Коханка свого чоловіка. Історія дружини військового, який зник безвісти
Ірина «Муха»
5 канал
Їхнє кохання почалося з мівіни на двох і з роками стало витриманим вином. Вона досі не перестає шукати його. Це історія про любов, яка не закінчується, навіть коли кажуть: «зник безвісти». Розповідь Наталки Васьо.
Знайомство авторки з героїнею
З Іриною Дубініною ми зустрілися в окопі — познайомилися на вишколі для цивільних. Потім разом проходили стрілецьку справу, тактичну медицину, відтак вирішили навчатися на інструкторів із такмеду. А вже зовсім скоро опинилися на Донеччині — в межах волонтерської місії.
У дорозі Іра, з позивним Муха (він закріпився за нею ще з дівочого прізвища), розповіла, чому вирішила їздити на Схід:
«Хочеться бути до нього ближче... Коли стоїш десь між Краматорськом і Покровськом, дивишся в степ, вдалечінь, шукаєш його поглядом... Це такий неземний зв’язок… Зв’язок між небом і землею... Через ту близькість, яка була між нами, я досі його відчуваю».
Її чоловік Ігор — військовий. І вже майже рік вважається зниклим безвісти.
Я пам’ятаю нашу зупинку біля Добропілля. Ми зупинилися обабіч безкрайого степу — саме там Муха мала вперше побачитися з побратимом, другом свого чоловіка. Сонце повільно сідало за обрій, малюючи жовто-рожеві смуги на небі. Яким же гарним був захід сонця. Як і Муха — мовчазна, з поглядом у далечінь. Той момент врізався в пам’ять назавжди. Я не знаю, що було сильнішим: її мовчання чи ця нестерпна краса, така контрастна до болю.
Саме тоді до мене прийшла думка: говорити з родинами зниклих безвісти. Писати про них. Стати голосом тим, хто чекає. Бо за словами “зник безвісти” завжди стоїть історія. І завжди є любов.
Наша зустріч з Мухою стала початком серії історій про родини зниклих безвісти. Її історія — перша з них.
Пекельний червень
Це був День батька — 16 червня. Чоловік зателефонував уранці й повідомив, що в нього вихід. Назвав орієнтовну тривалість. 18 червня Муха відчула тривогу — емоційно дуже важкий день. Але час, на який він вирушив, ще не сплив. 19 червня вона не витримала й написала куму — одногрупнику, хрещеному їхньої доньки, який служив в іншому батальйоні тієї ж бригади.
Муха волонтерила того дня в дитячому будинку — і саме під час заняття отримала відповідь:
«Кума, тримайся. Немає зв’язку… Підозрюють, що зник безвісти...»
Вона довела заняття до кінця. Поїхала на роботу. Увечері зателефонував кум і повідомив: наші запустили розвідувальний БпЛА. Виявили тіло. Ігор загинув.
«Я сиділа в машині чоловіка й кричала до хрипоти… Потім ми з кумом плакали по телефону. А потім я поїхала до доньки, щоб сказати найстрашніше: «Тато загинув».
Кум просив: «Не кажи, почекай добу». Але я не хотіла брехати їй ані дня — ми мали прожити це разом».
Наступного дня вони з донькою купили квитки до Дніпра й поїхали в Мирноград. Муха хотіла побути там, де він був останні дні. Посидіти на його ліжку, відчути його.
Зустрілися з ротним, дізналися більше, забрали речі.
А 24 червня принесли сповіщення: «Зник безвісти».
Історія кохання
Познайомились у 1999-му, на День студента. Її група святкувала в гуртожитку, а він із кумом приїхали до знайомої.
«Ми потанцювали… А ввечері їли мівіну з однієї тарілки. Потім згадували це все життя з усмішкою».
«Ми поснідали, я глянула на нього з ніжністю — так тепло тоді було. А за кілька хвилин під будинком йому вручили повістку. Він завжди казав: «Якщо принесуть — піду. Це мій обов’язок».
Страх в його очах вона бачила лише раз — у перший день, коли потрапив у нову обстановку. Потім з’явилася впевненість. Пройшов підготовку офіцерів, отримав відзнаку за навчання.
«Побратими написали: він був найкращим у групі».
У травні — розподіл: 68-ма окрема єгерська бригада, Покровський напрямок.
Як з’явився Борщ
Позивний "Борщ" народився з любові — до її тата та до борщу після забав.
«Після кожної забави Ігор питав: “У нас борщ є?”»
А тато, який мав хист до прізвиськ, якось жартома кинув, коли чекали Ігоря на дачі: «Скоро борщ приїде». І прізвисько прижилося. Спочатку вдома. Потім — на війні.
«Коли подзвонив із Донеччини й сказав: “Мій позивний — Борщ”, я лише усміхнулась».
На свій останній день народження він отримав від дружини та доньки футболку з написом «Борщ».
«Я переживала, чи не образиться. Але він носив її з гордістю. Позивний став частиною нашої родинної історії».
Ірина «Муха» із чоловіком Ігорем та донькою5 канал
Цілувались… Кохались… Так, ніби востаннє
Він писав їй короткі повідомлення, що вміщували в собі цілий світ:
«Ти більше переживаєш, ніж я. Треба закінчити цю війну. Ми багато чого проходили — і це пройдемо».
Вона стала для нього опорою. Ще коли проходив підготовку на полігоні, приїжджала до нього щонеділі — бодай на 15 хвилин. Зібрала й купила все спорядження. Варила улюблені страви.
Писала вірші. Щодня — листи. Після його зникнення зібрала все це в книжку.
«Ці останні чотири місяці були фантастичні… Але з присмаком гіркоти. Розлука відкрила для нас нові відчуття. Ми ловили кожну мить. Любили… говорили… писали… обіймалися… цілувалися… кохалися…Так, ніби востаннє.
Ти робив мене щасливою. І я вдячна тобі за кожен день разом. Я щаслива жінка, бо біля мене був такий особливий чоловік».
Жили одним серцем
Їхнє щоденне листування було як дихання.
5:50 — «Доброго ранку, кохана! Зараз варитиму зупку хлопцям»
Вони спілкувалися, як тільки він мав змогу. Вона фізично була вдома, але душею — з ним.
«Я чекала, щоб сказав: приїдь. Але він мене оберігав. Коли йшов на вихід, писав щось на кшталт “завдання безпечне”… Але я відчувала: він — у пеклі».
«Одного разу я вирвала його з лап смерті»
Перший бойовий вихід був складним. І напрям — складний.
«З того дня, коли він вийшов, я відчувала, ніби сама перебуваю на лінії зіткнення. Я затамовувала дихання, коли йому було важко. Не дихала, коли над ним нависала небезпека».
Після повернення він сказав:
«У найскладніші моменти я думав про вас…»
А вона відповіла:
«Ти був у пеклі. Я це відчула».
«Я тоді відчула, що якась темна сила забирає його у мене. Я плакала й кричала до неї: “Я тобі його не віддам! Чуєш, не віддам!” І вона відступила. Але лише тоді...»
Це були листи, вірші, їхня переписка. Книга народилася з болю й любові.
Назва — рядок із її листа до нього: «Коханка свого чоловіка».
На це він відповів: «Буде ще одна книга».
«Готувати книгу я почала одразу після повернення з Мирнограда».
Обкладинку намалювала їхня донька.
Щоденник дружини Борща
Символічно, але саме у свій день народження, 14 січня, вона відкрила нову сторінку життя.
Так цьогоріч з’явився її телеграм-канал «Щоденник дружини Борща» — простір, де вона ділиться емоціями, спогадами, поезією, тими днями, коли світ стає сірим і понурим.
«Це короткі есе, народжені з болю й любові. Це пошуки сенсу у світі після втрати. Це душа — оголена й щира. Можливо, хтось впізнає себе в моїх історіях. А комусь буде надто…виставляти таке особисте на загал. Але я — готова».
Час не лікує. Він лише занурює в глибшу самотність.
«Ми були разом завжди. Мріяли. Планували. Трималися за руки. А потім прийшла війна. І все зруйнувала».
На фото — сильна жінка. Усередині — зламана, спустошена.
«День, коли сказали: зник безвісти — це як повільне катування. Ні прощання. Ні тіла. Ні кінця».
Друзі віддалилися — бо «не знають, як говорити». І ти проходиш це сама. Свята без нього. Дім без нього. А болить — як у перший день.
Шлях, який доводиться пройти дружинам зниклих
Після зникнення чоловіка — ніби опиняєшся в скафандрі. Світ звучить приглушено, все довкола — як у тумані. Ні себе, ні дійсність не впізнаєш.
Але згодом вмикається розум — і починаєш діяти.
Муха подала заяву до поліції про відкриття кримінальної справи, здала ДНК, написала десятки звернень — до Координаційного штабу, Міжнародного комітету Червоного Хреста, Націнформбюро, Генштабу, СБУ. І все це їй довелося проходити самій, попри стан, у якому перебувала.
Найбільша підтримка — від тих, хто теж шукає. Жінки, об'єднані болем.
«Наша бригада має об'єднання родин зниклих безвісти... Разом ми створюємо путівники, щоб хоч трошки легше було тим, хто тільки-но став на цей шлях. Ініціативні жінки у нас є... І я їм особливо дякую...».
З побратимом чоловіка вона познайомилась ще до трагедії — по телефону. Коли військові йшли на вихід, вони передавали номери рідних одне одного. Це давало хоч і крихке, але відчуття зв’язку. Шанс дізнатися бодай щось.
Після загибелі вони часто переписувались. Вона написала йому:
«Ти — останній, хто бачив його…».
І дуже хотіла зустрітись особисто. Це сталося у березні — під час чергової волонтерської поїздки на Схід.
Зустріч тривала лише 15 хвилин. Але розмова була ніби між людьми, які знають одне одного все життя. Вони говорили про нього. Про службу. Про побут. Про жарти перед виходами.
А потім — дорога назад. І сльози, сховані від усіх. Бо ця майже незнайома людина була поруч з ним у найважчі миті. І тепер зберігає в собі частинку його.
Тепер вона знає, як стріляти і рятувати
Вона поїхала на Схід. Видала книгу. Зробила тату. Вибрила потилицю. Пройшла курси з військової психології, тактичної медицини, вогневої підготовки.
Автор не несе відповідальності за висловлювання героїв матеріалу. Думки та оцінки, висловлені в інтерв’ю, є особистими поглядами респондента і можуть не збігатися з позицією редакції.
