"Донецькі". Повернути своє: мешканець Горлівки розповів про службу в полку спецпризначення ЗСУ

Війна на Донбасі Міноборони
Щонайменше 30 000 учасників війни, за офіційними даними, – вихідці з Донеччини та Луганщини. Ця цифра, імовірно, в тисячі разів більша, адже багато вихідців із Донбасу, учасників бойових дій, зареєстровані в інших регіонах. Давно час спростувати міф, що на Донбасі "повстали" винятково місцеві жителі і пішли воювати проти своєї країни і армії. Дійсно, такий відсоток був і є. Але захисників України набагато більше, ніж стверджує роспропаганда

Як виглядала весняна мобілізаційна кампанія 2014 року, пояснює військовий аналітик Олександр Сурков:

"Загальна мобілізація в Україні почалася безпосередньо після анексії Криму у березні 2014 р. Перша хвиля – 35 тис. людей, друга – 15 тис., третя – 60 тис. Довго ходили чутки, нібито з Луганщини і Донеччини мешканців не мобілізували. Але це не так. Особисто мене керівники Генштабу, які займалися мобілізацією, запевнили, що директиви на мобілізацію мешканців Донеччини та Луганщини були свого часу віддані.

Мапа окупованих територій 2014
Мапа окупованих територій 20145 канал

Чому все не так просто? Вже в квітні 2014-го ми почали втрачати контроль над дуже великою територією. Ті, хто там був мобілізований міськими та районними військкоматами, призивалися не в українську армію, а в незаконні формування, тому що майже всі силові структури там перейшли на бік ворога. З іншого боку, дуже багато українців прийшли у військкомати на контрольовані території – і донеччани, і луганчани призивалися і добровільно пішли воювати. Скільки їх було, ми не знаємо. Все, що пов'язано з мобілізацією, є держтаємницею. Але відомо, що мешканців Луганщини і Донеччини, які отримали статус учасника бойових дій, – понад 30 000. А це для такого регіону дуже велика цифра. Тобто те, що донеччани та луганчани не воювали, не були добровольцями і не призивалися – неправда".

Про те, як мешканці постраждалих регіонів ставали до захисту своєї землі, "Таємницям війни" розповів горлівчанин Олександр Гричук із позивним "Морячок". На нього полювали бойовики, але він не здався. З одним наплічником виїхав із Донеччини і повернувся зі зброєю в руках.

Олександр Гричук, 56 років. Народився в Оренбурзькій обл. Росії. Коли йому було 5 років, родина повернулася в Україну, на Вінниччину. Після закінчення школи переїхав у Горлівку. Служив три роки на флоті, працював у шахті, здобув вищу освіту. З 1994 р. заснував бізнес, яким займався до початку російсько-української війни. У 2013-14 рр. разом із місцевими активістами-патріотами, зокрема з депутатом міськради Володимиром Рибаком, розпочав боротьбу з окупантами та колаборантами. Після того як окупанти закатували Рибака, став добровольцем у батальйоні "Дніпро-1".

У липні 2014-го спільно з 93-ю механізованою бригадою та "Правим сектором" повторно звільняв Піски. 14 вересня там же отримав поранення. На цих позиціях познайомився з Героєм України, полковником Олександром Трипаком на псевдо "Редут". Згодом приєднався до 3-го полку спецпризначення, де служив до 2019 р. З лав ССО звільнився, перебуваючи на посаді старшини заступника командира групи.

Олександр Гричук
Олександр Гричук5 канал

– Горлівка окупована. Коли ви зрозуміли, що у вашому місті починається війна?

– Взимку. Почався штурм адмінбудівель. У першу чергу райвідділку і СБУ. Ми, побачивши це, створили ініціативну групу. Зняли офіс і зареєстрували. "Новогорлівка" – є така організація.

– Якою була мета організації?

– Протидія Росії.

– Тобто ви тоді вже розуміли, що за цим стоїть Росія?

– Звичайно. В Донецьку були автобуси з Ростова. Всі російські автобуси. Людей привозили скопом туди. Видно було і першу жертву в Донецьку – хлопчика підрізали. Це все росіяни робили. Міліція була на їхньому боці, повністю на боці "сєпарів". Ми готові були стати зі зброєю в руках і протистояти. Нам ніхто не дав цього права.

Захоплення відділку міліції в Горлівці, 2014
Захоплення відділку міліції в Горлівці, 20145 канал

Десятки тисяч жителів Луганської та Донецької областей узяли зброю і пішли захищати свій дім, свій Донбас. Ось історія одного з них, Михайла Вершиніна:

"У мене досі, чесно кажучи, від прапора російського дике бажання агресії. Я хочу захищатися, стати у стійку й нападати. Правильно чи ні, я не знаю, – але це моя реакція після того, як я побачив, що відбувалося на площах.

От різниця між чорним і білим – не буває чіткіше. Дивишся праворуч – скляні очі і перегар, надщерблені роти. Дивишся ліворуч – стоять люди інтелігентні, з нормальними очима, трохи з жахом дивляться на те, що відбувається навпроти.

Крайній мітинг, коли було велике побиття, здається, 27 квітня 2014 р.: була красива хода, її зустріли натовпи людей проросійських, у них були примотані до рук саперні лопатки скотчем. Після того, як я побачив, що міліція віддає їм щити, палиці (потім вони приходили і біля міліції складали ці кийки) – я зрозумів проблему нашої правоохоронної системи: вона тупо злилася".

Мітинг окупантів, Донбас, 2014
Мітинг окупантів, Донбас, 20145 канал

– Наскільки це було небезпечно в той момент? Зрозуміло, що проросійські сили тоді переважали. Не тільки в Горлівці, а й у всьому Донецькому краї. Чи відчували ви цю небезпеку?

– Ми відчували її, але не настільки. Тоді ще не думали, що все зайде так далеко. Щоб ви розуміли, нам погрожували зброєю відкрито (міліція збоку стояла). Вони відкривали багажники біля міськради, у багажнику стояли автомати. Вони нам показували ці автомати. Ми міліцію кликали – нуль емоцій.

– Хто вони? За яких обставин це відбувалося?

– Це було, коли вони вивішували прапори російські на міськраді, а ми знімали; коли з Клепом (Євген Клеп, у 2014-му міський голова Горлівки, – ред.) вони збирали якісь засідання. Ми приходили і розганяли їх. Клеп трошки побоювався, і на той бік хотів, і на той – на двох стільцях сидіти. Так не вийшло.

– Ви відстоювали свої позиції. Як на вас реагувало цивільне населення?

– Відсотків десять нас підтримували. Більшість була проти. Сусіди були категорично проти. Всі хотіли Росію, бачте.

– А ви говорили, що треба Україну?

– Так, у мене один прапор повинен бути. І це не триколор.

– Яким було ваше перше завдання? Коли зібралися у групу, якими були ваші перші активні дії?

– Нам дзвонили з міськради, мовляв, вони вивішують прапор чи збираються там з Клепом.

– Триколор?

– Так, триколор вивішували. Ми їхали знімали. Ми заважали їм якісь засідання проводити з міським головою.

Їх було близько сотні на всю Горлівку – активних проукраїнських патріотів. Тих, хто в часи правління президента-втікача Януковича організовував у місті проукраїнські акції – на День Соборності, День Незалежності, день народження Тараса Шевченка.

Володимир Рибак – один із них. У 2013-14 рр. їздив до Києва підтримати Революцію Гідності. А навесні 2014-го чинив спротив російським окупантам. Його боротьба з ворогом була прямою і безстрашною.

12 квітня 2014 р. російські найманці увірвалися у Слов'янськ, а за кілька днів – господарювали в Горлівці, захопивши місцевий відділок міліції.

17 квітня проукраїнські активісти організували в місті мітинг "За єдину Україну", в якому брав участь і Володимир Рибак – депутат міськради, один із двох на всю раду представників опозиційних сил. Опозиційних до Партії регіонів, яка мала більшість у всіх рай- та облрадах Донецької й Луганської областей.

Володимир Рибак
Володимир Рибак5 канал

Під час мітингу Володимир намагався зняти з будівлі міськради фейковий прапор псевдореспубліки. Цими "прапорами" була обвішана вся міськрада. Йому не дали цього зробити і місцеві колаборанти з георгіївськими стрічками, і молодики спортивної зовнішності, які невідомо звідки з'явилися біля держоргану. Рибак намагався пройти до голови міста, поговорити з ним. Але за кілька хвилин після штовханини на ґанку невідомі в камуфляжі та балаклавах скрутили Рибака та вивезли в невідомому напрямку. За п'ять днів його понівечене тіло зі слідами жахливих катувань знайдуть у річці Казенний Торець.

Викрадення Володимира Рибака
Викрадення Володимира Рибака5 канал

За інформацією СБУ, вбити Рибака наказав російський військовий Ігор Безлер на прізвисько "Бєс". За його вказівкою 17 квітня представники т. зв. "міліції" Горлівки викрали опозиціонера та катували у штабі бойовиків у Слов'янську. Інший російський військовий – Ігор Гіркін-Стрєлков, який тоді заправляв у Слов'янську, – доручив т. зв. "народному меру" Пономарьову вивезти тіло Рибака.

На поч. 2015 р. Володимиру Рибаку присвоїли звання Героя України посмертно із врученням ордену "Золота Зірка" за мужність, патріотизм і самовіддане служіння українському народу. 18 квітня того ж року на фасаді міського відділку СБУ в Слов'янську встановили пам'ятну дошку на честь закатованого патріота. Він не просто боровся з окупантами, відстоюючи державні символи та закликаючи інших до боротьби. Володимир Рибак та його однодумці розробляли план боротьби з Росією та її колаборантами. План, який втілюватимуть уже без нього.

Вшанування пам'яті Володимира Рибака
Вшанування пам'яті Володимира Рибака5 канал

– Всі ці плани зруйнувалися, коли бойовики вбили пана Володимира.

– Так. Коли його вбили. На похороні нас фільмували. Нас попередили: "Ви наступні". На офісі чекала засада, нам сказали на офіс не приходити. Я поїхав додому, зібрав швидко сумку і виїхав. Думав, на місяць-два.

– А, виявилося, що на вісім років. Ви розуміли, що хочете повернутися на Донбас тільки у складі воєнізованого підрозділу, щоб продовжити боротьбу.

– Інакше не могло бути, бо я вже бачив зброю, настрої, смерті перші. Іншого виходу не було. Я вийшов у Дніпрі в кінці травня. У 20-х числах був зарахований у полк. Повернулися в Маріуполь – там дуже налаштовані були проти нас, людей ще били за український прапор.

– Ви намагалися спілкуватися зі співвітчизниками і пояснювати, що Росія – це не добре для України?

– Люди нормальні, адекватні, розуміли все. То ми з ними налагодили співпрацю, викрили кілька бандформорувань, узяли квартиру зі зброєю.

– Куди вас перекинули потім?

– Мене кинули на обрив спочатку, потім потрапив на Піски. Разом із 93-ю бригадою, "Правий сектор" і ми тоді зачищали Піски.

– Коли ви їхали на Піски, розуміли, що там ваш дім. Які були емоції?

– Сподівався, що за тиждень удома буду.

– Плекали надію, що почнеться звільнення міст і ви повернетеся?

– Всі на це сподівалися. Ми вже в Донецьку були, в Донецьк заходили кілька разів. Кілька десятків разів. Заходили на склади військові. "Вибухівку" трошки тягали в них. Раз потрапили в засідку, але, слава Богу, нікого не поранило. Машину тільки продірявило в кількох місцях, а так ми вискочили: виводили на пряму наводку і по точках вивели потім.

Донбас
Донбас5 канал

– А те, що ви місцевий (упевнена, що ваші побратими були теж із Донецька, з Луганська) допомагало орієнтуватися на місцевості?

– Звичайно. Ми знали, де що знаходиться, ми знали ліворуч-праворуч що в нас, де можемо вкритися, як пройти, проїхати. Це дуже допомагало. Плюс серед місцевих жителів нам інформацію надавали.

– А ви налагоджували зв'язки завдяки тому, що ви місцевий?

– Уже коло тих, хто співчував, було окреслене: хто за, хто проти. Хто міг, хто не боявся – з тими спілкувалися. Зустрічалися і в Артемівську (Бахмут, – ред.), і в Дзержинську (Торецьк, – ред.) і в Пісках приїжджали мене люди провідувати.

Михайло Вершинін:

"Скажімо так: жодних дій серйозних не робив десь до червня. Саме серйозних, радикальних. Я почав потихеньку кататися містом уночі, знімати на телефон, викладати у "Вконтакте". Потім на мене вийшли люди, яким було цікаве це відео, потім крутився по місцях. Мене питали: "Може, тут приїдеш подивишся?". Я розумію, що, по суті, це завдання. Треба зробити. Я проїжджав, знімав відео, відправляв. Потім почалися моменти щодо проведення техніки… Це була легка розвідувальна робота. Легка тому, що я ніде не заглиблювався, просто спілкувався з людьми, скидав усе в мережу. На момент від'їзду сім'ї мої завдання були: провести колону, подивитися, де стоїть техніка, де заходить, по слідах проїхатися, подивитися місце розташування".

Фрагмент відео волонтера М. Вершиніна
Фрагмент відео волонтера М. Вершиніна5 канал

– А яка ситуація була з вашою родиною? Ви поїхали воювати, а ваша дружина, дочка залишилися в Горлівці. Якщо за вами слідкували, то, напевне, в небезпеці була й сім'я.

– Була в небезпеці. Жінку двічі на допит забирали. Один раз на роботі засідку робили. Вдома була засідка. До неділі сиділи, чекали, що я повернуся. Раз жінка пішла провідувати дочку. Вийшла дочка (на сьомому поверсі квартира була), вийшла – і махає (жінка, – ред.), прощається з дочкою. Під'їжджає джип, вискакують люди озброєні і в машину кинули її, повезли на допит. Вони мені це розказали – дочка подзвонила – я вирішив дочку в першу чергу евакуювати.

– А дружина як переживала допити? Що бойовики питали? Питали, де ви?

– Так. Вона молодчина, трималася добре. Сказала, що я в Абхазії – і це спрацювало.

ЗСУ
ЗСУ5 канал

Михайло Вершинін:

"Була група волонтерів, яка допомагала військовим. Перебуваючи в Донецьку, який окупований, ці люди отримували з "великої землі" посилки на "Євроекспрес" – пошту, яка ще тоді працювала. Ми приїжджали, забирали ці посилки і через сепарські блокпости доставляли. Потім на нас, грубо кажучи, почали полювання. Пішла інформація, що полюють на волонтерів. Я зі свого пікапчика зробив із "подвійним дном" автомобіль: ми ховали те, що треба було – карти, техніку, обладнання. Зверху ставили продукти – і це все через блокпости. З Лілею сідали чи з Наталею, включали "абсолютно такі свої-свої". Я в робі брудній, в окулярах. Вони такі: "Куди їдете?" – "Та веземо на Опитне. У нас шеф із війни втік, веземо йому продукти". Весь час проходили по такій темі. Так, наші прописки завжди нас рятували".

Фрагмент відео волонтера М. Вершиніна, нічний Донецьк
Фрагмент відео волонтера М. Вершиніна, нічний Донецьк5 канал

– Як у вашому житті з'явився Третій полк спецпризначення?

– Були у Пісках. У нас у машині акумулятор лежить. Ми, знаючи, що там багато техніки, підбитої в аеропорту, попросили у хлопців акумулятор. І хтось сказав щось типу: "Та вони мародери, самі собі знайдуть". Нас це зачепило, ми з "Сантою" стрибнули в машину і поїхали на розборки. І поїхали тією дорогою, якою вони самі не їздили, тому що там сєпари часто засаду робили. Приїхали, познайомилися, назвали це фейком, хтось ляпнув там щось невпопад. З Трепаком познайомилися.

– Трепак – це "Редут", командир Третього полку. Олександр Трепак.

– На той момент – командир батальйону. Домовилися співпрацювати, обмінялися телефонами, рацію взяли, щоб напряму з ними був зв'язок. Розказали про себе трошки, що ми, де ми. Він інформацію всю збирав – розвідники є розвідники. На той момент аеропорт був практично заблокований, ми його тримали від Донецька праворуч і Авдіївка. А так сєпари гуляли повністю, засідки робили. Інформація про перегрупування військ, де що триває в Донецьку, – мала велике значення для Трепака. Ми ділилися інформацією. Був момент, коли хотіли ще раз Піски залишити. Була команда вже, речі зібрані, були у Карлівці вже. Але ми з цією групою були не згодні, вкотре поїхали до Трепака і вирішили, що будемо відступати в аеропорт. Не будемо в Карлівку відходити, а допомога їм (в аеропорту, – ред.) потрібна, у них мало було народу. Він сказав, що прийме нас до своїх лав.

Спецпризначенці ЗСУ
Спецпризначенці ЗСУ5 канал

Третій полк спецпризначення Сил спеціальних операцій ЗСУ – це саме той підрозділ, який роками наводив жах на бойовиків. Про його найяскравіші бойові операції – ті, про які вже можна говорити, – розповів військовий аналітик Олександр Сурков:

"Третій полк спецпризначення ім. Святослава Хороброго створено 1992 р. Тоді він дислокувався у Криму, в м. Старий Крим. У 2000 р. полк змінив місце постійної дислокації і був переведений у Кропивницький. Він підпорядковувався Головному управлінню розвідки Міноборони України. З початком бойових дій виникла складність: тоді полк перепорядковувався від Міноборони до ЗСУ, до оперативно-тактичного управління "Південь", яке розташовувалося у Дніпропетровську (нині Дніпро). Але з початком війни це відіграло свою роль у тому, що полк стоїть неподалік зони АТО.

Військовослужбовці групи Третього полку спецпризначення були задіяні до охорони об'єктів у глибокому тилу, тобто за лінією розмежування. Це оборона аеродрому Краматорська, оборона ДАП, Амвросіївка, де знаходився в березні-квітні 2014 р. наш невеликий контингент. Усі ці задачі групи Третього полку виконали успішно, крім того, захищали в Бахмуті базу бронетехніки до того моменту, як вони були звільнені нашою армією.

Спецпризначенці ЗСУ
Спецпризначенці ЗСУ5 канал

Щодо дій Третього полку в секторі Д, то, мабуть, найбільш видатна операція – цілевказання в районі н. п. Осикова, де станом на 26 серпня 2014 р. знаходилися групи керування силами російського вторгнення, російського Генштабу. Бійці Третього полку цю групу визначили, навели на неї артилерію і повністю знищили. Таким чином дуже ускладнили Росії завдання із вторгнення. Взагалі, Третій полк спецназу був дуже широко задіяний у секторі Д – взяття під контроль Савур-Могили, супровід наших колон та інші задачі, пов'язані безпосередньо з тими, які виконували всі війська АТО. У жовтні 2014 р. та взимку 2015 р. групи полку виконували завдання на Дебальцевському плацдармі та інших рубежах".

Спецпризначенці ЗСУ
Спецпризначенці ЗСУ5 канал

– Пане Олександре, що для Вас Третій полк спецпризначення? Ви там прослужили 4 роки.

– З січня 2015 р. по 2019 р. Це нова сторінка в моєму житті. За знання, які я отримав у Третьому полку, дуже вдячний Олександру Сергійовичу. Він дуже класний командир був, мав за честь воювати поряд із ним. Отримав багато знань. Якби я володів цими знаннями у Пісках, я в засади не потрапляв би зовсім.

– А скільки було засад?

– Тричі я потрапляв у засідки. Раз у Донецьку, раз на вишці під аеропортом і третій раз – коли танк підбили під Пісками: у нас чотири було "двохсотих" і четверо поранених, я в тому числі.

– Чим ваша служба в Третьому полку відрізнялася від служби у полку "Дніпро-1"?

– За специфікою – мало чим. Тільки знання, тому що я дуже багато знань отримав у Третьому полку. А так ми займалися практично тією ж роботою.

Прапор України, спецпризначенці
Прапор України, спецпризначенці5 канал

– В тилу ворога?

– Ми в Донецьк заходили багато разів, постійно заходили туди, ставили міни….

– Існує ореол таємничості навколо людей, які служать у підрозділах спецпризначення. Що входило у Ваші обов'язки, з ким або з чим ви себе асоціювали в процесі служби?

– Розвідник-диверсант не повинен бути дуже помітним. В нас робота вся в тилу. Здоров'я потрібне, витримка, сила. Все залежить від витримки. Можна годинами, ледь не цілодобово в засідці пролежати, дощ, сніг… Це ми все проходили. Нас цього вчили. І дуже добре вчили.

– Ви сказали, що це групи ризику.

– Це постійно ризик. Робота в "сірій зоні" і в тилу ворога – це завжди ризик. Тебе не повинні бачити ні наші, ні їхні. "Тихо прийшов, тихо пішов", – як Ріффмастер написав пісню.

Спецпризначенець
Спецпризначенецьвідкриті джерела

– Вона відповідає дійсності, бо взята з реального життя. Чи були з вами поруч вихідці з Донбасу?

– В першу чергу, це "Санта". Він із Луганська. Царство йому Небесне. "Вальдемар" – теж із Луганська. Ми групою перейшли із "Дніпро-1". І ще "Полтава". Перейшли групою прямо в Третій полк. Дуже багато людей у Третьому полку з Донецької, Луганської областей. Хоча спочатку нам казали, що тільки із Західної України всі добровольці, а Луганська і Донецька земля не хоче себе захищати. Не знаю… В мене дуже багато знайомих, які пішли і з 93-го полку і в "Дніпрі-1".

– Чим мотивовані були ваші знайомі?

– Це ж наша земля. І країна в нас одна. Не повинно бути триколора над головою! Ніколи.

У мене такий випадок був. Мій знайомий, колишній друг, коли ми виїхали з ДАП, телефонує, каже: "Всьо, аеропорт наш!". Я говорю: "З чого ти вирішив?". А він на вокзалі жив, каже: "Я з вікна бачу прапор". Відповідаю: "Сергію, не повіриш, я тільки звідтам виїхав. Не ваш він і не буде ваш". Такий був випадок.

– Тобто є серед ваших знайомих людей із Горлівки ті, які все ж підтримують Росію?

– На жаль, їх набагато більше.

– А є серед ваших знайомих із Горлівки ті, хто воює по той бік?

– Є такий випадок. Він не правою рукою був Безлера, але був наближений, на його весіллі Безлер був весільним батьком. Він дослужився за 1,5 року до полковника, замкомандира бригади. А потім його знайшли повішеним в ангарі. Сказали, сам повісився. Хороше життя.

Михайло Вершинін:

"У Донецьку і Луганську відбулася революція невдах. Повстали ті, хто все життя толком працювати не хотів, не вмів. І тут раптом привалило щастя. Тобто такий кривавий "соціальний ліфт". І люди, які заробляли нормальні гроші і мали розуміння, що таке будинок, сім'я, країна – навіть якщо не дуже поділяли українську позицію – вони прекрасно бачили, що ця маса, яка бігає з автоматами, вбиває те, що вони будували. Тому чітке розуміння було того, що люди з боку Росії, – це гопники. І це було видно. Я спілкувався з ними – і це дуже страшний момент".

Мітинг окупантів, Донбас, 2014
Мітинг окупантів, Донбас, 20145 канал

– Багато військових мріють повернутися на місце бойової слави. Чи є місце, куди б ви хотіли повернутися на рідному Донбасі?

– Я вже повертався. У 2014 р., коли був у "Дніпрі-1", в Пісках перебував дуже довго. Коли повернувся в Третій полк, була можливість знову побувати у Пісках... Я був там кількараз.

– Чому для вас це місто таке важливе?

– Я там втратив побратимів бойових. Це мій перший бойовий досвід. І якась... ностальгія за цими часами. Я там друзів багатьох знайшов. Одних втратив – інших знайшов. І це вже на все життя.

– Втрачених – маєте на увазі тих, хто залишилися в Горлівці?

– Так, тих, які підняли триколор.

– Вони вже не друзі?

– Вони вже вороги.

– Я дякую Вам за вашу історію. І дякую вам за вашу мужність і за те, що ви пішли захистити свій дім.

Той, хто може захистити свій дім, може захистити і Україну.

Читайте також: "Майже друга армія": у чому сила резервістів і як вони посилюють обороноздатність України – Мирослав Гай

Попередній матеріал
Діджиталізація в кожну хату: коли в українських селах нарешті з'явиться стабільний інтернет
Наступний матеріал
Бомби з безпілотників і мінування території: на що здатні окупанти та чим відповідає Україна
Loading...