Вінниччина: "езотерична" Буша

Село Буша стоїть на березі р. Бушанки за 20 км від Ямполя – це три години автобусом від Вінниці.

При в'їзді зверніть увагу на Дівоче джерело на річці Мурафі. Тут варто зупинитися, змити "пил доріг" – щоби Буша вас "впустила". І не оминіть кам'яне зображення оленів із розлогими рогами – цей символ має сакральне значення для Буші!

2005 р. археологи знайшли в центрі села залишки трипільского житла. Над розкопом поставили споруду, яка копіює трипільську архітектуру. На залишки посуду, іграшок і навіть предметів господарчого характеру, яким сотні років, можна подивитись зблизька.

У ХVІ ст. у Буші стояв замок з шістьома вежами, кожна з яких мала пороховий льох – і всі їх об'єднували підземні ходи. Нині від замку залишилась лише вежа на два яруси і підвал.

А ще в селі провідайте могили козаків, похованих у XVII-XVIII ст., – тут вони збереглися. Серед місцевих це кладовище досі називають "Козаче".

Ще однією родзинкою Буші є скельний храм із загадковим барельєфом. Зображення вабить істориків, археологів, релігієзнавців, езотериків. Його датують II-IX століттям н. е.

Вінниччина: конкуренти князів Потоцьких

Печерські пороги – неймовірне місце за 19 км від Немирова. Село Печери вражає красою: воно стоїть на схилах Південного Бугу, де ріка з обох сторін затиснута між скель та утворює каскад порогів.

Під час турецького володіння краєм молдавський воєвода обрав для своєї резиденції на Правобережжі саме Печеру. Відтоді до мальовничої природи додалися унікальні історичні пам'ятки.

До речі, існування тут печер підтвердив археолог М. Артимонов у 1947-48 рр. Тоді ж на території сучасної Печери виявили і трипільське поселення.

А ще між селами Печора і Сокілець збереглися руїни величезного млина, що належав Потоцьким, а ще складу і крупорушки. Щоправда, дах млина не зберігся, але декор і вежі – просто мрія мандрівника. 

На поч. ХІХ ст. спадкоємці Подільського воєводи і власника сусіднього Шпикова Леонарда Свейковського збудували у Печері свою резиденцію. Вона була копією палацу Станіслава Потоцького в Тульчині, хоча й удвічі меншою. 

Родзинкою маєтку досі є усипальниця Потоцьких-Свейковських, збудована в неороманському стилі архітектором Городецьким! Так, тим самим, що збудував Будинок із химерами й Костел св. Миколая в Києві.

Волинь: маленька велична Олика

Кількість історичних пам’яток на 1 кв. м. робить невеличку Олику чи не найпривабливішим місцем у регіоні.

Перша згадка про неї датується XII ст. А вже у XVI ст. місто отримало Магдебурзьке право – і відтоді стало резиденцією знатного роду Радзивиллів, які тут мешкали аж до 1939-го, допоки "совєти" не арештували останнього його представника Януша Францішека. Відтоді місто занепадало та перетворилося на селище міського типу.

Про минулу велич Олики нагадує замок Радзвиллів із палацом і фортифікаціями, зведений у XVI ст., Троїцький костел із магнатською усипальницею (XVII ст.), костел Петра та Павла (XV ст.), барокова Стрітенська церква (XVII ст.), там же зберігається 21 пам'ятка сакрального мистецтва, Луцька брама (XVI ст.) – єдиний збережений фрагмент міських укріплень, а також старовинний католицький цвинтар.

Ріс свого часу навколо замку й ландшафтний парк із цінними породами дерев. Та з приходом СРСР його знищили – радянські солдати опалювали приміщення взимку. Щоправда, донині залишився живописний ставок.

Волинь: любе місце Любомль

Вперше містечко згадується 1287 р. в Іпатіївському літописі. Походження назви Любомля пов'язують із його засновником, князем Володимиром Васильковичем: за легендою, одного дня він викрикнув "любо мені здесь". Літописи свідчать, що монарх відпочивав, приймав послів, віддавав розпорядження та навіть укривався тут від татарського князя Ногая.

1664 р. місто дістається гетьману І. Виговському, який незабаром упав в немилість і його втратив. Через 7 років польський сейм віддає Любомльське староство Я. Вишневецькому як компенсацію за збитки, зазнані під час Визвольної війни 1648–1654 рр.

100 років потому Любомль відходить польському графу Францішку Ксаверію Браницькому – як подарунок за врятоване на сеймовому засіданні 1762 р. життя майбутнього короля Польщі Станіслава Понятовського. 1782 р. Браницький будує в місті шикарну резиденцію – збереглось донині тільки південне двохповерхове крило палацу. Чому – про це далі.

В кін. XVIII ст. у Польщі спалахнуло повстання Тадеуша Костюшка. Коронного гетьмана Браницького визнали зрадником. 1794 р. немолодий Францішек Ксаверій, назвавшись хворим, не пристав до повстанців. Та його полк, попри волю пана, вчинив інакше. Графа арештували і поки він сидів під домашнім арештом.

1849 р. Росія конфіскувала маєток і землі у Браницьких (після третього поділу Польщі Любомль дістався Росії). Дізнавшись про імперські наміри, власник маєтку Ксаверій–молодший дозволив містянам рознести панські статки. Три дні люди виносили з палацу, що хотіли. Ера Браницьких на Любомльщині завершилася…

В кінці ХІХ ст. в палаці оселилася родичка російського письменника І. Тургенєва. Родинним гніздом росіянки та її чоловіка–італійця маєток Браницьких був до 1939 р.

За радянської влади "червоні" військові роздерибанили палац і частково розібрали його. Від маєтку графа і коронного гетьмана залишився хіба що південний флігель – скромна тінь колишньої роскоші.

Найстарішим храмом Любомля вважається церква св. Георгія XIII ст. А найстаріший римо-католицький храм Волинської обл. – костел Св. Трійці (XV ст.) – за своє життя був і церквою, і фортецею. За легендою, збудував його король Владислав II Ягайло після перемоги над татарським військом, яке напало на правителя під Любомлем, коли монарх повертався з походу.

Цікавими для мандрівників є й кам'яниці кін. XVII – поч. XX ст., і дерев'яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована майже півтора століття тому – уявляєте, скільки всього вона бачила й пережила? Дерев'яна!

Дніпропетровщина: "сестра" відомої Петриківки – Галушківка

Хутір Галушківка (нині – в с. Гречане Петриківщини) козаки заснували в кін. XVII ст. Спочатку воно входило до Самарської, а пізніше – з середини XVIIІ ст. – до Протовчанської паланки Запорізької Січі.

Думка створити тут музей просто неба "Козацький хутір" з'явилася 1991 р., коли етнографічна експедиція "Чумацькими шляхами" на чолі з В. Скуратівським вивчала тут старовинну архітектуру, одяг і тканини, лікарські рослини, фольклор, мистецтво, зокрема, декоративний розпис, яким славиться не лише Петриківка. У місцевих музеях досі нема експонатів цього типу з Нижнього Подніпров’я. Хоча історія краю багатюща, особливо козацьких часів.

Свої хати козацькі сім'ї будували з глини, лози, очерету, акації. Стіни всередині найчастіше робили з лози ("шелюха"), яку плели вертикально між глицями (поперечними жердками). Ті закріплювалися між сохами (стовпами). Це будівництво називали "стройовим". Ще досі тут можна притулити руки до стін, зведених із вальків у 1920–ті рр. Стіни клунь виплітали між кіллям лозою. Стелю майже всюди робили з лози, яка трималася на одному повздовжньому сволоку і 6–8 поперечних балках ("слежах"). Такі стіни вирівнювали сумішшю глини з половою і білили.

Покриті хати очеретом, соломою або соломою з оситняком. У Галушківці місцевий житель В. Налісний пам'ятає, як раніше вкривали хати очеретом: "на коряжки" – стебла нижнім зрізом стирчать доверху рівно по всьому даху; "під навіс" – стебла віттям звисають донизу.

В оселях стояли печі з лежанками – у двох кімнатах (або в одній піч, а в другій – грубка). В деяких селах у сінях ставили димарі й кобиці – щоб улітку готувати їжу.

Вражають огорожі! Наприклад, у кін. XIX – на поч. XX ст. їх або плели з лози, або робили вал із недоїдженого корму худоби і гною з хлівів.

Господарчі будівлі теж збереглися. Клуні, халаші, погрібники, катражки, буди, повітки, сараї, курнички, хлівці сажі... Деякі з таких незнані в інших районах України або вже зникли.

Декілька років тому на хуторі Галушківка почали відбудовати Галушківську Січ.За "китою" (плетеною огорожею) Січі стоять спостережні вежі, курені, місця для стрільби з лука, метання списа тощо. Чекає на повернення вірян дерев’яна козацька церква Святої Покрови.На Січі стоять три селянські садиби, збудовані в кінці ХІХ ст., а в одній із них навіть можна пожити. Тут усередині усе – як на поч. ХХ ст.

Донеччина: хутір-привид і гуральня Гриневича

Зникла спадщина Лиманського краю, цієї частини Донеччини, все складніше впізнається у сучасному ландшафті та спогадах довгожителів. Завдяки краєзнавцям таки вдається зберегти ті крихти спадщини минулого...

Хутір Заборянський був заснований колезьким реєстратором Аполлоном Гриневичем у кінці XVIII ст. на правому березі річки Чорний Жеребець. У маєтку 1804 р. мешкало 108 селян, а земельний наділ становив 148 десятин. На косогорі власник побудував на кам’яному фундаменті дерев'яний будинок, а поруч висадив великий фруктовий сад і влаштував бджолині заводи. Хутір проіснував лише до 30–х років XX ст., під назвою Лляний. А потім... не складно здогадатися.

Ось як виглядав хутір на карті Артемівської округи 1928 р.:

Головним джерелом доходів маєтку Аполлона Гриневича, хутора, який узагалі–то називався Заборянський, була гуральня (винокурня) на джерелі. З неї виходило 1000 відер гарячого вина на рік!

На початку XX ст. Заборянський винокурний завод уже належав дворянці Марії Йосипівні Клевер, котра здавала його в оренду. У 1910–х роках Заборянський завод був найбільшим на теренах Лиманщини. 1912 р. там працювало 22 робітники.

Заборянський винокурний завод №172 в Адресній книзі винокурних, дріжджово–винокурних і спиртоочисних заводів Російської імперії, 1911 р.

Заборянський завод у книзі "Фабрично-заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих", 1912 р.

Нині і від хутора, і від заводу не лишилося навіть сліду. Тільки серед соснового лісу залишилась невелика дамба на протоці від водойми–охолоджувача до винокурні, який перетворився на лісове болото, та... старий покинутий цвинтар.

Житомирщина: руїни "середньовічного" палацу

На околиці Денишів, невеликого села, де живе трохи більше 1000 людей, неподалік від мосту через річку Тетерів, зберігся слід родини підприємців–благодійників Терещенків – руїни фантастичного садибного палацу.

Про розкіш маєтку цукрозаводчиків ходить багато легенд та чуток. За однією з них, підлога у палаці була викладена золотими монетами, покладеними на ребро. За іншою, підлога виконувала функції верхньої частини величезного акваріуму. Дивишся униз – а під ногами плавають коропи. Всі ці перекази, що правда, не мають під собою фактичного підґрунтя. Про численних шукачів скарбів також ходять чутки. А от про те, щоб тут справді знайшли золото і коштовності, відомостей немає.

Садиба зведена в 1910–1911 рр. При будівництві палацу використовували прогресивні технології того часу. Маєток належав Н. Терещенко, доньці цукрозаводчика, дійсного статського радника Ф. Терещенка.

Після революції 1917 року палац Терещенків розграбували більшовики. Та попри завдану фатальну шкоду, стіни палацу досі зберігають сліди багатих ліпних прикрас і розкоші, а напівзруйнована триярусна вежа, що височіє над руїнами палацу, надає йому деяку схожість із середньовічним замком.

Читайте також: Військові кораблі – в обмін на пепсі-колу: як керівники СРСР дерибанили власну державу