За кілька місяців до...

 5 грудня 1919 р. очільник УНР, голова Директорії та Головний Отаман Війська, Симон Петлюра виїхав до Варшави.

Наступного дня боєздатні частини армії під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка виступили в партизанський Перший Зимовий похід. Він тривав 5 місяців, армія пройшла тилами "білих" і "червоних" понад 2500 км, провівши понад 50 успішних значних боїв і декількасот менших сутичок.

Старшини й козаки конвою командувача армії УНР під час Першого Зимового походу, 1920 р.

Поки українці рейдували ворожими тилами, Петлюра домовлявся з поляками про військову допомогу для УНР. Річ Посполита була єдина готова піти на союз із Україною у боротьбі проти більшовиків.

Це відповідало інтересам начальника Польської держави Юзефа Пілсудського, який прагнув послабити Росію і створити під егідою Польщі блок союзних держав між Балтійським та Чорним морями.

Пілсудський назвав ціну допомоги: відмова УНР від прав на окуповану тоді поляками Східну Галичину і Західну Волинь. Петлюра мусив або погодитися на це, або змиритися з поразкою. Він обрав перший варіант.

2 січня 1920 р. Польща визнала 15 тис. українських вояків, яких тримала в таборах для полонених, "військовими особами сторонньої заприязненої держави". У лютому 1920 р. почалося створення української 1-ї (з 21 березня – 6-ї) стрілецької дивізії на чолі з полковником Марком Безручком. Постачання дивізії всім необхідним узяло на себе польське Військове міністерство.

В окупованому поляками Кам'янці-Подільському формувалася українська 4-та стрілецька бригада, а в "нічийних" Могилівському та Ямпільському повітах – Окрема стрілецька бригада. 20 березня 1920 р. їх було зведено в 2-гу стрілецьку дивізію під проводом полковника Олександра Удовиченка. Поляки теж забезпечували її військовим майном.

21 квітня у Варшаві підписано політичну польсько-українську конвенцію: Польща визнавала незалежність УНР, гарантувала її уряду морально-політичну та економічну допомогу у боротьбі проти "червоних" і відмовилася від претензій на землі колишньої Речі Посполитої в кордонах 1772 р. УНР зрікалася своїх прав на Східну Галичину і Західну Волинь.

24 квітня укладено військову конвенцію: армія УНР мала отримати великі партії зброї, але підпорядковуватись в оперативному відношенні польському командуванню. Український уряд обіцяв передати в розпорядження поляків залізниці та забезпечувати їх продуктами на своїй території.

Відозва Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри до народу України з приводу підписання Політичної конвенції між Польщею і УНР. 21 квітня 1920 р.

Наступ на "червоних"

25 квітня об'єднані сили – 60 тис. польських і 5 тис. українських вояків дивізії полковника Олександра Удовиченка – почали наступ. За тиждень вони вибили "червоних" із Житомира, Бердичева, Вінниці і 6 травня увійшли до Києва. Слідом прибула українська 6-та стрілецька дивізія. 9 травня 1920 р. Хрещатиком пройшов парад польських та українських військ на честь визволення столиці України.

Польські війська на вулицях Києва. Фотокартка. Не раніше 8 травня 1920 р.

Того дня, коли поляки увійшли до Києва, війська генерала Омеляновича-Павленка завершили Перший зимовий похід. 6 травня біля с. Писарівка на Поділлі передові відділи його армії зустрілися з українською 2-ю стрілецькою дивізією, що в складі польської 6-ї армії наступала вздовж Дністра на Ямпіль.

На фіналі Зимового походу армія Омеляновича-Павленка мала 479 старшин, 3840 козаків при 81 кулеметі та 12 гарматах, що в бойовому стані давало 2100 багнетів та 580 шабель. З'єднавшись із польським союзником, армія зайняла крайнє південне крило фронту. Довжина бойової ділянки становила 35 км.

Після довгого рейду українські війська потребували відпочинку і поповнення. У 2-й половині травня у Ямпільському, Могилівському й частково Ушицькому повітах відбулася мобілізація, яка удвічі збільшила чисельність армії. Від поляків надходило військове майно, кількість якого, правда, не задовольняла всіх потреб українців.

Стягнувши в кінці травня 1920 р. до боротьби проти польсько-українських військ чималі сили, "червоні" на початку червня перейшли в наступ, надовго перехопивши ініціативу. Роль тарана відігравали 1-а кінна армія Семена Будьонного та 8-й кінна дивізія "Червоного козацтва" Віталія Прімакова.

Дієва армія УНР обороняла свою ділянку фронту до 12 червня, коли почала відступ на захід, намагаючись стримувати ворога на природних лініях оборони – річках Русава, Мурафа і Лозова. 14 липня під тиском ворога українці закріпилися на західному березі Збруча, де до 26 липня відбивали спроби більшовиків форсувати річку.

Та події на інших ділянках фронту були загрозливі для поляків. 1-а Кінна армія Будьонного, прорвавши фронт біля Рівного, ішла до Львова. Тому поляки відмовилися від утримання Збруча і відступили на лінію Серету.

Мапа весняного наступу польських військ проти більшовиків 24 квітня, 11 травня, 21 червня 1920 р.

27 липня Дієва армія УНР зайняла оборону по західному берегу річки від Чорткова до Дністра, яку, попри атаки ворога, утримувала 10 днів. Та під тиском радянської кінноти поляки знову відступили, тож армія УНР мала відійти на Стрипу.

Будьонний підійшов до Львова, для оборони якого зібралися польські війська. З огляду на це 20 серпня українці відійшли за Дністер і зайняли позиції від Галича до румунського кордону. Усю літню кампанію Дієва армія УНР тримала оборону на своїй ділянці фронту.

Цим забезпечувалось південне крило польського угруповання в Україні, що дозволяло Польщі тримати зв'язок з Румунією, через яку надходила військова допомога із Західної Європи.

Це стало важливим, коли Німеччина припинила транзит військових вантажів, а докери Данцига під впливом комуністичних агітаторів страйкували, відмовляючись розвантажувати військові вантажі, що призначались для польських "імперіалістів".

6-а дивізія полковника Безручка билась на Поліссі, окремо від основних українських сил, у складі польської 3-ї армії. Її командувач генерал Едвард Ридз-Смігли зазначав, що "6-а українська дивізія, зберігаючи гарт духу, попри те, що, відступаючи, віддавала свою вітчизну на поталу ворогу, як вірний і добрий товариш по зброї пильнувала наше північне крило".

Особливо дивізія Безручка відзначилась у липні 1920 р. у кривавих боях під селом Перга на Поліссі.

В оперативних зведеннях Верховного головнокомандування Війська Польського ішлося, що 4 липня українські відділи "билися без перерви майже 12 годин і відбили 4 ворожі атаки… кілька разів доходило до рукопашних боїв. Втрати противника дуже великі", а наступного дня вони "з тою самою бравурністю і самопожертвою відбивають значно переважаючі сили ворога".

Похідна пісня 24-го стрілецького куреня [3-ї Залізної стрілецької дивізії]. Складено командиром 3-ї сотні Огневим, який загинув у бою з більшовиками на початку червня 1920 р.

Битва, від якої залежала доля УНР, Польщі і Європи...

У кінці липня 1920 р. дивізію Безручка відвели в резерв 3-ї польської армії і перекинули в тил для впорядкування. У серпні вона стояла біля м. Краснистав на західному березі Бугу.

Без власної промислової бази армія УНР могла розраховувати лише на польську матеріально-технічну допомогу, яка не припинялася й у найскрутніший час. У травні-липні українці одержали 53 гармати, майже 14 тис. російських гвинтівок, 205 кулеметів, майже 2,4 млн набоїв, 9 автомобілів, майже 3 тис. повних комплектів обмундирування.

Українська 6-та дивізія до середини липня одержала 4 тис. мундирів, 3,6 тис. шинелей, понад 2 тис. кашкетів, 4,2 тис. пар взуття, 5,5 тис. сорочок. У 2-й половині липня 1920 р. поляки добули в Румунії 6,5 млн російських набоїв, котрі передали українцям.

Дієва армія УНР під тиском "червоних" відходила на лінію Дністра, 6-та дивізія була у резерві на західному березі Бугу, а на передпіллях Варшави тривала вирішальна битва, від наслідків якої залежала доля Польщі, УНР і всієї Європи.

З 13 серпня поляки обороняли східні підступи до Варшави і Модліна, а 16 серпня перейшли в контрнаступ. Т. зв. маневрена група під командуванням маршала Пілсудського завдала потужного флангового удару з-над р. Вепш на Седльце і Брест. Оборону "червоних" було прорвано.

Поляки вийшли на тили "червоних" Західного фронту Михайла Тухачевського, що атакували Варшаву. 17-18 серпня їх вибили з Білої-Підляської, Седльця і Лукува. Поляки переслідували ворога, який тікав на рубіж Німану.

Схема операцій на польсько-українському фронті до 16 серпня 1920 р., підготовлена сотником Генерального штабу УНР [О.] Кузьминським. [2 вересня] 1920 р.

19-20 серпня поляки вступили до Бреста, Соколува, Венгрува, до 25 серпня – зайняли Білосток, Ломжу і Остроленку, дійшли до кордону зі Східною Пруссією, відрізавши відступ головних радянських сил, які були остаточно розбиті під Білостоком.

Втрати "червоних" у Варшавській битві – приблизно 25 тис. убитих, поранених і зниклих безвісти, 60-70 тис. потрапили в польський полон, ще близько 45 тис. інтернували на своїй території німці, було втрачено понад 200 гармат і понад 1000 кулеметів.

У поляків – 4,5 тис. вбитих, 22 тис. поранених і близько 10 тис. зниклих безвісти. Завдяки цій перемозі стратегічна ініціатива перейшла до поляків, які відстояли свою незалежність і не дозволили Червоній армії дістатися Західної Європи, аби спровокувати там революцію.

Тимчасом Південно-Західний фронт "червоних" сконцентрувався на здобутті Львова.

Командувач Західного фронту Михайло Тухачевський, будучи в критичному становищі, розраховував на підтримку від Південно-Західного фронту. Він наполягав, аби йому передали 1-шу Кінну армію. Командування Південно-Західного фронту та 1-ї Кінної армії саботувало ці вказівки, намагаючись узяти Львів. Та 20 серпня 1-ша Кінна армія відступила від міста і повільно почала рух у наказаному їй раніше напрямку.

Мапа контрнаступу польських військ між 16 і 24 серпня 1920 р.

Тобто під час боїв під Варшавою вона була далеко від головних бойових дій і не допомогла Західному фронту. Спізнившись із наступом, 1-ша Кінна армія не могла узяти перевагу у Варшавській битві на користь "червоних".

Оборона Замостя, об яку "червоні" обламали зуби

Відступивши від Львова, Будьонний пішов на Замостя і Люблін, розраховуючи вийти в тил головній ударній групі поляків, що переслідувала розбиті війська Західного фронту. Радянський наступ потрапляв у широкий розрив бойових порядків польських військ. Кінноті Будьонного ті могли протиставити нечисленну 3-тю армію генерала Зигмунда Зелінського – дві піхотні дивізії та козачу бригаду.

Тут стояла українська 6-та дивізія полковника Безручка. Полякам бракувало військ для організації суцільного фронту, тому в оперативно важливих місцевостях вони створили вузли опору, які мали притягнути максимум ворожих військ, стримати їх і виграти час для перегрупування і контрудару.

Першорядною була оборона Замостя – міста, що заступало шлях радянській кінноті на Люблін. 27 серпня створено збірну групу з двох "місцевих" польських етапних батальйонів, вартового батальйона й окремих відділів української 6-ї стрілецької дивізії.

Командування військами в Замості прийняв начальник української дивізії полковник Марко Безручко. Чисельність оборонців – приблизно 700 багнетів і 150 шабель. Технічний курінь 6-ї дивізії збудував довкола міста лінію засіків у 3-4 ряди загальною довжиною 18 км, за якою розміщувалися окремі гнізда опору, оточені земляними валами.

Українським саперам допомагали 3,5 тис. містян і селян. 28-29 серпня до Замостя прибули деякі частини польської 10-ї піхотної дивізії. Сили зросли до 3,2 тис. багнетів, 200 шабель, 40 кулеметів та 12 гармат.

Поки командування готувалося боронити Замостя, до міста ішла "червона" кіннота. Завдяки розвідці поляки стежили за кожним кроком ворога і знали всі його плани.

Було розроблено план розгрому 1-ї Кінної армії. У Замості оборона мала затримати "червону" кінноту і, підтягнувши сили, вдарити з півночі і півдня по відкритих флангах ворога, відрізавши йому шлях до відступу.

29 серпня дві дивізії Будьонного були біля міста. Їхню першу спробу зненацька захопити Замостя захисники відбили – підпустили ворога під самі дротяні загородження і 200-метрової відстані відкрили вогонь із кулеметів.

Сотник 17-ї стрілецької бригади 6-ї стрілецької дивізії М. Тонкошкур у першому однострої дивізії. Фотокартка без дати.

30 серпня "червона" кіннота оточила Замостя. Увечері ворог тричі намагався взяти місто. Під час останньої спроби вночі вклинився в оборону одного з польських батальйонів...

Командування кинуло в бій резерв, який повернув втрачені позиції. Приблизно о 2:00 31 серпня бій за Замостя закінчився. Поляки й українці перемогли. Їхні загальні втрати тановили приблизно 250 вбитих і поранених.

Поки дві радянські кавалерійські дивізії марно намагалися захопити Замостя, інші дві дивізії 1-ї Кінної армії зав'язли у важких боях біля Грабовця, де оборонялась польська 2-га піхотна дивізія та окремі відділи української 6-ї дивізії.

Польські та українські захисники Замостя і Грабовця на 2 дні затримали наступ Будьонного. Поляки підтягнули сили і почати контрнаступ. Із півдня на Комарів рушила група генерала Станіслава Галлера з 6-ї армії.

Водночас із півночі, назустріч Галлеру, наступали дивізії 3-ї армії. 1-ша Кінна опинилася в лещатах, у центрі яких – Замостя. Лещата стискалися.

Вранці 31 серпня Будьонний вирішив припинити штурм Замостя і почати відступ. Поблизу Комарова 6 полків польської кавалерії атакували 12 полків "червоної" кінноти. Поляки значно поступалися ворогові, та кінними атаками змусили його відступити.

Після поразки біля Комарова Семен Будьонний відходив до Володимира-Волинського. Женучи розбитого ворога, поляки вийшли на західний берег Бугу. Так люблінський рейд 1-ї Кінної армії завершився повним фіаско, і ключову роль у цьому відіграли українські та польські захисники Замостя.

Рейд Будьонного на Люблін послабив радянські групи біля Львова. І поляки потіснили "червоних". Та 25-26 серпня "совєти" знову відкинули їх, наблизившись до Бібрки, від якої до львівських околиць було трохи більше 20 км. Аби послабити ворога, українські війська почали переправу через Дністер, щоб зайти у фланг противнику.

Про спроби більшовиків перейти Дністер та захопити м. Галич. З оперативного звіту Генерал-квартирмейстера Генштабу УНР [В. Куща]. 26 серпня 1920 р.

Українці 27 серпня захопили три плацдарми, повели наступ на Монастириську та Більшівці. Та ворог контратакував. 28 серпня Окрема кінна дивізія билася з радянською піхотою між Більшівцями і Бурштином, де завдала ворогові серйозної поразки, хоч і втратила 10% особового і 12% кінного складу та використала майже всі набої.

Важке поранення дістав полковник Петро Дяченко, командир кінного полку Чорних Запорожців. У наступні дні українські війська відтягнули на себе частину радянських сил, що зменшило тиск на польську 6-ту армію в районі Львова.

Це дозволило 30 серпня відбити Перемишляни, Буськ, Красне та однією кавалерійською бригадою вдарити на Рогатин. 1 вересня Дієва армія УНР дістала наказ перейти до оборони. Надалі лише Окрема кінна дивізія, щоб допомогти полякам наступати на Рогатин, здійснювала рейди за Дністер на Букачівці і Бурштин.

М. Омелянович-Павленко, О. Загродський, П. Пащевський та ін. на похороні загиблого командира Богдано-Дорошенківського куреня 1-ї Запорозької дивізії Г. Хмеленка у м. Станіславові. Фотокартка. [6 вересня] 1920 р.

Після відходу за Дністер основні сили Дієвої армії УНР відведено в тил для відпочинку, поповнення, приведення до ладу.

На лінії фронту по південному березі Дністра українці мали міцні вузли оборони лише в окремих пунктах, особливо там, де були зручні переправи. У перших числах вересня до Дієвої армії з-під Замостя прибула 6-та стрілецька дивізія полковника Марка Безручка.

14 вересня, форсуючи Дністер, Дієва армія УНР наступала. Радянський фронт зламався після перших ударів. 17 вересня Окрема кінна дивізія розгромила в Теребовлі управління совєтської 41-ї стрілецької дивізії, захопивши до 500 полонених, 50 кулеметів, приблизно 600 возів, 2 радіостанції, автомобіль "червоного" начдива, канцелярію штабу.

Лист Начштабу 4-ї сірої стрілецької бригади Начштабу 2-ї Волинської дивізії зі списком старшин та козаків, представлених до нагородження польським орденом "Хрест Хоробрих". 5 листопада 1920 р.

Підрахунок трофеїв тривав вечір і ніч; ними було вщерть забито навіть сусідні села. 19 вересня Окрема кінна дивізія вибила "червоних" із Тернополя, захопивши 300 полонених. Місто вітало українських козаків. Скоро із заходу до Тернополя увійшла польська 8-ма піхотна дивізія, за домовленістю з якою українська кіннота перемістилася до Великих Бірок.

Переслідуючи розбитого ворога, українці і поляки перейшли на східний берег Збруча. Наступ українських військ тривав. Дієва армія УНР відкинула ворога на 150 км й на середину жовтня вийшла до Літина, Жмеринки, Томашполя та Ямполя.

За матеріалами "Історичної правди"

Читайте також: "Сталіну був вигідний міф про "живого" Гітлера": шокуюча розповідь українця – свідка Нюрнберзького процесу