Артемій, син чернігівського козака Якова Терещенка, народився 1794 р. і був першим підприємцем у родині. Саме Артемій Терещенко вважається засновником глухівської династії. Після знищення Батурина, з 1708 по 1763-й, Глухів був столицею Війська Запорозького та резиденцією українських гетьманів. Але з часом слава міста згасла. А в часи Жовтневого перевороту, що перекреслив долі мільйонів людей, закотилася й зірка Терещенків, які були змушені покинути Батьківщину.
Народження династії
А за 100 років до того 21-річний Артемій Терещенко із полком козаків розквартирований біля французького міста Бове. Йде 1815 рік, третя Наполеонівська війна. Французькі селяни проводять експеримент, схвалений самим Бонапартом. Одним із планів Наполеона було налагодити виробництво цукру з місцевих буряків, тож на півночі країни народилося стратегічно важливе цукрове виробництво.
Артемій користується вимушеною паузою у військових діях та береться за вивчення французької мови. Вважається, що Терещенко здружився з молодими науковцями, що працювали над виробництвом бурякового цукру в університеті Бове. Він вивідує в них усі тонкощі процесу, і розуміє, що в Україні ця ідея може мати справжній комерційний успіх! Терещенко вивчав усе, до чого мав доступ, зібрав купу інформації про виробництво бурякового цукру – а коли 1816-го армія Наполеона програла, полк Терещенка повернувся додому.
1819 р. Артемій одружився з купецькою донькою Єфросинією Стеслявською. З народженням сина Миколи сім'я переїздить до Глухова і починає торгувати дрібними товарами. До мільйонів династії залишалося близько пів століття.
Грошей було мало, тож Терещенко-молодший на останні гроші навчається у Глухівському повітовому училищі. Пізніше, як і батько, займається торгівлею, на волах возить хліб у Крим, а додому, на Сумщину, – сіль та рибу. Незабаром Терещенки стають головними заготівельниками хліба й основними продавцями солі та риби у повітовому Глухові.
Після того в Артемія та Єфросинії, народилися ще двоє синів: Федір у 1832-му, коли Миколі було 13 років. А в 1839-му з'явився Семен.
Бізнес – це завжди ризик
У 1840-х Микола запропонував батькові інноваційну схему торгового кредиту. У чому вона полягала? Коли виробники приїдили на ярмарок до Глухова, Терещенки викуповували їхню продукцію з умовою відстрочки платежу, але за привабливою ціною. Гроші селяни отримували після повернення торгових караванів із Криму. Ключем до фінансового успіху стала твердість чесного слова Терещенків – батько і сини не порушували його ніколи.
1853 р. починається Кримська війна. Імперії знадобилися послуги підприємців, що мали досвід постачання на півострів великих партій вантажів. "Чумаку" Терещенку доручають забезпечити кримський контингент російських військ хлібом і дровами. Родина заробила на війні справжній статок.
Сім’я вкладає гроші в розробку соляних шахт у місті Бахмут на Донеччині. З роками шахта Терещенків увійшла до числа найбільших соляних копалень імперії. Це пізніше більшовики "відіжмуть" її й перейменують на "шахту Свердлова". Нині ця шахта, як місто Довжанськ, у якому вона знаходиться, контролюються терористами "ЛНР".
1855 році сім’я будувала свій перший цукрозавод під Глуховом – і тут стали у нагоді знання Артемія Яковича, здобуті у французькому Бове.
Певним чином Терещенкам посприяла й земельна реформа 1861 р. Вони скуповували або орендували у збанкрутілих поміщиків, які не встигли орієнтуватися в нових умовах, землю а ще невеликі цукрові заводи – і модернізували їх.
Як заповіт батька синам змінив обличчя двох міст
За три роки до смерті, 1870-го, купець І гільдії Артемій Терещенко передав усі свої справи синам. Того ж року Артемій Терещенко за особливі заслуги і благодійну діяльність був зведений з усім потомством по чоловічій лінії в спадкове дворянство Російської імперії.
Ті організували "Товариство цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків" з початковим капіталом у 3 млн рублів.
Довідка: згідно з даними відкритих джерел (тут і далі), 1 рубль у часи Олександра ІІ дорівнює приблизно 10 000 сучасних російських рублів (тобто 3 670 грн). Відповідно, 3 млн рублів дорівнює близько 11 млрд грн за сучасним курсом.
Серед активів "Товариства" були цукрові заводи князя Барятинського – у Крупці та Шалигиному, поміщика Левшина – у Воронежі, Кочубея – на Михайлівському хуторі та інші підприємства, розташовані біля Глухова. "Товариство" об’єднало не все майно – частина статків сім'ї залишалася в особистому володінні кожного з братів.
Початковий капітал товариства в 1900 р. сягав уже 8 млн руб (1 тогочасний рубль – близько 220 грн). Згідно з обліком рахунків товариства, починаючи від 1870-х щороку цукрові заводи Терещенків виготовляли продукції на понад 21 млн руб. У середині 1880-х діяльність товариства приносила братам близько 750 тис. руб прибутків на рік, і в 1911 р. на їхніх рахунках у закордонних банках зберігалося більш ніж 13 млн руб (понад 2,8 млрд грн на сучасні гроші).
На поч. XX ст. Терещенки вже були одними з найбільших землевласників Російської імперії (140 000 десятин землі) і цукрозаводчиків в Україні (у 1911–1912 мали 10 великих цукроварень).
У 1900 році на Всесвітній виставці у Парижі вироблений на їхніїх заводах цукровий пісок, спирт і борошно отримали найвищу оцінку якості, а сам Микола Терещенко був нагороджений французьким орденом Почесного легіону.
Але ще у 1870-му, передаючи синам управління справами, Артемій поставив умову: не менш як 80% прибутку від цукрового бізнесу витрачати на меценатство. Сини дотримали слова, даного батькові.
Рідний Глухів
На кошти Терещенків у Глухові було будовано ремісниче училище, жіночу та чоловічу гімназії, учительський інститут (середній спеціальний навчальний заклад для підготовки вчителів міських шкіл), банк, безкоштовну лікарню Св. Єфросинії, притулок для сиріт і Трьох-Анастасіївську церкву.
Нову будівлю Глухівського міського банку профінансував Терещенко-старший, з 1866 р. його очолював Семен Артемійович. У юнака, який здобув освіту в Глухівському повітовому училищі, вистачило снаги керувати великою фінустановою у 27 років.
Семен також був натхненником і спонсором створення сорту троянд Мадам Олімпія Терещенко. Квітку вивів французький флорист Луї Левек – і названа вона на честь дружини Семена Терещенка, Олімпії Вікторівни.
Федір Терещенко – хранитель українського мистецтва і науки
Середній син Артемія, цукрозаводчик і меценат Федір Терещенко, захоплювався мистецтвом, колекціонував сучасний живопис, організовував художні виставки. Пізніше його колекція лягла в основу Київського музею російського мистецтва (нині – Київська картинна галерея).
У шлюбі з донькою ревізора Надією Хлоповою у 60-річного Терещенка народилися троє дітей. Доньки Надія та Наталя, а ще син Федір. Останньому було всього 6 років, коли Федір Артемійович помер у 1894-му. Хлопчик успадкував третину батьківських грошей і 15 маєтків.
1909 р. Федір Федорович обладнав частину своєї власності в с. Червоне (Андрушівський р-н Житомирщини) під льотне поле та майстерні для будівництва літаків власної конструкції. Пізніше Терещенко навчався в авіаконструктора та льотчика Луї Блеріо (перший пілот, що перелетів Ла-Манш). Згодом у Федора працював авіаконструктор Ігор Сікорський, займався конструюванням і сам Терещенко.
До речі, найбільший літак того часу "Ілля Муромець" був створений Ігорем Сікорським у 1913-му на кошти мецената з Глухова.
Єдина донька Федора Федоровича Наталя народилася в 1910 р. Вона вийшла заміж за графа Олександра Ширинського–Шихматова і до 2007–го прожила в еміграції. Сам же Федір Терещенко помер у 1950 р. у Франції – усю власність і благодійню діяльність на Батьківщині він мусив покинути, тікаючи від більшовицького терору.
Зірка благодійника Миколи Терещенка
Микола Артемійович після 9-річної служби старшим бургомістром у Глухівському магістраті протягом 14 років був міським головою. Також він обирався мировим суддею, виконував обов’язки головного губернатора земського зібрання, члена земської управи Глухова, понад 20 років очолював глухівське самоврядування.
1870 р. Микола Терещенко переїздить до Москви, але його... тягне додому. За п'ять років він повертається до Києва. Сім'я оселилася в будинку №12 по Бібіковському бульвару (нині – бульв. Т. Шевченка).
1881 р. у Києві Микола Терещенко відкрив училище для сліпих (єдине в Російській імперії того часу), а ще виділив 23 тис. карбованців на будівництво Маріїнського дитячого притулку. Крім того, він спонсорував будівництво кількох гімназій, притулку–училища для глухонімих… Значні кошти пожертвував на Політехнічний інститут, Володимирський собор та інші будівлі, частина з яких досі служить жителям столиці. Підтримував дитячі притулки, міську лікарню. Допомагав ув'язненим, очолюючи місцеве відділення піклування про в'язниці. Пожертвував 5 млн рублів на будівництво лікарень, середніх і вищих навчальних закладів (зокрема Політехнічного інституту та зразкової міської школи). Терещенко дав кошти на будівництво театрів, храмів, пам'ятників.
- За гроші Терещенка були зведені будівлі нинішніх Національного транспортного університету
- Київського національного університету ім. Карпенка-Карого
- Національного художнього музею,
- Київської картинної галереї
- Безкоштовної лікарні для чорноробів (нині – "Охматдит")
та інших будівель.
Підприємець купував картини й матеріально підтримував молодих митців. Художні колекції братів Терещенків стали основою сучасних зібрань творів образотворчого мистецтва Національного художнього музею України і Київської картинної галереї.
Микола пережив обох своїх молодших братів та помер на поч. XX ст. у 84 роки. До кінця життя йому належало близько 80 000 десятин землі, п’ять цукрових і рафінадних заводів, винокурні, парові та водяні млини в Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, Курській і Тульській губерніях. В Одесі Микола відкрив два магазини і побудував у Карантинній гавані великий кам’яний пакгауз для вивозу цукру.
Меценатство, романтика і політика
У шлюбі Миколи з дочкою глухівського купця Пелагією Бєловською народилися шестеро дітей. Старший, Іван, сватався до дочки командира полку Єлизавети Саранчової. Батько нареченої пообіцяв справити весілля з першим снігом. На ранок на дорозі до будинку Єлизавети лежали замети – Іван висипав на вулицю гори цукру. Ця марнотратна витівка вкрай не сподобалася Терещенку-старшому. Він змусив сина піти у відставку та відправив до Європи збирати твори мистецтва.
Так Іван став відомим колекціонером живопису. Протягом 25 років меценат підтримував Київську рисувальну школу, яку заснував і якою керував Микола Мурашко, вчитель малювання з Глухова, "батько" українського реалістичного живопису (існувала понад 25 років – до 1901 р.). Школа Мурашка давала можливість отримати художню освіту талановитим дітям із бідних сімей. Наприклад, відомий живописець Микола Пимоненко закінчив цей заклад безкоштовно.
У шлюбі Івана та Єлизавети народилося шестеро дітей. Старший – Михайло (1886 р. н.) – вже в ранньому дитинстві знав французьку, англійську, німецьку мови, розумів давньогрецьку і латину. У дорослому житті вільно володів 13 мовами. Закінчив Київський і Лейпцизький університети. У 1910-му приєднався до однієї з масонських лож і згодом був визнаний одним з п’яти видатних масонів Російської імперії.
Під час Першої світової допомагав організовувати лікарень Червоного Хреста, був головою Військово-промислового комітету Київщини та заступником голови Всеросійського військово-промислового комітету.
Після Лютневої революції 1917 р. Михайло Іванович став членом Тимчасового уряду – міністром фінансів, а потім міністром закордонних справ. У липні 1917-го Терещенко у складі делегації Тимчасового уряду прибув до Києва, де міністри визнали законодавчі повноваження Центральної Ради. Делегати без погодження з Петроградом окреслили географічні рамки юрисдикції Ради, включивши в них кілька південно-західних губерній. Це фактично можна було вважати визнанням національно-державної території України.
Це викликало істерику в Росії. В ніч на 26 жовтня 1917 р. Михайла арештували в Зимовому палаці разом з іншими міністрами Тимчасового уряду. За переказами, з Петропавлівської фортеці його викупила дружина, француженка Марі Маргарет Ное. Вона нібито віддала за нього синій діамант у 43 карати – другий за величиною в світі, гранований спеціально для Терещенків домом Картьє. Подружжя виїхало до Франції
В еміграції Михайло підтримував іноземну інтервенцію проти Радянської Росії. Втративши статок у колишнії імперії, підприємець згодом знову опинився на плаву, займався бізнесом за кордоном, був співвласником кількох фінансових компаній і банків у Франції та на Мадагаскарі.
При цьому Терещенко допомагав бідним емігрантам, облаштовуючи їхнє життя за кордоном. Він помер у Монако ще в 1956-му, у віці 70 років.
До речі, рятівний діамант сплив на аукціоні Christie’s аж 1984 р. і був придбаний торговцем коштовностями з Лівану за $4,6 млн – на той час рекордна сума, коли-небудь заплачена за діамант на аукціонах.
Терещенки-Ханенки
Донька Миколи Терещенка, Варвара, отримала домашню освіту та у 22 роки вийшла заміж за блискучого адвоката, промисловця і мецената Богдана Ханенка. Усе життя пару об’єднувало захоплення мистецтвом.
Варвара володіла унікальними колекціями ікон різних епох та золотими скіфськими аксесуарами. Богдан кілька десятиліть купував найкращі художні твори на європейських аукціонах.
1904 р. у своєму маєтку в с. Оленівка на Київщині Варвара Миколаївна відкрила ремісничу школу для дітей. Підтримка ремісничих майстерень стала одним з основних видів її меценатської діяльності.
Після смерті Богдана Івановича 1917 р., за заповітом, колекція чоловіка дісталася Варварі Миколаївні. По її смерті майно мало перейти у власність Києва з умовою подальшої організації публічного музею. Але владу захопили більшовики… 65-річна вдова металася між Києвом, Москвою і Петербургом у пошуках найбезпечнішого місця для спадщини Терещенків-Ханенків. Вона відмовилася від пропозиції виїхати до Німеччини і відкрити там музей на пільгових умовах
Понівечений спадок
Зрештою квартиру Ханенків у Санкт-Петербурзі... пограбували – зникло 30 картин. Київський палац і майно конфіскували більшовики. Ханенко мусила жити у служниці, Євдокії Шерстюкової, на нижньому поверсі свого колишнього будинку.
Варвара Миколаївна просить НАН прийняти від неї в дар колекцію творів мистецтва та художніх скарбів із єдиною умовою – назвати майбутній музей "Музеєм Богдана Івановича і Варвари Миколаївни Ханенків". Але радянським "академікам наук" це здалося зайвим, бо... у Ханенків "були відсутні заслуги в революційних подіях". Зрештою, колекцію таки прийняли в дар 1919 р. та створили "Художній музей Академії наук України ім. Б. І. і В. М. Ханенків".
У 1921-му Варвара Миколаївна померла. Публічну церемонію прощання більшовики заборонили. Євдокія Мартинівна відвезла тіло господині до Видубицького монастиря, де вже покоїлося тіло Богдана Ханенка.
У 1920-х роках уряд СРСР узявзя за розпродаж музейних і церковних цінностей. Меценатів Ханенків більшовики грабували і після їхньої смерті. З їхньої колекції були продані візантійські ікони, гобелен "Поклоніння волхвів" (Франція, 1512 р.), картина Лукаса Кранаха Старшого "Адам і Єва". Швидко з назви музею зникла будь-яка згадка про Ханенків. Майже 80 років кияни та гості столиці знали лише "Київський музей західного та східного мистецтва". І тільки 2011 р. музею повернули ім'я меценатів – "Національний музей мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків".
Підприємтва Терещенків були реквізовані більшовиками, а десятиліття їхньої праці одним махом зведені нанівець...
Сумна доля спіткала і маєтності меценатів.
Палац ХІХ ст. у селі Червоному (Андрушівський р-ну Житомирщини), який у магнатів Грохольських купив (разом із селом і цукровим заводом) Микола Терещенко, "совіти" перетворили на ПТУ. Воно там містилося десь до кінця XX ст. Після того, як ПТУ переїхало до нової будівлі, палац швидко перетворився на руїни. Його передали УПЦ МП. Проте нових власників не зацікавило відродження споруди. Там частково встановили пластикові вікна, але 90% будівлі – досі напівзруйновані.
В жовтні 2015 р. українець із Франції Мішель Терещенко, далекий нащадок династії, став міським головою Глухова. З 2003-го він жив у Глухові та Києві, займався рослинницьким бізнесом, який продав бельгійській компанії.
Сьогодні нащадки Терещенків живуть у США, Франції та Швейцарії.
Читайте також: Московити тікали з поля бою: як князь Острозький блискуче розбив ворога на берегах Дніпра