Дорога до Шевченкового краю не радує. Яма на ямі і жодної нової ділянки асфальту. Масштабне урядове будівництво доріг ці краї поки що не зачепило. Проте великий Кобзар тут усюди – навіть на щитах, з яких закликають берегти ліс. Мала Батьківщина Шевченка зустрічає натовпом молоді в жовтих футболках "Ше.Fest". І несподіваним образом Кобзаря.
Юлія Капшученко-Шумейко, організаторка фестивалю "Ше.Fest":
Багато хто думає, що він любив самогонку чи щось таке простіше, але ні. В нього було нормальне середовище в Петербурзі, ну як нормальне, таке непересічне середовище в Петербурзі, тому ром полюбляв пити. Для нас він не ікона, для нас він реальний історичний персонаж, який існував і який мав свої специфічні смаки і "ШеФестом" ми це хочемо донести.
Для Оксани "Ше.Fest" – перший фестиваль в її житті. В Моринцях вона сподівається не лише відпочити та розважитися, а й підготуватися до занять. Дівчина – студентка Національного педагогічного університету імені Драгоманова. І якраз з осені в них заплановане серйозне знайомство з Шевченком.
Оксана, студентка 1-го курсу університету Драгоманова:
Дуже цікавий формат фестивалю. Галявина – це справді дуже цікава ідея і місія відкрити Шевченка по-новому, не так, як його й досі викладають.
Михайло Андрійович та Надія Тимофіївна на "Ше.Fest" – учетверте. У Моринці з дітьми та внуками приїжджають з Богуслава. Михайлу Андрійовичу – 83. У минулому – викладач фізкультури та праці, він і нині продовжує навчати молодь та старше покоління. Піснею. Співати почав 20 років тому, коли осліп.
Та не лише Шевченко лунає на просвітницькій галявині – одній з головних локацій на фестивалі. Вірші про війну, як нагадування про болісне сьогодення. Саме 2014-го, у перший рік війни, був заснований "Ше.Fest". Благодійні внески, які збирають на фестивалі, всі роки незмінно віддають на потреби армії.
Нове і віднедавна вже офіційне вітання в українській армії на "ШеФесті" лунає з дитячих вуст. Для студії бойових мистецтв "Герць" цей публічний виступ – дебютний. Її засновнику та керівнику Руслану Богданову – 19 років. Усі художньо-бойові номери він готував та ставив самостійно.
Руслан Богданов, керівник дитячої студії козацьких бойових мистецтв "Герць":
Як я був студентом, займався цим сольно. Зараз я пішов уже працювати у школу, і там я вже загітував дітей і вже зробив колектив, наробив шаблів, пошили ми всі костюми, от тепер займаємося.
Синьо-жовтий та червоно-чорний прапори на списах, футболки з тризубом, шаровари. Для Руслана це – не просто театральний реманент. Усе це – складові його уроків з історії України, козацтва, символіки, які є обов’язковим елементом занять.
Руслан Богданов, керівник дитячої студії козацьких бойових мистецтв "Герць":
Я пояснюю за історію, за прапори. В нас, наприклад, є списи на прапорах, там синьо-жовтий прапор і червоно-чорний, там пояснюю, що означає цей прапор, що означає червоно-чорний прапор, значення кольорів. Через отаке от виховання, це вже є усвідомлення того, що я – українець, мої пращури були козаками, були такі прапори, така символіка.
Його найменшому вихованцю 8 років, найстаршому – 15. У селі Білозірря Черкаського району, звідки ці діти родом, гурток – місцева знаменитість. На дебютний виступ на "Ше.Fest", посміхається Руслан, їх проводжали всім селом.
Руслан Богданов, керівник дитячої студії козацьких бойових мистецтв "Герць":
Ми їхали на фестиваль сюди, то від кожного від сім’ї була група підтримки – дідусь, бабуся, дядько. Попривозили машинами, ми чекали автобус з Черкас, нас була ціла купа людей, всі підтримують – і центр культури і дозвілля, і відділ молоді та сільський, всі виходили і проводжали.
Вправні рухи Руслана надихають навіть дівчат – спробувати себе у бойових мистецтвах.
За яскравими виступами дитячої студії "Герць" з цікавістю спостерігає дядько Павло. В нього на фестивалі свій гурток. Корова, півень, слоник і навіть мавпа. Яку творець лагідно називає "дівчинкою".
Така сама дівчинка нині веселить гостей харківського зоопарку. А корови, подібні до цієї, яка стала улюбленицею на фестивалі, роз’їхалися по всій Україні.
Павло Даниленко, майстер виробів з рогози:
Корова п’ята. Одна корова – у Кременчуку, дві корови робив у Києві. Владі Литовченко робив у музей у Вишгороді корову.
Звірів на замовлення мешканець Полтавщини Павло Даниленко створює останні два роки. Це, зізнається, його творчий експеримент. Основна спеціалізація чоловіка – брилі, корзини, домовички, одного з яких він дарує нашій знімальній групі. На щастя.
Павло Даниленко, майстер виробів з рогози:
Його треба посадити або повісити в ту кімнату, куди до вас найбільше приходить товаришів. Треба дати йому назву – Петя, Павлік, Кузя, Нафаня. До нього треба звертатися, його треба лелеїти. Що я клеїв: щоб люди, які його несуть в хату – шишка несе довголіття – щоб довго жили, каштанчик – мудрі були, горішок – розум, вітаміни, лапоточки – щоб у парі жили, гроші – щоб гроші водилися, підковка – на удачу, перчик – мужика сила. Оце вам треба в хату, візьміть, я вам подарую.
Всі вироби сплетені з рогози, яку в народі ще називають очеретом. Робота ця важка, зізнається Павло. Особливо, коли створюєш щось мініатюрне, на кшталт міні-личаків. Допомагають – вірші.
Павло Даниленко, майстер виробів з рогози:
Лапаточки як плетем, щиру бесіду ведем, мов слова, ляга в рядочок, долі вашої шнурочок. Правий і лівий – це чоловік і жінка, це дві долі в однім сімейнім колі, заплетем його красиво, щоб і ви були щасливі.
Плетінню його навчили дві тещі, сміється чоловік. Цю науку, якою славиться Полтавщина, сотні років передають з покоління в покоління. Але його діти, зізнається чоловік, мистецтво плетіння з рогози вже не опановували. Обрали інший життєвий шлях. З умільців в його родині залишилися він, дружина і теща.
Від найсмачнішої гастрономічної локації тягне димом. Тут із самого ранку В’ячеслав із колегою нарізають кілограми овочів. У здоровенному казані на 120 літрів булькає улюблена страва Тараса Шевченка – борщ із карасями.
Борщ іще не готовий, а густий дим і запах приваблює на галявину десятки гостей. Охочі спробувати призабуту в Україні страву дисципліновано вишиковуються в чергу. Борщ тут роздають безкоштовно.
Ця подружня пара у вишиванках – із самих Моринців. Мешкає тут третій рік. На малу батьківщину Тараса Шевченка переїхали з окупованого Луганська.
Олександр, переселенець з Луганська:
У 2015 році ми приїхали, купили хату і життя склалося. Дуже добре нас прийняли, люди тут хороші.
З міркувань безпеки вони просять не показувати їхніх обличь. Повертатися в Луганськ, запевняють, не збираються. Але часом, кажуть, виникає потреба поїхати в окуповане місто на день-два.
Олександр, переселенець з Луганська:
Ми не хочемо по пиці получити. Не хочеться їхати туди, в це болото, я вам скажу, просто душа вже не лежить. Бо коли приїжджаєш – ворожа обстановка для тебе.
У Моринцях подружжю подобається. Люди, кажуть, тут дружні. Село веселе. Так як тут, свята пара давно не проводила.
Галина, переселенка з Луганська:
На Трійцю в нас такий шикарний концерт був: об 11-й дня зайшли в клуб і в 5 вечора вийшли. А о 8-й годині ще був концерт, так ми додому швиденько з'їздили, поїли і назад сюди. І до 10-ї години, цілий день гуляли, дуже хороший. У нас самодіяльність прекрасна, дівчата співають, ну просто чудово. Ми жили в обласному центрі, ми не бачили ось такого концерту, бо якщо приїжджали якісь столичні або московські, ціни були такі, що з пенсією не надто розбіжишся, а тут співають не гірше, дуже чудові.
Галина звертає увагу на дисципліновану чергу за борщем з карасями. В Луганську, каже, все було б інакше.
Галина, переселенка з Луганська:
Тут люди підходять, беруть тихенько. В нас би по головах ходили б. Я уявляю, щось даром дають – там би крик був, особливо зараз. Зараз вони сидять без грошей, ціни шалені. Там якби що-небудь давали, то не знаю, вже б один одного розірвали на частини. Такий народ.
Поблизу творчої галявини, де демонструють вироби народних майстрів, паркується кастомайзер Олександр. Родину на "Ше.Fest" він привіз на змайстрованому власноруч трициклі, який лише кілька днів тому викотив з гаража.
Олександр Шуляк, кастомайзер:
Перший раз виїхав позавчора 30 км і оце другий раз. На 7 місяців закрили мене в гаражі із купою металобрухту і от сам склепав. Є байкери і кастомайзери – ті, що роблять своїми руками. От ми такі, як не хватає грошей заробить головою – работаєм руками.
Олександр за фахом – чоботар. У рідній Звенигородці – райцентрі, що за кілька десятків кілометрів від Моринець, ремонтує взуття. На питання, як змайстрував байк, відповідає – руки звідки треба виросли. Як назвати трицикл, ще не вирішив. Зате сусід уже підібрав йому ім’я – "Монстр".
На просвітницькій галявині – традиційний для "ШеФесту" батл – змагання поетів за симпатії глядачів. Гості фестивалю не шкодують голосу та долонь, щоб підтримати свого фаворита.
На дитячій галявині – свої змагання. На найкраще виконання творів Шевченка. Найменшій декламаторці Дар’ї лише 3 рочки.
Трішки старшенька Дарійка, вгледівши мікрофон, хвилюється і запинається. Але не здається. Їй дружньо допомагають з усіх боків.
Маленький Ярчик вражає присутніх натхненним виконанням віршу Шевченка.
А Володя – надто серйозним.
Тут немає переможця. Всі, хто читав поезію, отримують дипломи та фірмові футболки "ШеФесту". І запрошення обов’язково завітати на фестиваль наступного року.
На просвітницькій галявині цитують "Кавказ". То Ірина Савченко – професор Національного педагогічного університету імені Драгоманова, пояснює політологічний підтекст поеми.
Ірина Савченко, професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова:
Дуже добре, що такий фестиваль існує. Я надзвичайно зворушена тим, що знайшлися молоді люди, які на собі це все тягнуть і хтось допомагає їм тягти цю ношу. Але питання в тім, що цей один фестиваль не розв'яже всіх проблем. Хоча не все песимістично, бо сучасна молодь, з якою мені доводиться працювати – інакша молодь. Вона нічого не бере на віру, вона все хоче попробувати власними пучками, на зуб, вона все хоче відчути на собі.
Саме їй – цій молоді, своїм студентам, Ірина Савченко розповідає, як ще сотні років тому Тарас Григорович вказував на небезпеку так званого "руського міра". В тому самому "Кавказі".
Ірина Савченко, професор Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова:
Ідеться, найперше, у спробах руського міра запропонувати цивілізаційні нові норми існування. Ну, наприклад:
До нас в науку, ми навчим
почому хліб і сіль почім.
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! Чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!..
"Кавказ" один із найбільш актуальних на сьогодні текстів. Не тільки тому, що він про війну, а й тому, що він чітко пояснює, що ми маємо в собі виховати і до чого ми маємо бути готові: " Борітеся – поборите, вам Бог помагає". Ця фраза, сказана Шевченком і повторена Сергієм Нігояном у 2013 році – це, власне, оте глибоке переконання, яке має сьогодні стати сенсом життя кожного українця. Для того, щоб побороти загрозу, мало мати військову потугу, треба мати дух. І оцей дух Шевченко в нас моделює. Цей народ має розуміти, що перемог і свобод без жертв не буває.
Сьогодні у Дмитра, екскурсовода з Моринець, небагато роботи. Цими днями туристів більше вабить "Ше.Fest". Хоча до двох будинків: де народилася мати Тараса Григоровича – Катерина і сам Великий Кобзар, автівки під’їжджають і нині. Зовнішній вигляд хат викликає запитання. Оселі не автентичні, пояснює Дмитро. А відбудовані на основі письмових даних.
Дмитро Суржко, екскурсовод:
Відновлений цей будинок по даних Олександра Кониського, біографа Тараса Шевченка. Який, перебуваючи у справжньому будинку Бойка і Копія, – це наступний будинок, до якого ми пройдемо, зробив детальний опис будинків із замальовками і точно вказав розміри. Потім у 1987 році, коли були проведені археологічні розкопки, які точно визначили місцезнаходження обох будинків. 1988-1989 роках і проводилося будівництво ось цих двох будинків.
Він працює тут уже 6 років. На вихідних, каже, роботи зазвичай багато буває, приїжджають по 5-6 туристичних автобусів за день. Буває – лише кілька родин. Можливо, було і б більше, міркує, якби дороги Черкащиною нарешті відремонтували.
Дмитро Суржко, екскурсовод:
І от 1810 рік, родина Шевченка переїздить із Кирилівки до Моринець, у будинок Копія. До ось такого будинку, який був на цьому місці. І от 9 березня 1814 року в хаті пролунав крик немовляти, народився син Тарас. Отже, Тарас народився в Моринцях, прожив тут майже 2 роки, подальше життя було в Кирилівці. Про те, що Тарас народився у Моринцях, свідчить запис у церковній книзі. На той час це був головний документ.
Прощаючись із Моринцями, виїжджаємо із села тим самим розбитим шляхом. Сподіваючись, що до наступного "ШеФесту", в серпні 2019 року, дорогу до Шевченківського краю хоча б частково полагодять.