Сьогодні ж під нашим мікроскопом люди, які себе так і називали – російськими фашистами, писали про свій фашизм книжки, носили різнобарвні свастики – і творчо поєднували їх зі скрепами, триколорами і двоголовими крилатими тваринами.
Почнемо улюбленим риторичним прийомом Сталіна: поставимо питання – і самі ж на нього відповімо.
Так от: який рух був найчисельнішим і найпоширенішим серед російської еміграції по всьому світу у міжвоєнні роки? Монархічний, за вєру, царя і отєчєство? Чи ліберальний – за тимчасовий уряд і установчі збори? А може анархічний чи есерівський – за нову, "правильну" революцію?
Ні й іще раз ні! Найбільш потужну і розгалужену еміграційну організацію з росіян створили не прогнані більшовиками соратники по революції – вони й далі вели безглузді партійні дискусії про "прекрасну Росію майбутнього". І не монархісти – ті навпаки, знали чого хочуть – але не могли поділити навіть порожній трон неіснуючої монархії.
Найбільше росіян навернули на свій бік Російська фашистська партія із переповненого мігрантами китайського Харбіна – і Всеросійська фашистська організація – зі США.
Ось символ фашистської партії – чорна свастика, іноді ще з двоголовим орлом, настромленим на верхівку.
У 1930-х організації почала давати гроші і підтримку японська розвідка, і у неї справи пішли взагалі добре: вона нараховувала більше 20 тисяч членів, створила відділення по всій Азії і в Німеччині, засновувала "російські клуби" і дочірні структури – для жінок, дітей та молоді.
Фюрером – чи точніше генсеком – у них був нотаріус з Амурської області Росії Костянтин Родзаєвський. Ось він зі спонсорами-японцями.
У Сполучених Штатах же виникла Всеросійська фашистська організація, ВФО. Вона була менш чисельна, зате дуже багата. Її заснував колишній денікінець Анастасій Вонсяцкій. Його фото постійно публікувалось у партійній газеті, яка так нехитро і називалась – "Фашист".
Обидва фюрери не вигадували нічого нового – а тупо мавпували Муссоліні і Гітлера – свастики, пов'язки, лозунги, гітлерюгенди – геть усе, і плюс іще – духовні скрепи. Ось, наприклад, викладачі і учні російської фашистської біблійної школи в Нью-Йорку.
Ну і звичайно – для російських фашистів не існувало ніяких українців і білорусів. А хто їх так назве – той зрадник "єдіного велікого одіннарота". Знаковий симптом, правда?
Харбінським фашистам любов до Гітлера проблем не приносила, а от у США російському фюреру Вонсяцкому доводилось постійно відмазуватись. Мовляв, ні-ні-ні, ми зовсім не нацисти. Ось, дивіться, винищувати євреїв – не закликаємо.
Питають, а чого у вас свастика? Бо це наш російський давній символ, його ще убієнна імператриця раз на стіні намалювала, і взагалі – це не ми в Гітлера, а Гітлер у нас її вкрав!
Ну добре, а чого ви під своє привітання – "Слава Россіі" – руку як нацисти підкидаєте?
А ваш гімн – взагалі на мелодію нацистського партійного гімну Хорста Весселя?
Зі славнем найсмішніше вийшло. Вонсяцкий справді спер мелодію у нацистів, а слова придумав власні. Які? Та про себе, улюбленого. Наприклад такі: "Вонсяцкий-вождь, що зраду, боягузство зневажає, на подвиг нас, фашистів, поведе". І записав на пластинку, як сам із ще двома фашистами про себе співає.
Любив позувати для фото з соратниками, і все на світі обліплював свастиками. Ось тут у нього фашистський дід мороз і новорічна фашистська люстра. Навіть смітник – і той фашист.
Заяви Вонсяцкого були не менш екстравагантними. Після Великого терору в СРСР він оголосив Сталіна найбільшим фашистом світу – бо комуністів вусатий перебив в рази більше за Гітлера і Муссоліні разом взятих!
А у 1941-му, після нападу Німеччини на СРСР, вже навпаки – закликав Сталіна здатися і передати владу Анастасію – поки ще є що передавати.
Попри всю свою вторинність і карикатурність, російський фашистський рух був впливовою силою. Обидві партії оголосили про об'єднання у 1934-му, а потім ще раз – у 1940-му. Відкрили власні представництва по всій Європі і набрали купу прихильників.
Їхнім шанувальником і пропагандистом став впливовий еміграційний філософ Іван Ільїн. У своїх статтях він називав фашизм "рятівним ексцесом патріотичного свавілля", а самих фашистів – своїми "білими братами". І ще багато всякого напатякав – та про це трохи згодом.
Тому американці поставились до російських фашистів вкрай серйозно. Як тільки Гітлер оголосив війну США – фюрера Вонсяцкого разом з чільними соратниками кинули за грати, а його організацію розігнало ФБР.
Харбінським фашистам теж повоювати з комуністами не довелось. Японія на СРСР так і не напала, тому фінансування російського руху – обрізала, а у 1943–му – заборонила, як підозрілого. Генсека партії від таких поворотів долі і подій у світі – геть попердолило.
В 1945–-му Родзаєвський направив Сталіну покаянного листа, де зрікся фашизму і оголосив себе комуністом. З Кремля йому пообіцяли повне прощення і цікаву роботу журналістом–агітатором. Цей йолоп повівся, приїхав – і його звичайно ж обдурили і розстріляли.
Залишились ще осередки Всеросійської фашистської організації в Європі – і з 1941–го вони розвинули бурхливу активність. Керівник німецького відділення ВФО Сергій Іванов переконав керівників Вермахту провести експеримент – і створити диверсійне формування з росіян для зафронтової роботи. Їх планували групами закидати у радянський тил – паніку розводити і диверсії чинити.
Заради пропагандистського ефекту нове формування назвали Російською національною народною армією – РННА.
Якщо хто не зрозумів: нагромадження "націонал-народних" прикметників – це мавпування гітлерового "націонал-соціалістичної партії". Згодом у пропаганді назву часто скорочували – до просто "народної".
Всього ж російських армій у Гітлера було щонайменше чотири, і всі іменувались "народними", "національними" і "визвольними". Плюс п'ята армія – казачі війська отамана Краснова.
В службових документах німці називали народну армію Сергія Іванова "російським батальйоном спецпризначення" або "спецпідрозділом Сива голова". "Сива голова" – німецькою Грау-копф – це був агентурний позивний самого Іванова.
Заступником собі він узяв керівника осередку ВФО в Іспанії Ігоря Сахарова. На керівні посади набрали теж фашистів і просто емігрантів з бойовим досвідом. Одягались у радянську форму – бо воювати мали саме в ній. Здавалося б, ну нарешті фашисти покажуть, як воювати за Росію. Але вони все про… хмхм … провалили.
Рядових солдатів до фашистської народної армії набирали із червоноармійців у таборах військовополонених. І це виявилось поганою ідеєю. Бо офіцери-фашисти ні на грам не довіряли своїм солдатам і запровадили в підрозділі паличну дисципліну. Червоноармійці ж бачили у "господах офіцерах" білогвардійців і буржуїнів, про яких їм стільки розповідала радянська пропаганда.
Тож все пішло криво уже з першої операції. Фашистам доручили диверсіями розладнати оборону оточеного кавалерійського корпусу колишнього царського гусара Павла Бєлова. Але з завдання повернулась лише третина "народоармійців", решта загинула чи перейшла до червоних. А Бєлов з оточення вирвався.
З такими втратами ніяких фашистів не напасешся, подумали німці, і перевели народних нациків з фронту в тил, проти партизанів. Там – знову те саме: наче і воюють, але скільки партизанів уб'ють – стільки і поповнень їм дадуть – перебіжчиками. Нічого не допомогало – ні збільшення кількості батальйонів, ні зміна командирів, ні нова красива форма.
Так російська народна національна армія встановила своєрідний антирекорд – стала найбездарнішою з усіх московитських армій Гітлера, і зникла найшвидше з усіх – усього через півроку після створення. Командири перейшли до власівської РОА, а залишок солдатів відправили подалі на Захід – хай берег моря охороняють – і нічого руками не чіпають.
Після війни ті російські фашисти, які вижили, тікали подалі – до Америки і навіть Австралії – доживали там тихенько і даремно рота не роззявляли. Тільки до одного все не доходило – до фашистського філософа Івана Ільїна. Коли у Німеччині почали переслідування євреїв – Ільїн закликав – цитуємо – "не сприймати нацистів з точки зору євреїв", і натякав що ті самі винні.
Сам Ільїн з Німеччини втік і пересидів війну у Швейцарії, де жив на подачки композитора Сергія Рахманінова. Після 1945-го знову написав статтю про фашизм – де продовжив славити фашистів, але радив їм більше фашистами не називатись.
Про Україну теж писав: що її прагнення до незалежності – це спроба "расчлєнєнія Россіі". І ше багато пафосного маразму з типовими фашистськими атрибутами: неприйняттям Заходу, ксенофобією, шовінізмом і закликами до репресій. У 1954-му цей фашист помер – під грім критики від інших російських філософів типу Миколи Бердяева про те, що не можна заради боротьби з червоною тиранією славити тиранію білу.
Про Ільїна забули – аж раптом вже у 2000-х на Росії він постав із мертвих! Почався справжній ренесанс Ільїна. Почали публікувати його книги, встановлювати пам'ятники, а цитати включили до екзаменаційних тестів.
Почитати Ільїна рекомендує спікер парламенту Володін, його постійно цитує голова МЗС Лавров, у нього списує ідеологічні постулати кремлівський ідеолог Сурков. А найбільший шанувальник перевозить мощі Ільїна у землю московщини, до Донського монастиря.
Тож тепер теоретик російського фашизму Ільїн – вже майже офіційний ідеолог путінського режиму. Тому задамо просте риторичне питання: якщо твій ідеолог – фашист, то хто тоді ти?
Читайте також: Таємний указ "Про шлюби малоросів": як українців змушували "своячитися" з росіянами