16 січня 2014 року Верховна Рада ухвалила закони, які назвали диктаторськими або "драконівськими". Голосували, порушивши парламентські процедури, без обговорення і шляхом підняття рук. Закони були покликані надати силовикам більше можливостей на придушення вуличних протестів, а мітингарям – обмежити можливість захищатися.

За командою депутати підіймали руки, а Володимир Олійник, голова лічильної комісії, він же співавтор законів, рахував – і нарахував 235. Того ж дня тодішній спікер Володимир Рибак усупереч регламенту "диктаторські закони" підписує – усього 11 плюс одна постанова. Опозиція – засуджує.

Відтак участь у Революції Гідності виходила з правового поля:

• Аби придушити "Автомайдан", заборонили збиратися автоколонами понад 5 машин.
• Тюремне ув'язнення загрожувало за блокування адмінбудівель.
• За російським аналогом запроваджувалися поняття "екстремістська діяльність".
• З'явилося також поняття "іноземні агенти" для обмеження діяльності громадських організацій та іноземних ЗМІ.
• Медіа без держреєстрації заборонялися. І запроваджувалася кримінальна відповідальність за наклеп.
• Натомість узаконювали касту "обраних" – це силовики, судді та їхні родини. Про них збирати будь-яку інформацію ставало зась. За це можна було отримати термін.
• Крім того, закони прописали, як одягатися демонстрантам. Під табу потрапив спецодяг, засоби маскування, каски та шоломи.

Реакція на "драконівські закони" не забарилася. Наступного дня на вулиці вийшли тисячі нових учасників Майдану. А протести охопили вже всю Україну. Іноземні партнери та вітчизняні експерти вгледіли в законах 16 січня руку Москви. А ще початок кінця президентства Януковича.

"Так він засунув голову в зашморг, сплетений у Кремлі, і питання полягає тільки в тому, щоби його затягнути", – коментував ситуацію політолог Олексій Гарань.

Зашморг затягнувся 21 січня. Віктор Янукович закони таки підписує. На Майдані розгортаються криваві події. Але це буде згодом...

Після ухвалення диктаторських законів 16 січня учасники Революції Гідності вирушили до будівлі Верховної Ради.

"І ми підняли кого змогли, забігаючи до наметів. Інші самі відчули, що щось почнеться і почали гуртуватися. Ми вишикувались в колону, маючи в руках доволі різний реманент – від банальної дерев'яної палиці (у мене до прикладу), до біт, рогаток, ланцюгів та ще багато чого... Не дивлячись на "Закони 16 січня", у нас у всіх були закриті обличчя та більшість з нас була в касках – як у зелених металевих, так і в пластикових будівельних", – розповідав учасник Революції Назар Приходько.

На Європейській площі мітингарів зупинили беркутівці. Біля стадіону "Динамо" силовики загородили прохід автобусами та вантажівками.

Проти людей, які намагались потрапити в урядовий квартал, застосували світлошумові гранати, часто обв'язані гайками, сльозогінний газ, гумові кулі і заборонені при мінусовій температурі водомети. У відповідь силовики отримали каміння, бруківку та коктейлі Молотова – загорілися беркутівські автобуси.

Десятки активістів тоді зазнали серйозних поранень, були затримані, постраждали й журналісти, які висвітлювали те, що відбувалось у центрі Києва.

Як згадували самі учасники Революції Гідності в інших містах України, влада мала намір відправити міліцейські загони з регіонів у Київ – на підмогу "Беркуту". Проте цього зробити не вдалося. Наприклад, львів'яни й івано-франківці 19 січня блокували місцеві частини внутрішніх військ. Зокрема, близько пів тисячі івано-франківських активістів протягом ледь не доби блокували виїзд із місцевої ЧВВ. Тоді журналісти "5 каналу" нарахували чотири автобуси із бійцями ззовні, а скільки стояло за зачиненими воротами, на той час навіть не було відомо.

Ось як учасники Революції Гідності згадували страшні події 19 січня

Володимир В'ятрович, 1977 р. н., історик, громадський діяч (із грудня 2019 – нардеп від "Європейської солідарності")

"16 січня, після ухвалення диктаторських законів, чекали можливого введення надзвичайного стану. І ми навіть почали розробляти плани переходу в підпілля. Тобто хто з ким як має контактувати, хто куди має виїхати, як відновити організаційні осередки, і де будуть логістичні бази. Уже цілком серйозно говорили про речі, про які раніше й мови не було.

Настало 19 січня. Ми думали зробити цей протест радше веселим, щоб показати абсурдність законів. Через це закликали людей зробити "касковий" день – від слова "каска". Люди приходили хто в баняках на голові, хто в розфарбованих касках. Але настрою це не змінило – тривога бриніла над людьми. Врешті, Грушевського спалахнула...

Те, що силовики виробляли – стріляли по очах – це для них був спорт, скільки хто очок заробить. Вони відчували вищість, почувалися мисливцями на сафарі..."

Валерій Пекар, 1966 р.н., підприємець, громадський діяч:

"Майдан почав бути суб'єктом у той момент, коли майданівці повернули хід подій – 19 січня, коли відбулися перші зіткнення... Коли він із пасивного гравця, який стояв і очікував, що ж буде далі, перетворився на активного учасника подій, що сам (або, принаймні, у зіткненні з іншими активними гравцями) визначав їхній подальший перебіг...

...Або вони нас, або ми їх. Або режим Януковича буде повалений, або буде велике силове зіткнення, яке завершиться великою кров'ю. Або – або. Інших варіантів розвитку подій на той момент, на думку наших аналітиків, уже не існувало".

Микола Голіков, 1993 р.н., військовослужбовець:

"Автомайдан збирається на Грушевського, до Верховної Ради. Тоді стояли два чи три кордони міліції, але невеликі. Їх там спинили, і з цього все почалося. Туди прибігло пару сотень, вистроїлися кордони.

...Коли почалося, іншого виходу вже не було. Ми стояли там до ранку. А тоді почалася перша стрільба, з фортів п'ятисотих, з травматичної зброї. Спочатку було погано всім, ходили в масках – звичайних, марлевих, кому що повидавали. Дехто взагалі без нічого. Тоді вже познаходилися каски на всіх... У когось бронежилети вже були – такі, що трішки допомагали. Також намагалися знайти якийсь захист на очі, руки. Бо стріляли здебільшого по очах, щоб уразити, так би мовити, ціль..."

Євген Романенко "Їжак" 1980 р.н., заслужений артист України, співак:

"На найближче віче, на Водохреще, 19 січня, всі прийшли з каструлями на головах, у касках. Я тоді допомагав робити україно-польський фестиваль. Приїхало дуже багато польських виконавців підтримати своєю музикою нас – майданівців. Уже тоді пішов дуже такий великий розголос по всьому світу. Музикантів з Європи, що бажали приїхати, підтримати нас, було справді багато. З Литви, наприклад, приїжджали два гурти. Серед них і наші друзі – гурт Skyle, вони навіть адаптували пісні свої під ситуацію в Україні й заспівали українською мовою.

Пам'ятаю, як ми, вся ця колона, пішли на Грушевського. Люди на Грушевського ще просто стояли і намагалися пройти через кордони міліції до Верховної Ради. Тоді почалися перші вибухи, якусь піротехніку почали кидати, полетіли перші "коктейлі Молотова"...

І тут мені телефонують і кажуть: "Біжи бігом на сцену, тобі скоро виступати". А в мене не було навіть гітари... Довелося їхати ще додому по гітару. Я приїхав, ми вийшли на сцену... Ми відспівали свою програму, а у моїх дівчат сльози... Вечір, темно, ми тут співаємо, а буквально за 300-400 метрів від нас вибухи, там уже все горить. Дівчата плачуть, але співають. Кажуть: "Для чого ми робимо цей фестиваль? Там війна іде, а ми тут співаємо. От для чого?"...

...Після нас іще вийшли два польських виконавці, і ми колегіально прийняли рішення, що будь-яка розважальна програма припиняється. Вибачилися перед польськими гостями за те, що вони приїхали, а їм не дали повноцінно виступити, бо ж обставини були непередбачувані, все відбулося стихійно. Було прийнято рішення залишити тільки акапельні пісні, які підтримують дух...

Ми видзвонили наших друзів, теж фольклористів з інших українських ансамблів, і співали щоночі для підтримки бойового духу. Я приходив на 8-му вечора, змінював на сцені Євгена Нищука, який стояв там увесь день. Зазвичай я був не сам. Був зі мною і мій колега, фольклорист Валерій Гладунець, були брати Данилейки. Ми щогодини співали Гімн. І ось так фактично до Великодня я й пропрацював майже всі ночі. За винятком хвороб, коли лежав з температурою 40".

Зранку 20 січня Європейська площа мала моторошний вигляд: проміння ранкового січневого сонця освітлювали спалені й обледенілі від води з водометів автобуси "Беркуту".

21 січня Віктор Янукович, абсолютно ігноруючи бажання власного народу, таки підписує "диктаторські закони"... Це виливається у криваве протистояння, що стало початком кінця для цього адепта Москви. 22 січня 2014 року, на День Соборності України, беркутівці вбили перших Героїв Небесної Сотні – Сергія Нігояна та Михайла Жизневського.

Проіснували "диктаторські закони" недовго. 28 січня 2014 року, вже після втечі Віктора Януковича, Верховна Рада взялася за їхнє скасування. Уряд Азарова пішов у відставку, а затриманих протестувальників амністували.

Уже по тому розслідувати обставини фатального голосування заходилася Генпрокуратура. У жовтні 2015-го колишньому голові фракції "Партії регіонів" Олександру Єфремову висунули звинувачення у зловживанні владою. Підозру оголосили 15 членам лічильної комісії. А у 2019 році справу закрив Печерський суд.

Тим часом частина депутатів, що забруднили руки в голосуванні за "диктаторські закони", знову під куполом. Серед них і Нестор Шуфрич, який сам підіймав руку на свободу слова 16 січня 2014-го. 29 серпня 2019-го – вже після приходу до влади президента Володимира Зеленського – він же взявся її "боронити" – очолив Парламентський комітет із питань свободи слова...

Читайте також: "Вийдемо всі або не вийде ніхто": спогади про "кіборгів", які захищали ДАП до останнього – унікальне відео