- У 1920-х у "Селянській правді" за 20-рядковий фейлетон йому платили 15 крб. На той час – це ціна трьох пар добрих черевиків. Рядовий працівник мав тоді середню зарплату 25 крб, відповідальний партфункціонер – 150.
- 1929 року він поїхав на лікування до Німеччини й описав усе, що побачив, у берлінській "усмішці". Розмаїття товарів у крамницях – таке, що радянські туристи, зібравшись із ранку в музей і розглядаючи дорогою вітрини, приходили туди, коли він уже був зачинений. А вночі в Берліні було таке освітлення, що годі було його відрізнити від дня. Звісно, це не могло сподобатися владі в країні, де ні того, ні іншого не було.
- Незадовго до арешту 1933 р. й заслання письменника мали "прибрати", застреливши на полюванні. Узимку він отримав телеграму – запрошення від знайомих пополювати в ліс. Як завзятий мисливець, прийняв запрошення без вагань. Поїхав. Але дістатися місця Вишні завадила хуртовина. Він зв'язався з тими, хто його запросив, а вони… уперше про цю телеграму чули. Письменникові стало не по собі. Зрозумів, що його хотіли ліквідувати "випадковим" пострілом.
- 1932-1933 рр. – це був період, коли Остап Вишня взагалі не писав нічого. Бо як творити усмішки, коли люди вимирають від голоду мільйонами? Він дав це зрозуміти. І підписав ордер на свій арешт.
- Письменник Б. Антоненко-Давидович цитував вислови Остапа Вишні під час слідства 1933 р. в НКВД. Наприклад:
"Я належав до терористичної організації, назви якої не знаю. Я мав був убити Павла Петровича Постишева (один із організаторів Голодомору та противник українізації – ред.) в часи прийдешньої аудієнції його з українськими письменниками. Але оскільки аудієнції не відбулося, я його не вбив. Остап Вишня".
Або:
– Громадянине слідчий, ви сьогодні "доручаєте" мені вбити Постишева, а завтра, чого доброго, ще зґвалтування Клари Цеткін мені припишете! Ні, дошукуйтесь чого іншого. Я людина сімейна… (Клара Цеткін – одна із засновниць компартії Німеччини, пом. 1933 р. – ред.).
– У якому приміщенні ви планували вбити товариша Постишева? – запитали.
– Я волію вбивати вождів на свіжому повітрі, – нібито відповів Вишня.
Остапа Вишню відправляють у заслання, куди приходить наказ його розстріляти. Та втручається доля. Виконання затягується через погодні умови і поки готується кара, керівника табору самого відправляють на страту, а документи та наказ про покарання... губляться.
- Самого Постишева вже через декілька років, а саме 1939-го, звинуватять у зраді і стратять. За родинною легендою, Вишня не втримався і вигукнув, мовляв, першим хотів його розстріляти.
- Остап Вишня здобув визнання самобутнього майстра української сатири і гумору. Започаткував новий жанр – усмішка.
Усмішка – це "гібрид" фейлетону та гуморески. Ввів цей термін сам Остап Вишня. Пізніше він писав: "Хоч "фейлетон" уже й завоював у нас повне право на життя, та, на мою думку, слово "усмішка" нашіше від "фейлетону"".
Написав їх 2,5 тисячі.
- "В кімнаті, крім ліжка, вкритого ковдрою, нічого не було", – згадував письменник Юрій Смолич початок 1943 р. у Москві. Тоді ж у столиці СРСР перебував сатирик Остап Вишня, якого оселили в приміщенні партизанського штабу. Аскетичні умови проживання шокували Смолича. Кілька хвилин мовчали.
"Отак, Юрію Корнійовичу", – зітхнув Остап Вишня.
"Отак, Павле Михайловичу", – відказав гість.
І розійшлися. Наступного дня Смолич запросив сатирика до себе – мешкав у будинку письменників. Добиратися треба було на метро. "Остап Вишня, видно, ще ніколи не користувався стрічкою ескалатора і не їздив підземкою. Я попередив його, що треба ступати спокійно, але той спинився, примірився, зіщулився і раптом стрибнув. Зрозуміло, що тієї ж секунди він заточився, втратив рівновагу, впав і загримів по рухливих східцях вниз. Ледве наздогнав його, допоміг звестися і – зашарілому й зніяковілому – прочитав лекцію, як треба триматися на ескалаторі та в метро, аж поки не доїхали донизу. Але й це не допомогло: коли сходили з ескалатора, Павло Михайлович знову стрибнув і трохи не впав".
Коли підійшов потяг, Смолич попередив, що заходити треба швидко, і шугнув вперед. Натомість Остап Вишня чемно перед кимось поступився, потім чогось загаявся і коли, нарешті, ступив через поріг, то в цю мить двері вистрілили і пневматика міцно стиснула письменника. Голова і плечі були у вагоні, ноги – по той бік. Всередину його затягували всі пасажири. Та постраждалий не засмутився, а тут же почав кепкувати із себе. Вагон заходився від реготу.
- Львівський літератор Михайло Рудницький якось прийшов у готель до Остапа Вишні. Він саме докоряв якомусь авторові-початківцю за бідність фантазії. Той не розумів, що це таке. "Гаразд, – сказав Вишня, – уявіть, що чоловік і жінка живуть 10 років і він до неї охолов. Тоді вона залишає на столі листи – нібито від коханця. Але – без останніх сторінок, тих, де підпис. Це були чудові листи. Чоловік прочитав і захотів знати ім'я автора. Тоді жінка дала йому останні сторінки. Там стояло його власне ім'я. Ці листи він писав їй 10 літ тому!
Коли початківець пішов, Рудницький запитав, чому він сам не напише таку повість. Вишня відповів, що тримає цей сюжет спеціально для молодих ледарів. І розповів ще один сюжет:
"Страус проковтнув золотого годинника, й це потягло за собою клубок драматичних подій у житті багатьох людей".
Ці два сюжети й досі ніким, здається, не використані.
ТОП-цитати Остапа Вишні, які ніколи не постаріють:
- Взагалі любив я книжки з м'якими палiтурками. Їх i рвати легше, i не так боляче вони б'ються, як мати, було, побачить. ("Автобіографія")
- Оті дурні, що кричать "націоналіст!", не розуміють і ніколи не зрозуміють, що я зумів об'єднати любов до мого народу з любов'ю до всіх народів світу!
- Столиця України – Київ. Виконує обов'язки "матері городів руських". Батька городів руських не знайдено, але він безперечно десь є. ("Дещо з українства")
- – Як краще, – спитаєте, полювати: одну чи колективом?
– Майже однаково. Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте колективом. ("Мисливські усмішки") - – А чи ви так робите?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і не швидко прокаже:
– Та! Якось-то вже буде!
І починає робити... Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Та що так і буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття...
– Та ви ж кажете, що знали?
– Так я думав, що якось-то воно буде! ("Чухраїнці") - А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи: "чому я не сокіл, чому не літаю", а робити, шукаючи "свою долю" в себе під носом, а не на небі. У нас тієї "долі" на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам! ("Вишневі усмішки")
- Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому записку й грошi: "Джек! Миттю пляшку вина!" За пiв години вже летить з вином. Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов'язково проп'є! ("Мисливські усмішки")
- Ми знаємо, що діти трішки варвари. Наш обов'язок – з дитинства прищеплювати любов до природи, до рослин, до тварин. І до свійських, і до диких. Чи не від того наші птахи і тварини дикі, що ми самі дикі? ("Мисливські усмішки")
Інформацію взято з відкритих джерел
Читайте також: Псевдовибори і нав'язування "угод": як Кремль загарбав країни Балтії у 1940 році