Списки пам'ятників жертвам політичних репресій на території, яку займав СРСР, складені за підтримки Агенції США з міжнародного розвитку, Фонду Джексона (США) і Фонду Сахарова (США), налічують 1213 позицій, зокрема по Україні – 180. І сюди ще не включені музейні комплекси, будинки, де мешкали і працювали представники української інтелігенції – науковці, письменники, актори, режисери, репресовані за часів сталінщини.

• 16 лютого 1992 р. перед будинком Інституту шляхетних дівчат у Києві (вул. Інститутська, 1), збудованому за проєктом архітекторів батька і сина Береті, був встановлений пам'ятний знак жертвам сталінського режиму. У 1920-30-ті роки тут містилися різні держустанови, у 1934-1941 рр. – управління НКВС УРСР. У будинку допитували, катували, у підвалах – розстрілювали "ворогів народу". Трупи жертв вивозили на Лук'янівський цвинтар.

У будинку відбувалися судові процеси: 1 грудня 1934 р. – над т. зв. організацією "Об'єднання українських націоналістів". Були засуджені до розстрілу низка творчих інтелігентів, серед яких – Іван Крушельницький, син Марії Крушельницької – представник відомого українського мистецького роду. До слова, йому було 29 років, а його доньці Ларисі на той момент виповнився лише рік.

На початку грудня 1934 р. органи НКВС влаштували арешти у справі т. зв. "Центру боротьбистської організації". Серед заарештованих і засуджених до різних термінів позбавлення волі були 17 чоловік, зокрема письменники Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник та інші, які були засуджені до 10 років позбавлення волі.

• У Києві (вул. Дегтярівська, 13) знаходиться Лук'янівська в'язниця, зведена 1863 р. У різні часи в ній сиділи ув'язнені у справі "Спілки визволення України" (1929), зокрема професор Сергій Єфремов.

У 1930-х рр. НКВС відкрив "кіровську справу" (репресії, розпочаті Сталіним після вбивства Кірова 1 грудня 1934 р.) – за нею, разом із низкою молодих українських літераторів, був заарештований Антін Крушельницький – батько розстріляного у справі "Об'єднання українських націоналістів" Івана Крушельницького.

• Велика кількість представників української інтелігенції – політиків, учених, письменників, діячів культури, священнослужителів – були вислані на північ до Соловецького концтабору. 

Українці перебували на особливому обліку серед соловецьких в'язнів, були об'єктом окремої уваги спецпідрозділів ГУЛАГу, зокрема секретно-політичного відділу 3-ї частини 8-го Соловецького відділення НКВС.

Із початком 1937 р. у документах НКВС з'являються повідомлення про "контрреволюційні" організації в'язнів у таборах, що готували "терористичні акти проти вождів партії та уряду". Московське керівництво ухвалило рішення про проведення у 2-місячний термін операції з усунення найактивніших контрреволюційних елементів, засуджених за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську й бандитську діяльність, які вели в тюрмах антирадянську діяльність, що стало формальним приводом для створення нових справ – "табірних". Це було зроблено з метою страти в'язнів, оскільки у багатьох із них добігали кінця терміни ув'язнення, а їхній вихід на волю для влади був небажаний.

16 серпня 1937 р. була прийнята директива наркома внутрішніх справ СРСР про страту в'язнів Соловецького табору особливого призначення.

Понад 130 українців звинувачених у шпигунсько-терористичній діяльності та створенні на Соловках контрреволюційної організації "Всеукраїнський центральний блок", вивезли на узбережжя Повенецької затоки Онезького озера.

Уже після смерті Сталіна, навесні 1956 р., виявилося, що "щодо осіб, які перебували в ув'язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ВТТ, попереднє розслідування не проводилось, а їхні питання за агентурними даними або за довідкою по старій слідчій справі виносилось на засідання Особливої трійки, яка й ухвалювала своє рішення".

• Найбільший тюремний етап – 1116 осіб – в урочище Сандармох під Медвеж'єгорськом (Карелія, РФ), де з 27 жовтня до 4 листопада 1937 р. було знищено 1111.

Серед тих, кому винесли смертний вирок, було понад 200 українців, серед яких – письменники Микола Зеров та Микола Куліш, драматург і засновник українського професійного театру Лесь Курбас, заарештований у "кіровській справі", згаданий вище Антін Крушельницький та інші.

Усього в урочищі Сандармох знищено близько 9000 чоловік.

На території Карелії виявлені десятки місць розстрілів і поховань, де страчені і поховані в часи репресій сотні тисяч людей. Біля входу на меморіальне кладовище в Сандармосі встановлена гранітна брила з барельєфом і написом: "Люди, не убивайте друг друга".

Місце розстрілу, розташоване в районі 16-го кілометру дороги Медвеж'єгорськ – Повенець (нині 19-й км): 150 ям розміром 4х4 метри, в яких знаходилися масові поховання жертв політичних репресій, де тепер – меморіальний цвинтар. Там же 1997 р. українці встановили хрест, пов'язаний вишитим рушником – данина пам'яті представників української інтелігенції.

Повний список усіх засуджених українців, розстріляних у Сандармосі, можна переглянути за посиланням.

• 509 соловецьких в'язнів, серед яких багато відомих українців, розстріляні в січні 1938 р. у пустоші Койранкангас поблизу Токсово (на північ від Санкт-Петербурга, РФ). У цьому етапі були журналіст М. Любченко, літературознавець М. Нарушевич, викладач Київського університету А. Лебідь, професор-медик В. Удовенко.

В умовах розгортання масової кампанії по боротьбі з "класовими ворогами" удосконалювався репресивний апарат, зорієнтований на масовий характер каральних заходів. Нехтування юридичними нормами, спрощення процедурних питань перетворювало його в безконтрольну зброю політичної системи.

Списки осіб, які підлягали репресіям, у відповідності з наказами НКВС СРСР від 30 липня, 11 серпня та 20 вересня 1937 р. розглядалися "трійками" і "двійками" у складі наркомів внутрішніх справ республіки чи начальників обласних управлінь НКВС спільно з прокурорами республіки чи областей.

Існував порядок розгляду справ без виклику звинувачених та свідків до суду т. зв. "вищою двійкою" за участі голови Верховного Суду СРСР та прокурора СРСР. Розправа з опозицією, будь-яким інакомисленням стали в цей період простим, буденним явищем.

За даними НКВС, від початку 1930-х років до 1953 р. було страчено 1,1-1,2 млн громадян СРСР. Пік репресій припадає на 1937-1938 рр. – тоді в Україні було заарештовано 267 579 громадян. За деякими даними, близько 800 тис. осіб було страчено за 16 місяців, тобто 50 тис. за місяць чи 1700 за день протягом 500 днів.

Репресії тривали напередодні Другої світової війни і німецько-радянської 1941-45 рр., у воєнний і у повоєнний період.
Найбільш жорстоким і цинічним злочином сталінізму у Західній Україні і Західній Білорусії, приєднаних до Радянського Союзу, стала "чистка в'язниць" відповідно до секретної постанови політбюро ЦК КПРС від 5 березня 1940 р. На підставі цього рішення в тюрмах республік було вбито 7305 осіб, близько 1000 прізвищ громадян, розстріляних у Західній Україні, дослідникам вдалося встановити. Списки розстріляних на початку війни стали доступними широкому загалу лише через 50 років після закінчення війни.

• Розстріл в'язнів Луцької в'язниці. Серед них було багато необґрунтовано репресованих, кого утримували за дрібні побутові злочини.
• У 1941 р. в соляній шахті в урочищі Саліна Старосамбірського району на Львівщині страчено близько 3600 чоловік.
• У червні 1941 р. розстріляно близько 1000 в'язнів Львівської в'язниці, у приміщенні якої в 2009 р. відкрито музей-меморіал пам'яті жертв окупаційних режимів "Тюрма Лонцького".

У регіоні розкручувався маховик репресій, які з позиції вищого партійно-державного керівництва СРСР були необхідним засобом "радянізації" регіону. Навесні 1940 р. репресії стали масовими. Головною їхньою формою стали депортації українського i польського населення. Знищувалися або висилалися на схід родини, цiлi соціальні верстви, представники різних політичних партій, громадських об'єднань, релігійних конфесій – всі, хто підозрювався у нелояльності до радянської влади.

• Станом на 15 лютого 1940 р. із Західної України i Західної Білорусії депортовано 890 тис. громадян – приблизно 10% населення. Усього за роки радянської влади чисельність депортованих становила 12-14,5 млн осіб.
• Зазнали насилля і переслідувань близько 150 тис. осіб під час операції "Вісла", акції 1947 р. – завершального етапу примусової депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя.

• Під час насильницького переселення кримськотатарського народу до Середньої Азії та інших місцевостей СРСР 20 травня 1944 р. зафіксовано 191 044 виселених громадян, з них людські втрати під час перевезення в залізничних ешелонах становили 7889 смертних випадків.

• У перші місяці Другої світової війни Червона армія інтернувала понад 250 тис. польських воїнів, які у вересні 1939 р. склали зброю перед Червоною армією. Тисячі солдатів та сержантів були звільнені, решта – депортовані до СРСР.
  Понад 15 тис. офіцерів, серед яких дві третини становили офіцери запасу – лікарі, інженери, вчителі, письменники, громадські діячі – інтелектуальна еліта Польщі – потрапили у Козельський (нині Калузька обл.), Осташківський (нині Тверська обл.), Старобільський (нині Луганська обл.) табори. Старобільський табір знаходився за 3 км від залізничної станції, на території колишнього жіночого монастиря і займав 40 тис. кв. м.

Спочатку тут перебувало 7942 польських воїни, в основному захисники Львова, офіцери запасу i резервісти, які тільки встигли з'явитися до комендатур. Полонені поляки вимагали від представників радянської влади виконання міжнародних конвенцій про військовополонених та інтернованих, належного медичного обслуговування. Проте органи НКВС сфабрикували справу про існування серед поляків антирадянської націоналістичної організації i жодну з вимог не виконали.

• До 15 березня 1939 р. кількість полонених скоротилась до 3835 чоловік. У квітні 1940 р. їх переправили до Харкова у розпорядження НКВС Харківської області, де вони були страчені в період із перших чисел квітня до 12 травня 1940 р. Масові поховання польських офіцерів і громадян СРСР, знищених НКВС, знаходяться в районі 6-го кварталу лісопаркової зони Харкова поблизу П'ятихаток (Білгородське шосе), де на площі 3 га ідентифіковано 60 могил як поховання радянських громадян і 15 – поховання польських військовополонених.
• "Биківнянські могили" – місце пам'яті про жертв політичних репресій 1937-41 рр. Кількість жертв биківнянської трагедії остаточно не встановлена – наводяться різні цифри – від 6 тис. до 225 тисяч осіб.

За інформацією к. іст. н. Г. Денисенко

Читайте також: Таємні шифри Пилипа Орлика: що було в листі до шведського короля, який 300 років ніхто не міг прочитати