Якою була оперативна обстановка в зоні АТО на кінець травня 2015 р.?
Після запеклих боїв, що відбувалися на Дебальцівському плацдармі у лютому 2015 р., на лінії розмежування було відносне затишшя. Виснажені сили ЗСУ та проросійських елементів поновлювались та облаштовували нові позиції.
Тактично обидві сторони по всій лінії розмежування намагалася зайняти більш вигідні для себе тактичні позиції – і це виходило як перестрілки, як артилерійські та снайперські дуелі. Найбільш важливою для противника в цей період була дуга від Донецького аеропорту до Докучаєвська, тому що лінія розподілу там проходила через передмістя Донецька. А Донецьк був не тільки оперативною, але й політичною одиницею для Кремля і прокремлівських окупантів. Тому що звільнення цього міста було практично падінням "ДНР" і окупаційної ідеї загалом.
Тому саме під Донецьком готувалися основні дії на той період. Готувалися вони з березня по квітень, і наприкінці травня вилилися в серію досить великих бойових зіткнень, які відбулися в першу чергу біля невеличкого містечка Мар'їнка.
Людина, яка не з чуток знає про ці події – Олександр Дубовик. Він у той час служив та воював у 28-й бригаді, яка прийняла на себе перший удар.
Олександр Дубовик. 33 роки. Народився у Харкові. До початку російсько-української війни працював екскурсоводом. Брав активну участь у Революції Гідності. На фронт потрапив із другою хвилею мобілізації (2014-15 рр.). Брав участь у червневих боях за Мар'їнку отримав три важких контузії. На службу в ЗСУ повернувся у 2019 році. Понад рік прослужив у 81-й аеромобільній бригаді.
– Як та коли ви зі своїм підрозділом зайшли в Мар'їнку?
– В Мар'їнку зайшли після Нового Року у 2015-му. Заміняли 5-й підрозділ нашої бригади.
– Де саме були ваші позиції?
– Високовольтний, в Мар'їнці якраз. Також в елеваторі наші позиції були, там комбат наш був.
– Які обставини там були той час?
– Гарячкуваті. Тоді ще бойовики зі сторони трум, машини їздили цивільні, люди з Донецька на Курахове.
– Мар'їнку звільнили ще 2014 р.
– Це ж ми його і звільняли. І не тільки ми.
– А чому, на вашу думку, вони саме у цей час пішли у великий наступ?
– Вони періодично у 2014-му наступали. Їм потрібна була, я так розумію, траса Донецьк – Курахове, а вона пролягає через Мар'їнку. Саме біля цієї траси їхні лікарні знаходилися, в самому населеному пункті. Наші знаходилися і вони знаходилися – там таке врізнобій було. І з правої сторони від Високовольтного, від нас, напівколом ще трошки – взяли б в кільце.
Мар'їнка, передмістя Донецька, було звільнене у серпні 2014 року.
4 серпня 2014 року. Порожніми вулицями Мар'їнки – населеного пункту, який практично впирається в околиці Донецька – їдуть бійці батальйону "Азов". Саме цим добровольцям, а ще бійцям батальйону міліції "Шахтарськ", який згодом розформують, штаб АТО віддав наказ вибити ворога з Мар'їнки. Стратегічне місто, яке відкривало дорогу до Донецька, добровольці звільняли за активної допомоги та підтримки бронегруп 51–ї механізованої бригади. Не з першої спроби. Опір ворога був запеклим, але українським воїнам з боями таки вдалося зайти в Мар'їнку та звільнити центральні вулиці міста. Противник відступив на околиці. А після штурму блокпосту українськими силами – втік у Донецьк, звідки почав накривати населений пункт із важкої артилерії.
У тому бою за Мар'їнку загинув боєць "Азову" Андрій Грек на псевдо "Балаган". Громадянин Росії, у 2010–му він переїхав в Україну через політичні переслідування на батьківщині. А за чотири роки став на захист країни, яка його прихистила. До вечора 4 серпня Мар'їнка вже була під контролем українських військ. Добровольці зачистили місто від бойовиків утім, зважаючи на розташування населеного пункту, частину його вулиць в околицях Донецька аж до 2019 року контролювали російські найманці.
– Яка була зона відповідальності вашого підрозділу? Що ви робили?
– Блок–пости, нульовий пост, 28–62, 28–61 пост, це нульовий. Блокпости стояли поруч і з нами знаходилася прикордонна служба. Сам нульовий пост у нас від сепаратистів. До сепаратистів позиції у нас – 300 метрів максимум. Вони в основному знаходились у приватних будинках. Наша задача була не допустити ворога в тил, не втратити території.
– А як усе розпочалося третього числа?
– Воно періодично до третього числа було – потихеньку, по пару разів. Вночі вони пристрілювалися, переїжджали, підтягували танки.
Потім вони наш "Урал" підірвали, розстріляли його. Якраз третього числа. З–Ушку тоді теж було пошкоджено. Ми не могли під'єднати З–У, вона була теж пошкоджена.
Я на блокпост збирався йти, моя черга чергувати була – почався обстріл о 3:50 – 3:55. Мій заступ починався о четвертій. Я був кулеметником.
Обстріл з двох боків був: і зі сторони Олександрівки, Димитрівський район, це передмістя Мар'їнки. За Олександрівкою вже стоять будинки, де 9 травня салюти пускали, і все було видно та чутно.
– Тобто це була артилерія мінометна?
Точно не зрозуміло: був з двох–трьох сторін наступ на Мар'їнку, туди, де інтернат, лікарня, більш до хлопців. Ми на Високовольтці стояли, чекали, спостерігали, не давали допусків, щоб вони не підходили ближче до наших хлопців. Хлопці перестрілювалися. Потім полетіли з двох боків у нас.
На трасі наш блокпост, а за 1,5–2 км – уже їхній. Тобто артилерія летіла з різних сторін: де, куди, що – було незрозуміло. Потім стрілянина пішла піхотна – там почали вже відстрелюватися з обох сторін. Ми почали відбивати, щоб не взяли в кільце наших хлопців, і брали бій на себе. Стріляли спочатку так.
Потім понеслось – артилерія і незрозуміло звідки танки йшли, чутно було, як гуділи, заводилися. Їх підбивали хлопці, молодці.
Вони (окупанти – ред.) приїжджали за територію дитсадочка. Ми до цього спостерігали, розуміли, що там діти грають. Там же й школи та взагалі жилий район. Вони відстрілялися, зібралися й поїхали. Все – туди вже не можна стріляти нам. Через години півтори вже туди щось летить з іншої сторони. Звідки, хто, що? Летить уже до садочка, але не з нашої сторони. Вони з садка відстрілялися, їм треба зробити картинку, що українці погані – з окопів стріляють по садочках.
– А що у вас було з озброєнням?
– З чотирьох ТПУРів – тільки один робочий, протитанковий. Два БТРи, три БМП, "Урал", який уже підірвали, З–У–шка, яка теж не дуже працювала, не скажу точно. Складу 50 осіб: троє вбитих, 20–30 із контузією різної тяжкості. У мене другий ступінь тяжкості був. Але я відмовився їхати в шпиталь, бо ноги–руки на місці. А вже через тиждень у мене знову загострилося все. Третя-четверта зачистка була в Мар'янці.
– Під час бою, обстрілів, що ви відчували? Що думали? Який був дух?
– Який? Відповідальний, бойовий, тримати позиції до останнього, хоча… стояли десь за 10–15 км назад і підкріплення, нацики, чули різну інформацію, що стоять війська, але підтримки особливо не було. Тобто утримували все своїми силами, як могли. Нам забороняли стріляти, заборонено було відповідати, хоча прилітало не раз. Чутно було, що танків там багато під'їхало зі сторони сепаратистів під кордон. А у нас що? Лише пару протитанкових мін незрозуміло яких, чотири ПТУРа, з яких вилетів лиш один, але не вибухнув – вилетів і полетів собі. Патронів і гранат вистачало, а чогось більш серйозного – не дуже. Артилерія ще була – вони гарно працювали. Але стріляти...
– На ваш погляд, наскільки співрозмірними були ваші сили та сили противника? Противника більше було?
– Сто осіб і півтори тисячі осіб, п'ятнашка, гіві–мотороли всі – все це вкупі стояло у хлопців і у нас, бо я тут не даю йому стріляти, захопити їх у кільце. Я ж бачу, звідки він – з дороги видно. Якби слухали, що так не можна робить, так теж заборонено, та і стріляти – Мар'їнки б уже не було, напевно.
– Але ви витримали?
– Витримали. Стояли майже добу. І ще ввечері трохи постояли. Добу відстояли – відбили Мар'їнку. Хлопці ті, що поранені, ті, що загиблі – молодці. Добре зробили свою справу.
Чому саме у Мар'їнці ворог запланував такий удар?
Чому саме в районі Мар'янки пройшли у кінці травня – на початку червня запеклі бої? В першу чергу, це була оперативна складова. Мар'їнка знаходиться в дуже зручному для розвитку наступу районі. Тут є три дороги, які проходять паралельно від Донецька на захід, на територію України. Цими дорогами дуже зручно висувати колони і це можна зробити дуже швидко. Таким чином, якщо зламати нашу оборону в цьому районі, можна легко вийти на рубіж Курахове – Богоявленка – Вугледар, закріпитися там, і накопичуючи сили, йти або в напрямку Дніпра і Запоріжжя, або спускатися вниз, блокуючи Маріуполь, і виходячи до блокування Кримського півострова.
З тактичної точки зору Мар'їнка – це практично житлова забудова, що переходить із території Донецька. Таким чином, знаючи, що українська артилерія по мирним мешканцям не б'є, можна було накопичити сили, що окупанти і зробили, спробувати зламати нашу першу лінію блокпостів, а потім зламати опорні пункти, що знаходяться на Високовольтці, тобто трасі, яка з'єднує Донецьк із Кураховим. Вийшовши на цю трасу, можна розвивати наступ. Таким чином ворог намагався діяти, але їм це не вдалося. Тому що наші 28–ма і 93–тя бригади і всі сили, які там стояли, змогли дати організований і сильний опір.
– Скільки цей бій тривав?
– О четвертій ранку почалась перестрілка з РПГ, мінометів – перестрілка з їхніх об'єктів. Можливо, це тривало години три. А потім почався кулеметний обстріл, ми вступили в бій не артилерійський, а напряму, стрілецькою зброєю. Стояли на укріплених блокпостах.
– А як вони на вас виходили? Окремі загони чи окремі люди?
– Вони мали конкретну ціль: знищити блокпости, узяти Мар'їнку, винищити та зачистити все. Це було все незрозуміле зовсім. Позаштатна ситуація.
– А в чому для вас полягала позаштатність?
– Коли помічаєш, що стріляють хаотично – це звичайні наркомани–алкоголіки, найманці. А коли стріляють спеціалісти – вони точно знають, по яких точках стріляти, коли здають точки, знали, де які місця, хто стоїть, де управління, де які “секретки”, але “секретки” не всі здавалися. Розвідка молодці, підказували, попереджали нас завжди.
– Як ви спромоглися відбити такий добре підготовлений удар? Вони знали ж про ваші позиції.
– З нами був Бог і люди. Всі вірили в те, що ми робимо. Адже не ми прийшли – а до нас прийшли.
– Тобто і ви були підготовлені. Як ви тримали позиції?
– Звісно, нас готували до цього. На той час за короткий термін в 10 днів, місяць максимум – хто як встигав. Це така була підготовка. Важливо бути адекватним й вірити, розуміти, що для чого ти робиш. Зрозуміло, що тактика ведення бою різна за різних умов – ти можеш прочитати в книжці або тобі можуть розказати. Але на практиці по-різному все робиться.
– І ось настав момент – перестрілка завершилася?
– Ні, звісно. Пів години, може, покурили поки вся артилерія туди–сюди, наче в теніс грають – а потім знову. Можна було спостерігати, як підходила піхота. Приїжджали вони (окупанти – ред.) й КАМАЗами, і фурами щось підвозили – ми бачили, як вивантажуються люди, щось вивинтажували. Піхота їхня працювала – конвеєром приїжджали, приїжджали…
Але підготовка та відповідальність людей взяла своє.
– Тобто з якогось моменту все закінчилось, вони відійшли. Які почуття та думки були в цей момент?
– Думав за дітей, за сім'ю, за батьків... Почуття було таке, що далі б було.
– Було відчуття перемоги?
– Звісно. Командири нас вітали, сказали, що ми молодці. Всі були раді… Це і є перемога. Ми її відстояли, і відстояли майже ні з чим. У нас же нічого не було! Тільки на постах стоять люди, "нульові" пости – в Мар'янці, на Високовольтній люди стояли ні з чим. Половина з того була пошкоджена раніше і її не встигли поремонтувати.
Грубо кажучи, з пістолетами та рогатками відбили. Були, звісно, і кулемети, і ДШК (крупнокаліберний кулемет – ред.). Я був відповідальним за ДШК, помічників підкидували. Хто не міг десь щось зробити – то вони підносили.
І самому страшно було. І бачиш, що за тобою люди йдуть, прислуховуються, підтримують. Деякі писали, що я маю авторитет у своєму колі.
– Військові, учасники бойових дій часто розповідають, як після успішних боїв, після перемог, хоч і локальних, було почуття, що вони підуть зараз вперед.
– Хотілося б. Ми вже давно забрали б, ми б уже давно в Донецьку були. Просто нема було що відбивати, якщо люди самі віддавали. Нам тоді тільки дай команду – навіть без усіляких підготовок та спецпідрозділів пішли б. Таке було, що ми приходили, а нас назад відтягували, приходили – і знову відтягували… Ми відбивали деякі шматочки, які уже можна було собі забирати, а вони були, ці клаптики.
Що відбувалося в Мар'їнці та у сусідній Красногорівці після цього бою?
У наступні кілька днів після масованого, але невдалого штурму Мар'їнки з боку незаконних збройних формувань, бійці 28–ї та 93–ї механізованих бригад, 25–ї повітряно–десантної бригади та добровольці батальйонів "Січ" та "Київ-1" провели зачистку міста. Як з'ясувалося, російські найманці, які прорвалися у Мар'їнку 3 червня, встигли закріпитися в районі райвідділку міліції і запекло опиралися.
До кінця доби 4 червня українських сили вибили звідти ворога, взявши у полон 12 терористів, серед яких був і громадянин Росії. Операцією безпосередньо керував командувач повітряно-десантних сил Михайло Забродський. За кілька днів після червневих боїв у Мар'їнці у всесвітній мережі з'явилися фото та відео, відзняті на одному з кладовищ у Донецьку: на світлинах зафіксовані десятки свіжих могил.
– Це була перемога вашого підрозділу чи це спільна перемога?
– На кожному своєму спостережному пункті кожен був відповідальним. Це перемога кожного, хто був на своїх позиціях. Всі молодці – всі відстояли кожен шматочок, кожен свій спостережний пункт. Кожен своє завдання виконував.
– То ви вийшли не відразу після того бою? Ви часу ви перебували на ротації?
– Я після третього червня був ще місяць, а потім ми ще на Станицю Луганську поїхали – ще місяць. Виходить, переслужив місяць, у хлопців було місяць–два переслуги – а я в цей час уже у госпіталі лежав. Два місяці в госпіталі через контузію.
– В цьому бою ви контузію отримали?
– Саме в цьому бою. Десь через 8-10 днів у мене був другий бій. Тоді й мінометами, і ВОГами закидували – тоді я майже наосліп воював. Нічого не бачив. Спасибі хлопцю з позивним “Турист”. Він побіг до БМП і до териконів, через які вони до нас підходили. Він просто відбив мене, а я у той час виконував завдання, я з ДШК.
– Щодо артилерії. Чи була з нашої сторони адекватна відповідь?
– Комбат молодець, адекватні відповіді давав.
– Як це, бути кулеметником в активному стрілецькому бою?
– Я завдання виконував усі вкупі. Мені було приємно, що люди, які зі мною служили, поставили мене командиром першого відділення. Я виконував обов'язки командування і був кулеметником. Це все поєднувалося. Звісно, десь трошки не виходило, приходилось отримувати. Десь хтось недочув наказу – і вже було ураження, плюс нам були недоступні якісь інші підрозділи в оточенні.
– Під час бою ви бачили результат, коли працювали там, стріляли на поразку? Ви бачили як це відбувається, як ви зупиняєте ворога?
– Бачив, як люди йшли, а потім не йшли. Вони розуміли, що якщо туди підуть, то у відповідь ми будемо їх обстрілювати.
– Було відчуття своєї сили, своєї правди?
– Так. Вони зрозуміли. Як кулеметник, можу сказати: у них ферма була як прохід, через який вони могли вийти на Мар'їнку, в тил нашого підрозділу.
Хотів би подякувати всім, хто нам тоді допоміг, підтримував нас у ті складні моменти – своїй мамі та родичам, волонтерам, які теж немало допомогли. Окремо хотів би подякувати Василю Івановичу, який і тепловізорами допомагав, і спорядженням, і іншими речами для бійців, бо з берцами та всім іншим у нас були труднощі. А також Володимира Дмитровича Дубовика. Хотів би усім подякувати.
– На той момент уже всі родичі, цивільні, близькі люди та військові діяли повністю спільно і скоординовано?
– Так, вони багато чим допомогли. І відеокамери нам передавали, встановлювали, і монітори, і нічники, і тепловізори – усе передавали звідси. Я вважаю, що перемога і відбиття Мар'їнки – це наша спільна робота.
– Після 2015 року ви поверталися до Мар'їнки?
– Ні, але була думка це зробити. Я ще 2–3 роки лікувався, перебував на важкій реабілітації. Також були сімейні, цивільні нюанси.
Продовжуємо досліджувати таємниці війни – разом.
Читайте також: "Нарахували понад 100 ворожих залпів": як 2015-го ЗСУ тримали Дебальцевський плацдарм