Мільйони опромінених людей, тисячі переселенців, і, як наслідок, мертві населені пункти та 30-кілометрова зона відчуження. Це наслідки потужного викиду радіації на Чорнобильській атомній електростанції 34 роки тому. 26 квітня 1986-го вибухнув четвертий реактор. У повітря викинуло в 30 разів більше радіоактивних речовин, ніж під час ядерної атаки Хіросіми. Радіоактивна хмара пронеслася десятками країн Європи та долетіла до Сполучених Штатів. Особистим випробуванням трагедія стала для сотень тисяч людей, які усували наслідки аварії. Про їхню небезпечну роботу світ дізнавався від журналістів, які висвітлювали ліквідацію з епіцентру подій. Про катастрофу очима тодішніх медійників – кореспондент "5-го" Петро Троць розкаже.
На фотографії 34-річної давнини – знімальна група українського телебачення готує сюжет про ліквідацію аварії на ЧАЕС. Кінець травня 86-го, журналіст Валерій Макаренко уже кілька разів устиг з'їздити до цього об'єкта. Уперше – ще 12 травня. Щоб оминути всі кордони міліції, які тоді не пропускали телевізійників, зробив це повітрям, на вертольоті.
"Я подзвонив по своїх зв'язках, кажу: "хлопці, можете мене закинути в Чорнобиль?". Вони кажуть: "давай, у нас там 3-4 борти щодня літають". Я наступного дня вже летів", – розповідає журналіст.
Валерій Макаренко та оператор Валентин Юрченко першими привезли до Києва кадри зруйнованого 4-го реактора ЧАЕС. Зокрема, зняті з того ж вертольота. Окрім них, – коментарі самих ліквідаторів. До цього про катастрофу в медіа говорили лише скупими рядками, затвердженими в Москві. Першу зйомку журналісти провели у звичайному повсякденному вбранні – спецодяг почали видавати пізніше.
"Перша зйомка реактора – це якраз наша з Валентином Юрченком. Пілот сидів, освинцьований увесь, як слід, а ми – у своїх курточках таких. Після тієї зйомки Валентина дуже сильно нудило", – каже Валерій Макаренко.
Оператор Олександр Сульдін уперше на місце аварії потрапив двома днями пізніше за групу Валерія Макаренка. За документами може відстежити усі свої поїздки до ЧАЕС. Каже: іноді доводилося знімати в найнебезпечніших місцях – як от так звана "відмітка 50" на самій станції.
"Знімав на даху, дозиметрист мені дав секунд 5. Я кажу: не встигну, у мене камера запускається 5 секунд. Ну десь півтори хвилини я зняв. Ці плани я бачив у фільмі англійському про Чорнобиль", – зауважив оператор Олександр Сульдін.
Попри небезпеку, жоден з учасників тих подій не пригадує, щоби хтось відмовився від перспективи попрацювати у зоні катастрофи. Хоча для окремих медійників ті поїздки пізніше спричинили хвороби та навіть передчасні смерті.
"Ніхто нас не примушував. Вказівки такої, що от їдемо, не було. Перший час так не дуже їздили, потім побачили, що живі повертаємося, ну і всі погнали", – пригадує тодішній журналіст українського телебачення.
Для когось це була змога не лише опинитися в епіцентрі подій, а й сповна опанувати нову техніку.
"Камери з'явилися десь у 85 році. Для того щоб приїхати і працювати на нових камерах багато охочих було, колектив великий, а камер мало", – зазначив оператор Сульдін.
Саме звідси, із Хрещатика, 26, у травні 86-го виїжджали перші знімальні групи, які висвітлювали аварію на ЧАЕС. Українські журналісти були першими, хто показав унікальні кадри ліквідації тієї катастрофи – однієї з найстрашніших в історії людства.
Скільки саме київських медійників висвітлювали ліквідацію аварії на ЧАЕС у найскладніший період 86-го року, точно ніхто не знає. Однак саме вони показали світові подвиг людей, які ціною власного життя рятували світ від катастрофи. Часто працюючи в тих же небезпечних умовах, що і ліквідатори.
Петро Троць, Микола Довгий, "5 канал"
