Його називають "українським Дюнкерком". Виступ від основної лінії розмежування, який входив у тил ворога, дратував бойовиків. Плацдарм 40 км завдовжки і 20 км завширшки міцно увійшов в історію російсько-української війни: для одних – перемогою, для інших – зрадою.
Одним з основних військових підрозділів, який утримував Дебальцевський плацдарм, була 128-ма бригада. Військовий аналітик Олександр Сурков показав основні позиції підрозділу на тій території – і розповів про їхнє розташування та значення.
"128-ма окрема гірсько-штурмова бригада на початку 2015 року була однією з найбільш потужних у ЗСУ – насамперед за природою свого походження.
Бригада дислокується на Закарпатті, в Мукачевому. Тому призначена для дій у гірських умовах. Посилена вона була власними танковим, інженерно-саперним батальйонами й артилерійською групою, до складу якої входили самохідні артилерійські установки.
По-друге, ця бригада вже мала бойовий досвід. Частина її підрозділів діяла в секторі "А".
По-третє, що важливо, вона майже в повному складі своїх базових підрозділів складала тактичні групи на Дебальцевському виступі. Бригада утримувала Дебальцевський плацдарм. Її позиції ішли по лінії Чорнухине – Рідкодуб – Нікішине – Орлово-Іванівка – Малоорлівка – Олександрівське. Тож усю південну частину плацдарму тримала саме 128-ма бригада. Частина артилерії стояла в районі Ясинуватки, другу лінію оборони складали блокпости й опорні пункти навколо міста Дебальцеве.
Усі переваги такого розміщення й управління, коли командир бригади міг усіма своїми підрозділами на місці керувати, відіграли свою роль. Фактично до команди "на вихід" свої позиції бригада утримала, і випадки залишення позицій відбувалися поза її зоною відповідальності, тобто на шляху Вуглегірськ – Луганськ, і на території, де частково захищали підрозділи територіальної оборони.
Коли на сході почалася війна, у військкоматі Дмитро Захарчук спитав: "Ви що, про мене забули?", адже йому все не приходила повістка. Третя хвиля мобілізації. 3 серпня 2014-го приєднався до лав 128-ї гірсько-піхотної бригади. Магістр права, розвідник 2015-го брав участь у боях за Дебальцеве та околиці. Пройшов найгарячіші точки Дебальцевського плацдарму – Рідкодуб, Нікішине, Кам'янка. У 2020-му отримав відзнаку бригади – "Срібний едельвейс".
– Коли потрапили на Дебальцевський плацдарм?
– Ми маршем на техніці прийшли зі Станично-Луганського району, моя батальйонно-тактична група. Ми місяць були в районі Станиці Луганської, на околицях. І приблизно 1 жовтня нас перекинули в Дебальцеве. Ми там зайшли на позиції по периметру цього виступу.
– Яка ситуація була в жовтні?
– Базовий табір ми приймали у 25-ї повітряно-десантної бригади. Нас попередили, що по тих позиціях важка артилерія періодично відпрацьовує. Тому бліндажі, ями – мовляв, майте на увазі. Ну, і сліди були від ворожої артилерії – воронки, ями.
А на позиціях було по-різному. На деяких опорних пунктах було більш-менш спокійно. А на опорному пункті Нікішине бої не припинялися, не було такого дня, щоб там не було бойових дій.
– Яке завдання ви отримали від командування? Яка була роль вашого підрозділу?
– У нас було відділення розвідки. І наша задача – дивитися, щоб до наших позицій не підійшла ворожа диверсійно-розвідувальна група. Або посилювати там, де критична ситуація. Була проблема з усіма опорними пунктами: не вистачало особового складу. Тому ми там і підсилювали.
– Найбільше обстрілювали Нікішине, ви кажете. Як думаєте, з чим це пов'язано?
– Можливо, із розташуванням. На чверті села були наші позиції. А все інше – бойовики. Умовно, через забудову і хати вівся вогонь.
– У цих хатах знаходилися бойовики?
– Так, їхні позиції були в хатах, сараях, школі, клубі.
– Ви як розвідник збирали інформацію про місцезнаходження бойовиків?
– У селі була вул. Кукуївка – з тої частини села, яка не наша. Ми не контролювали її. Але ярами можна було до неї пролізти.
Командир каже: є інформація, що на тій вулиці бойовики. І ми вночі яром полізли. Переночували там, обдивилися. Виявилося, що та вулиця була пуста, у хатах нікого не було. Були сліди бойовиків, бронежилет покинутий. Колись вони там стояли, а на момент нашого приходу – нікого. Повернулися на базу – доповіли.
За пару тижнів ми туди повернулися, так само вночі. Зайшли спокійно. Кинулося в очі, що деякі хвіртки були відчинені. Подумали, що, можливо, мародери. А може, і бойовики. Та територія була неконтрольована, тому зайти могли і ми, і вони.
Порожньо. Ми пішли далі. Було темно, туман. Ми голос почули – одразу присіли. Голос був зовсім близько, на подвір'ї. Чуємо, два бойовики перемовляються: кажуть, який там пароль і ще щось. Так вони пару хвилин поговорили, один пішов – інший залишився чатувати.
Думаємо, ну все, зараз беремо в полон. Чекаємо надворі, щоб він відвернувся. Відстань до нього була метрів 15, ми лежали під іншим двором. Там паркан, до хати 5 метрів. Подумки готуємося. У нас на всіх був один прилад нічного бачення – і той, у кого був – дивиться. Тоді чуємо голоси за спиною. Двері відчиняються – хтось із хати кота викинув. Тобто за нами в хаті бойовики були. Ми вже між собою думаємо – закидаємо зараз гранатами...
І тут шум – по всьому селу двері гуп-гуп. І ми розуміємо, що по тій вулиці, яку ми пройшли, у кожній хаті сиділи бойовики, вони всі повиходили на вулицю, розмовляють. Думки були, що останній бій – і все. А вони походили і зайшли назад у хати.
Ми трохи не дійшли до першого вартового. Думали, що вулиця порожня, а вона була повна. Вирішили відійти і навести артилерію. Ми відійшли, нас ніхто не бачив. Артилерією потім відпрацювали добряче.
– Ми говоримо про завоювання фактично однієї вулиці в невеличкому селі. Наскільки звільнення бодай однієї вулиці українського села важливе для вас особисто?
– Не те, що вулиці! Звільнення кожного будинку важливе. Адже якщо ворога не вибити, він піде далі. Ворог прийшов до нас не зайняти вулицю чи село, йому потрібна вся наша країна. Навіть метр нашої землі – це важливо.
Станом на лютий 2015 р. оборону Дебальцевського виступу утримували 4700 військовослужбовців ЗСУ та пів тисячі бійців Нацгвардії, МВС та СБУ. На озброєнні цього угруповання військ було пів сотні танків, 40 артилерійських систем, 15 реактивних систем залпового вогню.
Загалом у секторі "С", до якого входило Дебальцеве та околиці, на той час знаходилося 13 тис. особового складу. Зокрема, понад 8 тис. військовослужбовців Збройних сил, до 1,5 тис. нацгвардійців, понад 3 тис. представників МВС та до 250 службовців СБУ. Щодо техніки та озброєння, у секторі "С" на той час нараховувалося 120 танків, 530 бойових броньованих машин, 180 артилерійських систем, 65 реактивних систем залпового вогню.
Крім бійців 128-ї гірсько-піхотної бригади, оборону сектора "С" тримала 17-та танкова бригада та окремий взвод 1-ї танкової бригади, окремі мотопіхотні батальйони 57-ї бригади, військовослужбовці 30-ї механізованої бригади, ротні тактичні групи 92-ї механізованої бригади та 169-го навчального центру, аеромобільна рота 80-ї бригади, дивізіони 44-ї, 26-ї та 55-ї артилерійських бригад, батарея 1129-го зенітно-ракетного полку та інші.
При цьому сили та засоби ворога переважали українські сили подекуди в рази. Приміром, лише реактивних систем залпового вогню у т. зв. "шахтарів" (а насправді росіян та їхніх найманців) у секторі "С" було майже вдвічі більше – 110 проти 65.
– Ви воювали в Рідкодубі, Нікішиному, Кам'янці. Які завдання там виконували?
– Ми поїхали посилити Нікішино. Потім телефонують, що в Рідкодубі нібито снайпер обстрілює – їдемо туди. Дізнаємося, де він – і вночі його чатуємо. Але більшість таких виходів і засад закінчувалася нічим, пару разів результативно. 2 з 20, мабуть, – це добре. Бувало, поодинокі постріли сприймають за те, що працює снайпер. Бувало, і не підтверджувалося. А бувало, що знаходиш сліди групи там, де їх і не очікував.
– Уся ця інформація збиралася і передавалася вище?
– У мене було двоє товаришів – мисливці затяті. У лісі добре почувалися. І ми з ними, зазвичай втрьох, іноді брали одного чи двох на допомогу, – такі виходи робили. І ще наша задача була пильнувати, аби ворожі ДРГ не підійшли. Ми кругом мінували, де знаходили умовно стежку, де вони можуть пройти – ми там і мінували.
– Звідки знали, як правильно мінувати?
– Усіх нас місяць перед відправкою в АТО в бригаді вчили. На початковому рівні ми знали, як поставити розтяжку, що таке граната, міна...
– Але ж треба вміти не тільки поставити, а ще й уберегтися від того, аби не наступити на міну?
– Найкращий спосіб – нікуди не поспішати і ретельно дивитися, куди йдеш. Пробували лазерною указкою світити, але вночі її видно. Пробували гілочку брати: попереду йде товариш, тримаючи перед собою легеньку гілочку. Але найкраще – це очі. І не лізти туди, куди не знаєш. Якщо передбачаєш, що там може бути заміновано, почекай світла і подивись.
– Тоді були морози дуже сильні. Як ви рятувалися під час виходів від холоду?
– Я із собою брав запасні речі. Коли йдеш – спекотно і пітнієш. А на місці можеш лежати п'ять годин, і тоді холод дає про себе знати. Я брав запасні штани. І вже на місці, коли лягав, ми по черзі перевдягалися.
– Що відбувалося навколо вас?
– Напевно, перше – це кількість обстрілів у тих пунктах, де було до цього спокійніше. Ще: от умовно "сіра зона" незайнята. Вони були незайняті до січня, а потім хопа! – і сепари заходять. В якийсь час вони почали займати покинуті села, які ми не могли контролювати. У нас не вистачило – у них вистачило: у потрібний час вони всі позаходили, поукріплялися.
Наприклад, селище Рідкодуб було незайняте, нейтральне, на околиці стояли наші хлопці. Хлопці займали частину села, а в другу частину, користуючись відстанню між опорниками, зайшли сепари з технікою і зайняли село. Бій, обстріли... Прийшли, зайняли це село – і знову вийшла та сама ситуація – частина села наша, частина – сепарівська.
Кінець січня – перший тиждень лютого – у Рідкодубі дуже щільні бої були. Їхня задача – нас вибити звідти. Тобто вибивали, а потім "200-ті", людей стає менше, БК закінчується, поранених евакуювати вже не можемо, вже ми не перекривали. Тобто тоді вже варіант був деблокувати. Штурмову групу зібрали й послали нас деблокувати. Оця група була із 128-ї і 30-ї.
Військовий експерт Олександр Сурков розповів, у чому була важливість бойових дій на рубежі Рідкодуба та Нікішиного.
"Найзапекліші бої розгорілися саме в районі населених пунктів Рідкодуб і Нікішине. Це зовсім невеликі селища міського типу, що знаходяться в сільській місцевості.
Основну роль у бойових діях відігравала артилерія. Наша далека артилерія працювала добре, але була розташована безпосередньо за територією плацдарму, тому наші важкі засоби змогли відігнати артилерію противника з флангів, там вона практично не працювала. Тобто вся артилерія, в основному "Град", працювала з півдня. Таким чином, противник був обмежений тим, що підтримку своїх атак із боку артилерії він міг здійснювати на відносно невеликій ділянці – від Олександрівська до Рідкодуба.
Оперативною метою бойовиків на даному етапі був залізничний вузол Чорнухине – Дебальцеве, що знаходиться також у зоні відповідальності 128-ї бригади.
Чому пішли саме таким шляхом з півдня, саме за цим напрямком? Південна – дуже зручна для наступу, дуже зручна для оборони позиція. Там відкрита місцевість, майже немає населених пунктів, дуже багато пагорбів, на яких можна тримати оборону, що власне, підрозділи 128-ї бригади і робили. Вони закопалися в землю і тримали ці позиції до команди на вихід.
Крім того, слід врахувати, що у цьому регіоні велику роль відіграють з оперативної точки зору залізничні лінії. Майже всі великі залізничні гілки прокладені на високих насипах, приблизно кілька метрів заввишки, які для автомобілів і для техніки, тим більше броньованої, непереборні. Тому залізниці там є такою ж перешкодою, як у секторі "А" на Луганському напрямку, річки такі як Сіверський Донець. І боротьба йшла за взяття проходів через ці залізничні насипи.
Один із таких проходів-тунелів був у районі Рідкодуба і Нікішиного. Саме тому бойовики починали бойові дії зі штурму Нікішиного, виходили на Рідкодуб – і звідти збиралися йти на Чорнухине, брати під контроль цей населений пункт, після якого після взяття станції вкрай ускладнилася б оборона Дебальцевого. Однак це їм вдалося лише частково завдяки стійкості підрозділів 128-ї бригади і всіх, хто там воював.
Нікішине ми змушені були здати, але Рідкодуб тримався до останнього. Чорнухине і прилеглі населені пункти захопити противнику так і не вдалося.
– Доводилося спілкуватися з місцевим населенням?
– Так, звичайно, багато…
– Яке у вас складалося враження, як відбувалося спілкування?
– Є люди нормальні, багато. Але більшість людей до нас так... вороже.
– Намагалися їх переконати в тому, що ми – не карателі?
– Звичайно. От, спілкується людина: "Та вот там наши і там наши". Говорю: "Які наші?" – "А от чего это все?". Кажу: "Ничего. Ти ж голосувать ходив? Ти ж ходив, щоб тут була Росія?" – "А все пошли и я пошел". Кажу: "Ти й привів сюди війну, а я для того тут, щоб до мене додому вони не прийшли". Такий був місцевий житель.
Я мав такі випадки з місцевим населенням, але це було до активної фази, напевно, жовтень – листопад – саме тоді з вул. Кукуївки йдуть назустріч два тіла. Місцевий алкоголік середнього віку вивів дідуся… дядя Ваня років під 70 – виходить і плаче. Він прийшов із території сепарської, плаче, каже: "Хлопці, все що є – паспорт. Куди-небудь відвезіть на нашу територію". Питаєм: "Що таке?" Каже: "Вже не можу терпіти... він сидів, хату розвалив, в мене вже нічого нема, я вже терпіть не можу".
Ми його провели, відвезли на Дебальцеве полями, він вийшов на нашій території з одним паспортом. Видно, що трудяга. Шкода було дідуся, ми його погодували в себе, пригріли. А цей хлопець, трошки спитий, повернувся туди. Він теж їх (окупантів – ред.) лаяв, казав: "Хлопці, виручайте". Але він пішов, йому нема де діватися, нема до кого йти.
– Експерти кажуть, що фактично українська армія в Дебальцевому вже напряму воювала з російською армією, росіяни там дуже активно підключилися і залучали великий арсенал техніки, зокрема. Чи був момент, коли ви зрозуміли, що там Росія активізувалася?
– Вона там була з самого початку. Саме в Нікішино – пайки були російські зі значками і перший полонений – морпєх російський, кадровий. Накрили наші ротою їхню машину (у них була ротація розвідки). Звідти, розгублений такий, "потєряний" прийшов морпіх і вийшов, наші його і взяли. У нього були документи: морпіх.
Мені вже попадалися в Рідкодубі. В останній тиждень ми там деблокували, вибивали – і тоді в хаті там візаві бувший. У нього були при собі, крім воєнника "ДНР", і російський паспорт. І форма, тельнік, бляха з якорем, морська...
До речі, потім щодо загиблих була різниця, очевидно, якісь місцеві і якісь кацапи – у них значно краще обмундирування, озброєння, відрізнялися одягом і озброєнням. І активні дуже бойові дії вели. Не боялися – важко було.
– А по тактиці відчутно це було? Влучні попадання, розуміння, як вести бій – це відчувалося?
– Так. Вибили, скоріше, наглістю своєю. Одна людина із будинку вела вогонь, із пів години від нас відстрілювалася. Ми закинули гранатами – вже добили. Оце якраз був той, що з паспортом…
– Тобто можна говорити про те, що це кадровий професіонал.
– Так. І таких було... Мій покійний товариш розповідав: іде група, зразу вони двох зустріли. Сепари як сепари, каже. Тут іде чотири чоловіки назустріч, наших не бачать. Вони, каже, одягнуті інакше, інші форма, розгрузка... І, каже, перше так ідуть учотирьох, побачили трупи – зразу двоє в сторони відходять, ліворуч і праворуч, а двоє оглядають трупи… Ці двоє йшли із зустрічі, а ці тільки побачать трупи – зразу два – і в сторони. Патруль можна обдивлятись. Було таке, так…
– Чи знали ви про те, що "на великій землі" відбувається Мінський процес, і що ведуться певні перемовини? Ви орієнтувалися в тому, що відбувалося?
– Приблизно орієнтувалися, так…
– Тобто ви розуміли, що для Путіна Дебальцеве було вкрай важливим, щоб воно все-таки співпало: тут перемовини, тут активізація бойових дій. Було розуміння того всього процесу, який відбувається, так?
– Звичайно. Ми розуміли, що нас вибивають. Було чітко зрозуміло, що хочуть із цього вибити. Плюс сама конфігурація Дебальцевського виступу нічого іншого і не передбачала.
Мій покійний товариш казав там у жовтні: "Побачиш, нас замикатимуть". Кажу: та ні, керівники мають посилити.
Яким був Мінський процес:
Тези про т. зв. "Дебальцевський котел" та оточення українських військ на Дебальцевському виступі росіяни почали активно запускати 9 лютого – після того, як майже без бою зайняли Логвинове – населений пункт біля ділянки автодороги Дебальцеве – Бахмут, яка сполучала Дебальцевський плацдарм із тилами ЗСУ.
Ця дезінформаційна кампанія була організована спеціально під зустріч лідерів України, Росії, Німеччини та Франції у Мінську. Розгром українських військ у Дебальцевому, на який розраховував ворог, мав посилити позиції Путіна на перемовинах у столиці Білорусі. Коли ж підім'яти українську армію не вдалося, Кремль запустив в ефір брехню.
Агресору понад усе потрібно було отримати психологічно-інформаційну перевагу та за допомогою тиску домогтися вигідного для себе врегулювання ситуації на Донбасі. Тому зустріч у Мінську і тривала так довго – понад 18 годин. Президент Росії чекав, коли йому повідомлять про оточення та знищення українських військ на Дебальцевському плацдармі, відтак тягнув час.
Атмосферу, в якій проходили перемови, описав у мемуарах "Уроки влади" Франсуа Оланд – експрезидент Франції, учасник цього багатогодинного засідання:
"Багато разів Порошенко та Путін підвищували голос один на одного. Останній раптово рознервувався та пригрозив просто та повністю розчавити війська свого співрозмовника. Це мало вигляд визнання наявності його військ (російської армії) на сході України. Він миттєво взяв себе у руки", – згадує Оланд.
Порошенко залишався непохитним щодо суверенітету своєї країни, у той час як Путін захищав необхідну автономію двох регіонів і намагався відкласти закінчення боїв на три тижні.
Другі Мінські домовленості або "Мінськ-2" були підписані 12 лютого представниками Тристоронньої контактної групи, які спеціально для цього прибули в Мінськ. Це була своєрідна "дорожня карта" домовленостей, досягнутих у вересні 2014-го. Утім жоден із 13 пунктів виконаний не був. Пункт перший – припинення вогню – був порушений через 15 хвилин після оголошеного перемир'я. Загалом за першу добу "тиші" російські терористи завдали 112 ударів по позиціях українських військ, з них 88 разів – по Дебальцевому.
Утім, зважаючи на потужні російські сили, які Кремль кинув для відбиття Дебальцевого та околиць, українській армії довелося відступити з цього плацдарму. І зайняти нові позиції, які отримали назву "Світлодарська дуга". Відповідно до Мінських домовленостей, на виконанні яких постійно наполягає Росія, Дебальцеве та довколишні села повинні бути під контролем української армії.
– Ваш командир – Сергій Шаптала. Він вас підтримував там? І як?
– По-перше, найкраща підтримка – це вчасно надати вогонь артилерії, вчасно зробити основну справу. Він свою справу знав добре.
По-друге, особисте спілкування було. Ми з хлопцями отримували задачу: треба було розвідати, подивитися... Він каже: "Хлопці, це не наказ, це прохання, можете там зробити те, те, те…". – "Звичайно, можемо". Навіть особисте спілкування у нього без зайвої субординації. І найголовніше, що він був із нами. Хтось розповідає про вихід хаотичною колоною, але він виводив цю колону, він нас виводив – я точно скажу, тому що я половину шляху з ним на одному танку проїхав.
– Коли з'явилась інформація про те, що ви виходите з Дебальцевого, не було страху, що це може бути другий Іловайськ?
– Ні. У солдата на місці трохи сприйняття інше. Буде Іловайськ – не буде... У мене зброя, БК є. Ми виходимо на бій, ведемо вогонь. Якщо навіть і буде, які мої дії? Мої дії не зміняться.
– Чи жалкували хлопці, що ви йдете звідти?
– Звичайно. Ми розуміємо, що віддаємо нашу землю. Значить, така ситуація, тому що ресурс дійсно виснажувався.
Ми якось спробували з товаришем рахувати залпи "Градів". У день оголошеного перемир'я ми засікали час, скільки протримаються. Чи 7 хвилин, чи 11 – до першого залпу. Спробували ми залпи рахувати: після 100 з чимось покинули… Залп "Граду" – це великі гроші.
Це був останній тиждень, саме на галявину прилітало дуже багато – безмежний ресурс був витрачений у Дебальцевому.
– Мрієте повернутися в Дебальцеве?
– Так (хитає головою – ред.). Для мене село Рідкодуб сакральне. Вперше… ми туди потрапили, у ніч сходили в засідку – безрезультатно. Вдень уже збиралися вертатися на Нікішино, на Кам'янку – вдень не могли виїхати, дуже сильні обстріли. За цей час втратили майна трошки.
Земляка зустріли, танкіст-киянин. Обстріл! Ми між деревами сіли, перемовляємось – а він оп! Уже… Осколок залетів, надавали допомогу. Він, я думаю, живий. Хлопець інший, Вітя, – покійний, з Черкащини… Допомогу надавав, але він не вижив, дуже важкі були поранення… Найперший я там пережив величезний артобстріл. І, грубо кажучи, напевно, нам було легше.
– А яку б роль ви відвели 128-ї бригади в отриманні Дебальцевського плацдарму?
– Основний плацдарм Дебальцеве утримувала 128-а. Якщо глянути на карту, весь оцей виступ…
– Вона справилася зі своєю задачею?
– Так… Формально ми відійшли, але втрат завдали ворогу дуже значних.
– Як думаєте, скільки ми знешкодили техніки і людей?
– Думаю, тисячі людей. Техніки... в тому ж Рідкодубі, коли я зайшов на останній тиждень, уже дві коробки і танк стояв. За тиждень перебування ще два танки спалили. Особового складу... перший день 9 було сепарів "200-их". В останній день – 6 чи 7 мінімум, потім ще за тиждень двох.
– В одному з інтерв'ю ви дуже тепло говорите про Дебальцеве і про те, що для вас це особливе місце. Виникає певний дисонанс, тому що відбувалися страшні бойові дії. Там люди наші загинули. Чому ви з такою теплотою говорите про Дебальцеве?
– Не про географічне місто, а про людей, з якими я був, і про обставини, в яких ми опинилися. Ці обставини все зайве, напускне в людині відкидають, одразу по людині видно, хто вона… Дуже приємно було з людьми цими…
– Тобто люди – це основне?
– Так… І ті обставини цінність цих людей підвищують…
Українські визволителі обов'язково туди заїдуть з українським прапором, коли звільнятимуть нашу територію.
Читайте також: Ризик щохвилини: як під шквалом обстрілів зв'язківці ЗСУ забезпечують контакт між підрозділами
Дивіться також відео за темою:
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.