"Літопис" Величка ще називають Біблією козакознавства. Група провідних науковців на чолі з д. іст. н. Тетяною Таїровою-Яковлєвою за підтримки меценатів виконала роботу державної ваги: підготувала й перевидала об'єктивну версію цього історичного трактату без пропусків і цензури, пише "Урядовий кур'єр". Відновили чимало місць, які вважали втраченими.
Самійло Величко народився 11 лютого 1670 р. в с. Жуки на Полтавщині. Його батько – козак Василь Величко, служив у першій сотні Полтавського полку, був освіченою і впливовою в козацьких колах людиною, а ще мав велику книгозбірню. Навчався майбутній літописець у Києво-Могилянській академії (тоді - колегії).
Станом на поч. 1705 р. він уже був старшим канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії. Це щось на кшталт сучасного держслужбовця у вищих органах центральної влади. Величко мав доступ до державних документів і навіть виконував таємні доручення. Дослідники дізналися, що загалом він майже 17 років прослужив у полку Мазепи.
Як людину, що входила до оточення Івана Мазепи, в кін. 1708 р. Самійла Величка заарештували. Історики порахували, що на волю він вийшов 1715 р. за сприяння князя Кочубея.
Після цього оселився у Диканьці, а пізніше перебрався в рідні Жуки. Учителював, писав і багато читав, зокрема, бібліотеку, яку збирав усе життя: історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори... Усе це Самійло Величко використовував, працюючи над літописом. За сучасними оцінками, він опрацював близько 270 документів та понад 20 історичних праць.
Літопис Самійла Величка – один із трьох основних козацьких літописів. Проте лише він дійшов до наших днів в оригіналі. Це найдокладніший та найбільш систематичний виклад історії Гетьманщини від її заснування до поч. XVIII ст. з передісторією: описом часів гетьмана Сагайдачного і перших козацьких повстань. Близько 1500 рукописних сторінок! Деякі свідчення унікальні, історики не можуть знайти їх в інших джерелах, а лише мають уявлення про них через оповіді Величка.
Як оригінал літопису потрапив до бібліотеки Санкт-Петербурга
"Досі ми користувалися виданням 1848 р., яке підготувала Київська археографічна комісія. 1926 р. спробу перевидати цей "Літопис" зробила донька Михайла Грушевського Катерина. Проте її репресували, й набір другого тому було розсипано. І є ще видання, яке підготував Валерій Шевчук, так званий переклад на сучасну українську мову", - розповідає заступник директора Полтавського краєзнавчого музею з наукової роботи Володимир Мокляк, пише "Урядовий кур'єр".
Однак видання, підготовлені за київським списком "Літопису", не були повними. Під час їх підготовки ніхто не знав, що в Петербурзі лежить оригінальний список Величка. Пошкоджений. Але після аналізу цих двох рукописів пощастило відновити чимало місць, які вважали назавжди втраченими.
Нове видання відрізняється від попередніх тим, що це академічно підготовлений том за оригіналом рукопису Величка.
За словами Володимира Мокляка, попередні видання було спотворено частково і з політичних мотивів. З них викинули все, що стосувалося гетьмана України І. Мазепи, його доби, стосунків С. Величка з І. Мазепою. Радянські пропагандисти стверджували, що Величко був ворогом, політичним опонентом Мазепи, постраждав за справу Кочубея. Насправді ж, і це довела дослідниця "Літопису" пані Таїрова-Яковлєва, Величко був людиною Мазепи, належав до його найближчого оточення. Він також уболівав за Україну.
У "Літописі" детально описано підняте Б. Хмельницьким повстання, визвольну війну українців проти Речі Посполитої, інші історичні події, наприклад, протистояння Виговського з полтавським полковником Мартином Пушкарем.
Тетяна Таїрова-Яковлєва розповіла, що видання до друку готували 8 років. За цей час дослідники повернули "Літопису" його вступну частину, в якій міститься дуже багато цінної інформації, зокрема про мазепинські часи.
Над літописом Величко працював понад 30 років. У ньому – сотні документів з військової канцелярії, цитати з уже втрачених щоденників і хронік. Свій історичний трактат він завершив у Диканьці 1725-го. Ще за три роки втратив зір, але попри це працював над "Космографією". 1729 р. він ще жив у Диканьці – дослідники це зрозуміли за знайденою купчою, яку Величко завірив замість якогось пана Коваля. І мабуть, автор "Літопису" в Диканьці й помер, там і похований. Але могила, на жаль, донині не збереглася. В центрі с. Жуки (тепер – Полтавської міської територіальної громади Полтавського р-ну Полтавської обл.), на ймовірному місці поховання у 1995 р. встановлено пам'ятний знак.
Дослідниця Т. Таїрова-Яковлєва повідомила, що оригінал "Літопису" нині зберігається у Санкт-Петербурзі, у відділі рукописів Російської національної бібліотеки, куди потрапив у кін. XIX ст. Спочатку його зберігали на Полтавщині у колекції Григорія Полетики. Потім онук Полетики продав рукопис московському купцеві, після смерті якого "Літопис" потрапив на аукціон. Там його купив чоловік на прізвище Погодін - і передав "Літопис" у тодішню публічну бібліотеку Санкт-Петербурга.
Дослідники оригіналу з'ясували, що Величко задумав "Літопис" ще під час служби канцеляристом Війська Запорозького. Тоді, купивши дуже дорогий високоякісний папір, майбутній автор зібрав виписки із 270 архівних документів, які стосувалися тодішньої історії України, й чимало портретів, серед яких І. Мазепи.
Наприкінці XVII ст. Величко почав писати "Літопис". Написав розділ, який стосується Б. Хмельницького. Він відстежив причини, чому тогочасна Україна відірвалася від Речі Посполитої. І хотів підкреслити, що козаки були вірними слугами польських королів і врятували Річ Посполиту від турецької агресії, а Посполита повелася з ними невдячно. Тому й почалися козацькі повстання, зокрема під проводом Б. Хмельницького.
Нам треба шукати самих себе
Завдяки цьому документу тепер можна більше дізнатися про гетьманську Україну, якими були тогочасні канцеляристи, їхню освіту, знання, погляди, ідентичність. Як вони дивилися на історію, Україну, козацький народ.
Про роботу над оригінальними текстами "Літопису" розповів представник видавничої групи Андрій Бовгиря. Йому і його колегам вдалося дізнатися, як цей літопис створено.
Відтворили мову твору: його написано офіційною на той час староукраїнською мовою, якою писали гетьманські універсали й інші документи. А у виданні XIX ст. її спростили й довели до тогочасного стандарту російської.
За словами Андрія Бовгирі, в недалекому майбутньому має з'явитися окремий том із дослідженнями тексту Величка, коментарями і, можливо, факсимільне відтворення оригінального тексту.
"Самійло Величко посилається на якісь "хозарські літописи". Ми поки не знаємо, що це за документи. Тому, думаю, подальші дослідження відкриють багато невідомих текстів, які не дійшли до наших днів, але збережені в "Літописі" Величка", – зазначив він.
Соціально значущим нове видання "Літопису" назвав архієпископ Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір:
"Ми повертаємося до своїх джерел, джерел нашої історії. Сьогодні значна їх частина зберігається в архівах сусідньої держави. Наша історія великою мірою сфальсифікована, ми ще досі мислимо штампами радянської пропаганди. Нам треба шукати самих себе. І ми зможемо це зробити, судячи з того, яка наша історія, тільки черпаючи знання про неї з автентичних джерел, від тих людей, які жили в той час, які бачили, переживали цю історію".
Читайте також: Угоди "про Україну – без України" 355 років тому: як чужі монархи розірвали нашу державу до Дніпру