Про війну, втрати, шпиталь, відновлення і життя після фронту: про усе це говорять наші автори з бійцями. 5.UA публікує ці історії, щоб сказати кожному, хто пережив поранення та ампутацію: "Ти не один".

З Нікітою авторка Наталка Васьо познайомилася у Львівському обласному госпіталі ветеранів війн та репресованих імені Юрія Липи.

"Можливо, ви пам’ятаєте історію родини Сухин – саме з них почалася ця рубрика. Того дня ми знову навідали Сергія Сухину. І в палаті, де він лежав, побачили ще одного військового", – згадує журналістка.

"Симпатичний, понад 2 метри зросту, усміхнений. З крутим почуттям гумору, яким він щедро заряджав усю нашу волонтерську команду".

Йому – 19. Він служив у елітній бригаді НГУ, яка давно стала символом стійкості й братерства. Його позивний – "Чіл". І він – не з тих, хто здається.

"Я три тижні пробув в окупації... І це мене просто бісило"

Поштовхом до вступу в лави оборонців стала окупація рідного села Лоцкине, що на Миколаївщині. Три тижні під російськими обстрілами змінили все. Нікіта бачив, як працює ворожа техніка – "Гради", і єдине, що відчував – це лють.

"Далі – тік-токи на військову тематику, відео з фронту та вишколів. Я почав вникати. Спочатку хотів бути снайпером, але все більше захоплювався штурмовиками".

Підтягнув фізичну підготовку. Подався до 12 бригади Національної гвардії. І його прийняли.

"Я тренувався до знемоги. Знав, на що йду. І своїм ставленням до підготовки – морально підтримував побратимів".

 "Друзі спершу сміялись..."

Друзі довго не сприймали його намір всерйоз. Звикли до Нікіти як до веселого, несерйозного хлопця. Та коли наблизився день повноліття, а з ним – і можливість підписати контракт, усі зрозуміли: він іде по-справжньому.

Чому саме Азов

"Я розглядав лише "азовську сім’ю": 3-я окрему штурмову бригаду, Азов, "Кракен". Там  – максимальна дисципліна, максимальне побратимство, ідеальне командування, постійні тренування. Це ті місця, де дуже круті хлопці".

Підготовка і перші випробування

Підготовка до служби тривала в кілька етапів. Спочатку був місяць вишколів. Потім – місяць на розподільнику після підписання контракту. Ще місяць БЗВП (базової загальновійськової підготовки). І, нарешті, місяць у своєму бойовому підрозділі.

 "Військовій справі я вчився швидко – все схоплював, добре запам’ятовував.
Найважче було фізично, бо морально я стійкий.

А вже у бою – навпаки: морально було важче.
Хоча й фізично було непросто – після чотирьох днів штурмів м’язи просто відмовляли".

До війська не був спортивним

Особливої фізичної форми до армії не мав. Хіба що трохи грав у баскетбол і настільний теніс – для себе. А в армії довелось прокачуватись до межі. Адже фізична підготовка в бригаді була на найвищому рівні.

"Було багато моментів, коли здавалося, що більше не витримаю. Але такі думки треба одразу викидати з голови. Бо, як виявилось, моє тіло здатне витримувати набагато більше, ніж я думав".

Наймолодший у взводі

У своєму взводі Нікіта був наймолодшим. Йому тільки виповнилося 18. Але він швидко почав проявляти лідерські якості. Командир взводу відправив його на курси сержантів – підготовка командира відділення. Там "Чіл" став найкращим курсантом.

Та коли повернувся у підрозділ – свого командира не застав. Той був поранений. "Я дуже хотів, щоб він пишався мною. Звичайно, я вже не продовжу його справу, бо через своє поранення не бойовий, але дуже хотілося б", – ділиться хлопець.  

Курси пішли на користь – Нікіта став командиром відділення.

Перший бій

Це був максимально близький контакт з ворогом.

 "Ворог – у кількох метрах. Я поцілив. Висадив пів магазину. Також підірвав клеймор, протипіхотну міну спрямованої дії".

Той штурм тривав чотири дні.

"Нон-стопом просто. Вони йшли – ми відбивали. І знову йшли – і ми знову відбивали.

Найбільше запам’яталося, коли ворог підійшов до моєї позиції. Я відкрив прицільний вогонь, він впав, почав стогнати, хрипіти. Я таке задоволення отримав".

Позивний "Чіл"

"Все просто. Обожнюю відеоігри. Придумав собі нікнейм "Чіл" – бо сам такий, розслаблений. Так і з’явився позивний".

Підрив на міні

День поранення Нікіта пам’ятає до секунди: тільки настало 2 грудня, за десять перша ночі. Підірвався на міні. Лежав, кричав. Першу домедичну допомогу надав сам собі – наклав турнікет. Потім його виніс побратим.

Перша думка після вибуху, коли усвідомив, що втратив ногу, його несподівано усміхнула:

"Думаю: от я і договорився. Бо завжди казав: "Пофіг, якщо відірве ногу – поставлю собі протез"".

"Чіл" не боявся померти. Але не хотів іти абияк. Оце й тримало.

"Для мене померти – не страшно. Померти у лютому "замєсі" – не страшно. Але отак, по-тупому, безпомічним – не хотілося".

"Берці не ріжте – їх тітка з Америки прислала"

Є такий жарт, який я не раз чула під час навчань із військової справи: коли військовий поранений, він кричить не лише від болю, а з останніх сил просить: "Тільки берці не ріжте – їх тітка з Америки прислала!" або "Штани не чіпайте – я на них два місяці збирав".

Якщо ви думаєте, що це лише анекдот – то ні. Нікіта сам опинився в такій ситуації.

 "Після поранення я лежав в укритті. Хлопці перевірили мені пахову зону – бо я істерив через порвані штани. Хлопці сказали, що штани цілі. Я почав жартувати. Вони засміялися – і я теж.

Потім кричав, потім сміявся. І так по колу, весь час".

Перша реакція рідних на поранення

"Рідні – само собою – плакали. Питали, навіщо туди пішов, чи варто було, якою ціною тепер це все, і що тепер буде зі мною далі. Але я залишався на позитиві. І вони почали підтримувати мене, казали, що я молодець, бо тримаюся".

Сила незнайомців

"Всі люди після мого поранення – незнайомці. Я нікого не знав, але зараз завдяки їм я стою на протезі, можу ходити і жити, як жив раніше. Правда, поки що не можу бігати. Будемо у майбутньому це виправляти. Так що все ще попереду".  

Одноногий пірат Джо

Так жартома після поранення зверталися до Нікіти побратими.

Спершу казали, що надсилатимуть йому кросівки на ліву ногу. А коли освоїв протез, почали жартувати, що тепер можна й на праву. Ну і як без класики – жартів про піратську пов’язку на око.

Гумор, як і підтримка, – лікує. І "Чіл" це добре знає.

 У госпіталі кожен день – як нова історія

"У госпіталі все запам’ятовується. Кожен день – якась веселість", – згадує "Чіл" з усмішкою.

Після поранення Нікіта проходив реабілітацію на Львівщині в Superhumans Center – всеукраїнському сучасному центрі з протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації постраждалих від війни. Тут бійцям пропонують не лише протезування й медичну підтримку, а й заняття спортом як частину фізичного та психологічного відновлення.

"Мені найбільше зайшли заняття, пов’язані з точністю: стрільба з лука і пневматичної зброї – це моє".

Іноді накриває

"Мене накриває не часто, але буває. Флешбеки з війни. Дуже сумую за своїми полеглими хлопцями.

Як я з цим борюся? Кажу собі, що все одно нічого вже не повернути".

Про цивільних

"Найбільше дратує – забуття. Таке відчуття, що більшість забула, що йде війна. Донатів стало менше. Люди перестали поважати військових. Якщо раніше часто дякували – тепер майже ні".

Погані дні і вихід з них

Коли важко – витягує підтримка. Побратими, лікарі, цивільні. Іноді – просто момент, коли хтось підійде, потисне руку й скаже: "Дякую".

Життя після і плани на майбутнє

Нікіта вже ходить на постійному протезі. Каже: життя особливо не змінилося. А може, й стало трохи яскравішим. Хоча зізнається: "Без боїв – вже не те".

Він не просто відновлюється – він будує плани.

"Хочу піднятися на Говерлу. На протезі. А потім – повернутись у стрій і тренувати новачків".

Мотивація і звернення до поранених бійців

"Не треба падати духом. Якщо ампутація до коліна – це просто "занімівша" нога. Зараз у мене титановий протез – і я ходжу. Якщо заховати – ніхто й не здогадається. Навіть бігати можна навчитися.

Так, лежиш у лікарні. Так, вже не так, як було. Але буде багато приколів. Розповідати не буду, хай бійці самі дізнаються. Хай самі приколюються зі своєї ноги – і не ниють, не кажуть: "Як мені тепер жити?". Нормально жити!"

Мрія

Мрія Нікіти – проста і водночас велика: створити сім’ю. Таку, де діти не знатимуть, що таке війна.

І ще – щоб усі полонені повернулись додому: "Це навіть не мрія. Це – те, що справді потрібно всім".

"Готуйся, джентльмене"

Якби Нікіта міг звернутись до себе, наприклад, 16-річного, сказав би:

"Джентльмене, тобі треба максимально тренуватися, розвиватися.

Я чекаю тебе в майбутньому. Готуйся".

Кінець, але не кінець

Нікіта – не герой з фільму. Він – справжній. Справжній герой.

У свої 19 – вже лідер, вже воїн. І вже приклад.

Його шлях лише починається. І я впевнена, ми ще почуємо про нього.

А зараз хочеться подякувати йому. Щоб він знав: ще є багато тих, хто любить, пам’ятає і поважає своїх Захисників.

"Чіл", дякуємо тобі.

Авторка Наталка Васьо

Читайте також: Коханка свого чоловіка. Історія дружини військового, який зник безвісти

Дивіться також:

• Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.