На фестиваль борщівської вишиванки, який цьогоріч уже водинадцяте приймає гостей, Тернопільщина запрошує, щойно автівка перетинає межу двох областей.

Активно готуються до фестивалю і дорожники. Гравій з-під коліс, свіжозасипані ями. На під’їзді до Борщева дорожники латають понівечений шлях. Щороку фестиваль приваблює не тільки мешканців сусідніх районів та областей, а й туристів із-за кордону.

Центральною вулицею Борщева дефілює святково вбрана молодь зі зразкового театру слова місцевого будинку культури. Дівчатка – у тих самих борщівських вишиванках, які не сплутати з жодним іншим вбранням. У них вони готуються виступати перед гостями фестивалю.

Саме з Золотою ордою пов’язана легенда про домінувальні чорні кольори борщівської вишиванки. За нею, під час одного з набігів на українські села монголо-татари винищили все чоловіче населення. На знак трауру жінки дали обітницю сім поколінь носити чорні вишиванки.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

Чорний колір на наших сорочках пов'язаний з тим чорноземом, який годував цих людей. І саме в дар цій землі, в шану цій землі, оцей чорний колір є домінувальним на цих сорочках.

Головний зберігач фондів Борщівського краєзнавчого музею, пані Леся, розповідає альтернативну версію появи чорних кольорів на борщівській сорочці. Спеціально до свята в музеї презентують неймовірну колекцію автентичних борщівських вишиванок.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

Найстаріша вишиванка у нас – це вишиванка ХІХ століття. Ось по ній навіть видно, що вона така, підтоптана.

Конопляне полотно, густа вишивка, чорна шерстяна нитка, яку виготовляли з шерсті овець чорної породи. Такі головні особливості борщівської вишиванки. Кожна господиня кроїла сорочку сама, без допомоги кравчині.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

Це найдавніший крій борщівської сорочки – тунікоподібний, коли полотнище перекидалося вдвоє і під тарілочку вирізалася горловина і під прямим кутом пришивалися рукави. Така сорочка – це була дуже статечна сорочка. Ця сорочка називається безуставкова, вона не має верхнього плеча, коли хочеться підвести, тобто, жінка підперезалась такою обгорткою і ні в якому разі вона не могла вже руку піднести дуже високо і це надавало м’якості такій жінці.

Густоту вишивки на рукавах жіночих сорочок пані Леся пояснює практичними мотивами – щоб взимку тепліше було. І звертає увагу на різні техніки вишивання, поєднані в одній сорочці.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

От якщо в Україні є 100 видів різних технік, якими уміли, володіли вишивальниці, то більша частина цих технік є відтворена на наших борщівських сорочках. Тобто, ці жінки, вони були умільцями на всі руки, бо вишивати різноманітними такими техніками і поєднувати їх – на одному рукаві може бути три-чотири техніки.

Ще одна особливість – відсутність традиційних швів. Частини конопляного полотна, з якого шили сорочку, з’єднували красивою мережкою, яку не було потреби приховувати.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

На чоловічих сорочках жодна деталь не з’єднана на машині чи там якимсь, а з’єднані завдяки цим мережкам. Мережки робилися так само конопляною ниткою, білою конопляною ниткою, її підфарбовували в сажі для сірого кольору щоб відтінити від полотна, її підфарбовували в кубчаках, такого жовтого надавали їй кольору.

Та не лише красою та неповторністю керувалися майстрині, створюючи вишиванки для своїх чоловіків. Густа вишивка була передусім захистом чоловіка від бід та чужих очей.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

У чоловічих руках завжди була сила, він працював багато, важко працював і тому руки захищали, захищали серце. Кожна жінка хотіла чоловіка втримати і серце захищалося чоловіка від зайвих очей. Ну і шия, бо на чоловічій шиї було багато таких різних проблем сімейних і тому захист робився на цих місцях.

Ось цю чоловічу сорочку вишили у 20-х роках XX століття. У час, коли Україна боролася за незалежність. Якщо добре придивитися – на грудях серед візерунків видніється тризуб.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

Всі добре розуміють, що в 20-ті роки того століття – це були часи не легкі і це треба було бути дуже відважним, щоб одягнути таку вишиванку. Але от були люди, які виражали себе саме через такі от національні символи і не боялися того режиму. А в радянські часи – це неможливо було, за це можна було попасти в тюрму, але от бачите, ця людина могла одягнути таку от сорочку, мала відвагу.

Серед усього багатства жіночих та чоловічих сорочок, презентованих у музеї, двох однакових тут не знайдеш. Хоча вишивали сорочки відповідно до традицій, які існували в селі. Але кожна майстриня обов’язково додавала у вишивку щось своє, неповторне.

Леся Грабик, головний зберігач фондів Борщівського обласного краєзнавчого музею:

Кожна дівчина, жінка, старалася вишивати різні, унікальні, такі щоб ніхто не відшив, а навіть якщо відшивали, то поєднували з чимось іншим, бо було стидно і неможливо прийти в такій сорочці, бо тебе могли засміяти, що ти прийшов у такій самій сорочці, як інша пані.

Ганна Василівна на фестиваль борщівської вишиванки приходить щороку. Продає тут вишиті власноруч сорочки. Її вже навіть упізнають покупці, які приїжджають на свято в її вишиванках

Ганна Отава, мешканка м. Борщів:

А жінки ходять і дивляться, мене пізнають і цілують. Кажуть – "ми в вашій сорочці". Так, так, я бачу.

Вишивати її навчила мати. Але за голку та нитку жінка взялася лише після 60-ти. Доти, зізнається, не було часу – всю молодість віддала колгоспу і бурякам.

Ганна Отава, мешканка м. Борщів:

Тяжко було в колгоспі сапати. 40 років відробила в ланці, від 16 років, як записали таку дівчинку, мала дитинку, ой, Боже. Так се наробилася в колгоспі, що то страшне. Я по півгектара буряка сапала, ти ще молоденька півгектара сапати, на машину грузили і мала такий рух.

За роки, що на пенсії, вона вишила понад два десятки борщівських вишиванок. Частину роздарувала рідним, решту – продала. Ця сорочка, яку вишивала всю зиму, каже, – остання. Більше створювати борщівську красу не дозволяють зір та роки. Ганні Василівні – 85.

Ганна Отава, мешканка м. Борщів:

По три квіточки, а кожна квіточка інакша. То треба нашивати з чогось, бо не маєш стільки пам’яті, щоб запам’ятати все. Та й шиєш, та й вишиєш – і вже вечір, і спочиваєш на очі.

На другий день фестивалю на площі біля міськради – не протовпитися. Гості слухають народну творчість і час від часу поглядають на здоровенні казани, де вариться головна страва свята – борщ. Цей борщ із Борщева.

У громад району, які презентують смакоту в наметах поруч, борщ – у скромнішій тарі. Зате, до борщу на столиках – все, що душа забажає.

І обов’язково – міцненьке. Усім навареним-напеченим-настояним гостей фестивалю пригощатимуть безкоштовно. Щойно, кажуть, дочекаються старту змагань. Хоча нашу знімальну групу готові частувати поза чергою.

Від села Глибочок на фестивалі не лише господині, які варили борщ та учні Глибочецької школи. Біля намету – ціла співоча група підтримки.

До борщу і самогону буде і гарячий хліб, зі справжнісінької печі. Ольга Володимирівна спішно розкладає тісто по кошиках, щоб встигло піднятися біля тепла. На фестиваль вишиванок і борщу вона приїжджає 11-й рік поспіль. Пече тут хліб і пригощає ним гостей.

Ольга Володимирівна, директор будинку культури с. Жилинці:

На заквас, заквас робимо звечора, на молоці, якщо для гостей, деколи на водичці, але на квасному молоці він набагато кращий, розчиняємо ввечері, даємо розчину, заквас хлібовий, стоїть до ранку, ранком місимо, половинку даю житньої муки, половинку пшеничної і тоді місимо, місимо звичайно з любов’ю сердечною, щоб хліб вдавався.

Щойно хліб садять у піч, зі сцени лунає команда – відкрити фестиваль борщу. А з ним і частування

Іван з дружиною Тетяною на фестивалі в Борщеві – вперше. Приїхав із Рівного. На запрошення сестри.

Іван Свентах, викладач рівненського музичного училища:

Дуже раді, будемо тепер частіше приїжджати, дуже гарне свято + все подобається, вишиванки, чудовий настрій, дуже хороша організація, багато людей, просто настрій гарний. Це наше духовне майбутнє України

На подружжі борщівські вишиванки. Кольорові – є й такі у цих краях. Сестра Івана, Уляна, в традиційній чорній сорочці, якій понад 150 років. Саме цей фестиваль, наголошує жінка, не дозволив борщівській вишиванці піти в забуття

Уляна Пасічник, керівник відділу культури, туризму, релігії Борщівської райдержадміністрації:

Сьогодні в Україні відомі найбільше два види вишивки – це Полтавська і Борщівська. Дуже приємно, коли ти в нашій чорній сорочці приїжджаєш в будь-який регіон України, тільки виходимо в сорочках, зразу кажуть – це борщівка. Тобто, це наш ідентифікатор, не тільки в Україні, а ще й у світі, тому для того, щоб зберегти і відтворити техніку вишиття ми організували цей фестиваль.

У районній бібліотеці Борщева – майстер-клас. Тут опановують премудрості борщівської вишивки. Людмила старанно прошиває край рукава технікою відкритого морщення. Це вже другий рукав її майбутньої вишиванки.

Людмила:

Важко, довго, багато часу займає. Думаю за три роки справлюся.

Вишити власноруч борщівську сорочку Людмилу підмовила її подруга Наталя. Собі таку вона вже вишила і сьогодні одягла на свято. Щоб створити цю красу дівчині знадобилося залізне терпіння і два роки роботи.

Наталя Яременко:

Вовняне полотно, вовняні нитки, книжка – і сорочка. Два роки роботи.

Наталя родом із Борщева. Нині мешкає в Києві. За фахом – хімік. Працює на фармзаводі. Вишивати почала, зізнається, після одруження. Бо чоловік захотів борщівську сорочку.

Книжка, по якій Наталя створила вишиванку – це "Борщівська народна сорочка". Робота подружжя Покусінських. 20 років тому вони переїхали в Придністров’я – викладати в місцевому виші. І саме там, далеко від Батьківщини, замислились над відродженням та збереженням традицій рідного краю.

Людмила Покусінська, співавтор книги "Борщівська народна сорочка":

Ми звернулися в музей з такою пропозицією: чи можна ми оглянемо вашу колекцію і її опрацюємо в технологічному плані, подивимося, пофотографуємо, заміряємо ці сорочки. Тобто, візьмемо від цих сорочок максимум інформації. І спробуємо з того щось зробити.

Технолог з ткацтва за фахом Людмила, працюючи над музейною колекцією, до дрібниць вивчила техніки, якими користувалися борщівські вишивальниці ХІХ–ХХ-го століть. І які донедавна вважалися загубленими, як от колодки. Робота в музеї, зізнається жінка, відкрила для подружжя чимало таємниць.

Олексій Покусінський, співавтор книги "Борщівська народна сорочка":

Основна ідея – це відродження. Відродження не просто автентичної сорочки в тому вигляді, в якому вона була сто років назад, бо це сорочка, яку можна вдіти на етнічні свята, а це відродження вишиванки цієї в сучасному одязі.

Результатом співпраці з краєзнавчим музеєм стала книга, де на 368 сторінках в деталях описані десятки технік і покроково розписана технологія створення борщівської вишиванки. До кінця року подружжя готує до друку ще одне видання.

Людмила Покусінська, співавтор книги "Борщівська народна сорочка":

Видання, в яке увійдуть не тільки сорочки музейні, тому що це окрема колекція, а сорочки з експедиційних матеріалів. Ми паралельно опрацьовуючи музейну колекцію, опрацьовували сорочки, які знаходяться в скринях людей.

Саме такими стародавніми техніками вишита сорочка Людмили, яку не відрізниш від музейних екземплярів. Такі ж сорочки жінка вишила чоловікові і дітям.

Людмила Покусінська, співавтор книги "Борщівська народна сорочка":

Сорочки вишивали для життя, для хорошого життя, на весілля, для своїх коханих, для своїх внучок, дочок, синів. І вони не можуть нести погану інформацію – це захист.

Олексій Покусінський, співавтор книги "Борщівська народна сорочка":

Сорочка – це кольчуга, це захисна кольчуга. І вишиваючи її, надаючи їй таких елементів схематичних, захисних, мати таким чином, чи жінка чоловіка, захищала.

Марія Дмитрівна, мешканка села Вовківці:

Я вишивала довго, бо ходила на роботу, тільки вечорами, зима, вечори довгі і вишивала.

Марія Дмитрівна свою борщівську сорочку вишивала не за книжкою. А на основі "живого" матеріалу. Просила чорні вишиванки в сусідів та брала в музеї – щоб відтворити техніку та узор. Але не все, зізнається, змогла зрозуміти та опанувати.

Марія Дмитрівна мешканка села Вовківці:

Я взяла у музеї кілька сорочок, але тим узором я не могла тоді відшити, тільки брала ту, яку я могла відшити

Парасковія Миськів, мешканка села Більче-Золоте:

Моя сорочечка, це мені в спадок лишилася ця сорочка. От бачите, ця сорочка на мені – це моя тітка, татова сестра брала в ній шлюб у церкві, а коли моя мама виходила заміж за тата, це був 56 рік, то вона теж в цій сорочці брала шлюб, а тепер я її презентую.

Сорочці, що на ній, зізнається Парасковія Миськів, більше 100-та років. Цю красу вишила її рідна тітка. В ній одружувалася і заповіла поховати себе теж у ній. Параска, дізнавшись, почала впрошувати тітку подарувати цю красу їй.

Парасковія Миськів, мешканка села Більче-Золоте:

У нас кажуть не тітка, в нас кажуть у селі тета. Я кажу – тето, та я виступаю завжди, я працівник культури, я завжди в школі співала від маленької дитини, то я вам буду цю сорочку давати, вона така тяжка, на тім світі важко, ми вам ушиємо тоненьку, гарну сорочку і все. І так мені вона лишилася, кажу, щоб ви мені ще 10 років попід вікнами гупали, то я вам не дам цієї сорочки.

У спадок від бабці отримала борщівську вишиванку і Степанія Вінтонюк. Але їй теж довелося за неї повоювати. Вишивати та залишати "сорочку на смерть" раніше було прийнято у цих краях. Саме з цієї причини чимало вишиванок не збереглося до наших часів.

Степанія Вінтонюк, мешканка села Більче-Золоте:

Цій сорочці вже зверх 100 років. Бабка моя її вишивала. Вже мені 77 буде, а вона вишивала як їй було 14 років, вона вийшла заміж у 14 років і тоді вишивала цю сорочку. Вона дуже хотіла, щоб її похоронили в ній, а я її прошу: ну як так, я виступала у 22 роки в хорі, я виступала в цій сорочці, вже моя дочка була маленька виступала і кажу – зараз закопати в могилу? Та лишіть на пам’ять. Нє, каже, буду приходити і тобі снитися, якщо не поховаєш мене і тій сорочці. Ну ми її просили – ну добре, вона дуже Галю любила, правнучку, і так лишила, і так її маю, а так і не мала б.

Її сорочка з конопляного полотна, яке тодішні вишивальниці виготовляли власноруч. Нині прядка, пряжа та конопляна нитка з категорії раритетів. Хоча пані Степанія ще пам’ятає, як прясти і робити полотно.

Степанія Вінтонюк, мешканка села Більче-Золоте:

Якраз полотно зроблено з такої нитки, але воно прялося дуже тоненько і вибілювалося, полотно зробилося і вибілювалося, щоб воно таке, от є давні сорочки, ще давніші від моїх не так вибілювали. На сонці простелили і поливали водою. Як сонце є, воно висихає, потім знову поливають. То дуже довга кропітка робота, зараз що – пішли, купили в магазині і пошили, а тоді не то.

Це етнографічне дефіле у вишиванках називається "Борщівська скриня". Хоча далеко не всі сорочки стародавні та отримані у спадок. Але нині, на 11-му щорічному фольклорно-мистецькому фестивалі "Борщівська вишиванка" ця чорно-червона краса всюди. Хтось дістав сорочки зі скринь, хтось вишив власноруч, чимало гостей придбали вишиванки спеціально до свят. Після десятків років забуття борщівська сорочка знову стала модною, актуальною, привабливою. А головне – рідною, тією, яка нагадує власнику, хто він, звідки родом і якої незламної нації.