вночі волосся примерзало до нар"
Багато невільниць згадували про нестерпний сморід у бараку – запах немитих тіл, брудного одягу, гнійних ран та випорожнень (коли туалету не було – у приміщенні стояло відро). У бараку могли мешкати від кількох десятків до кількох сотень людей! Без вентиляції. Доступу до проточної води найчастіше теж не було. Зважте, що періодично жінкам особливо потрібні комфортні умови для гігієни. А до лазні їх водили раз на 10-14 днів. Критично бракувало мила для миття, не те що для прання.
Навіть якщо в бараці була бочка чи вмивальник, то в умовах суворого клімату вода замерзала. Жінки згадували, що взимку температура опускалася до -50 °C, вночі волосся примерзало до фанерних стін чи нар. Один із циркулярів ГУЛАГу наголошував, що температура в бараках не мала опускатися нижче 13 °C. Очевидно, у приміщенні вона була значно нижчою.
Через недостатнє опалення в'язні не могли просушити намоклого в негоду одягу. Стелили дещо як постіль, та це ще більше переохолоджувало, відповідно – постійні запалення.
Майже в кожному спогаді є згадка про нашестя паразитів: блощиць, вошей та мошви, яка лізла в очі, ніс, кутики рота. Укуси не лише позбавляли сну, а й при розчісуванні перетворювалися на рани та виразки. Одна з невільниць згадувала, що пацюки лазили по сплячих людях, ставали на груди й нюхали рота.
Людина, яка працює на вкрай виснажливій роботі, часто у важких кліматичних умовах, ще й без належного одягу, дуже швидко виснажується і не може відновити своїх сил.
"Навіть у тих пекельних умовах жінки чепурилися"
В'язні носили стандартну уніформу. Жінкам, зокрема, належалася спідниця та хустка. Але насправді в таборах постійно бракувало одягу. Каторжанки згадували, що їм видавали вживаний одяг із фронтовиків – прострілені бушлати, шинелі зі слідами крови.
Колишні каторжанки описували, як змінювався їхній зовнішній вигляд від перших годин після арешту, коли в них забирали бюстгальтери, паски, шнурівки, підтяжки, які тримали панчохи, і ті панчохи спадали... Вони відчували сором через свій вигляд. Невільниці описували, яких зусиль докладали, щоб підігнати таборовий одяг за розміром, перешити, перекроїти. Навіть у таких пекельних умовах.
Є багато спогадів про те, як жінки намагалися зберегти свої коси. Або як страждали ті, хто втрачали волосся через голод чи гострий авітаміноз, – воно вилазило. Це була трагедія. Здавалося б, це не стосувалось фізичного виживання – але мовилося про цілісність особистості.
Зберегти свою ідентичність, не дозволити зруйнуватися, розпастися своїй особистості – для каторжанок було важливим чинником виживання.
Не виконаєш норми – зменшать пайок
Жодних гендерних відмінностей у трудовому навантаженні не було. Норми виробітку були однаковими і для чоловіків, і для жінок, незалежно від віку чи досвіду. Якщо шахтар на волі мав видобути певну кількість кубометрів вугілля, то і жінка-арештантка мала добути стільки ж. Невиконання норми означало зменшення і так скупого пайка.
Щасливицями вважали тих, які працювали на підприємствах, наприклад, у швейній майстерні чи цегельні. Виробляти цеглу – теж важка праця, але це робота у приміщенні. Часом керівництво підприємств виявляло трохи співчуття до цих жінок і їм додавали пайок білого хліба – розкіш, якої невільниці не бачили роками.
Однак здебільшого робота була надривною, виснажливою і часто позбавленою сенсу. ГУЛАГ жорстоко марнував людські ресурси. Одна з невільниць писала у спогадах, як вони взимку будували дамбу в Інті, щоб перекрити рукав річки, і викопували канал, куди мало піти русло. Із першими весняними водами дамбу знесло, а в канал річка так і не пішла.
Жінок використовували і на лісоповалі. Вони носили кількаметрові кругляки на плечах. Каторжанки працювали на земляних роботах в умовах вічної мерзлоти. Норма на один людинодень – вирити траншею 1 м завглибшки, 1,8 м завширшки, 10 м завдовжки. Не виконаєш – хліба дадуть не 650 грамів, а 450.
Жінки ґарували в кам'яних кар'єрах, на шахтах і рудниках, в уранових також, на будівництві промислових об'єктів та залізниць.
Одна з жінок, ув'язнена в Норильську, згадувала, як узимку морози перевищували -50 °C. Свинець від удару розсипався у порох, залізнична колія від морозу розривалася. І невільниць вивели замінити ті розірвані рейки... Хоча керівництво ГУЛАГу регламентувало, що в'язням можна працювати на відкритому повітрі тільки до -40...-42 °C.
Люди, які залишили спогади, описували перехід через стан, який у таборах називали "доходяги", – коли людина "доходить" до своєї смерті. Це крайнє фізичне виснаження, коли в тілі починаються незворотні руйнівні процеси. Ті, хто вижив, вийшли з ГУЛАГу з глибокими ураженнями різних органів, із хронічними захворюваннями. Здоров'я було назавжди підірваним.
Як переказує Оксана Кісь, одна з невільниць, яка відбувала покарання в Челябінській області, згадувала, що вона при зрості 172 сантиметри важила 26 кілограмів. За пів року в її бараці із 250 дівчат залишилося 107.
Сексуальність – ресурс чи чинник ризику?
Жінкам від перших годин арешту загрожувало сексуальне насильство – з боку слідчих чи наглядачів.
Під час етапування до місць позбавлення волі та з табору в табір жінкам влаштовували обшуки. У присутності чоловіків-охоронців їх не лише повністю роздягали, а й перевіряли всі отвори тіла, шукаючи приховані "заборонені" об'єкти. Після прибуття у табір скеровували до лазні на "санобробку".
Більшість жінок, чиї спогади використовує авторка у своїй книзі, на момент арешту були дуже молодими, їх засудили за співпрацю з національним підпіллям. Вони народилися в середині 1920-х рр.; на час прибуття до табору – це 20-річні дівчата. Вони були ласим шматком для чоловіків, які дивилися на них як на сексуальний об'єкт.
Деякі жінки вдавалися до вимушеної проституції заради виживання. Деякі були змушені обмінювати свої сексуальні послуги на шматок хліба чи одяг, чи просто безпеку. Бо за умови загрози насилля з боку в'язнів-кримінальників чи групових зґвалтувань із побиттям жінка робила вибір на користь співжиття із конвоїром чи начальником табору, чи іншим наділеним владою чоловіком, щоб інші її не чіпали. Поставлені на межу життя і смерті люди вдавалися до різних способів порятунку.
Вероніка Шаповал, американська дослідниця, яка працювала з великим масивом спогадів жінок про ГУЛАГ, вважає, що майже кожній жінці в таборі, незалежно від віку чи національності, загрожувало зґвалтування. Те, що українки в своїх спогадах мовчать про це, те, що ця тема табуйована, – не означає, що вони не зазнали цього.
Материнство в ГУЛАГу – втіха чи тягар?
Усе залежить від того, чи це був свідомий вибір бранки завагітніти й народити дитину. Таке також траплялося. Перед перспективою 15-25 років ув'язнення жінка усвідомлювала, що може не дожити до свого звільнення. А як доживе, то виснаженою фізично. Але потреба стати матір'ю була великою, і жінка знаходила спосіб завагітніти.
Втім це також могло бути й наслідком зґвалтування.
Оксана Кісь переказує згадки, що деякі невільниці намагалися перервати вагітність. Тоді в СРСР аборти були заборонені. Та в деяких таборах жінок навіть примушували до аборту, бо народження дітей у таборі означало, що адміністрація не допильнувала: сексуальні стосунки були заборонені регламентом ГУЛАГу.
Жінки шукали механічні способи позбутися вагітності – перетискали живіт, стрибали з висоти. Далеко не завжди народження дитини було радістю. Особливо якщо зважити, у яких умовах дітей утримували.
Дітей, народжених у неволі, вважали вільними громадянами Союзу. Їх утримували у спецзакладах при таборах одразу за колючим дротом. Згідно з регламентом ГУЛАГу, дітей мали виховувати в більш-менш комфортних умовах. Але насправді малюки були голодні, часто хворіли й помирали. Діти потерпали від браку спілкування, були педагогічно занедбані, емоційно нерозвинені, як звірятка.
Матері могли навідувати дітей, але рідко. Якщо була лактація – кілька раз на день. Коли молоко зникало – у кращому випадку раз на тиждень, а то й на місяць. Адміністрація табору маніпулювала почуттями жінок і карала недоступом до дитини, якщо вони порушували режим.
"Кожен новий день означав продовження страждань"
Дуже важливо було не піддатися відчаю, не опустити рук і не зневіритися. Людина, яка переставала боротися за своє життя і впадала в апатію, як правило, гинула. Не знаю, чи жінки робили це свідомо, але у спогадах є епізоди, коли невільниці намагалися поліпшити настрій одна одній. Це зумовлено тією ж таки етикою турботи. Коли вони помічали, що якась із них збайдужіла до себе і до світу, то розраджували й підтримували її.
Деякі жінки у спогадах пишуть, що вони думали про самогубство. Кожен новий їхній день означав тільки продовження страждань. Що довше живеш, то довше страждаєш. Чи доживеш до свого звільнення?.. Кожна жінка, яка згадує про такі думки, наголошувала, що тільки подруги її розрадили й не дали дійти до межі.
Мені здається, що допомагала жіноча звичка, із якої іноді кепкують, – балачки. Звичка говорити про себе, про своїх рідних, про свою долю, розповідати про свої почуття, переживання. Це як групова психотерапія.
Інша частина історії, що стосується емоційного стану, – це творчість. Мовиться про арттерапію як спосіб подолати складні психологічні стани. А в таборі творчість – це окремий феномен. Спів, віршування, переказування літературних творів чи художніх фільмів допомагали відірватися від жахіття таборового повсякдення.
Збереглося багато таборових вишивок. Нитки витягували з лахміття, голки робили навіть із риб'ячих кісток. Клаптик тканини із примітивним взором мав символічну цінність. Вишивку використовували як подарунок іншій людині. Це був спосіб поєднати людей у спільноті, у такій собі "діаспорі" в ГУЛАГу. Подарованими вишивками жінки виказували повагу одна до одної – це є знак моєї довіри, ми є разом.
Багато політв'язнів, які мали націоналістичні переконання, які вважали Радянський Союз своїм ворогом, трактували ув'язнення як продовження боротьби. Вони були певні, що війна триває на індивідуальному рівні. А щоб перемогти, треба не дати ворогові себе знищити фізично чи морально. Для них факт виживання був доказом, що система не змогла їх подолати.
Читайте також: Полювання на "Меморіал": як путінські "історики в погонах" переписують минуле