Не віддамо жодного метра української землі: "Невигадані історії" про життя бійців на передовій

Українські захисники на передовій наголошують, що у них найкраща робота у світі, адже вони захищають свій дім, захищають свою країну. Боляче лише втрачати побратимів

Заїжджаємо на українські позиції під канонаду ворожого обстрілу. Щойно виходимо з машини – обстріли стають дедалі прицільніші. Бійці пояснюють, ворог помітив світло від камери і тепер битиме точно, тому потрібно швидко переміщатися в укриття. Там знімальній групі пояснюють, команди військових маємо виконувати чітко і дуже швидко.

Обстріл триває вже майже годину, військові вирішують угамувати ворога вогнем у відповідь. Зав’язується бій. Коли інтенсивність бою зменшується, бійці пояснюють: "На даний момент це був прицільний вогонь з їхньої сторони. Вони пристріляні до нас дуже добре, і вони били саме по нам. Ну, ви самі чули по звуку, свист куль. Це був прицільний вогонь саме по нам".

Геннадій, військовослужбовець ЗСУ:

Зараз летіло 12,7 і 14,5 калібр. 14,5 – це скорострільна пушка, 12,7- це крупнокаліберний кулемет. Вони дуже прицільно б’ють, дуже. Кулемет і плюс снайпер бив. Кулемет у розброс б’є, а снайпер – прицільно.

військовослужбовець ЗСУ

За декілька годин бій стихає, і зі сходом сонця українські позиції, де майже всю ніч точився бій, огортає незвичайна тиша. Бійці знімають розгрузки, складають зброю, починають готувати сніданок.

бійці готують їжу на передовій

На цій ділянці фронту, поблизу Світлодарська, оборону тримає один з підрозділів 25-го батальйону «Київська Русь», який входить у склад 54-ої окремої механізованої бригади. Більшість військових тут – це добровольці з перших днів війни, які пізніше підписали контракт із ЗСУ. У кожного з бійців своя історія, вони пройшли численні штурми і бої з ворогом. Про щось говорити відмовляються, бо й досі болить, про щось говорять залюбки. Кажуть, щоб не відбувалось на війні, а в голові насамперед лишаються лише світлі моменти.

Володимир, військовослужбовець ЗСУ:

У голові відкладається лише найкраще, я про погане намагаюся не думати. У голові відкладається те, що людина хоче сприймати. Ось, як на море їздили, відпочивали. Приїхали, всю роту вивіз автобусом, люди стояли годину, ну, це 100 км з чимось. Стоячи їхали, один у одного на колінах сиділи, але все дружно співали пісні, веселилися. А, погане, хто хоче про погане згадувати.

Володимир родом із західної України, свого часу переїхав на Донбас. Жив і працював там водієм автобуса. Як і більшість бійців на цій позиції, він на війну прийшов добровольцем у 2015-му році.

військовослужбовець ЗСУ

Володимир, військовослужбовець ЗСУ:

Красноармійськ раніше називався, зараз – Покровск, Донецької області. У 2014 році я ходив у військкомат, але нас не брали. Ну, як – спочатку крутили пальцем біля скроні, говорили, сходи до психіатра перевірся. Ну, потім 2015-го року вже почали брати.

Те, що показували по телебаченню не міг сприймати спокійно. Каже, прийняв для себе тверде рішення одразу ж і жодного разу про нього не пожалкував.

Володимир, військовослужбовець ЗСУ:

І я вже тоді зрозумів, що мене це не омине, я все одно туди потраплю рано чи пізно. Сумнівів не було, що все одно треба бути тут.

На цій ділянці фронту противник активно стягує важку техніку. Військові розповідають, спостерігають, як спускаються колони майже щоночі.

Андрій , військовослужбовець ЗСУ, командир ВОП:

Техніки там чималенько навезли. Чутно, що гусенична, що не проста, не колісна техніка і чимало туди навезли. Ну, поховали десь там у капоніри, чекають, а що ждуть хтозна. Це вже не відомо, це вже ми будемо чекати, точніше, що воно буде. Ціль у них є. Ціль у них яка – посунути нас чи вибити, отака ціль. Так просто її сюди гнати ніхто не буде і техніка доволі тяжка, доволі хороша, моцна, багатенько. Такого давненько не було, до чогось вони готовляться, але до чого… ми не знаємо. Узнаємо, ой узнаємо, здається мені.

військовослужбовець ЗСУ, командир ВОП

До війни Андрій не був ніяк пов’язаний із військовою справою, строкову службу не проходив. Проте, коли почалася війна пішов добровольцем. Своїми лідерськими якостями та харизмою завоював довіру і повагу побратимів. Про те, що він командир цього взводного опорного пункту з позивним "Борода" дізнаємося не від нього, від інших бійців. Він про це не говорить, каже, тут всі рівні між собою, і всі добре знають свою справу.

Геннадій, військовослужбовець ЗСУ:

Ми самі чітко знаємо кожен свою роботу, розумієш. Треба копати, стаєм копаєм, треба їсти варить, стаємо варимо, треба йти воювать, ідем воюєм. І всі знають свою роботу. Ну все рівно кістяк потрібен, без нього ніяк. І стержень цього кістяка повинен бути. Ну, в цьому випадку це "Борода", на ньому все тримається.

Андрій, військовослужбовець ЗСУ, командир ВОП:

А у мене тут колективчик Слава Богу, хлопці у мене хороші, адекватні, нормальні, взагалі класні пацани. Реально і спину є кому прикрити. Таких людей аби побільше було. Ще потрібно бути хоч якимось, хоч трошки психологом. Якось людей розуміти, бачити людину, що вона із себе представляє, на що розраховувати від неї, чого чекати. Якось допомагати, слухати, прислуховуватися, придивляться до людей, у кого які проблеми. Получається у нас як своя ячеєчка, сімеєчка така.

Бійці тут дуже цінують ті стосунки і ту повагу один до одного, яку їм вдалося тут побудувати. Для кожного з них це вже друга родина.

Геннадій, військовослужбовець ЗСУ:

Коли ти постійно знаходишся в цих умовах, це зближує людей. В деякій мірі, да, я думаю, що зближує. Саме тому й находиться спільна мова і все на світі.

Андрій, військовослужбовець ЗСУ:

Тут дуже згуртований, дружній колектив. Це дуже близько, бо я власне й пішов у 25-ку з тим розрахунком, навіть без ніякого розрахунку, а з почуттям, що я повинен туди піти, бо батальйон добровольчий у бувшому, просто вже ставший під лави ЗСУ і царить у ньому дух добровольчий, відповідно, і тому я тут.

військовослужбовець ЗСУ

Андрій здобув освіту юриста, коли почалася Революція Гідності, тоді ж для себе вирішив – ідеї, за які боролися на Майдані відстоюватиме до кінця.

Андрій, військовослужбовець ЗСУ:

Не могло бути інакше, я був завжди з часів Майдану нерозривно зв’язаний з подіями, які були, тоді відбувалися. І тоді на Майдані, після Майдану, у мене інакшого, та я навіть не думав якось інакше, не могло інакше й бути. А після революції вже все, русло пішло одне. А коли почався переломний момент в історії, як можна у ньому не брати участь. Потім мій син, наприклад, мене запитає через декілька років, де ти був, а я йому скажу "будував кар’єру юриста" – фу, та не дай Боже.

Кожну вільну хвилину тиші військові використовують із користю, хтось чистить зброю, хтось готує набої. Для зручності зорганізували собі спеціальні ящики, у яких всі кулі розділені по відсіках, щоб вночі під час бою навпомацки можна було перезарядити.

Сергій, військовослужбовець ЗСУ:

Коли кіпіш, ти у темряві відкриваєш цей ящик і відразу заряджати, без паперу, без всяких цих, не треба цинк відкривати. Тобто він завжди готовий, коли треба швидко стрічки зарядити. Все напоготові, розбите по відсікам: там безешки, там ці, там ці. І такі ящики всюди намагаємося ставити на автомати і на все, щоб не було зайвої витрати часу.

військовослужбовець ЗСУ

Сергій розповідає, за той час, що їхній підрозділ перебуває на кулі у ворога, багато у чому змінилася тактика. Каже, найбільше не любить тиші, бо це означає лише одне – ворог до чогось готується. Нині противник активно почав використовувати безпілотники, деякі з них можна побачити хіба у прилади нічного бачення, тому, каже Сергій, тепер треба пильніше спостерігати і за небом.

Сергій, військовослужбовець ЗСУ:

Минулого року це погана прикмета була - безпілотник в небі – бути арті, по-любому щось буде. Цього року прилітають. Може ще можуть літати, дивляться, чи не повземо ми, не приїхала у нас техніка. Він же летить, все фотографує і оп, щось нове побачили, вони теж бояться.

Як каже Сергій, він встиг заскочити в останній вагон добровольчого потягу.

Сергій, військовослужбовець ЗСУ:

Ми прапор не міняли, ми вдома, і мені соромитися йти на війну і по комусь стріляти? Це, розумієте, як трикімнатна квартира і сусід вирішив собі прорубати в стіні двері, а дверний прохід, який до вас веде, він закладає цеглою і каже: "Все це кімната моя, бо у нас від однієї труби батарея йде, ось причина така, вона моя і все". Ви ж не віддасте йому цю кімнату, ви ж будете з цим якось боротися. Якщо не виходить боротися словами, документами та іншої всякою нісенітницею, тоді треба ось цим боротися. Тому що дітям нічого буде розповідати.

Психологічної напруги чи втоми бійці тут позбуваються дуже просто – піснею. Коли ворожий кулемет мовчить і всі займаються своїми справами, хтось обов'язково береться за гітару.

військовослужбовець ЗСУ з гітарою

Коли починає сутеніти, військові вже у повній бойовій готовності – бо це час, коли противник відкриває вогонь зненацька. Доки стрілецька зброя ворога мовчала, у небі засвітились ліхтарі. Бійці пояснюють, противник запустив освічувальні міни. Світло від мін було настільки сильним, що навкруги знову настав день.

Ворожий мінометний обстріл таки почався за декілька хвилин. Військові відразу відвели знімальну групу в укриття.

Поруч із українськими військовими на цих рубежах стоять і грузинські побратими. Тор приїхав до України, як тільки дізнався про те, що його старший брат вже декілька місяців тут воює з російським агресором.

Тор, військовослужбовець ЗСУ:

Війна починалася, я чув про це. Я хотів теж зробити хорошу справу і приїхав. Коли у нас були важкі часи, ви стояли з нами, ваша країна стояла, Україна стояла поруч з Грузією і допомагала. Я прийхав – це для мене честь. Для мене - це війна, я знаю що у цій війні не тільки воює Україна, Грузія воює теж. Тут мій ворог, ворог який знищував Грузію, знищував Чечню і знищував багато мирних країн, знищував багато культур і знищував багато націй.

військовослужбовець ЗСУ

Тор стоїть пліч о пліч з українськими побратимами з 2015-го року. Каже, якби довелося робити ще раз такий вибір, нічого б не змінював. Розповідає, найскладніше - це бачити, коли ворог починає бити по мирному населенню.

Тор, військовослужбовець ЗСУ:

Дуже хороший батальйон, дуже хороші хлопці, дуже хороші бійці, молодці хлопці. Я хочу передати великий привіт всім... терпіння брати, терпіння.

Військові демонструють парашути від ворожих освічувальних мін, за якими противник коригував нічний артилерійський вогонь. Цієї ночі ворог випустив таких дві. Бійці розповідають, першою противник освітив територію, іншою відкоригував прицільність свого вогню.

Андрій, військовослужбовець ЗСУ, командир ВОП:

Це для корегувальника, щоб видно було вночі куди корегувати. Кидають освітлювальні міни, він потім місцевість вичислює, прив’язується до неї і потім корегує вогонь арти, саме арти.

Бійці відзначають, найкраща робота у світі – це захищати свій дім, захищати свою країну, боляче лише втрачати побратимів.

Андрій, військовослужбовець ЗСУ, командир ВОП:

Все своє назад заберемо. Ми ж у них нічого не відбирали, ми до них з війною не йшли, це вони до нас прийшли. Я на своїй землі, це моя земля. Ні кусочка, ні метра не віддамо, назад все заберемо. Хай не сьогодні, хай не завтра, але ми це все назад заберемо і будемо тут доти, доки потрібно буде.

 

 

Попередній матеріал
Іловайська трагедія: спогади очевидців, від яких стигне кров, або чому ніколи не можна довіряти Росії
Наступний матеріал
Роковини Іловайська – і знову суперечки: хто винен та чи можна було уникнути оточення