5.UA продовжує серію розповідей про українських військових, які загинули або зникли безвісти. Розповідь від Наталки Васьо.

Це історія кохання, яке народилося на війні й обірвалось на ній же.

Про Гуцулку й Броню.

Про двох, які мріяли жити – і загинули разом.

Цей спогад створено на основі розповідей сестри Гуцулки – Марії Кулик – та побратимів: бойової медикині Євгенії Шикирявої, позивний Казка, і військового Сергія Коцурова, позивний Кіт.

Оксана Демчук, навіки 35

Позивний: Гуцулка.

Народилася 20 жовтня 1988 року в селі Подорожнє, Стрийський район, Львівщина.

Служба: 65-й окремий батальйон 103-ї окремої бригади ТрО ЗСУ.

Посада: помічник гранатометника.

Нагороджена нагрудними знаками:

• "Золотий хрест" (від Головнокомандувача ЗСУ)
• "Ветеран війни"
• "За заслуги м. Стрий"
• Відзнака 65 ОБ ТрО

Загинула 3 травня 2024 року на Луганщині під час виконання бойового завдання – разом зі своїм коханим.

Сьогодні річниця загибелі хороброї бійчині. За проханням її родини та побратимів ми публікуємо цю історію саме сьогодні.

Світлій пам’яті Гуцулки присвячується.

Не така, як усі

"Оксана з дитинства була не така, як усі дівчата. У неї навіть зачіска була хлопчача. Завжди дружила тільки з хлопцями, любила грати в футбол", – згадує її сестра.

Змалку в ній жила рішучість і щирість. Добра, наполеглива, щедра, життєрадісна, доброзичлива і дуже працьовита – саме такою її пам’ятають.

"Вона всю чоловічу роботу сама вміла зробити, а найбільше любила косити бензокосою. Сусіди нещодавно казали: "Так тихо на подвір'ї, нема Оксани – вже би косила".

Інтерес до військової справи з’явився ще у студентські роки, під час навчання у Стрию. Вона ділилася з сестрою: "Так хочу піти в армію… Але ще не наважуюся".

Як почалась її війна

Реставраторка за освітою, Оксана так і не встигла попрацювати за фахом: спершу працювала на заводі "Леон", згодом їздила до Польщі на заробітки. Саме 24 лютого їй зателефонували з Польщі – нагадати про черговий виїзд. Вона відповіла коротко: "Я нікуди не їду. Як треба – я також піду воювати".

Cестра Марія згадує: "Вона мене просила їхати за кордон із дітьми. Казала: "Я піду воювати, а ти мусиш берегти дітей". Ми тоді не хотіли вірити, що вона справді піде".​

Про те, що вже проходить медогляд для вступу у військо, родині сказала постфактум.​

На початку служби було важко, але вона трималась. Казала: "Я впораюсь". Раділа, що швидко знаходить друзів. Коли дзвонила сестрі, у голосі навіть як й звучала втома, то водночас з відчуттям, що вона на своєму місці.

Замість чоловіків, які ховалися

Бойова медикиня з позивним Казка згадує слова Оксани:

"Я не можу зрозуміти, як можна сидіти за кордоном, знаючи, що ворог прийшов на твою землю – у твоє село, у твою країну. Там, де твої діти, де твоє коріння, де цвітуть сади, де твоя земля і родина".

Казка додає:

"Оксанка розуміла: кожна людина має зібратися силами й протистояти цій навалі. Фактично – фашистській навалі. Вона відчувала, що має силу боротися. І що може протистояти їм – на відміну від чоловіків, які, навпаки, ховалися".

Не просила поблажок

Від кухні Оксана відмовилась одразу: "Я не люблю варити. Ви що, яка кухня?"

Її спеціальність – стрілець, помічник гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти. Саме ця справа була їй до душі.

Побратими згадують: це було справді її. Було видно по тому, як вона чистила та перезаряджала зброю – вправними рухами, притаманними чоловікам.

"Вона не просто працювала нарівні з чоловіками –  багатьох навіть перевершувала", – згадує Казка.

Коли над ними літали ворожі літаки чи безпілотники, Оксана брала автомат і вибігала з хати. Заряджала і вибігала з хати, одразу хотіла стріляти. У ці хвилини вона перетворювалася на лютого воїна, який захищає своє.

"У військовій справі вона не мала слабкостей. Надзвичайно відповідальна – навіть вважала, що не має права на емоції, на жодну помилку. Була єдиною жінкою серед чоловіків – і часто в центрі уваги через це. Та ніколи не поводилась як кокетка. Вміла влучно й жорстко поставити на місце – одним лише словом".

"Жінка-воїн"

На фронті Оксана не шукала легших завдань. Вона відмовлялася від будь-яких поблажок, які могла б мати як жінка. Ходила на бойові виходи, несла усе спорядження, як і решта побратимів. Ніколи не просила допомоги.

Побратим Кіт згадує:

"Хотів їй допомогти нести автомат, бронік, воду – вона брала досить багато. Але нічого не дозволяла. Все – сама".

Казка, яка була ще й її сусідкою по кімнаті, розповідає, як одного разу підняла рюкзак Оксани – той важив понад 20 кілограмів. А ще бронежилет, автомат, вода. З усім цим Оксана долала понад 7 кілометрів до позиції і назад. І жодного разу не поскаржилася.

"Жінка-воїн – з великої літери. Абсолютно безстрашна. Витривала. Вона була для нас прикладом. І повністю відповідала слову "захисник" – навіть не "захисниця", а саме "захисник" своєї країни".

На бойових позиціях

Оксана вважала, що має бути на позиціях разом зі своїми хлопцями, відчувати те саме, що й  вони. Там вона майже не говорила. Слухала. Постійно слухала і мовчала.

На позиціях треба було бути щонайменше дві доби. Оксанка не спала. Як дівчині, їй пропонували: "Поспи, ми почергуємо". Але ні – вона не лягала. Виходила, дивилась навкруги, контролювала ситуацію. Була дуже відповідальна. Вона виконувала всю чоловічу роботу.

Приходила з позицій і не лягала спати, а йшла прати речі і чистити взуття. То була б не Оксана, якби того не зробила. У неї завжди мали бути чистота і порядок.

Та, що тримала роту

У побуті, там, де жили військові, Оксана також була досить мовчазною. Душу не відкривала, тримала все в собі. Але любила жартувати і мала гарний щирий сміх. Коли вже посміхалася – то по-справжньому. І в ті моменти на щоках з’являлися ямочки.

Побратим із позивним Кіт згадує: біля неї відчували радість. І гордість!

Під час перезмінок, коли один взвод змінював інший, Оксана обіймала кожного. Для неї це були не просто побратими. Це була її команда. Її люди.

Називали її по-різному: "Ксена", "Ксюха" – вона хмурилась і виправляла: "Я – Оксана". Ще відзивалася на "Гуцулку".

У неї вистачало серця на всіх

"Про псів я просто не можу не розповісти, – каже Казка. – Бо це було її життя".

Коли були на Харківщині, Оксана прихистила трьох собак. Вони прибилися до селища, де перебували військові. Відчухала їх – тих трьох, зовсім вимучених. Вони не відгукувалися на клички, нічого не їли, лежали з кайданами на шиях. Місцева господиня не надто ними опікувалася. Оксана ж відпускала, гладила, виводила на прогулянки, лікувала. Усе – за свої гроші. Вона не купувала собі одягу, хіба що щось військове чи спорядження. Ніякої косметики, жодної обновки. Натомість – вітаміни для собак, таблетки, візити до ветеринара.

Казка згадує:

"Як тільки я приїхала вперше до них, Гуцулка каже: "Я йду на позиції. А ви, коли вдома, можете собакам варити їсти – зранку і вечером?" Я відповідаю: "Звісно, що можу". Вона: "У нас є тушонки, є крупи – варіть їм свіжу їжу, будь ласка".

Уявіть, вона хотіла, щоб пси їли виключно свіже. Та вона про себе так не дбала, як про них".

Коли Оксана поверталася з позицій, хоч би й о другій ночі, усе селище знало: вона прийшла. Бо пси підіймали такий радісний галас – вили, кидались їй на шию, на голову, на ноги. Обліплювали її – і це було сильніше за будь-яке вітання.

Кай

Окреме місце в її серці посів Кай. Їхня історія почалася в тому ж селищі.

"Приїжджаю з евакуації, – згадує Казка, – а тьотя Таня, хазяйка, каже: "У нас новий пес!" Я дивлюся – Боже, білий хаскі. Красивезний. Але здихаючий. Шерсть шикарна, але вся у вавках, брудна. Мовчазний, тихий. І очі красивезні – тільки дивився, мовчав і лежав. Лежав він довго, поки вона його вичухала".

Він був не такий як інші: не гавкав, не метушився. І всюди ходив за нею слідом.

Коли Оксана почала зустрічатися з Сашком, їхні побачення теж були з Каєм. Вони удвох постійно брали його з собою – на прогулянки, купати на річку. А потім Оксана забрала його додому – на Львівщину. І зараз він там живе.

"Є пам'ять про Оксану в тому Каї, – каже Казка. – Я приїхала на її похорон, він був… Радісно стрибав на мене. А я кажу: "Каю, Каю…" – і сльози градом. Як тільки його побачила – Боже, я думками одразу повернулася в те наше селище…"

Любов під час війни: Сонечко та Мурчик

Весною 2023-го, коли Оксану відправили на Схід, сестра щось запідозрила: Гуцулка дзвонила веселою, багато сміялася. А у серпні, збираючись у відпустку, сказала у телефонній розмові: "Приїде гість, старший сержант. Любить печінковий торт. Спечеш?"

"Приїхав Сашко (примітка автора: Олександр Луковець, позивний "Броня") з метровими трояндами. Я питаю: "З якими намірами?" А він: "З найсерйознішими". Я така: "Ага, ну то добре, йдемо до хати".

Познайомилися вони з Гуцулкою в березні, а вже з квітня Сашко щодня заїжджав на каву.

Він кликав її "Сонечко", вона його – "Мурчик". У них були спільні плани: розписатися, хата, майбутнє. Але на всі розмови про дітей і весілля відповідали: "Які діти, яке весілля – війна".

"Вона дуже змінилася з коханням. Стала такою жіночною, щасливою. А Сашко, наприклад, коли їхав, від батьків, дзвонив їй і казав: "Сонечко, я вже їду додому". Оксанка сміялася: "Та ж ти зараз вдома". А він відповідав: "Мій дім там, де ти".

Вони так хотіли жити. Їх обох забрала війна…"

Останній дзвінок

28 квітня Оксана та Сашко зателефонували востаннє. Були щасливі, вечеряли разом. Сказали, що вночі йдуть на позицію – на три доби, повернуться у четвер.

"Не переживай, все буде добре", – сказали на прощання.

"Я тоді була в Польщі, – розповідає сестра. – Вже за два дні до того, як усе сталось, мені було тривожно. А десь два тижні перед тим у голові крутилася одна пісня – "Темна війна". Вона просто не йшла з голови".

У четвер зранку – ні повідомлення, ні дзвінка. А Оксанка завжди писала.

"Ми цілий день дзвонили, питали, шукали. Ніхто нічого не знав. Аж під вечір сказали, що їхню групу обстріляли. Але серед "двохсотих" її нібито нема. Сказали чекати до ранку – можливо, їх поміняють".

Настала Великодня п’ятниця. Сон не йшов. Сестра задрімала лише під ранок.

"Побачила її… Стоїть переді мною. Усміхнена. У військовій формі. Зачіска – як завжди. Але я не бачила її ніг".

Марія прокинулась, подзвонила сусідам і повідомила: "Оксана не прийшла з позиції…". Цілий день знову намагалися дізнатись бодай щось. Але підтверджень не було.

"Ввечері я сказала чоловікові, що зранку їдемо в Україну. І тут – повідомлення в групі нашого села: "Загинула Оксана Демчук". Я вже мало що пам’ятаю далі…"

Уночі вони виїхали. Великодня субота. Черги на кордоні – страшні. Марія вибігла з машини, побігла до шлагбаума, благала: "Пустіть без черги". І їх пустили.

По дорозі заїхали у військкомат. Там ще ніхто не знав. Відповідного повідомлення не надходило. При них телефонували, дізнавались – все підтвердилось.

"Я не вірила. Не вірила, що вони загинули. Оксана ж обіцяла прийти… Як так?.. Як?..

Я навіть не пам’ятаю, хто сказав мені ще в п’ятницю ввечері, що Сашко теж загинув. Чесно – не пам’ятаю…

Я досі чекаю на них. Я так сумую за нею…"

Як загинули

3 травня 2024 року. Район населеного пункту Стельмахівка, Сватівський район, Луганська область.

Командиру роти, Андрію Сидору – "Малюку", доповіли про прорив диверсійної групи. Він одразу виїхав на позиції. У нього влучила міна.

Оксана та Сашко були на інших позиціях. Під час перезмінки вони разом із евакуаційною групою забрали тіло Малюка й виїхали. По їхньому авто вдарив ПТУР – протитанкова керована ракета. Автомобіль вибухнув.

Сашко загинув на місці. Встиг ще виштовхнути Оксану з машини – вже поранену, без ноги. Але і її життя обірвалося там. У той самий день.

"Навіщо Бог так зробив?"

"У нас були різні відносини. І сварилися, як усі. Але вона була для мене найближчою людиною, – згадує сестра Оксани. – Вона мені дуже допомагала в усьому. І з дітьми – мої діти були і її дітьми".

Коли Оксана пішла на війну, сестри стали ще ближчими. Говорили по телефону годинами. До війни Гуцулка не любила готувати взагалі, а з появою Сашка все змінилося – дзвонила сестрі, питала рецепти.

"Коли Оксанка приїхала у відпустку (як виявилося, востаннє), щодня моїм дітям щось пекла. А я тоді була в Польщі... Я не встигла її побачити. І ще досі не можу собі пробачити цього.

Після похорону мій молодший син запитав: "Нащо Бог так зробив? Якщо за добро має бути нагорода, а за зло – кара, то чому так?"…

Підготувала Наталка Васьо