За нагоди, українські армійці фільмували все, що відбувалося влітку 2014-го в епіцентрі пекла на сході України.
Про оперативну обстановку вздовж кордону з РФ розповідає військовий аналітик Олександр Сурков. Він ексклюзивно показав карту Генштабу і розповів про замисли і стратегії того часу:
Ось так виглядала група ЗСУ станом на 2014 рік на картах Генерального штабу. Як бачимо, наші підрозділи, тактичні і ротні групи, розміщувалися уздовж кордону від Ізварине і до Амвросіївки.
Це угруповання влітку відіграло дуже важливу роль. Саме завдяки тому, що воно перекрило основні лінії забезпечення зі сторони Росії, наші основні сили змогли звільнити Слов'янськ, Лисичанськ, Дебальцеве, просунутися в західному напрямку, фактично до Донецька.
Що являло собою це угрупування? Це лінія опорних пунктів, блокпостів, і базових таборів. Вони були розкидані на доволі великій відстані, і це створювало певні труднощі з їхнім забезпеченням.
Важливою особливістю цієї тактичної обстановки було те, що майже всі населені пункти в цій зоні контролювалися бойовиками або колаборантами. Наша армія стояла на відкритих позиціях, займала висоти, ділянки місцевості, але в той же час була дуже вразлива перед ворожою артилерією. І це на початку серпня призвело до серйозних проблем. Тим не менше, забезпечення угруповання тривало, і говорити про той, як каже російська пропаганда, "ізваринський котел", немає жодного сенсу.
Ось який вигляд мало тимчасове житло нашого героя десь під кордоном із РФ улітку 2014-го.
Боєць 79-ї десантної аеромобільної бригади Вячеслав Зайцев сьогодні у студії спецпроєкту "Таємниці війни" з Яною Холодною на "5 каналі" – із власною історією виживання у відкритому полі під постійним прицілом ворожих "Градів".
– Як це – жити в окопі?
– Одне з перших моїх відео – район пропускного пункту "Довжанський", де ми стояли із 24-ю бригадою. Була і 55-та бригада, і 25-та, і прикордонники. Підтримували прикордонників. Тоді ми звільнили "Довжанський" і були там на підсиленні.
Коли підійшли до Ізвариного, нас обстріляв перший "Град", потім – були й інші. Згадуючи свій окоп... з часом я його ще більше заглибив. Навіть зробив невеличкий підбій, бо коли кладе "Град", то ти лежиш на боці біля стінки. І дуже не хотілося б, аби він влучив.
– Чи достатньо такого окопу, як на відео, аби вберегтися від обстрілів?
– Ні. Щоб уберегтися від міни, треба робити скат із колод, насипати землю, а від "Граду" – має бути бетонна плита. Але коли "Град" потрапляє у бліндаж, то загинути реально.
– Ви сказали, що граната "Ф-1" – це страшна штука. Що малося на увазі?
– РГД-5 – це наступальна граната, і коли ти кидаєш, залягаєш, вона тебе не посіче. Ф-1 треба кидати з окопу обов'язково, має бути нормальне прикриття. І осколки розлітаються на 250 м. Там доволі потужна металева сорочка.
У нас був випадок у ДАП, коли ми кидали Ф-1 і ворог наступав. Ми кидали її з другого поверху, вона скотилася вниз і вже там розірвалася. Хоча могла і нас посікти. Є небезпека, що від неї можна самому постраждати.
– Що вас привело в армію?
– Я служив строкову в десантних військах. У Болграді. Перша аеромобільна дивізія.
Я – історик за освітою. Підтримував Майдан, хоча не всі хлопці, з якими потім служив у 79-й бригаді, підтримували. Навіть мій близький друг і помічник колись був проти Майдану. Але я підтримував Майдан і вже тоді розумів, що буде потім.
Коли революція перемагає, можлива інтервенція, тобто сусідні країни можуть скористатися тим, що країна знесилена, і шмат території відчепити. Одна з країн скористалася тим, що ми були знесилені. Не дивлячись на те, що вона з нами підписувала Будапештський меморандум, або Договір про дружбу 1997 р., ратифікований обома парламентами, або Договір про кордони 2001 р. Вона анексувала Крим, що пізніше й визнала. Це Росія.
– І саме Росія вас привела в армію. Саме російські "Гради" ви відчули на полі бою. На Вашому відео зафільмовано те, що прилітало до вашого окопу.
– Ви пам'ятаєте перший обстріл "Градом" і свої емоції?
– Це було зненацька, ми не очікували. Це було вдень. Тільки-но під'їхали до Ізвариного, стали – і десь за пів години. Ми стояли на висотці, там за 20 см іде скеля. Ми її потрошечки лупаємо – робили позиції. І десь за 700 м від нас повністю спалахує поле. Одночасно. Це був шок. По нас відпрацював пакет "Граду", але був недоліт. І повірте, швидкість пробивання скелі ломами пришвидшилася в рази. Потім по нас щоночі сипали "Градами". Ми бачили, що зі сторони російського кордону ці стріли летіли. І якщо вони стріляють, то за 10-15 секунд вони будуть у нас.
– Скільки ви прожили в таких умовах?
– Поблизу кордону мій підрозділ був із червня, після того, як ми вийшли з Красного Лиману і поїхали під кордон. Там наш підрозділ пробув до початку серпня, тобто близько 2 місяців. І з цих двох місяців десь півтора ми були в оточенні.
– Було чим оборонятися?
– Десантна бригада – це легка піхота. Якщо в прямому бою її зустріне механізована бригада, вона просто її рознесе. Це БТРи, колісна техніка, стрілкова зброя, гранатомети, протитанкова зброя.
З нами була 24-та бригада, 72-та бригада, 55-та бригада, і я вперше бачив, коли величезна гаубиця 152 мм б'є прямою наводкою по російській колоні, що проходить через кордон, – і ці машини розриваються з вибухівкою, горять чорним полум'ям, хоча вони ж тоді казали, що там згущене молоко.
З нами були прикордонники, озброєні гірше за нас. У них узагалі не було броньованої техніки, тільки колісна.
– Ви підтримували прикордонників?
– Прикордонники без нас нікуди не висувалися. Ми, як пожежна команда, якщо треба, постійно висувалися вперед. Десь почули стрілкотню – наші БТРи вперед. У нашої бригади є неофіційний девіз, який не можна озвучувати в ефірі: "….знову ми!".
– Пригадуєте той період із відео?
– 22 липня 2014 р., бій за Кожевню. Ми там підстрелили Захарченка. Коли техніку загнали в посадку, сонце розвернулося і фари почали відблискувати. І наш протитанкіст дуже влучно лупив по них. Ми їм добряче попалили техніки.
– А як ви дізналися, що там підстрелили Захарченка?
– Про це я дізнався, коли Захарченко став відомою особистістю, що він отримав поранення в Кожевні. Потім я ще читав пост одного снайпера-терориста з Казахстану, здається, що їм у ДАП дошкуляв один гранатометник – виявилося, то був я.
– Як ви підтримували один одного в полі?
– Я – фахівець козацтва. Працюю в Національному заповіднику "Хортиця". Насправді, тільки після війни я зрозумів, навіщо давали кумедні прізвиська. Бо інакше можна було дійсно збожеволіти. Гумор нас рятував, дозволяв психологічно розслабитися. Так кажуть психологи. Це зайвим ніколи не буде. І братерство. Це те, що нас підтримувало. У декого сил не вистачало. І страх був у всіх. Це цілком нормально. Я скажу словами героя фільму "Пропала грамота": коли люди кажуть, що не було страху, "плюнь дурневі в очі".
– Часто доводилося вечеряти чи снідати під обстрілами?
– Так, доволі часто. Якщо була просто стрілкотня – це навіть іноді заспокоювало. Було страшно, коли затишшя. Бо тоді можуть відпрацьовувати або танки, або ствольна артилерія, або "Град". Ми навіть бачили, як із-за російського кордону стріляв по нас танк. Це не артилерія, яка десь за горизонтом. Це реально страшно, коли ти лежиш в окопі, а тебе підкидує.
Виявилося, що на російський кордон приїжджали навчатися російські курсанти артилерійські. Вони навчалися. І невлучно лупили. Тому коли була стрілкотня безладна, це інколи навіть заспокоювало.
– Як був організований побут? Вода? Харчі? Звідки все це бралося, особливо в оточенні?
– Коли ми були на кордоні, я пострункішав. Але часто ми ходили на ставок: кинеш гранату – буде тобі юшка. Але юшка без хліба – були певні проблеми зі шлунком. Потім по тому ставкові відпрацював "Град" – і вся риба показала небу пузо.
Був випадок, коли на протилежний бік балки виходили кабани о першій ночі, їх добре було видно у тепловізор. Але тепловізор – це не приціл. Ти не можеш влучити. Хлопці пропонували навіть навести туди АГС, щоб було м'ясо на всю роту.
Врятувало кабанів те, що ми знайшли покинуту машину прикордонників. Там були консерви 80-х років – перловка, рис, делікатеси. Ці консерви нас тоді врятували, бо ми харчувалися раз на день. Воду брали зі струмка, який впадав у ставок.
– Чи десантували вам боєприпаси і продукти?
– Боєприпаси скидали, а харчі не попадали. Переважно нам намагалися скидати набої, щоб літак не використовувати під харчі. Колони наших намагалися пробиватися до нас. Дещо привозили, але й гинули теж.
– Виходить, боєприпаси на полі бою важливіші за харчі?
– Саме так.
Десантування продовольства, боєприпасів і людей – чи не єдиний спосіб підтримати наших воїнів. Коли дістатися наземним транспортом до підрозділів було неможливо – в небо злітала авіація.
Військовий експерт Олександр Сурков розповідає про шляхи забезпечення армійців влітку 2014-го.
Першочергово прикордонна група сил АТО забезпечувалася у двох напрямках. Перша – зі сторони Кожевні. Друга – зі сторони населеного пункту Тарани. Обидві лінії постачання забезпечувалися нашими блокпостами та опорними пунктами. Через них доволі довго безпроблемно наша армія отримувала боєприпаси і все необхідне, щоб тримати оборону.
У середині липня, після захоплення бойовиками населеного пункту Маринівка, лінія постачання через Тарани була втрачена. Залишилася тільки одна – через Кожевню. За 500 м від російського кордону. Звісно, машини, які там проходили, були під постійними обстрілами, прохід був доволі складний.
Тоді командування вжило двох заходів. Перше – спроба вийти через Шахтарськ і пробити новий коридор забезпечення для армійців. Другий – десантування парашутним способом усього необхідного.
Після ускладнення сухопутної доставки, командування АТО вирішило забезпечувати прикордонне угруповання парашутним способом. Цей спосіб скидування вантажів з військово-транспортних літаків, які потім підбирали військові, виявився ефективним і викликав бурхливу реакцію зі сторони і Кремля, і бойовиків. Адже "Буки", привезені з Росії, першочергово були визначені саме, щоби збивати наш військовий транспорт, який доставляв на кордон ці вантажі.
Але найбільш незвичайним і ефективним способом забезпечення виявилася волонтерська дільність. У липні-серпні 2014 р. волонтерські групи пробивалися і з півночі, і з півдня по контрольованій ворогом території і доставляли військовим усе необхідне.
– Чи були випадки, коли десантували, але ваші посилки потрапляли на територію ворога?
Так. І на ЛЕП падало. Ми не могли дістати. А це були снаряди до гаубиць. І на територію ворога падало. Було й таке, що ми в них відбивали техніку. Є відео, де ми відбили БМП-2. Так що у нас було, як то кажуть, "баш на баш".
А тепер про "особливі" посилки.
– Що було в тих посилках?
– Листи, поштівки, серденька. Усе, що дітки роблять своїми руками. Це 2014-й рік. Моїй доньці 4 роки. Вона мене не бачила пів року. Звичайно, коли дітки пишуть – тут стільки емоцій...
– Такі листи були оберегами?
– Ми їх складали в нашому БТРі, в імпровізованих казармах. Є така містика в 23-му батальйоні: потрапив "Град", а стіна, завішана дитячими малюнками, збереглася. І там ніхто не постраждав. Для солдата це важливо. Ми бачимо, заради кого воюємо.
– Коли було прийняте рішення про вихід? Як ви дізналися, що покидаєте поле бою і територію з-під кордону?
– До простих солдат інформацію доносили в останній момент. Це зумовлено тим, щоб не було витоку інформації. Про вихід я дізнався в день виходу. Ми були завжди готові. Транспорт був перевірений. Всі БТРи підготовлені, незважаючи на те, що техніка постраждала від ПТУРів. Звичайно, колісна техніка постраждала від "Градів". Ми проводили розмінування. На жаль, загинув один сапер.
Виходили не там, де нам пропонували. А пішли іншим шляхом. І ми бачили, що по тих місцях уже сипали "Гради". Тобто нас на переправі би зустріли. Ми вийшли, із втрат – один сапер. Поранені, на жаль, були. Але всі інші живі.
– Ми бачимо втоплений танк. Що це за танк?
– Це танк 72-ї бригади. На жаль, деякі ми були змушені знищити. Переправа не була розрахована на танк. Танкісти в нас страждали і від обстрілів.
Раніше десантура до інших військ ставилася зверхньо. А коли, наприклад, у Красному Лимані танкісти, яким було по 20 років, знищували блокпости, це заслуговувало на повагу. Дякую танкістам, у них була дуже велика робота. І танкісти, і артилеристи – всі один одному допомагали. Зв'язківці... Чомусь мало про них говорять, але, наприклад, у ДАП ми слухали перемовини бойовиків завдяки їм.
– На відео є песик біленький. Звідки він?
– Град – його прізвисько. Він прибився під Довжанським. І була сучка Міна. Армійські клички. Їх забрав один із саперів наших. Ми їх врятували від війни.
– Якою була атмосфера під час виходу?
– Ми із собою везли 200-го. Його напарник загине у січні 2015 р. Було два сапери, і так станеться, що вони загинуть. Але ми завжди себе підбадьорювали. Посмішка і гумор – те, що розряджає. Смерть, каліцтва, розриваються "Гради" – і ти можеш повернутися психологічно скаліченою людиною. Але підтримка і братерство, як було у запорожців, – це важливо.
– Чи відчуваєте ви себе Захисником?
– Те, що я робив, я робив як будь-який нормальний чоловік. Це чоловіча робота.
Бути захисником – не просто. Але почесно. Війна змінила ставлення до розуміння – хто вони, захисники.
Дивіться також: "Я тебе не залишу, командире": як 79-та бригада тримала висоту на кордоні під обстрілами росіян – "Таємниці війни"