Володимир хотів, щоб окрім християнства Візантія принесла на Русь усе, що знали і вміли греки. Для зміцнення християнства і поширення греко-візантійської культури Володимир заснував у Києві школу для дітей з вищих верств суспільства. Ця школа "книжного вчення" на 300 учнів була державною і утримувалась за рахунок казни. Дітей ізолювали від домашнього спілкування з батьками, які все ще могли чинити язичницький вплив, хоч і прийняли християнство, пише д. пед. н. Любов Артемова.

У "Повісті временних літ" сказано: "Инача ставит но градам церкви и попы, и люди на крещенье приводити по всем градом и селомь. Поставь нача поиматиу нарочитые чады дьти й даяти нача на ученіе книжное".

"Книжне вчення" полягало в опануванні граматики, богослов'я, філософії, риторики, математики, співів, іноземних мов. У школі готували людей, здатних розв'язувати питання державного управління, внутрішньої і зовнішньої політики.

Термін "школа" увійшов у вжиток на Русі лише в XIV ст. Тому стосовно закладу Володимира дослідниця його вживає умовно.

Отже. За Володимира при храмах почали виникати школи, в яких готували священиків та майстрів для спорудження та оздоблення церков.

• Синів княжого роду з 3-4-річного віку віддавали на виховання до сім'ї годувальника, якого добирали з управителів земель. Боярин готував княжича до участі в державних справах, дбав про військово-фізичне виховання. Звичаї не дозволяли батькам відвідувати дитину.

Але згодом загострилася міжусобна боротьба. Рідні брати втрачали родинні зв'язки за час виховання в родинах різних бояр. Високопоставлені годувальники також використовували свій вплив на вихованців. Тож княжат стали виховувати домашні вчителі – "дядьки", серед яких були й справжні педагоги.

• Боярських синів виховували під наглядом батьків або інших родичів. У 3 роки хлопця підстригали, уперше садовили на коня в святковій обстановці. Дітей до 7 років навчали стріляти з лука, володіти списом і арканом. З 12 років їх вчили справжнього мистецтва бою.
• Діти ремісників навчалися справи батьків у домашніх умовах.
• У селах же дітей змалку залучали до роботи. Їх вчили на приказках і забобонах. Було й дозвілля, звичаї родини.

Крім державних та церковних шкіл, що з'явилися із прийняттям християнства, було й приватне навчання. Літописи свідчать, що так здобули освіту Феодосій Печерський та син Володимира Великого Борис. А Володимир Мономах писав, що його батько Всеволод (помер 1093 р.) "дома сьдя изумьяща пять язик" (сидячи вдома, вивчив п'ять мов).

Якщо припустити, що школа, заснована Володимиром, діяла постійно, то за Ярослава Мудрого вже було чимало навчених освітянській та книжній справі людей. Ярослав розмістив школу в одному з приміщень Софійського собору, відкрив майстерню-скрипторій, де перекладали і переписували книги та велося київське літописання. При соборі була створена перша в Україні книгозбірня (1034).

Згодом у великих містах та при монастирях, за прикладом Софії, виникли свої школи та майстерні-скрипторії. Ярослав заснував 1030 р. в Новгороді школу, в якій 300 хлопців навчалися грамоти й іноземних мов.

За Ярослава укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувалися цілі династії інтелектуальної еліти. До такої належав посадник Новгорода Остромир, для якого було переписане відоме Євангеліє.

Високу на той час освіту мала донька Ярослава Мудрого і дружина французького короля Генріха І Анна (бл. 1032 – після 1075). Вона брала участь у правлінні державою ще за життя чоловіка. На деяких документах Генріх зазначав: "за згоди дружини моєї", або "в присутності королеви Анни". Після смерті чоловіка Анна була регентшею малолітнього сина Філіппа І.

1086 р. донька Всеволода і онука Ярослава Мудрого, теж Анна (Янка), заснувала в Києві при Андріївському монастирі перше в Європі жіноче училище, де навчали грамоти, співів, шиття представниць вищої верстви суспільства.

А дочка князя Мстислава Володимировича і онука князя Володимира Мономаха Євпраксія зналася на народній медицині, лікувала хворих. Написала перший медичний трактат "Алімма". Книга зберігається в бібліотеці Медичі у Флоренції.

Жінки з княжого роду організовували громадську опіку над дітьми-сиротами, каліками. Анна Всеволодівна заснувала в Києві виховну установу для дітей (в т. ч. калік). Сиріт утримували та навчали грамоті й ремеслам.

Було дві форми опіки дітей-сиріт – громадська й індивідуальна. Світська влада доручила монастирям опікунство і відповідно створювала для цього умови. Запроваджуючи книжну освіту, князі дбали і про виховання та чуйне ставлення до калік. "Блаженні", "юродиві" вважалися божими людьми. Вони знаходили захист в народу, про що свідчать церква й світська література.

У І пол. XI ст. за ініціативою ігумена Феодосія Печерського (бл. 1036–1074) біля Печерського монастиря було відкрито дім для сиріт і калік: "о доме сем шла большая слава". Безумовно, такі поодинокі опікунські заклади не могли забезпечити прихисток та виховання усім дітям, які цього потребували.

Для малят-підкидьків общини створювали притулки при скудельницях-ямниках (будови, куди звозили взимку померлих). Місцеві сторожки розширювали й перетворювали на будинки для сиріт. В етнографічних матеріалах ці будинки називають "божедомками", а дітей – підкидьків – богданами, тобто тими, що дав Бог. Скудельниці існували в Новгороді, Смоленську, Торжку, Києві, Львові, Межибожі та інших містах. Скудельниками ставали літні люди, які й доглядали сиріт. Вони могли дати дітям лише побутове виховання. Притулки існували вони на міські пожертви. Сюди зносили продукти та одяг.

Індивідуальна опіка часто була пов'язана з успадкуванням сиротою батьківської власності. Така опіка регламентувалася законами "Руської правди".

По смерті Ярослава, коли держава почала розпадатися, не відомі приклади, щоб місцеві князі заводили школи. Основним осередком "книжної" науки у великих містах була церква. Готували тут переважно священиків.

Школи знаходилися в парафіяльних храмах, монастирях та при єпископських кафедрах. В них навчали читати й писати, давали елементарні загальні відомості з різних галузей знань. Тут за вчителів було освічене духівництво.

1068 р. ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців студитський статут, який був іще 798 р. складений візантійським богословом Федором Студитом. За цим статутом ченці-чорноризці були зобов'язані знати грамоту. Згодом і в інших монастирях Русі почали дотримуватись цієї вимоги. За таких умов виникли школи при монастирях. Навчання було індивідуальним і припинялося в міру опанування новоявленим ченцем грамоти.

У кафедральних і монастирських школах вчили читати, писати, а також церковного співу, початків віри, християнської моралі - того, що потрібне майбутньому "вчителю пастви". Монастирські школи виховували суворий аскетизм і покору, терпіння, відмову від земних радощів. Навчання було диференційованим: молодих заможних чорноризців готували до високих церковних посад, а малоімущих – до церковної служби і господарської праці в монастирі.

Навчання вважалося потрібною і важливою справою, нехтування ним піддавалося осуду та покаранню як злочин. За церковними статутами попович, який не вчився грамоти, втрачав свій соціальний статус.

З кін. XI – поч. XII ст. у давньоруських пам'ятках з'являється поняття "навчання грамоти", що означало опанування читання, письма, лічби й хорового співу. Школи грамоти були платними, тож доступними лише дітям із заможних сімей. Школи діяли переважно в містах.

До селян письменність доходила повільно. Та згодом і там почали навчати молодь. При сільських церквах існували початкові школи для дітей. Вони не мали ні окремих будинків, ні обладнання. Учні сходилися до хати дяка чи попа, який учив разом молодших і старших. Основною наукою було читання. У такому класі було, як правило, 8-10 дітей. Перший снігопад означав початок навчального року, перша весняна зелень – його закінчення. До школи сходились рано-вранці і навчались до вечірньої служби в церкві. Вчилися хто скільки міг чи хотів: одну зиму, дві, три.

Щонайперше вивчали буквицю (азбуку). Щоб запам'ятати слов'янські назви букв, учні хором повторювали їх за вчителем. Азбука була вирізана на одному боці дерев'яної дошки, інший був вкритий воском. Заучуючи азбуку, діти писали окремі букви по воску. Археологи знаходять прясла, дитячі гребінці з написаними на них частинами азбуки. За однією версією, ці предмети використовувались для навчання дітей, за іншою – це так ремісник позначав, щоб не переплутати свої речі з чужими.

Існували й "розрізні азбуки" – черепки з нанесеними на них окремими буквами, з яких діти утворювали склади. Подібні азбуки широко використовували на Русі. Археологи знаходили їх у Рязані, Коршеві (Волинь), Василеві на Дніпрі.

Букво-складовий метод навчання запозичений із грецьких колоній Північного Причорномор'я і був відомий на Русі з XII ст. У Новгороді знайдено берестяну грамоту хлопчика Онфіма з малюнками і вправами в письмі. На бересті зображені вершники. Одна з грамот – це овальне нижнє денце берестяної посудини, скріплене берестяними смужками. На верхній смузі – вправи в написанні азбуки з 36 букв. Далі – 53 склади: ба, ва, га, бе, ве, ге та ін. На нижній – також склади – від "би" до "си", на зворотній стороні денця – малюнок з написом "Язвір". Зі складів діти утворювали слова. Потім читали невеликі молитви – акровірші, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки.

Основним осередком народної освіти та виховання була церква. Священики і дяки вчили дітей читати й писати за богослужбовими книгами. Після того, як діти навчилися зі складів утворювати слова, починалось читання богослужбових книг. Так не тільки підвищувався рівень знань, а й формувалася культура, духовність. Першою книгою, яку читали учні таких шкіл, був Часослов. Потім Псалтир, Апостол. Євангельські події читали як побожну повість.

Щоправда, через дорожнечу книги були недоступні більшості дітей. Тому, наприклад, у Новгороді за доступну плату вчителі переписували фрагменти дорогих книг у берестяні зошити, з яких учні опановували читання.

Єдиною методикою вдосконалення техніки читання було зазубрювання богослужбових текстів. Ілюстрації на релігійні сюжети та ікони слугували наочністю. Діти, яких готували до світського життя, на цьому й завершували науку.

Навчання письма й лічби було другим ступенем освіти.

Письма навчали у два етапи. Спочатку на вощаних дощечках діти писали букви металевими або кістяними стрижнями-писалами. "Лопаткою" згладжували написане по воску – і дощечка готова до нових написів. Подібний спосіб застосовували в Болгарії – у дерев'яному жолобі, заповненому піском, діти могли писати й стирати написане, вирівнюючи пісок.

Коли діти навчилися писати по м'якому воску, вправлялися на твердій бересті – березовій корі. Писали під диктовку вчителя. В учнівських берестяних грамотах-диктантах чимало пропусків, перестановок букв, незакінчених слів, тобто сприймання на слух та написання букв давалося складно. Дітей вчили спрощеному письму – без титл, виносних букв, переносів.

На території України виявлено письмо на бересті в 10 давньоруських містах, наприклад при розкопках Звенигорода (галицького). Металеві та кістяні писала знайдені в 35 містах України. Це беззаперечні свідчення поширення писемності на Русі.

В Новгороді знайдені берестяні грамоти XI – XII ст. За змістом текстів та малюнків до них – це торгові угоди, приватні листи, поспіхом написані записки, надіслані принагідно, звістки про виконання господарських робіт, повідомлення про походи, запрошення на поминки, загадки, вірші та багато іншого.

На стінах давньоруських церков збереглися безцінні вислови – живі, жартівливі, написані парафіянами, які, очевидно, не соромилися псувати стіни. Тут і "Господи, полюзи", і написи подорожніх – "страньный грешный Ян Воин" (Новгород, Софійський собор). Є й насмішки над церковними хорами: "хо-хо-хо крылошанин святой, богороодиця" (Київ, Софійський собор), прокляття Прокопію та Уляні, епіграми на сусіда, який заснув під час служби: "Якиме стоя усне, а рта и о камень не ростепе".

Навчання арифметики мало свої особливості. Замість звичних для нас цифр вживалися 27 букв грецького походження. Букви, позначені титлами (рисками) або крапками, означали цифри. Відповідно до послідовності букв визначався й числовий ряд (А – 1 і так далі). Пізніше з'явився "цифровий алфавіт": три ряди букв – по дев'ять у кожному ряду. Букви верхнього ряду означали сотні (100 – 900), середнього – десятки (10 – 90), нижнього – одиниці (1 – 9). Азбуку й цифровий алфавіт діти вчили одночасно. Наприклад, СКГ (букви, взяті з трьох різних рядів) означало 223.

Найдоступнішим матеріалом для лічби були пальці: рука символізувала число 5, а пальці – кількість предметів від 1 до 10. Складнішим був наступний прийом навчання лічби – на суглобах. Кожен суглоб означав число 12 (дюжину), а палець, який мав З суглоби, – число 36. Цей спосіб лічби існував у давньому Римі, звідки був запозичений школами Західної Європи та Русі в X – XIV ст. У пам'ятках давньоруської писемності йдеться про результати такої лічби. Цей метод як допоміжний згадується і в "Арифметиці" (1703) Л. Магницького.

Чимале значення мало навчання хорового співу. Репертуар складався з псалмів, духовних віршів, пісень на честь князів, у яких стверджувалися християнська мораль, божественність князівської влади та вимога повної, бездумної покори Богові й князю.

Провідниками християнства спочатку були чужинці – греки та болгари.

1051 р. за наказом Ярослава Мудрого собор руських єпископів поставив митрополитом київським Іларіона Русина. Він – автор "Слова о законі і благодаті", в якому виступає за політичну й культурну самостійність Русі.

Та з 1072 р. на чолі української церкви знову стали грецькі митрополити.

Удруге, без порозуміння з Царгородом, висвятили українця на митрополита в 1147 р. Клим Смолятич теж був непересічною особистістю, "книжник і філософ". Це ще одна спроба відокремити українську церкву від прямого впливу Візантії, але пізніше вона знову відновила своє право присилати митрополитів до Києва.

Грамотні люди й освітянські заклади зосереджувались у Києві, Новгороді, Полоцьку, Чернігові, Галичі, Володимирі-Волинському. Серед освічених людей – найбільше представників духівництва. Вони були вчителями, живописцями, ораторами, письменниками, літописцями. Вони творили українську науку, яка разом з освітою перебувала під впливом Візантії. Це зрозуміло, бо Візантія була другим після Риму світовим центром культури.

Київ за княжої доби був ключовим містом. У Києво-Печерському монастирі богословська освіта сягала рівня візантійської духовно-патріаршої академії. З кін. XI до сер. XIII ст. він підготував чимало видатних діячів давньоруської культури, богословсько-філософської думки.

Київські й новгородські шкільні традиції швидко поширились на менші міста. Археологи знаходять писала, книжкові застібки, графіті, берестяні грамоти. Іноді під час розкопок храмів знаходять кам'яні іконки із зображенням святих Кузьми й Дем'яна – покровителів навчання дітей, лікарської справи, ковалів.

З XII ст. письменність шириться і на жінок із нижчих верств суспільства. Саме до цього періоду належать перші берестяні грамоти, написані жінками чи до жінок. На стінах Софійського собору в Києві та новгородської Софії виявлено жіночі графіті. Цікавими є прясла, на яких вирізано написи для жінок, які вміли читати. З Києва відомі пряслиці з іменами Іуліани, Жирні (скорочене від Жирослава), Потвори (Потвора – жіноче язичницьке ім'я), із Любеча – Степаниди, Нежили. Окремі склади, слова, букви вирізьблено на пряслицях з Белза, Галича, Малого Лисгвина, Пліснецька, Теребовлі, Буська та ін.

Опануванням читання, письма, арифметики завершувалася початкова освіта. Ті, хто хотів прийняти духовний сан, училися довше, бо мали знати докладніше святе письмо й богослужбові книги. Але від них не вимагалось великих знань. Особливо сільське духівництво (майбутні вчителі) було маловчене. Християнська релігія була ідеологічною основою освіти.

Вивчали руську мову з граматичними правилами. Оволодіння граматикою вважалося основою всіх наук (хитростей). За навчальний посібник слугувала "Книга Осмичастна" – про частини мови. Граматику опановували шляхом словниково-граматичних і орфографічних вправ. Знали й правила застосування розділових знаків, букв-дублетів, надрядкових букв.

Вивчалися поетика й риторика. Дипломатичні та церковні зв'язки з Візантією, присутність греків на високих церковних посадах (митрополити, єпископи) у Києві, читання іноземних наукових та літературних творів вимагали знання грецької мови. Досі збереглися документи, написані в Україні грецькою мовою (зокрема, патріарші грамоти) та твори деяких київських митрополитів. Спочатку вивчали грецькі літери та вітворювали склади, далі читали й перекладали прозу, поезію, врешті вивчали граматику.

У митрополита Климентія Смолятича (сер. XII ст.) серед помічників були знавці грецької мови. Критерієм її знання був обсяг словникового запасу.

Дипломатичні і торгові зв'язки із Західною Європою вимагали знання латини, яка була міжнародною мовою на Заході. Передусім це відчули Галич і Волинь у XII ст.

Попри дроблення України-Русі на удільні князівства, повсюдно культура й освіта будувалися за зразком Києва. Археологи виявили понад 700 берестяних грамот у 71 місті, у 17 містах знайдено застібки, у 26 – графіті, зроблені більш ніж на 700 виробах ремісників. Ці дає підстави говорити про існування шкіл у 87 давньоруських містах.

Школи вищого рівня в Русі фінансували князі, казна, міська влада, бояри. Ярослав Галицький витрачав на школи прибутки монастирів. Костянтин Всеволодович, князь Володимиро-Суздальський, виділив на училища частину своїх маєтків, а князь Роман Ростиславич витрачав на це власні кошти.

Церковна верхівка створювала школи при великих монастирях. Тільки з Києво-Печерського монастиря за 50 років XIII ст. вийшли 82 єпископи, багато ігуменів та інших священнослужителів. Такі школи не мали єдиної структури, програми чи певного спрямування. Зміст навчання становила переважно християнська релігія. Крім того, вивчались предмети, які забезпечували участь у державно-адміністративному управлінні та інших галузях.

В училищах Галича і Смоленська вчили ще й латину. Вона була необхідна, зокрема, для листування канцелярії Данила Галицького з Ватиканом і королями країн Західної Європи. Існували угоди між Смоленськом та Ригою і датськими містами (1229) про вивчення латини і руської мови торговими партнерами.

Після охрещення Русі у "вищих" школах із богослов'ям пов'язували вивчення діалектики і логіки. Вони були потрібні для тлумачення священного письма. А пізніше вивчалася також Ярославова "Руська правда".

За матеріалами д. пед. н. Артемової Л. В.

Читайте також: Де Ленін підхопив сифіліс – і як більшовики вбили геніального лікаря, щоб приховати діагноз "вождя"