На наших землях з II пол. 1650-х рр. зіткнулись інтереси багатьох держав, зокрема Московії та Речі Посполитої. На думку історика Тараса Чухліба, внутрішній конфлікт і розкол України почалися 1658-1659 рр. під впливом, з одного боку, Варшави, а з іншого – Москви.
Польський урядовець Анджей Потоцький у 1659 р. казав: "Козаки лякають царя королем, а короля – царем, і хочуть досягнути власної незалежності".
"Очевидно, Московське царство, з яким уже підписав угоду Богдан Хмельницький, не хотіло втрачати територію України, на яку зайшли московські війська. І Польща теж не хотіла втрачати свою частину України. І вони впливали через своїх агентів, через підкуп козацької старшини, через вплив на гетьманів, полковників. Географічний фактор – річка Дніпро – також відіграв роль. Саме зовнішній фактор призвів до того, що 1663-го в Україні вже з'явилося два гетьманати – Правобережний, який очолював Павло Тетеря, та Лівобережжя на чолі з Іваном Брюховецьким", – розмірковує історик.
Після їхнього протистояння у 1663-1665 р., коли гетьмани Правобережжя та Лівобережжя обмінялись походами на іншу сторону Дніпра використовуючи підтримку чи то польського короля, чи російського царя, відносини між двома державами загострились. Та монархи розуміли згубні наслідки такого протистояння, а тому 1667 р. пішли на перемовини. Так було підписано Андрусівський договір. В чому полягали його умови і чому він став катастрофою для України?
Намагаючись якнайшвидше замиритися з Польщею, з якою Московія фактично перебувала у стані війни, московське посольство має вести переговори про встановлення кордону між двома державами по Двіні та Дніпру, залишаючи за Московською державою Полоцьк, Бихів, Київ і Запорожжя.
"Безпосередні переговори почалися ще 1664 р. і тривали майже три роки – польські та московські тогочасні дипломати не могли визначитись із тим, скільки ж їм території мусить належати в козацькій Україні. Московські посли, вочевидь, вимагали, щоб їм належала вся територія, завойована за часів Богдана Хмельницького, коли влада Війська Запорізького поширювалася на Київське, Брацлавське, Чернігівське та частину Подільського воєводства. Польські посли вимагали, щоб Україна належала їм, як це передбачали умови Поляновського миру 1634 р. між Річчю Посполитою та Московською державою", − розповідає історик Тарас Чухліб в інтерв'ю "Радіо Свобода".
Керівник посольства Афанасій Ордін-Нащокін, що служив при дворі московського царя Олексія Михайловича, мав інструкцію: в разі відмови поляків ділити Україну й загрози об'єднання Речі Посполитої, якою правив король Ян II Казимир, із Кримським ханством − "говорити з клятвою, що їм і інша сторона буде віддана в посольстві, як буде з'їзд у государевих великих послів з королівськими комісарами".
Росія пішла на укладення договору й тому, аби розв'язати собі руки у війні зі Швецією у Прибалтиці, і тому погодилась, аби Правобережна Україна відійшла до складу Польщі.
30 січня 1667 р. Московія і Річ Посполита підписали Андрусівське перемир'я, яке припинило довголітню польсько-російську війну за право володіння козацькою Україною.
"Москва не мала сил у військовий спосіб нав'язати свою волю Речі Посполитій. Варшава на час переговорів тільки формально панувала на Правобережжі. Бо, фактично, великі переговори почалися 1666 р. – на той час гетьман Петро Дорошенко контролював Правобережжя, а польські гарнізони були зосереджені у невеликій кількості міст. Для кожної зі сторін угода була вигідна, адже, з одного боку, їм потрібна була політична та військова перерва, а з іншого – був чинник, який потрібно було нейтралізувати: правобережний гетьман Дорошенко і його контакти з кримськими татарами, а згодом – із турецьким султаном", – додає історик Владислав Яценко.
Тобто Андрусівський договір був спрямований і проти військової могутності Османської імперії. Туреччина негативно сприйняла документ і почала підготовку до боротьби з обома державами.
Договір визначав сфери впливу польського короля і московського царя на Українську козацьку державу. Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережна Україна – до Речі Посполитої. Влада царя поширилася на Смоленськ, Дорогобуж (нині місто Смоленської обл., РФ), Білу, Невель (нині міста Псковської обл., РФ), Красний Веліж (нині м. Веліж Смоленської обл., РФ) та Сіверщину. Київ мав відійти до Польщі до 1669 р. Запорозька Січ опинилася у спільному володінні двох держав. Царський уряд зобов'язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (бл. 200 000 рублів).
Третя стаття документа свідчила, що Лівобережна Україна мала відійти під протекцію царя Олексія Михайловича: "…А у стороні Його Королівської Величності, від Дніпра, що під Києвом, і через увесь той край (Лівобережжя), до Путивльського кордону жодного города ані міста, ані волості у власті через уласні перемирні роки від цього часу і дня належати не буде".
Проти Андрусівського перемир'я виступили гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Московії й Польщі за рахунок поділу території України сприяло зростанню політичного впливу козацької старшини серед українців.
"(Дорошенко − ред.) в Чигирині, як повідомляв московський посол, два дні хворів, а потім пішов і замовив молебень у церкві. Переживав через те, що московський цар і польський король "розділили Україну навпіл і хочуть нашу отчизну, милу Україну занедбати". Ба більше, ми бачимо, що Іван Брюховецький також не сприйняв цю новину схвально – він був під московським царем, але також не сприйняв цієї угоди, образився на московського царя, що той не повідомив йому про підготовку такої угоди. Брюховецький піднімає одне із найбільших антимосковських повстань на Лівобережній Україні – виганяються московські воєводи із Гадяча, із Полтави. Брюховецького це не врятувало, але дало змогу об'єднати хоча б на короткий термін Україну. І близько року Україна була об'єднана", − розповідає Тарас Чухліб.
Хоча процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб'єкта міжнародно-правових відносин уже почався, договір 1667 р. не означав її зникнення з карти Європи. Попри існування двох політичних центрів (Правобережжя та Лівобережжя), вона існувала як єдиний державний організм.
Отже, Польща і Московія пішли одна перед одною на компроміс шляхом розподілу України – і це мало трагічні наслідки для нашого народу. Надовго, як свідчать подальші події, загальмувався розвиток нації, її політичної свідомості, культури. Андрусівським перемир'ям Росія відмовилася від свого зобов'язання 1654 р. про допомогу Україні в боротьбі з Річчю Посполитою. Багатолітня боротьба українців за волю і державну незалежність закінчилася нічим.
Сам факт підписання цієї угоди викликав бурхливу реакцію в українському суспільстві, адже:
- українських делегатів не закликано до переговорів;
- Москва потайки, без порозуміння з Україною, зреклася Києва на користь Польщі. Це викликало особливе обурення. Старовинна столиця України, Київ із митрополією й академією був центром релігійного та культурного життя. Коли ж московський уряд вирішив передати Київ у руки Польщі, це означало, що Москва зовсім не рахується з українськими традиціями та настроями. Основні ж умови угоди були підтверджені 1686 р. "вічним миром" між Польщею та Москвою, який остаточно залишив московитами Лівобережну Україну і Київ.
Андрусівський договір непокоїв козаків. Ті побоювались, що московський уряд почне тривалі мирні відносини з союзником Польщі – Кримом. Козаки завдавали татарам і туркам сильних ударів. Восени 1667 р. (коли татари рушили на підмогу Дорошенку, що поновив боротьбу з Польщею) на Перекоп вирушило Запорозьке військо. Перекопська фортеця, ключ до півострова, здалася козакам.
Андрусівське перемир'я підштовхнуло Дорошенка до укладення союзу із турецьким султаном, стверджують дослідники.
"Було два посольства – від Петра Дорошенка та від Івана Брюховецького в Адріанополі. Коли їх зустрічали у султанському палаці, то з описів польських послів ми дізнаємось, що посли Дорошенка і Брюховецького просили, щоб турецький султан прийшов до України та забезпечив їхнє незалежне від польського та московського впливу правління", − пояснює Тарас Чухліб.
Водночас Андрусівський договір 1667 р. означав зближення Москви та Речі Посполитої у спільній боротьбі проти Османської імперії. Означав перелом у ворожнечі Литви та Польщі − з одного боку, та Московської держави − з другого − на користь останньої. Андрусівське перемир'я 1667 р., укладене в обхід України, юридично оформило розкол Гетьманщини на дві частини по Дніпру − Росія остаточно перекреслила свої зобов'язання, передбачені Переяславською угодою 1654 р. і Березневими статтями 1654 р. Обурені запорожці вбили царського посла, що їхав у Крим до хана. Невдовзі все це призведе до народного повстання на Гетьманщині, спрямованого проти царських воєвод і козацької старшини.
"Перемир'я відбулося головним чином коштом України і викликало там велике незадоволення. Поділ країни був найгіршим рішенням для єдиного українського народу, особливо тієї його частини (Лівобережної України) що, як і за Гадяча, була вороже налаштована до повороту під Польщу", – відзначав польський дослідник цього питання Збігнев Вуйцик.
Договір перекреслював більшість здобутків українців, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею і Московією. Він створював майже непереборні труднощі на шляху до політичної консолідації українських земель у межах соборної держави. Андрусівський договір призвів до загострення внутрішньої боротьби, що виходила за територіальні межі України, привів до численних повстань козаків, невдоволених умовами договору, який був направлений проти України. Він назавжди перекреслював переяславські домовленості Хмельницького.
Перебіг польсько-московських переговорів 1667 р. засвідчив увесь цинізм риторики про якесь особливе ставлення Москви до України. У свідомості нової козацької еліти панувало тверде переконання про єдність українських земель і необхідність відновлення Козацької держави.
Андрусівський договір загострив суперечність у суспільстві та стосунки між українським населенням та російськими воєводами не тільки через непомірні визиски останніх, а й тому, що перекреслив усі раніші здобутки українців.
На основі матеріалів історико-патрiотичного клубу "Алатир"
Читайте також: "Російські дєди – за Гітлера": як теоретик російського фашизму став ідеологом путінського режиму