Ґарет Річард Воган Джонс народився 13 серпня 1905 р. у містечку Баррі в Англії і був наймолодшим із трьох дітей.
Його мати, Енні Ґвен Джонс, зголосилася бути тьюторкою дітей Артура Юза, сина Джона Юза, засновника металургійного заводу, навколо якого згодом розрослося промислове місто Юзівка – місто, яке нині носить назву Донецьк і потерпає від російської окупації. Досі не покидаючи Валлії, Енні прибула до України 1889-го, але ненадовго. Через повідомлення про холеру 1892 р. їй разом із сім'єю Юза довелося виїхати. Розповіді про цю подорож засядуть у свідомості Ґарета, і все життя його тягнутиме в Радянський Союз...
Батько, колишній майор, який служив під час Першої світової війни, був директором міської школи в Баррі, де навчався і Ґарет. Це дало йому змогу вступити до університетів: валлійського Абериствіта, французького Страсбурга та отримати стипендію в кембриджському Триніті-Коледжі. Він бездоганно вивчив французьку, німецьку та російську мови, якими спілкувався вільно і за потреби міг зійти за місцевого.
Ґаретова племінниця, Марґарет Коллі, так описувала студентське життя дядька: "Ґарет подорожував усією Європою та США. Йому довелося попрацювати на брудному французькому пароплаві, найнятися кочегаром на норвезьке судно та правити дрібними шведським та німецьким пароплавами. Він був бекпекером версії 1920 р. В 1923-му через падіння курсу німецької марки він об'їхав Німеччину за п'ять шилінгів".
І з кембриджським дипломом у 30-х рр. XX ст. важко було уникнути безробіття. Тоді друг сім'ї, доктор Томас Джонс, знайомить Ґарета із колишнім британським прем'єр-міністром Девідом Ллойдом Джорджем. Незабаром Ґарет уже працює на нього як радник з іноземних справ – читаючи 7 французьких, 2 італійські, 3 німецькі, 4 російські, 1 швейцарську та 1 американську газети на тиждень, пишучи за ними звіти щодо політичної ситуації, Ґарет знав про світові справи все, що можна.
У серпні 1930-го, коли дипломатичні відносини Британії з СРСР після тривалого напруження відновилися, Ґарет зміг поїхати до Союзу у подорож до минулого матері. За підтримки Ллойда Джоджа Ґарет прибуває до Юзівки, яка вже шість років як Сталіно. Ґарет пробув тут мало, не змігши дістати їжі – лише одну буханку хліба.
Уже з Берліна він напише батькам про жахливу ситуацію в Юзівці, про те, що варто чекати смертей.
Про свою подорож Ґарет розповідає Ллойду Джорджу та друкує кілька статей у The Times.
Наступного разу досліджувати СРСР Ґарет вирушив у серпні 1931-го. Він та його попутник, спадкоємець харчової династії Джек Ґайнс, узяли з собою 57 видів продукції "Гайнз" та плівкову камеру. Після цієї подорожі Гайнз видасть анонімний щоденник, який дублював записи Ґарета, кілька статей про "справжню" Росію та повне розчарування радянським режимом.
З осені 1932-го ширилися чутки про голод в СРСР.
1933 року Ґарет полишив роботу на Ллойда Джорджа, його увагу привернула Німеччина. У Лейпцигу Гітлер отримав звання канцлера, і Ґарет був присутній на церемонії. Кілька прихильних до німецького режиму статей та протекторат Джорджа дали журналістові змогу поговорити із Йозефом Геббельсом. Той навіть записує про кореспондента до власного щоденника: "Довга розмова із секретарем Лл. Дж. [Ллойда Джорджа]. Він у Німеччині з ціллю дослідження. Дуже розумний молодик. Розповів мені жахливі речі про радянську Росію".
23 лютого 1933 р. Джонс став першим іноземним кореспондентом, запрошеним на борт Гітлеревого літака Richthofen. Пізніше Ґарет напише для The Western Mail: "Якби цей літак розбився, змінилася б уся історія Європи. За кілька метрів від мене сидить Адольф Гітлер, канцлер Німеччини та лідер найвибуховішого націоналістського пробудження, яке тільки бачив світ".
На початку 1933-го відбулася остання – третя – подорож Ґарета Джонса до СРСР.
Назвавшись представником Ллойда Джорджа, хоча на той час вже на нього не працював, він отримав безкоштовну візу та теплий прийом. От тільки журналістам забороняли виїжджати за межі Москви, а писати вони мусили те, що їм розказували представники влади. Йому вдалося напроситися до Харкова, "подивитися на заводи", як він висловився. Він купує квиток до міста, але виходить із потяга на півдорозі – й далі подорожує Харківщиною пішки – разом із селянами, які намагалися врятуватися від голодної смерті.
Він ходив із блокнотом, записуючи розповіді селян, усе, що чув і бачив. Зрештою, його таки спіймали представники ОДПУ та чемно провели до міста. Пізніше його фактично депортували з СРСР.
"Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього. Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів", – пише Ґарет Джонс у листі батькам одразу по поверненні з СРСР.
29 березня 1933-го він скликає в Берліні пресконференцію, на якій вперше публічно заявляє про катастрофічний голод в Україні. Прес-реліз передруковують провідні світові видання, зокрема New York Evening Post та Manchester Guardian. Невдовзі Джонс публікує близько 20 статей у британських, американських і німецьких газетах, зокрема, в Manchester Guardian, New York Times, New York Evening Post, Daily Express.
"Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: "У нас немає хліба. Ми помираємо!". "Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду", – пише в одній зі статей.
А 8 травня 1933 року в The Manchester Guardian зазначає: "У кожному селі я отримував однакову інформацію, що багато людей помирають від голоду і що четверта-п'ята частина худоби загинула. Одна часто повторювана фраза із сумною монотонністю лунала у моєму мозку: "Всі – опухлі від голоду", і одне слово вбивалося у мою пам'ять у кожній розмові. Це слово було "голод". Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені довелося заночувати".
Розголос, якого набули публікації Джонса, змусили радянське керівництво розпочати проти нього цілу інформаційну війну на сторінках західної преси. Голова радянського управління преси і її головний цензор Костянтин Уманський терміново скликає іноземних кореспондентів, прихильників комунізму. На цьому зібранні було ухвалено стратегію спростування антирадянських публікацій Ґарета Джонса. Присутній там Юджин Лайонс, американський кореспондент від United Press в СРСР, пізніше каявся:
"Зрікатися Джонса було так само неприємно, як протягом років жонглювати фактами на догоду диктаторському режимові – та ми його таки зреклися, одноголосно і майже в однакових двозначних сентенціях. Бідолаха Ґарет Джонс, певно, був найздивованішою людиною на землі, коли ті факти, які він заледве повитягав з наших ротів, було поховано під купою наших спростувань".
Ґарета звинувачували у шпіонажі, його помістили у чорний список ОДПУ, на його ім'я повісили злочини, яких він не скоював.
Залучили, зокрема, палкого прихильника СРСР Волтера Дюранті, який ще 1932 р. за серію репортажів з СРСР отримав Пулітцерівську премію. Загалом він надрукував кілька замовних матеріалів, де заперечував факт смертності від голоду в радянській Україні, намагаючись перетворити свідчення Ґарета Джонса на "кашу з напівправди".
31 березня, за два дні після гучної пресконференції Ґарета Джонса, New York Times опублікувала реакцію Волтера Дюранті. Хоча відомо, що Дюранті визнавав голод у приватних розмовах, у звертаннях до загалу він активно його заперечував.
Ось цитати зі статті Волтера Дюранті "Росіяни голодні, але не голодують":
"Москва, 30 березня
У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та Радянським Союзом через процес проти британських інженерів із британського джерела в американській пресі звучить велика страшна казка про голод у СРСР, із "тисячами мертвих і мільйонами під загрозою голоду і смерті".
[…] Містер Джонс – чоловік прискіпливого й жвавого глузду, який навіть витратив час на те, щоб вивчити російську мову, якою, до речі, розмовляє досить вільно. Однак автор був упевнений, що судження містера Джонса певною мірою поквапні, тому запитав у нього, на чому вони базувалися. Виявляється, містер Джонс пройшов сорок миль селами в околицях Харкова і побачив там ті умови, про які згодом написав. Я припустив, що це досить нерівнозначний ареал дослідження у великій країні, однак ніщо не змогло б струсити його з думки про близький кінець.
[…] Скільки вже разів іноземці, особливо британці, невтішно хитали головами, компонуючи епітафії Радянському Союзові…
[…] Це правда, що новизна і вади управління колективним господарюванням плюс цілком ефективна змова Федора Конара та його спільників у комісаріаті продовольства влаштували бедлам у радянській продовольчій галузі. (Конара розстріляли за саботаж.) Однак – це жорстоко, але чесно – не розбивши яйця, не спечеш яєчні, й більшовицькі лідери однаково байдужі до жертв, до яких може призвести їхній курс на усуспільнення. Як і будь-який генерал часів Світової війни, який віддає наказ про криваву атаку, тільки щоб продемонструвати керівництву справжній солдатський дух – свій і своєї дивізії. Ба більше: більшовики байдужіші, бо їх урухомлюють фанатичні переконання.
[…] Радянський Союз завеликий, щоб дозволити собі вивчати його наспіх, і робота іноземного кореспондента полягає в тому, щоб показати всю картинку, а не лише її частину. Тому ось факти.
У країні є випадки браку продовольчих запасів, і деякі з цих випадків стосуються колективних господарств із ефективним управлінням. Великі міста й армія забезпечені їжею. Немає ні голоду, ні смертей від голоду, але поширена смертність через хвороби, які спричинило недоїдання.
Якщо коротко: у деяких регіонах умови справді недобрі. Це Україна, Північний Кавказ і Нижнє Поволжя. У решті країни позатягали паски, але не гірше. Умови недобрі, але голоду немає".
Ґарет тримався своєї позиції й далі публікував статті про голод в Україні. 13 травня 1933-го він опублікував відповідь Уолтеру:
"[…] Хоч і частково погоджуючись з моїми заявами, він [Волтер Дюранті] означив мою доповідь "страшилкою" і прирівняв її до фантастичних пророцтв занепаду радянських республік. Він зробив дивне припущення, що я прогнозував крах радянського режиму, на що я б ніколи не зважився.
Я стою на своєму твердженні, що радянська Росія страждає від сильного голоду. Можливо, не зовсім розумно робити такий висновок після невеликої подорожі величезною Росією, але маю нагадати містерові Дюранті, що це мій третій візит у цю країну, що я присвятив чотири роки свого студентського життя вивченню російської мови та історії, і що лише цієї поїздки я відвідав двадцять сіл не лише в Україні, а й у центрально-чорноземній області та московському районі Росії, що я ночував з селянами, а не просто ходив від села до села.
Перші мої свідчення зібрані від іноземних спостерігачів. Коли містер Дюранті ввів консулів у дискусію, що мені не подобається, оскільки вони офіційні представники своїх країн і на їхні слова не можна покладатися, мушу зауважити, що я обговорював російську ситуацію з двадцятьма-тридцятьма консулами та дипломатичними представниками різних націй, і їхні свідчення лише підтвердили мою точку зору. Але їм не дозволено висловлювати свої думки в пресі, тому вони мовчать.
Журналістам дозволено писати, однак цензура перетворила їх на професіональних евфемістів та майстрів применшування. Тож "голод" стає "браком їжі", а "голодна смерть" м'якшає до "поширеної смертності через хвороби, спричинені недоїданням". Консули не поводяться так стримано у приватних розмовах.
Мій другий доказ випливає з розмов із селянами, які мігрували в міста з різних частин Росії. Селяни з найбагатших областей приходили до міста по хліб. Розповіді про смерті в їхніх селах від голоду і про загибель худоби та коней – трагічні.
Третій доказ базується на листах, в яких німецькі колоністи в Росії звертаються по допомогу до співвітчизників. "Діти мого брата померли від голоду". "Шість місяців ми не їли хліба". "Якщо ми не отримаємо допомоги з-за кордону, все, що нам залишається, – це голодна смерть". Це декілька типових речень з цих листів.
По-четверте, я зібрав докази в журналістів і технічних експертів у селах. У номерах The Manchester Guardian, яка украй симпатизує радянському режимові, за березень 25, 27 та 28 надруковано чудову серію статей "Радянський Союз та селяни" (яка не проходила цензора). Кореспондент, що відвідав Північний Кавказ та Україну, пише: "Сказати, що в найбагатших областях Росії голод, – не сказати нічого: там не просто голод, як у випадку Північного Кавказу, – там війна, військова окупація". Про Україну він пише: "Населення помирає від голоду".
І останній доказ – це розмови з сотнями селян. Вони не були куркулями – містичними цапами-відбувайлами за голод в країні. Вони були звичайними селянами. Я розмовляв з ними сам-на-сам, російською мовою, і занотовував їхні розмови, які здебільшого складалися зі звинувачень радянської сільськогосподарської політики. Селяни наголошували, що теперішній голод гірший, ніж у 1921-му, багато загинуло або при смерті.
Містер Дюранті каже, що я не побачив ані мертвих людей, ані тварин у селах на власні очі. Це правда. Але не потрібно бути особливо кмітливим, щоб здогадатися, що навіть в областях, охоплених голодом, мертвих хоронять, а худобу з'їдають.
Наприкінець можу лише привітати Міністерство закордонних справ Радянського Союзу з умінням приховувати правдиву ситуацію в СРСР. Москва – це не вся Росія, але вигляд вгодованих людей там приховує справжню картину".
Під час цього гучного скандалу навіть Ллойд Джордж обірве контакти із Ґаретом, адже той мимоволі образить ексміністра в листі, написаному із Берліна: "Ситуація така серйозна, набагато гірша, ніж у 1921-му, що я можу лише дивуватися Вашому захопленню Сталіним".
Кампанію з дискредитації провадили на тлі гучного процесу проти шістьох британських інженерів, яких заарештували в Москві за звинуваченням в умисному саботажі радянської електричної індустрії та змові проти радянського уряду. Так було сформульовано тезу: "Джонс перебільшує, бо Британія образилася".
Журналіст мусив повернутися в будинок батьків і працювати місцевим репортером для кардіффської газети The Western Mail, пишучи про валлійське традиційне прикладне мистецтво. Але раптово, на запрошення медіамагната Рендольфа Герста, Ґарет їде до Америки, де в розпалі перевиборної гонки отримує карт-бланш від Герста на написання розгромних статей про режим Сталіна.
Ускладнили справу відверто суперечливі публікації такого собі Томаса Волкера (справжнє ім'я – Роберт Ґрін, утікач-шахрай із Колумбійської в'язниці), які з'явилися 1934 р. на сторінках тижневика US Weekly. Автор нібито описував голодну дійсність в Україні – однак у його статтях було повно вигадок, а фотографії виявилися фальшивками. Після викриття цього фейку спільноті важко було зрозуміти, якій саме інформації про Радянський Союз слід вірити.
Ґарет тим часом звернув свій погляд на Схід, і так розпочався початок кінця...
12 серпня 1935 року, за день до свого 30-річчя, Ґарет Джонс був убитий за загадкових обставин у Маньчжурії. 16 серпня лондонська газета Evening News повідомила, що китайські солдати знайшли тіло Ґарета з трьома ранами від куль: дві – у спину, одна – в голову...
2003 року Пулітцерівський комітет вирішив не забирати премії в Дюранті – попри безліч листів від Україно-Канадської асоціації громадянських свобод, Всесвітнього конгресу українців та інших організацій діаспори. Професор російської історії Марк фон Гаґен з Колумбійського університету вивчив роботи Дюранті й дійшов висновку, що статус журналіста варто переглянути – щонайменше задля репутації New York Times. Газета ж лишила це на розгляд Пулітцерівського комітету. 22 листопада 2007 р. в Києві відбулася акція з вимогою позбавити Дюранті премії, її очолив випускник Колумбійського університету Іван Лозовий. Знову марно...
За матеріалами Українського інституту національної пам'яті та Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка
Читайте також: Брати і сестри Степана Бандери: "Аушвіц" і ГУЛАГ були для них розплатою за любов до України