Йосиф Гофман, майбутній розвідник і особистий охоронець радянського прокурора, на самому початку війни евакуювався з Миколаєва. З матір'ю і 4-річним братом добиралися кіньми до Донецька, потім поїздом до Астрахані. Звідти в кінці 1942 р., у віці 17 років, попросився на фронт. Його скерували до Сімферопольського кулеметно-мінометного училища, яке базувалося в Саратовській обл. Але згодом за наказом Сталіна усіх курсантів мобілізували. У стрілецькій роті 271-го Гвардійського полку Гофман був піхотинцем, а потім розвідником, командиром взводу.
Сержант Гофман із боями дійшов до Берліна, навіть залишив автограф на рейхстазі. Мав чимало нагород, серед яких – орден Слави, медаль "За відвагу". Далі 20-річний колишній розвідник опинився в епіцентрі події, за якою стежив світ.
Його інтерв'ю, записане далекого 2006 р., яке 5.ua наводить тут повністю, залишиться актуальним назавжди.
– Восени 1945-го мене викликав начальник політвідділу дивізії: "Потрібна людина в Нюрнберг і це... будеш ти!" Я, звісно, розгубився, але начальство мне підбадьорювало: "Та ми б туди й рядовими поїхали!" Пізніше я дізнався, що т. зв. "компетентні органи" напередодні до сьомого коліна "перелопатили" мій родовід, викликали маму, з'ясовували, чи не було в нашому роду німців, адже прізвище Гофман – німецьке...
Вже на місці (в Нюрнбергу – ред.) доволі жорстко проінструктували: жодних контактів із представниками інших делегацій і місцевим населенням! Один "прокол" – і службі кінець! Мені розповідали, що один наш командир взводу зовнішньої охорони Палацу юстиції, де проходив процес, "завів роман" із француженкою, так його "прибрали за 24 години", й більше ні слуху, ні духу.
Якось і я перекинувся кількома словами з англійською перекладачкою, а наступного дня мав "серйозну розмову". За мною теж стежили.
– Безпрецедентні заходи безпеки були виправданими?
– Думаю, так. У Нюрнберзі залишалося чимало фашистів, які не встигли втекти, тому можливі були всілякі провокації. Ходили навіть чутки, що плани "відбити" своїх вожаків виношують полонені бійці німецької дивізії "Едельвейс", які перебували у передмісті Нюрнберга. Тому й самих підсудних проводили до залу суду через спеціальний підземний хід. Нами ж опікувалися американці: для супроводу Руденка (прокурор від СРСР Роман Руденко – ред.) з їхньої комендатури завжди висилали "Вілліса" з двома автоматниками. А про те, щоб самому вийти в місто, не могло бути й мови!
– Але ж ви не одразу потрапили до Руденка?
– Спершу я охороняв члена Воєнного трибуналу генерала Нікітченка, а потім – прокурора Романа Андрійовича Руденка. Заступати на службу доводилося через день, адже в нього було два охоронці – я і ще один сержант, який пізніше виявився... капітаном із компетентних органів. Кількість офіцерів обмежувалася спеціальною угодою, тому радянське командування й перевдягало їх у сержантів. У залі засідань охорону забезпечували американці та представники служби безпеки. Зазвичай я залишався у приймальні, але доводилося бувати й у залі засідань, спостерігати за процесом.
– І що найбільше запам’яталося?
– Найколоритнішою фігурою був Герінг (Герман Герінг, рейхсмаршал, головнокомандувач військово-повітряними силами Німеччини – ред.) – персона номер один серед обвинувачуваних. Цьому звиклому до розкоші типу, вочевидь, було не дуже комфортно на дерев’яній лаві, тому він брав із камери ковдру, яку завбачливо підстеляв собі. Але зовні завжди був спокійним і навіть пробував "грати на публіку", демонстративно знявши, наприклад, навушники, коли слово вперше взяв Руденко.
– Про його самогубство ходить немало чуток...
– Подейкували, що ампулу з отрутою йому під час прощального поцілунку передала дружина. Насправді ж у цього хитрюги таких ампул було кілька. Одну з них він спеціально залишив у кишені піджака, щоб її знайшли під час обшуку охоронці і це притупило їхню увагу. Так воно й трапилося. Інша ампула залишилася в коробочці з кремом для обличчя. "Завдяки" їй Герінг і не дожив до виконання вироку, дізнавшись, що Контрольна рада відхилила його клопотання замінити страту через повішення на розстріл.
– А як поводилися під час страти інші? Як усе відбувалося?
– Я не був присутнім, але добре знав, що відбувалося вночі 16 жовтня. Фотографувати було заборонено, та вже наступного ранку ми мали фотознімки зі страти. Відбувалося це так. 15 жовтня о 23:45 приречених до страти (їх залишилося десять) розбудили, оголосивши, що клопотання про помилування відхилено. Йодлю (Альфред Йодль, начальник штабу оперативного керівництва – ред.) та Кейтелю (Вільгельм Кейтель, начальник штабу Верховного головнокомандування військовими силами Німеччини – ред.) також повідомили, що їхнє прохання про заміну повішення на розстріл також відхилено. Після цього всім запропонували "прощальну" вечерю: сосиски з картоплею або млинці з фруктами – на вибір.
У гімнастичному залі Нюрнберзької тюрми було обладнано три механічні шибениці. О 1 год. ночі там зібралися представники союзних держав (по одному генералу від СРСР, США, Великобританії і Франції) і три представники від німецького народу. Їм показали й труп Германа Герінга. Злочинця підводили до ешафоту, куди вели 13 сходинок, він ставав на поміст, і в цей час священик читав молитву. Після цього на жертву одягали ковпак, надівали петлю, кат натискував на важіль – і засуджений падав у люк, ніби провалювався "під землю". Дивувало, що кати, які знищили мільйони людей, самі за крок до смерті навіть забували власні імена, поводилися, як жалюгідні боягузи. Дехто навіть "намочив штани".
– Про сержанта Вудда, який був катом на процесі, подейкували, що він став пізніше мільйонером, продаючи у вигляді сувенірів шматочки вірьовок, на яких вішали фашистських злочинців.
– Дурниці! Сержанта Джорджа Вудда я знав особисто. Ми навіть обмінялися якось сувенірами: він подарував мені на згадку годинника, а я йому – солдатську зірочку (пізніше деякі журналісти писали, що "єврей Гофман виміняв у Вудда годинника"). У своєму штаті Вудд повісив 347 злочинців, але зовні мав вигляд людини... дуже добродушної, хоч і в Нюрнберзі одного з приречених (Штрейхера) йому довелося буквально додушити, бо того "не взяв зашморг". Щодо чуток, то вкрасти мотузку було неможливо: її разом із тілом клали до труни, яку потім спалювали. Навіть Герінг ішов до крематорію з "персональною" мотузкою...
– Що ще найбільше вразило вас на процесі?
– Усіх страшенно вразила поява на процесі фельдмаршала Паулюса. Після того, як було зачитано його попередні свідчення, дехто з підсудних піддав їх сумніву, сподіваючись таким чином затягнути процес. Тому, коли головуючий Лоуренс запитав, скільки треба часу, щоб доставити фельдмаршала, Руденко спокійно повідомив: "10 хвилин". Виявилося, що Руденко, передбачаючи це, ще напередодні розпорядився, щоб Паулюса таємно доставили в Нюрнберг. Іншою вражаючою несподіванкою був момент, коли... заговорив Гесс (Рудольф Гесс, заступник Гітлера по керівництву нацистської партії – ред.), який до цього клеїв із себе дурника, що втратив пам'ять...
– Як загалом поводилися підсудні, вислуховуючи звинувачення на свою адресу?
– Коли в залі демонстрували фільми про злочини фашистів, навіть вони не витримували – відверталися. Хоча намагалися потім усе валити на свого фюрера. Мовляв, "ми солдати", "виконували накази"... Як вони це робили, я бачив на власні очі. Наприклад, після визволення Любліна довелося побувати в одному з найстрашніших концтаборів – Майданеку, неподалік цього польського міста. Відступаючи, німці не встигали спалювати людей у крематоріях, тому складали їх "штабелями" й підпалювали... Ми застали десятки таких багать, які ще диміли... Мої чоботи побіліли від людського попелу, а поруч у рові лежали ще тисячі людей з простреленими потилицями. Як зараз бачу дитину з притиснутим до грудей іграшковим ведмедиком... І тоді подумалося: чи ж є у світі кара, на яку заслуговують Гітлер і його сподвижники?
– Певне, були у вас і особисті, так би мовити, рахунки з фашистами...
– Дивлячись на лаву підсудних, я не раз згадував батька, який загинув на фронті. І свого дядька Йосифа, який після втечі з полону 2,5 роки партизанив у катакомбах. Наша випадкова зустріч після визволення Одеси стала останньою: він пішов на фронт і теж загинув. Згадував я й своїх дідуся Піню та бабусю Маню, які все життя трудилися на виноградниках під Миколаєвом, а німці закопали їх живими в землю! Я вірив, що рано чи пізно розплата настане, але ніколи й уявити не міг, що стану свідком цього!
– А що говорили тоді про Гітлера, який ніби залишився живим, що вигідно було, мовляв, передусім Сталіну...
– У травні 1945 р. "Правда" писала, що послідовники фашистів спеціально розповсюджують чутки про смерть Гітлера, щоб приспати нашу пильність. Сталіну справді був вигідний міф про "живого" Гітлера, щоби зберігати примару ворога, тримати народ у напрузі й готувати до чергової війни свою голодну, обезкровлену країну. Усю комісію, яка проводила експертизу тіл Гітлера і Єви Браун у Москві, Абакумов потім попередив, що розголошення результатів "коштуватиме" їм "від 10 до 15".
Привезли в Москву й начальника охорони Гітлера, камердинера й навіть кухаря, з яких "вибивали" зізнання, що Гітлер живий. Асистентка професора-зубника, яка колись вставляла коронки фюреру й за ними потім упізнала його труп, теж опинилася на Луб'янці, а потім 10 років мучилася в тюрмі за те, що не хотіла брехати за вказівкою Сталіна.
Але найбільше я вірю самому Руденку. Якось він вирішив прогулятися, і я, помітивши, що Роман Андрійович у хорошому настрої, насмілився запитати про Гітлера: "Подейкують, що він живий і переховується десь на Тибеті..." Дослівну відповідь зараз не пам'ятаю, але Роман Андрійович, не знаючи ще тоді про "установки зверху", однозначно висловився, що Гітлер мертвий, а все інше – "політичні спекуляції".
– А які у вас взагалі були стосунки зі своїм підопічним?
– Роман Андрійович був висококваліфікованим юристом, людиною дуже культурною, тактовною, з тонким почуттям гумору. Він був цікавим співрозмовником, тому користувався у колег щирою симпатією. Це полегшувало спільну роботу.
– Крім годинника, подарованого Вуддом, чи залишилося ще щось у вас на пам'ять про той час?
– У мене залишився пропуск на цей процес – найцінніша моя реліквія. А от з більшістю фотознімків довелося розпрощатися вже в 1947 р., коли під час навчання в Іванівському військово-політичному училищі хтось "стукнув", що я, мовляв, вихваляю американців (знімків із ними в мене було чимало). Тому (як кажуть, подалі від гріха) багато документів і світлин довелося спалити. Та все можна знищити, але тільки не людську пам'ять!
– До речі, у Нюрнберзі було ухвалено рішення опублікувати повну стенограму процесу кількома мовами, але не російською?
– Це справді так. Публікувалися лише окремі частини, адже радянському урядові не все було вигідно розповідати своєму народові. Як, скажімо, про передвоєнні події, пов'язані з розстрілом польських офіцерів, відповідальність за які теж намагалися "списати" на німців. Варто сказати, що й сьогодні частина інформації про суд залишається засекреченою.
Десятки років я збирав факти, перечитав масу документалістики... Український письменник Ярослав Галан, який був присутнім на процесі, писав: "Фашистська чума загрожуватиме людству доти, доки не будуть ліквідовані всі осередки фашизму, всі до останнього! Доки це не буде зроблено, бацили цієї чуми будуть розмножуватися в геометричній прогресії... Кращий і єдиний спосіб уникнути пожежі – своєчасно знешкодити її винуватців..."
Анексія Криму в 2014-му вдарила боляче по Україні. Цікаво, що одразу після тих подій Йосип Гофман звернувся з відкритим листом до керівників країн колишньої антигітлерівської коаліції – США і Великої Британії – із закликом зупинити агресію Росії, зупинити Путіна...
Він помер 28 квітня 2015 року, на 90-му році життя – тоді вже рік на сході України точилася російсько-українська війна. В одному з останніх інтерв'ю Йосип Гофман сказав:
"Прикро, та виходить так, що наш останній бій не завершився у травні 1945-го! Але ті, хто розв'язав на території України нову війну, нехай не забувають і про Нюрнберг…".
Може, у його словах захована не лише надія, але й пророцтво?..
Читайте також: Бабин Яр – 1941: що розповіли ті, кому вдалося уникнути кривавої розправи