5.UA продовжує серію матеріалів журналістки та волонтерки Наталки Васьо, яка пише історії наших захисників. Вона висвітлювала життя військових на передовій, писала про поранених у шпиталях та про зниклих безвісти. Далі її історія про болгарську волонтерку.

Горіца родом із Болгарії. Її захопила мужність українських воїнів, особливо бійців "Азову". І вона вирішила бути поруч. Переїхала в Україну, почала допомагати фронту, писати репортажі, організовувати збори.

У неї – серце воїна. Дівчина важить 45 кілограмів, але, попри тендітну статуру, мріє стати піхотинцем – без жодного пафосу.

"Неймовірно, але в ній більше любові до України, ніж у деяких наших громадян", – каже журналістка Наталка Васьо. – І це – і в її вчинках, і в словах. Вона чудово вивчила українську. Ми розмовляли без перекладача. А коли я зробила їй комплімент за мову, вона усміхнулася й відповіла: "Я всім у Болгарії кажу, що живу в Україні і розмовляю лише українською".

Ця дівчина вразила мене до глибини душі. Вона пішла навіть проти певного осуду у своїй країні. Саме тому я й вирішила розповісти українцям її історію".

Змінила сцену на допомогу військовим

Горіца – журналістка, акторка за освітою. Їй 28 років. До 2023-го вона працювала у сфері сценічного мистецтва, але після повномасштабного вторгнення змінила сцену на допомогу українським військовим.

Від перших днів війни вона стежила за подіями в Україні, особливо за героїзмом бійців 12-ї бригади НГУ, які тримали оборону в Маріуполі. Їхня мужність, відданість і незламність справили на неї глибоке враження.

– Коли я побачила інтерв'ю з бійцями, які повернулися з полону, у мені щось перевернулося. Я сказала собі: "Я хочу бути з ними", – згадує Горіца.

Влітку 2023 року, коли бригада офіційно повернулася на фронт, вона переїхала з Болгарії в Україну. Спочатку мешкала в Одесі, згодом – у Харкові, де живе й нині.

Горіца активно допомагає 1-му батальйону та Медичній службі бригади, яка стала для неї взірцем. Живучи в Україні, вона паралельно організовує збори в Болгарії – на автомобілі, зарядні станції, "Старлінки", тепловізійні приціли та інше спорядження. Також працює журналісткою.

– У нас багато хто не розуміє, що тут насправді відбувається, – каже вона.

Працюючи кореспонденткою сайту offnews.bg, Горіца розповідає болгарській аудиторії про війну в Україні. І не полишає мрії – стати поруч із тими, ким захоплюється найбільше.

"Коли я переїхала, то побачила: Україна – це не лише ті, ким я захоплювалася"

Країна виявилася не зовсім такою, як її уявляла Горіца з попередніх коротких візитів.

– Я була шокована, коли зустріла людей із проросійськими поглядами. Також було боляче бачити, як багатьом байдуже – живуть своїм життям, поки інші борються за свободу країни, їхньої ж країни.

Кілька разів довелося зіштовхнутися з бюрократією.

– Добре, що я не розчарувалася в тих, заради кого приїхала. Вони залишилися для мене острівцем нормальності в цій країні. Я навіть плакала і казала: "Якби не ці люди – я б уже спакувала валізи й повернулася додому.

Але я розумію: ніде у світі немає ідеалу. У кожної країни – свої проблеми. Бюрократію та корупцію ще ніде повністю не здолали".

Про намагання потрапити у піхоту

Горіца неодноразово озвучувала хлопцям, яких називає побратимами, прохання взяти її у піхоту. Дехто сприймав це як жарт. Але вона не жартувала.

– Я казала їм про це багато разів. А вони у відповідь: "Це смішно. От пробіжиш хоча б 10 кілометрів в екіпіруванні – тоді поговоримо". Найсмішніше, що я й без нього не можу їх пробігти. А повне екіпірування, мабуть, навіть не підніму – я ж важу 45 кілограмів.

Я знаю, що ніколи не стану суперефективним піхотинцем. Я знаю, що мене вб'ють у першому ж бою. Або раніше. Але я також знаю, скільки смертей та руйнувань я бачила. І єдиний спосіб зупинити це – протистояти ворогу на передовій.

Її бажання піти в піхоту – це також питання совісті. Горіца пам'ятає одного хлопця, з яким вона записала інтерв'ю. Йому було 20. Він мріяв побачити світ, бо ніколи не виїжджав за межі України. Був єдиним сином у матері. І загинув.

– А в мене – три сестри й брат. Я більше подорожувала, більше пожила. І мені не дає спокою думка про те, що я могла б померти замість нього. Багато хлопців, яким було по 20 років, загинули.

Вона не приховує: останні роки оголили в ній багато емоцій – далеко не всі з них світлі.

– Це також факт. Не позитивний, але факт. Але це реакція на всі смерті й руйнування. Я накопичила багато злості на тих, хто приніс сюди стільки болю. І це не по-християнськи, але я хочу помститися.

– А чому саме піхота? – запитую в дівчини.

– Бо піхота безпосередньо нищить ворога. З дронів так не вийде.

Квиток в один кінець

Горіца вже неодноразово бувала у Краматорську, Слов'янську, Лимані, Покровську, Костянтинівці – там вона збирала матеріали для репортажів про війну та життя українців. Але найголовніше – познайомилася зі своїми улюбленими воїнами.

Найбільш пам'ятною стала перша поїздка, бо дівчина була переконана, що назад уже не повернеться.

– Я думала, що поїздка на Донбас – це квиток в один кінець. Я думала: нарешті поїду, познайомлюся з хлопцями, але була на 95% впевнена, що загину. Зараз це смішно, але тоді це були мої відчуття.

Попрощалася навіть зі своїм собачкою:

– В Одесі вночі я обняла свого пса, говорила йому, що люблю його, попрощалася. Потім у Києві я розмовляла майже з усіма своїми родичами і друзями (вони теж думали, що я помру), вони мене відмовляли їхати. Я казала: ми все одно всі помремо, тож краще зустрітися з цими людьми, якими я захоплювалася ще з часів подій у Маріуполі.

– Коли я приїхала, було досить смішно, бо я соромлюся перед незнайомими людьми. Хлопці говорили мені щось, пропонували їжу, питво... А я сиділа, соромилася і просто казала: "Ні, дякую. Я нічого не хочу".

Це було тільки вперше. Після цього я їжджу до них, як до себе додому. Ну, я досі соромлюся, якщо там незнайомі люди – але тільки спочатку.

Найспокійніше – поруч із ними

Тепер, коли Горіца їде на Донбас, вона не відчуває страху.

– Кожного разу я дуже рада їхати до хлопців, бачити їх. Я відчуваю себе найспокійніше, коли я з ними. Навіть у Болгарії я не почуваюся так затишно й спокійно.

Але до руїн, каже вона, звикнути важко.

– З іншого боку, ніби вже звикла, але щоразу мені сумно бачити зруйновані міста й села. Я втішаю себе тим, що все відновиться, коли закінчиться війна.

Найбільший шок – тіло дитини під завалами

– Найбільше мене вразив момент, коли я знімала репортаж після прильоту в багатоповерхівку в Одесі. З-під завалів дістали тіло трирічної дитини.

Війна змінює

Горіца зізнається: вона стала іншою.

– Як би дивно це не звучало, але я стала спокійнішою. Раніше я дуже злилася на багато речей – на те, що пов'язано з театром, на політику, на дії окремих людей. Могла днями злитися на якісь корупційні схеми й щиро дивувалася: "Як ці люди можуть красти в театрі, це ж храм?". Мене було легко образити. А зараз… я спокійна.

Щось сталося, президент сказав якусь дурницю, вибори всьоме за три роки, хтось когось образив, зробив підлість. Я не злюся. Я кажу собі: кожен чинить по совісті. Ніхто не загинув – значить, усе гаразд.

Коли дівчина повертається в Болгарію й спілкується зі своїми близькими, іноді дуже дивується тому, що вони вважають проблемами.

Страх – лише за песика

– Мені страшно не за себе. Я обрала цей шлях сама. Але іноді дуже страшно за мого Арта (так Горіца назвала свого песика, Art – це "мистецтво" англійською). Бо він не обирав, а я його з собою тягну. Собак евакуюють із Донбасу, а я його туди вожу. І страшно дуже за побратимів. А за себе – що буде, те й буде.

"Якщо росіян не зупинити тут, в Україні, вони підуть далі!"

Любов до захисників – не єдина мотивація Горіци. Це також про її дім, про Болгарію, яку вона не хоче бачити зруйнованою. Її присутність в Україні – це ще й спроба зупинити біду на порозі власної країни.

– Якщо росіян не зупинити тут, вони підуть далі – або в країни Балтії, або в Болгарію. А я не хочу, щоб моє рідне місто стало таким, як Бахмут. Я не хочу, щоб на голови моїх сестер і брата падали бомби і дрони.

І головна відповідь на запитання: як не вигорати?

– Хлопці дуже надихають. Як я можу не мати сил продовжувати, коли вони це роблять? А вони проходять через значно більше.

Для когось – героїня. Для когось – зрадниця

У себе на Батьківщині Горіца викликає дуже різну реакцію.

– У Болгарії близько 20% людей підтримують Україну, стільки ж – країну-агресора. Решті байдуже: вони живуть своїм життям. Я стала дещо популярною серед тих, хто хоч якось підтримує.

Вчинок Гориці викликає не лише симпатію:

– Хтось захоплюється, хтось називає нацисткою й національною зрадницею.

Але для неї важливе інше.

– Важливо, що перші допомагають хлопцям. І що вони розуміють: росія – велика загроза і для нашої країни.

"Я хочу розповісти про одну дівчину з Донбасу…"

Її часто запитують, що дає сили. Звісно, це військові. Але іноді – просто якась історія.

– Наприклад, одне з останніх моїх інтерв'ю – це історія Марії з Макіївки. Їй – 20 років. Вона виросла на окупованій території. Але каже: "Я не Маша – я Марія. І я ніколи не вважала себе росіянкою". У неї забрали українську школу, нав'язали чужий гімн і прапор, мама повірила в "русскій мір" – а вона ні. Вона залишилася собою. І зараз живе в Харкові. Говорить українською. І дуже любить свою країну.

Поки є такі люди – буде й Україна.

Це інтерв'ю – для тих, хто вважає, що на окупованих територіях – лише "ті, хто чекають росію".

Поки там є хоча б одна людина з українською свідомістю – нам є за що боротися.

Донбас – це Україна!

Слова до українців

Наприкінці Горіца ділиться тим, що хотіла б сказати українцям зараз.

– Покладатися на себе і на Європу. Не вірити всім цим розмовам про швидке перемир'я. Допомагати армії.

Тим, хто чекає своїх близьких із полону, бажає якнайшвидше отримати добру звістку.

– Нехай українці не впадають у відчай. Нехай пам'ятають, що рано чи пізно кожна війна закінчується – і майже завжди перемагає добро.

Вона говорить також про те, що болить – про втрату єдності, про певне знецінення військових.

– Я б побажала українцям менше акцентувати увагу на тому, що їх роз'єднує. Перемога можлива лише тоді, коли вони знову об'єднаються – як це було на початку повномасштабної війни.

І, мабуть, найголовніше – ставитися до військових і ветеранів із трохи більшою повагою.

Мрія – будинок на Донбасі

Горіца каже: поки триває війна – її робота не зміниться.

– Я робитиму те, що робила і роблю. Писатиму, публікуватиму, організовуватиму збори. А коли війна закінчиться…. Посплю кілька тижнів. Потім помандрую. А потім повернуся до театру.

А ще є мрія. Пов'язана саме з Україною.

– Побудувати будинок біля озера на Донбасі, з видом на терикон. І проводити там кожне літо. І щоб люди з Болгарії, які підтримують Україну, приїжджали в гості, бачили красу Донеччини.

І трішки про особисте

Є хлопець, до якого Горіца має почуття. І це – теж частина її історії тут.

Позивний – "Зої"

Поки ми готували це інтерв'ю, Горіца вже обрала собі позивний.

– Вибір був непростий. Але зрештою – "Зої". Грецькою Ζωή – це "життя". Одне слово водночас і як ім'я, і як саме життя.

Підготувала Наталка Васьо

Читайте також: "Гуцулка": жінка-воїн, яка загинула разом із коханим