"Це війна. Хвилювало життя дітей, а не своє": як ССО врятували 62 сиріт з окупованої Амвросіївки – спогади директора інтернату

Амвросіївка YouTube
Полювання на українських дітей – такими були реалії на Донеччині та Луганщині 2014 р. Тоді бойовики захотіли вивезти українських дітей на т. зв. "оздоровлення" до Росії. Відповідні вказівки отримали директори дитбудинків Амвросіївки, Донецька і Мар'їнки...

Якщо в Донецьку та Мар'їнці дітей не вдалося врятувати, то з Амвросіївкою ситуація кардинально інша – тоді буквально за лічені хвилини дітей вдалося вивести в безпечне місце.

Про цю соціальну військову історію в мережі написано дуже мало. Що відбулося в Амвросіївці? Якою була оперативна обстановка в секторі Д, власне там, де розташовано населений пункт? Про це розповів військовий аналітик Олександр Сурков:

"На початку липня 2014 року було звільнено Слов'янськ, Бахмут, ішло просування в бік Донецька. Це сектори А, В і С. На території сектора Д наші війська дійшли вже до кордону – і там було дуже багато позицій. Не зважаючи на це, специфіка регіону була такою, що у всіх населених пунктах, зокрема прикордонних Зеленопіллі, Ровеньках, Дмитрівці, Амвросіївці – не було наших гарнізонів.

Липень 2014
Липень 20145 канал

Наші позиції знаходилися поза межами населених пунктів. Сенс був який? Наше командування не хотіло задіювати до бойових дій населені пункти і житлові зони. Це було правильно, але ускладнювало ситуацію, тобто більшість населених пунктів контролювалася сепаратистами та російськими колаборантами. Це не могло не впливати на ситуацію. Тому в районі Амвросіївки стояла наша база, де розташовувались, зокрема, спецпризначенці. Але в самому місті було порожньо. Наші позиції знаходились у районі Дмитрівки і там, де треба було забезпечувати логістику, прохід на прикордонну зону. У таких умовах доводилося діяти. У таких умовах російські найманці проводили, зокрема, "гуманітарні" операції, як-от вивезення українських дітлахів до Росії".

Олексій Пугачов – один із тих, до кого звернувся директор Амвросіївського навчального закладу з криком про допомогу. Оскільки росіяни хотіли вивезти 62 дитини до Росії, керівник навчального закладу прийшов до військових, які погодилися допомогти і буквально за лічені хвилини спланували операцію. Як усе було, керівник евакуації розповів у студії програми "Таємниці війни" на "5 каналі".

Вихованці Амвросіївського інтернату з військовими ЗСУ
Вихованці Амвросіївського інтернату з військовими ЗСУ5 канал

Валерія Лутковська, яка 2014 р. була уповноваженою з прав людини від Верховної Ради, звернулася до керівника прикордонної служби ФСБ Росії, генерал-полковника Володимира Кулішова щодо можливого порушення прав українських дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Лутковська повідомила про чергову спробу викрадення українських дітей-сиріт та можливого переміщення їх без належних документів на територію РФ. Омбудсман у листі наголосила, що дітей з Амвросіївського інтернату вдалося вивести в безпечне місце. Однак 11 липня 2014 р. озброєні люди увірвалися у Мар'їнську школу-інтернат, де перебували 54 дитини, зокрема 9 випускників. Під загрозою розстрілу змушували директора згодитись на вивезення дітей до Росії. Не отримавши необхідних документів, під загрозою застосування сили всі діти і директор близько 1:30 години ночі були вивезені в школу-інтернат № 1 м. Донецька, де також перебуває 93 дитини, в т. ч. 11 випускників.

За інформацією омбудсмана України, 12 липня на керівників обох інтернатів тиснули, директорка Донецької школи-інтернату № 1 була госпіталізована. Попри те, що згоди на вивезення дітей-сиріт із вказаних установ за межі України, підписаної керівниками і засвідченої нотаріально, не було. Керівникам установ повідомили про те, що діти будуть відправлені в РФ без документів.

– Більше 100 дітей хотіли вивезти на територію Росії, з яких 62 вам вдалося врятувати. Чи вважаєте ви себе героєм у цій історії?

– Я думаю, що ні.

– Чому?

– На моєму місці так, я вважаю, зробив би кожен офіцер Збройних сил України.

– Якщо пригадати липневі події 2014 р., то ви у складі 3-го полку спецпризначення перебували в секторі Д, в Амвросіївці?

– Мій підрозділ із березня по той час діяв у секторі Д, практично з кінця березня – початку квітня. Ми діяли в районі прикордонному з Росією, тобто в Успенці, Дмитрівці, Степанівці. Десь із початку травня ми базувалися в Амвросіївці і з того населеного пункту діяли щодо виконання розвідувальних та рятувальних завдань.

– Чи були у вас контакти з місцевими жителями? Усе ж таки директор прийшов до вас по допомогу. Він знав, що там стоїть українська армія?

– Десь на початку липня прикордонники розташовувалися в Амвросіївці – прикордонний відділ. Поліції як такої чи міліції тоді в місті фактично не було. Наші війська знаходилися біля населеного пункту вздовж шляху Успенка – Гусівка – Котеніково – Іловайськ – Харцизьк. Тобто в самому місці залишились присутні тільки ми.

– А яка ситуація була в місті? Воно ще було підконтрольним чи вже не було підконтрольним нам?

– Не зважаючи на те, що на всіх мапах АТО цього часу місто розташовувалося умовно на території, контрольованій противником, як такого противника в місті не було. Місто жило життям прифронтової або території, близької до "сірої зони", але присутності противника там не було. Ворог періодично міг діяти в цьому місті, але ми діяли паралельно з ним. Місто досить велике, в нас були неабияк обмежені ресурси. Я не скажу, що ми контролювали місто в цілому.

– Але очевидно, якщо вже ворожа сторона давала відповідні розпорядження на навчальні заклади, щоб вивезти дітей на територію Росії, то ясно, що там якісь впливи були на місцеве населення.

– Так. Усі наші війська на той час знаходились дещо південніше. Щодо північної сторони – той край, де Сніжне, Шахтарськ, то там розташовувалися бойовики. З тої сторони наших військ не було. Там була періодична присутність наших розвідувальних органів, але постійної присутності на той час наших військ там не було.

Якою була мотивація Володимира Хоботова, директора Амвросіївського інтернату? чому він звернувся до українських військових і що керувало ним, коли він вирішив таємно евакуювати дітей із небезпечної території?

Володимир Хоботов
Володимир Хоботов5 канал

"Звичайно, я дуже хвилювався за життя дітей. За наказом обласного управління освіти, я повинен був 26 червня вивести їх у Святогірськ на оздоровлення. Але коли почалися всі ці події, діти злякалися. Не зрозуміли, що відбувалося навколо. Блокпости обмежені, припинився залізничний рух? Я почав звертатися до перевізників. Тільки-но почувши про Донецьк, Слов'янськ, навіть розмовляти ніхто не хотів. Вже озброєні люди з автоматами бігали. Звернутися було ні до кого. Мені вже надходять факсограми з Донецька, що дітей потрібно вивозити в Ростовську обл. ніби на оздоровлення.

Я для себе добре розумів, що потім із Ростовської обл. їх ніхто не поверне на територію України. Я ж відповідаю: "Я ж опікун за наказом, відповідаю за життя і здоров'я дітей". Звичайно, на той момент я дуже хвилювався за них, був у розпачі. Хоч пішки, хоч куди їх вести. І тоді я згадав: людей 12-15 – це армійська розвідка. Вони певні завдання бойові виконували. Вони стояли в військкоматі. Я прийшов ввечері. Переговорив, мовляв так і так".

– Коли до вас звернувся Хоботов, тодішній директор навчального закладу?

– Десь увечері, близько 17-18:00, він постукав у ворота, я до нього вийшов, він звернувся по допомогу.

Він мені показав документи, які надходили з Донецька. На той час Донецьк був повністю контрольований противником, сепаратистами. Вони там створили якісь фіктивні міністерства, і, керуючись цим, розсилали папірці до територіальних підрозділів. Одним із територіальних підрозділів був Амвросіївський інтернат. Він отримав протягом останніх декількох днів кілька наказів підготуватися для евакуації в Росію у зв'язку з бойовими діями. Ну, і там якісь нісенітниці, що стосуються нацистів, бандерівців, "Правого сектора" і таке інше. Досить звичні наративи російської пропаганди як 2014 року, так і нині.

– Директор сказав: "Допоможіть мені евакуювати дітей"?

– Так. Директор прийшов і сказав, що якщо ми нічого не зробимо, то наступного дня їх вивезуть до Росії.

– Як сприйняли цю новину з точки зору не лише людської, а й точки зору військового? Ви ж розуміли, що це могли бути якісь заслані козачки, завербовані або, можливо, засідка, або ще щось? Виникали такі думки?

– Таких думок не було. Я би не сказав, що в мене була якась параноя щодо стосунків із цією людиною. Було видно, що людина схвильована. Крім того, я працював у цьому районі досить довго і мав деякі поняття, хто є хто. Мав змогу перевірити та уточнити інформацію, яку він надав.

– Якими були ваші подальші кроки? Ви йому не відмовили, сказали що допоможете йому.

– По-перше, я провів розрахунок часу і віддав попереднє розпорядження особовому складу свого розвідувального загону.

У мене було дві розвідгрупи спецпризначення: моя група і група з першого загону, теж мого полку. Я здійснював керівництво цим зведеним підрозділом, тобто підняв людей і віддав попереднє розпорядження щодо підготовки дій у складі розвідувальних органів. Після цього вийшов на зв'язок із керівництвом сектора, тоді ще з полковником Грищенком. Його рішення було однозначне: "Так, ми повинні вивести інтернат на підконтрольну територію". Він мені поставив завдання вийти в розташування цього інтернату, зайняти там оборону і чекати на колону, яка повинна була прийти ранком. Повантажити цих дітей і супроводжувати на безпечну територію.

– Скільки у вас було часу на підготовку? З моменту, коли сказали: "Так, ми виконаємо цю операцію" і до моменту, коли вирушили на територію інтернату.

– Десь годину, не більше. Тобто в той час ми перебували в постійній готовності.

Володимир Хоботов, тодішній директор Амвросіївського інтернату, згадує:

"Діти чітко розуміли, що вони – Україна.

В. Хоботов із вихованцями інтернату, довоєнне фото
В. Хоботов із вихованцями інтернату, довоєнне фото5 канал

У нас перед цим влітку збили літак із десантниками – і загинув наш учень, Сергій Кривошеєв, йому лише 18 років було. Він сам пішов добровольцем. Діти його слухали з відкритим ротом, він приходив на лінійку, на самопідготовку. Уже в формі, десантник. Особливо хлопців це захоплювало – всі в українську армію хотіли. І коли він загинув, залишилися його брат і 2 сестрички. Дітей це вразило.

Світлини загиблих десантників
Світлини загиблих десантників5 канал

І коли прийшли українські бійці, діти бігали за ними, у рота заглядали. Кажу: "Усе, будемо спати спокійно, ми в надійних руках під прикриттям". Вони повечеряли разом із військовими. Усе було дуже тепло, спокійно. Спокійно лягли спати".

– Ви прибули на територію інтернату – люди у військовій формі, зі зброєю. Як на вас діти реагували?

– Досить нормально. Багато хто з них сприймав це як якусь гру. Там не було відторгнення, вони сприймали це як гру чи щось таке.

– Я так розумію, ніч минула спокійно, ви дочекалися до ранку?

– Так, ніч минула спокійно. Десь близько 6:00 ранку прийшла колона 82-ї бригади, прийшла колона з розвідниками і прийшли два комфортабельні великі автобуси. Де їх Грищенко взяв? Я досі не розумію, де він під час війни знайшов ці автобуси, але десь знайшов.

Усі погрузилися, я очолив колону і ми вирушили.

Володимир Хоботов розповідає: "Урал" воєнний – поставили кулемет на кабіну. Одна "Нива" і один БТР. І все це з українським прапором. Амвросіївка невелика. З українським прапором погрузили дітей, вивозять. Це шок був для міста – що не побоялися.

Евакуація дітей із Амвросіївського інтернату, 2014
Евакуація дітей із Амвросіївського інтернату, 20145 канал

А всюди траса перекрита, всі блокпости… Тільки завдяки військовій розвідці Олексій якимись своїми стежками, по балках… І говорить водієві: "Ви зможете їхати 60 кілометрів?" А він усміхається: "Мерседес! Ми і 120 будемо їхати". А коли поїхали по балках, бездоріжжю… Діти, на моє враження, наче учасники бойовика, фільму. У вікна дивляться – український прапор на БТРі майорить, тут же сухий пайок. Вони до кінця не усвідомили, що це війна.

Евакуаційний автобус
Евакуаційний автобус5 канал

Чесно кажучи, я до кінця не розумів, що це уже справжня війна. Досі не розумію, чому соромляться війну війною назвати. Ну це ж війна!"

Маршрут, яким рухалася евакуаційна місія українських дітей, – це понад 200 км бездоріжжя, оминаючи ворожі блокпости. Яким був цей шлях, розповів військовий аналітик Олександр Сурков:

"Евакуація дітей із Амвросіївського дитячого будинку була не такою простою операцією, як здається. У першу чергу, тому що лінія розмежування проходила дуже близько до держкордону. Тобто якщо б росіяни дізналися тоді, що дітей виводять з Амвросіївки, вони могли б піти навіть на те, щоб висунути на перехват цієї колони свою групу з Росії. Чому це було для них важливо? Тому що тоді ця політика вивезення дітей у Росію стала однією з ідеологічних стовпів Кремля. Всім відома "доктор Ліза", яка вивозила дітей – її піарили на каналах. Тобто вивезення дітей українцями для них було, як кістка у горлі.

Тому перша частина маршруту проходила дуже небезпечною територією: до н. п. Гранітне, в якому розташувався тоді штаб 72-ї бригади Головного підрозділу. Тобто ця частина відносно безпечна, близько 10-20 км від траси Донецьк – Маріуполь. Чому це важливо? Незважаючи на те, що ця траса була під нашим контролем, тоді просувався дуже різний транспорт. Якби в Донецьку дізналися, що така група йде, могли під виглядом шахтарів, які їдуть із Донецька/Луганська (а такі їздили постійно автобусами) запустити ДРГ-групу, яка могла б напасти на колону щось спровокувати. Тож від Гранітного до траси йшли боковими дорогами. Вийшли на трасу – а там уже відносно безпечна частина до Розівки, де на них чекали.

Специфіка цієї операції в тому, що вона була тиха, наші спецпризначенці дуже добре знали оперативну обстановку, логістику, місцевість. Тому змогли провести групу так, що не було жодного пострілу, не було жодної втрати. Насправді це і є справжній подвиг".

– 200 км з точки А до точки Б. Як ви розраховували цей маршрут і як прокладали шлях, враховуючи які ризики?

– Здебільшого шлях був прокладений територією, контрольовану нашими військами. На деяких ділянках дороги ми рухалися об'їзними шляхами, тому що основними шляхами рухалися колони військ, щоб не перетинатися. Проте дорога минула без подій, ми доправили їх до н. п. Розівка (Запорізька обл.) – і вже там їх зустріли представники місцевої влади. Я їх передав, сфотографувалися на пам'ять. Ми розвернулися і пішли у зворотній бік, в операційну зону для виконання завдань.

Володимир Хоботов розповідає: "Мені постійно телефонували з "департаменту", там прийшли вже ці самозванці. Одна представилась: "Я замміністра Коровіна. Куди ви везете дітей?" Кажу: "Я везу на територію України (ну і тут в принципі Україна) на оздоровлення", – "Ви отримували наказ, що відправляти треба в Ростовську область?" Кажу: "Отримував, але не знаю, хто дає ці накази. Я не знаю вас і не підкоряюся вам". Вона каже: "Щодо вас питання вирішено – після приїзду будете розстріляні. А дітей повертайте, вам це збереже життя". Але я думав про порятунок життя дітей, а не свого".

– Чи був у вас план Б на випадок, якщо б вас чекала засідка чи був би напад? Чи розглядали ви такі варіанти?

– Ми завжди розглядаємо такі варіанти. Для цього я особисто слідував у голові колони на відриві від основних сил близько 1-3 км, залежно від ділянок із метою виявити засідку чи підрозділи противника. Щоб ми своїми діями могли дати час основним силам колони розвернутися, зупинитися чи рухатися у зворотній бік.

– Евакуація дітей не є вашим прямим обов'язком як спецпризначенців. Чому ви погодилися на це? Що вами рухало?

– Знаєте, межі між прямим і непрямим обов'язком офіцера спецпризначення чи офіцера Збройних сил у цій ситуації досить розмиті.

Я вважаю, що це обов'язок будь-якої порядної людини, незалежно від того, де вона служить – в Збройних силах, Національній гвардії чи інших силових структурах. Тому і ми, і керівництво сектора вчинили так, як вимагала совість.

– Коли ви виїхали за межі Донецької області, тобто коли вже зрозуміли, що війна десь там залишилась, які у вас були емоції?

– Ми зрозуміли, що все, що війна залишилася (за спиною – ред.), коли ми перетнули трасу Маріуполь – Донецьк. Тобто це ще була Донецька область, але за трасою Маріуполь – Донецьк війна не була відчутною. Якщо до цієї траси траплялися часто військові колони, блокпости і чутно було, що пахне війною – то коли ми перетинали трасу, це вже були тилові райони, де війни не відчувалось.

– У вас було якесь полегшення, чисто людське?

– Так. Тобто все якось… Після траси ми вже стали на нормальну дорогу і поїхали.

– Скільки часу зайняв цей маршрут?

– Того ж дня до темряви ми повернулися в Амвросіївку.

– Коли ви повернулися в Амвросіївку, чи відчували ви там, бачили, чули, можливо, якось отримували інформацію щодо цієї події? Бойовики були спантеличені тим, що дітей вивезли?

– Я особисто такої інформації не отримував. Проте знаю, що коли наші війська були змушені відступити з цієї території після відкритого вторгнення військ РФ на нашу землю, то директора цього інтернату було схоплено і його піддавали тортурам за це.

Володимир Хоботов згадує ті страшні події: "Приїхали автоматники, найманці, їх було 5 чи 6, забрали мене і повезли в дім мера міста колишнього, який виїхав. У них там уже свій штаб, БТР стояв. Почали допитувати, погрожувати. Пред'явили мені три моменти: що я не зняв свій український прапор, який так і висів на флагштоці – тобто острівець України був ще. І портрет Сергіїв. Вони приїхали: "Що це таке? Укроп. Забрати, розбити".

І головне – що я не виконав наказу, а вивіз дітей на територію України.

І що найбільш парадоксально і дико, може, звучить, але тоді ж пропаганда Путіна – Гебельса, розіпнуті хлопчики – це з тієї ж серії. Мені заявили, що я дітей на органи вивіз в Україну, що будуть потрошити дітей, а вшивати пораненим воїнам. Зараз це складно зрозуміти і повірити в це, але тоді цілком серйозно з автоматами ширяють: "Підписуйте!". Прийшов офіцер ФСБ і спитав: "А це хто такий?" Вони говорять: "Директор школи-інтернату, такі от претензії…". А він говорить: "Нас не зрозуміє місцеве населення, якщо ми будемо вчителів кидати в підвали".

– А як ви, як військова людина, оцінюєте його вчинок? Що б ви сказали про нього?

– Я вважаю вчинок героїчним. Людина свідомо ризикувала своїм життям. І після цього залишилася на непідконтрольній території, була схоплена бойовиками. Він чітко розумів, на що іде. Вони могли його скалічити чи вбити – це дуже просто для них. На скільки я знаю, ця людина проживає на нашій території. І я вважаю, що за свій героїчний вчинок він повинен бути відзначений на державному рівні. Але я знаю, що ця людина не відзначена – і це проблема. Тому що людина ризикувала своїм життям, не жахалася того, що з нею буде. Він міг нічого не робити, а потім сказати: "А що я міг? Вони приїхали, забрали. Я ж цивільна особа, автомата, пістолета в мене нема". Він знайшов вихід і зробив свою громадянську справу до кінця. Як громадянин України.

– Але так само й ви могли його послухати, сказати: "Так, ми вам допоможемо чи не допоможемо", – і піти далі виконувати свої завдання.

– Розумієте, це досить суттєве значення для держави – її майбутнє. Діти – це майбутнє держави. І якщо ми хочемо виграти цю війну (а ми її виграємо), то повинні боротися за серця і розум людей, за їхні душі. І за молодь. І залишити цих дітей на території, підконтрольній противнику, – я би не зміг.

– Чи можна говорити, що військові – це виключно про військовий компонент у веденні війни?

– Щоб протидіяти противникові на всіх рівнях, у всіх сферах, військовослужбовці Збройних сил України мають робити не тільки військову справу, а ще й боротися за серця людей, які проживають на цій території. Якщо ми здобудемо їхню підтримку, то переможемо.

Українська армія – це захисники і вони покликані захищати. Наша армія – це армія захисників, яка обороняє не лише території, а й людей. Вірте в ЗСУ, як віримо в них ми. Залишайтеся на "5 каналі" і продовжуйте досліджувати таємниці війни.

Читайте також: Як починалася АТО: найважчі операції і перші перемоги ЗСУ в перший рік збройної російської агресії

Попередній матеріал
Підвищення цін на проїзд: яких міст уже торкнулося та чому мешканці Кривого Рогу катаються безкоштовно
Наступний матеріал
Закон не для всіх: як вплинули нові правила на копачів бурштину – ексклюзивне розслідування
Loading...