1920-ті роки стали часом відносного розвитку української культури. Але Сталін, очевидно, вважав, що розгорнута політика націоналізації може вийти з-під контролю. Тому тоталітарний режим у 1930-х почав розкручуватися все сильніше.

26 квітня 1926 р. Сталін написав листа "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБЦК КП(б)У", в якому зауважив, що рух за українську культуру набирає антиросійського характеру, що "така небезпека стає все більш і більш реальною в Україні". Цей лист дав поштовх ліквідації всіх літературних і культурних організацій, журналів. Під виглядом "інтернаціоналізації" почалося знищення української національної культури.

Першою мішенню Сталіна стала стара українська інтелігенція, особливо та, що була пов'язана з національними урядами та небільшовицькими партіями 1917-1920 рр., займала провідні позиції в українських визвольних змаганнях, а також видатні діячі культури й науки.

Справа вигаданої "Спілки визволення України"

З 9 березня до 19 квітня 1930 р. у Харкові тривав судовий процес. На лаві підсудних – 45 людей. Їх звинувачували у приналежності до т. зв. антирадянської організації "Спілка визволення України" (СВУ).

Серед підсудних були 2 академіки, зокрема С. Єфремова, 11 професорів, 2 письменники (серед яких Людмила Старицька-Черняхівська – дочка Михайла Старицького), священник, професор богослов'я В. Чехівський, директор першої Київської трудової школи ім. Т.Г. Шевченка В. Дурдуківський, науковці Всеукраїнської академії наук (ВУАН), викладачі вишів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти.

У справу втягнули 31 представника різних політичних партій, що активно діяли в Україні, зокрема академіка С. Єфремова, колишнього заступника голови Української Центральної Ради, В. Чехівського – прем'єр-міністра УНР, А. Ніковського – міністра закордонних справ УНР та ін.

Був серед заарештованих і лікар-акушер О. Крупський, який першим у світі почав писати медичні праці українською мовою.

Центральною постаттю процесу був Сергій Єфремов – академік, віцепрезидент ВУАН. Його ув'язнили на 10 років із наступним позбавленням у правах на 5 років. Помер С. Єфремов в одному з таборів ГУЛАГу 10 березня 1939 р. Тавром "ворог народу" заклеймили не лише його біографію, а й наукову діяльність. Тим часом С. Єфремов був науковцем, який творив своєрідну енциклопедію української літератури. У його доробку приблизно 1000 наукових праць про творчість Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки.

Після суду заарештували ще майже 400 учасників "Єфремівського підпілля". Усього ж через справу "СВУ" пройшли до 30 тис. осіб.

Згідно з обвинуваченням, СВУ мала завдання заснування самостійної української республіки з широким правом громадян на приватну власність. Мовляв, СВУ готувала народні повстання й заколоти спільно з лідерами української еміграції. Прокурори стверджували, що вона "створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини…", була "єдина з петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом УНР".

Додаткове розслідування 1989 р., вивчення 240 томів кримінальної справи показали: у діях усіх 45 учасників процесу не було складу злочину. Ба більше, документи судової справи 1930 р. свідчать, що ніякої "Спілки визволення України" взагалі ніколи не існувало. Тобто дії радянської влади були спрямовані суто на знищення української культури.

Найсильнішого удару зазнала Всеукраїнська Академія наук – вона вважалась осередком української національної революції.

Справа неіснуючого "Українського національного центру"

У 1930-х було ліквідовано Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка. 1931 р. розпустили історичну секцію М. Грушевського, який на початку 1924 р. повернувся з еміграції до Києва і розгорнув наукову діяльність. М. Грушевський зазнав політичних переслідувань, його арештували у сфабрикованій справі "Українського національного центру".

Справа неіснуючого "Українського національного центру" – це протидія українізації, винищення носіїв національного відродження України.

Із 1933 р. репресії набули небачених масштабів. На XII з'їзді КП (б)У П. Постишев заявив, що "1933 рік був роком розгрому української націоналістичної контрреволюції". Але це був не кінець, а тільки початок. Машина терору, розкручена репресіями проти української інтелігенції, набирала обертів.

Справа міфічного "Центру боротьбистської організації"

Сумно читати фантастичні й найбезглуздіші "зізнання" безневинних людей. Наприклад, письменника Григорія Епіка: "Підготовляючи терористичні акти, ми з безневинним виглядом запевняли партію у своїй відданості й чесності і протягом багатьох років грали такі ролі, порівняно з якими дії розбійників з проїжджої дороги є зразок чесності та гуманності. Я розумію, що наймилостивіше вирішення пролетарського суду – вчинити зі мною так, як чинять з оскаженілим собакою, знищити як сапного коня, вийняти з тіла суспільства".

Кара не забарилася. 27-28 березня 1935 р. Г. Епік був фігурантом процесу над міфічним "Центром боротьбистської організації". 15-х чоловік звинувачували у належності до терористичних організацій, серед них – письменники Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник та інші. Усі були засуджені на 10 років. Але восени 1937 р. трійка УНКВС по Ленінградській області без додаткового слідства Г. Епіку, М. Кулішу, В. Підмогильному, В. Вражливому винесла смертний вирок. Їх розстріляли разом із Миколою Зеровим, Марком Вороним і Павлом Филиповичем.

Михайло Бойчук

Великою втратою для України стала смерть художника М. Бойчука. У 1936 р. його заарештували і 13 липня 1937 р. розстріляли, але не тільки його, а й багатьох представників славнозвісної школи "бойчукістів", яких називали "майстрами європейського масштабу". Їх звинуватили у відступництві від соціалістичного реалізму, у "контрреволюційному традиціоналізмі" і "національній формі". Разом було знищено більшість їхніх творів.

Гинули не тільки люди, нищилися цілі напрями і художні школи. На початку 30-х років швидко падає кількість українських видань. Якщо з 1919 по 1927 р. було видано українською мовою 10 218, у 1927–1928 рр. – 5413, у 1928-1929 рр. – 6665 назв, то у 1939 р. вже тільки 1895 назв, тобто менше третини видань 1928-1929 рр.

За одне десятиліття було знищено 80% української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.

Микола Куліш

Микола Куліш був учасником українського революційного відродження. П'єси Куліша ставила трупа "Березіль", яка вивела український театр на світовий рівень.

Він народився в небагатій сім'ї та швидко втратив батьків. Щоб дати сироті освіту, односельчани зібрали гроші та відправили його на навчання в Олешківське училище.

Брав участь у Першій світовій. Після демобілізації стає членом літературної групи "Гарт", потім – президентом найбільшої української літературної організації поч. ХХ ст. ВАПЛІТЕ. Редагує журнали "Червоний шлях" і "Літературний ярмарок".

У Лютневій революції став на бік повстанців, однак згодом у тогочасній владі розчарувався. Так почалася його співпраця з Лесем Курбасом.

За кілька років Куліша звинуватили в "буржуазному націоналізмі". Радянська влада відправила його на 10 років на Соловки, хоч письменник і був тяжко хворим на туберкульоз. Між 27 жовтня і 3 листопада 1937 року Миколу Куліша розстріляли в урочищі Сандармох.

Валер'ян Підмогильний

Народився в бідній сім'ї, тому так і не закінчив Катеринославського університету. Але училище закінчив із відзнакою.

Писати і друкувати свої твори почав ще зі школи. На стіні у Підмогильного довго висів портрет Зигмунда Фрейда, а джерелом натхнення була французька література. Підмогильний на чверть століття випередив французьких письменників-інтелектуалів, зокрема Сартра.

Писав романи, з Євгеном Плужником підготував два видання словника "Фразеологія діловоï мови".

Письменника засудили та звинуватили в "участі в терористичної організації". 1937 року його розстріляли.

Микола Хвильовий

Микола Хвильовий (Фітільов) виріс на Сумщині.

Із початком Першої світової пішов добровольцем на фронт. Під час служби починає спілкуватись з представниками українських національних партій, але сам залишається безпартійним.

Після війни Фітільов переїздить до Харкова, бере прізвище Хвильовий і займається творчістю. Працює в редакційному відділі Головполітосвіти, у видавництві "Червоний шлях" і з головою занурюється в літературу. Починає друкуватися в газетах і журналах, стає одним із організаторів літературно-художнього життя і засновує літературну організацію "Гарт".

У 1933 році Хвильовий поїхав на Полтавщину і на власні очі побачив Голодомор. Він повернувся фізично й морально розбитим.

Хвильовий на знак протесту проти масових репресій 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників "Слово", вистрілив собі у голову. Його твори та ім'я були заборонені до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Михайло Драй-Хмара

Знав 19 мов і останньою став вивчати англійську. Перекладав на українську Стефана Цвейга, Пушкіна, Лермонтова, Шарля Бодлера та Поля Верлена, "Божественну комедію" Данте.

Паралельно писав вірші. За життя поета вийшла лише одна збірка поезій – "Проростень" у 1926. Пише дослідження "Леся Українка", яке не втратило свого значення досі.

Через один із віршів, присвячений українським письменникам, у поета почалися проблеми із владою. Драй-Хмару арештували двічі. У листах до рідних він розповідає про тортури та нестерпні умови в концтаборах. Його змушували працювати вночі та на морозі, всіляко знущались.

В офіційних таборних документах зазначено, що він помер від "ослаблення серцевої діяльності" в 1939 році. Однак дослідники кажуть, що Драй-Хмара загинув під час т. зв. "розстрілу кожного п'ятого у шерензі". Він помінявся місцями з незнайомою молодою людиною і цим врятував чуже життя.

Микола Зеров

Поет, перекладач та літературознавець народився у багатодітній сім'ї. Був дуже розумним – друзі називали його "енциклопедією".

У 33-річному віці став професором української літератури Київського інституту народної освіти. Приятелював із Хвильовим, і важко переживав самогубство друга.

Згодом Зеров втратив роботу, його зрадила дружина, а єдиний син помер від скарлатини.

Поет переїхав у Москву, де його й арештували. НКВС звинуватив Зерова у "керуванні контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією". Після тортур та допитів поет підписав зізнання.

Його вислали на Соловки, де він теж намагався працювати. Закінчив переклад "Енеїди" Вергілія (донині не зберігся).

Зерова засудили до страти та розстріляли 3 листопада в урочищі Сандармох. Рідним повідомили, що він помер від запалення легенів.

Євген Плужник

Батько Євгена Плужника так хотів дати синові хорошу освіту, що віддав його до чотирьох закладів одночасно, але той жодного так і не закінчив, продовживши освіту вдома.

Майбутній письменник не любив точні науки. Він склав собі вільну програму і зосередився на літературі та історії. А своїм вчителем вважав Максима Рильського.

Писав вірші, прозу та п'єси. Уклав словник "Фразеологія ділової мови". Входив до декількох літературних об'єднань – "АСПИС", "Ланка" та "МАРС".

Плужника заарештувати 1934 року, звинувативши в терорі у справі вбивства члена НКВС Кірова. Отримав 10 років заслання на Соловки. Помер у лютому 1936-го. До останніх днів писав вірші. Перед смертю попросив води зі словами: "Я вмиюся, згадаю Дніпро і вмру". Поховали його у табірній братській могилі. На тризні охорона дозволила бути присутнім тільки одному – це був його друг Валер'ян Підмогильний. Безіменна братська могила на Соловках не збереглася. Умовне поховання Плужника насипали згодом на Байковому цвинтарі в Києві.

Що розповідає онука драматурга Івана Крушельницького

Сім'я Тетяни Крушельницької за часів репресій переїхала зі Львова до Харкова, щоб розвивати українську культуру. За патріотичні прагнення радянська влада засудила діда Тетяни, поета та драматурга Івана Крушельницького, до розстрілу.

"Прабабуся померла майже відразу після розстрілу її синів – Івана й Тараса. Решту дітей теж було вбито. Вони відбували покарання на Соловках. Прадіда Антона і двох його синів розстріляли в 1937 році, доньку – в 1938-му".

Щоб знищити інтелігенцію, радянський режим масово фабрикував справи.

"Могли написати, наприклад, "український буржуазний шовініст". Іноді писали про право-лівацькі організації, і було незрозуміло, про що йде мова. Іноді культурних діячів прив'язували до політичних процесів, які йшли в той час. Наприклад, писали, що людина вела троцькістську діяльність".

Наймасовіший розстріл припав на 20-ту річницю Великої жовтневої соціалістичної революції. Це сталося в урочищі Сандармох у Карелії. А виявили місце масових вбивств тільки після розпаду СРСР.

"Я була наприкінці жовтня 1997 року із мамою там. Тоді випав сніг і окреслив контури розстрільних ям. Вони тяглися і тяглися лісом – нескінченно".

Знищення еліти в 30-ті роки надовго заморозило культурний розвиток України.

Читайте також: Таємниці Івана Сірка: за що кошовий провчив кардинала Мазаріні