Йосиф Сталін керував "червоною державою" 32 роки. За цей час його режим без вагомих причин знищив мільйони людей.
Зокрема, російський історик Віктор Земськов, дослідник демографічних наслідків сталінського терору наводить такі цифри:
- засуджено 3,77 мільйони людей (у книзі "Велика брехня XX ст." він пише, що найбільша кількість засуджених перебувала у ГУЛАГу в 1950 р. – 2,56 млн);
- з них до вищої міри покарання – 765 тисяч.
Деякі історики з такими цифрами не погоджуюся, мовляв, Земськов навмисне применшив кількість жертв репресій. Американський історик Тімоті Снайдер 2011 року писав:
"Загальна кількість цивільних, убитих сталінським режимом, наближається до 6 млн – безперечно, це страхітливо велика цифра".
Заслужений професор Гавайського унів-ту, автор концепції демоциду Рудольф Руммель у праці "Смертельна політика: Радянський геноцид і масові вбивства з 1917 р." вказує кількість жертв серед цивільного населення за час правління Сталіна – 51 млн 755 тис. осіб, з яких майже 40 млн померло або було вбито в таборах ГУЛАГу.
За словами того ж Тімоті Снайдера, нацисти знищили приблизно 11 млн людей, а максимально можлива цифра кількості жертв Голокосту – 6 млн.
"Зрада Батьківщини"
Цей термін в СРСР мав широке трактування: шкода суверенітету, шпіонаж, шкідництво на виробництві, навіть анекдот про владу – усе це було рівноцінно держзраді. Людина могла стати "ворогом народу", навіть якщо її далекий родич у роки громадянської війни воював за білих або ж боровся за Україну в армії Петлюри.
Покарати могли за "неправильний" лист" з армії додому.
Зміни до законодавства про кримінальну відповідальність від 8 червня 1934 р. легалізували масові репресії проти тих, хто відносно держави не скоював жодних злочинів.
Розстріляти могли і палкого прихильника радянської влади, якщо його родичі були проти неї.
Постанова ЦВК СРСР "Про доповнення Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо небезпечні для Союзу ССР злочини проти порядку управління) статтями про зраду Батьківщини" від 8 червня 1934 р. передбачала кримінальну відповідальність військовослужбовців (розстріл із конфіскацією) і членів його родини (позбавлення волі на 5-10 років із конфіскацією майна або позбавлення виборчих прав і заслання до Сибіру на 5 років) – так було узаконено систему сімейного заручництва – улюблений метод більшовиків.
У постанові вперше запроваджувалося поняття "член сім'ї зрадника Батьківщини", під яким малися на увазі всі повнолітні діти, які не обов'язково мали проживати з цією особою. Їх могли звинуватити в неповідомленні про злочин – навіть якщо вони нічого не знали – і відправляли у табори.
У постанові не було головного принципу кримінального закону – відповідальності за наявності провини. Автори закону забули вказати, що зрадою Батьківщини можуть бути визнані лише навмисні дїі громадян, здійснені на шкоду СРСР. По суті, закон суперечив основним принципам радянського кримінального права, зокрема у частині, що передбачала покарання для членів сім'ї зрадників Батьківщини.
Зрада ,атьківщини фактично трактувалася як зрада держави, стала легальною базою для масових репресій, зокрема проти тих, хто не був громадянином СРСР. Поняття "зрада Батьківщині" тлумачили як "дії, учинені громадянами СРСР на шкоду воєнній могутності СРСР, його державній незалежності чи недоторканності його території". Постанова передбачала покарання за шпигунство, виказування воєнної чи державної таємниці, перехід на бік ворога, утечу чи навіть переліт за кордон.
За держзраду передбачалася вища міра покарання – розстріл із конфіскацією майна, а за пом'якшуючих обставин – позбавлення свободи на 10 років із конфіскацією.
Для військових пом'якшуючих обставин бути не могло. Прокуратура притягала до кримінальної відповідальності повнолітніх членів сім'ї військовослужбовця-зрадника, які жили з ним або були на його утриманні – і неважливо, чи знали вони про підготовку до злочину. Їх позбавляли виборчих прав із засланням до Сибіру на 5 років.
Ця законодавча ініціатива стала предтечею "Великого терору", який Сталін розгорнув у 1937 р. А вбивство 1 грудня 1934 р. С. Кірова, секретаря Ленінградського міськкому і обкому ВКП(б), дало Сталіну підстави для ще більшого розгортання терору. Реакція була миттєвою: того самого дня – 1 грудня 1934 р. – ЦВК СРСР прийняв нову постанову...
Трагічна доля однієї родини
10 квітня 1938 р. Костянтина Луканова розстріляли. До найвищої міри покарання з конфіскацією особистого майна його засудили за кілька годин до цього – на закритому засіданні виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР.
Суддівська трійка звинуватила чоловіка за трьома статтями радянського Кримінального кодексу: 54-7 (шкідництво), 54-8 (тероризм) та 54-11 (участь у контрреволюційній організації).
"Підсудний Луканов є активним учасником антирадянської право-троцькістської терористичної організації… Протягом своєї антирадянської діяльності він встановив організаційний зв'язок з її учасниками... і проводив шкідницьку роботу на оборонному заводі ім. Марті, спрямовану на зрив випуску військових кораблів та іншої продукції оборонного характеру", – мовилося в судовій постанові.
Чому суд був закритим, без участі свідків і захисту, а вирок так швидко виконали? До розгляду справи Луканова була застосована постанова Центрального виконавчого комітету СРСР від 1 грудня 1934 р., яка передбачала, що подібні справи мали слухатись без залучення сторін та забороняла касаційне оскарження суддівського рішення і подачу клопотань про помилування.
Останнє слово Костянтину Луканову все ж таки дали. У ньому він зазначив, що не визнає себе винним і наголосив, що відмовляється від усіх показів, наданих під час допитів. Неправдивими він назвав і свідчення інших допитаних у його справі – тих, кого він нібито вербував до участі в контрреволюційній організації.
"Слідство" тривало 4 місяці. Після арешту 2 грудня 1937-го його відправили до в'язниці НКВД Миколаєва, а далі чоловіка по черзі допитували сержант держбезпеки Воронін та лейтенант Волошин.
У протоколах зазначено, що підозрюваний, "розуміючи усю тяжкість скоєних злочинів", нібито повністю визнав себе винним та зізнався, що був завербований до контрреволюційної організації ще на початку 1936 р. директором суднобудівного заводу ім. Марті в Миколаєві, своїм знайомим Сергієм Степановим.
Саме за його вказівками, значиться в документах, Луканов виконував "зрадницьку роботу", спрямовану на шкідництво в оборонному виробництві – від перешкоджання спорудженню і відправці військових кораблів на Далекий Схід до створення проблем на артилерійських об'єктах, – яка мала на меті вчинення державного перевороту і насильницьке повалення радянської влади.
"Усіх фактів шкідницької роботи на заводі з випуску крейсерів, лідерів і есмінців згадати зараз не можу. Їх було багато", – йдеться в одному з протоколів допиту Луканова.
У цьому ж документі є згадки про нібито конкретні приклади шкідництва.
"У січні 1937 року в Севастополь був відправлений на випробування лідер "Харків" у незавершеному вигляді. В основному були незавершені такі роботи, які могли спричинити велику аварію корабля", – зафіксовано у протоколі.
"Внаслідок нашого шкідництва жодної артилерійської системи замовлення 1936 року випущено не було", – записано в документі.
На запитання слідчого про те, хто, крім Луканова, брав участь у підривній діяльності, чоловік називає понад десяток прізвищ. І зазначає, що для збільшення впливу організації нібито навіть завербував серед співробітників того ж заводу ім. Марті чотирьох нових: Рогінського, Максименка, Нечипуренка та Іванова. Щоправда, останній під час очної ставки з підозрюваним заперечив це.
Сам Луканов до арешту на заводі був заступником головного інженера. І навіть стажувався на італійському заводі "Фіат".
Звіт про поїздку був одним із речових доказів, вилучених під час обшуку 7 грудня 1937 р. Окрім цього, в нього забрали 2 мідні та 9 срібних іноземних монет, 8 журналів зі статтями "ворогів народу", листування і блокнот із записами.
"Фахівців із закордонним досвідом країна мала не так багато і, здавалося б, вони мали бути на вагу золота. Та 32-річного Костянтина Луканова ні з того ні з сього розстріляли, пустивши на вітер і витрачені на нього гроші, і його професійні навички. Чи це не безглуздо?" – запитує двоюрідний онук репресованого Юрій Луканов.
В обвинувальному висновку від 3 квітня 1938 р. згадується, зокрема, і про те, що свідки у справі Луканова нібито теж підтвердили його контрреволюційну діяльність.
За тиждень після цього відбудеться суд і чоловіка стратять. Та чи була підстава для його засудження і розстрілу? Відповідь на це запитання дають матеріали повторного розслідування справи, розпочатого після того, як його брат Костянтина, Іван Луканов, 1955-го звернувся до військового прокурора Одеського військового округу.
"Причина арешту мого брата, як і його доля, мені абсолютно невідомі. Прошу вас повідомити мені, якщо можливо, причини арешту, долю брата і переглянути його справу", – йшлося у зверненні.
Повторне слідство показало, що покази свідків Степанова, Зінов'єва та Іванова не могли бути доказами винуватості Луканова, адже Степанова реабілітували, не встановивши складу злочину, що анулювало покази Іванова, який звинувачував у своїй вербовці Степанова та свідчив проти Луканова, а Зінов'єв посилався на Бартоломейчука, який 1938-го не був допитаний, і на момент повторного слідства помер.
Із Нечипуренком та Максименком, теж нібито залученими до контрреволюційній діяльності Лукановим, теж були проблеми: перший до кримінальної відповідальності не притягувався, а справу щодо другого закрили на етапі слідства через недоведеність злочину.
Аналогічні нюанси були і щодо інших фігурантів справи. Крім того виявилось, що співробітники НКВС Кармишев, Трушкін та Воронін, причетні до справи Луканова, були репресовані невдовзі після його страти: перших двох розстріляли, а останнього відправили на 10 років таборів через фальсифікацію справ та незаконні методи слідства.
Через відсутність складу злочину Костянтина Луканова 1957 року реабілітували.
"Інститут родинного заручництва" призвів до того, що фактично злочинцями визнавалися "дружина зрадника Батьківщини" та "член сім'ї зрадника Батьківщини", хоча ті злочину і не вчиняли.
Вдову Тетяну вигнали з двома малими дітьми – 3-річною Наталею та 11-річним Анатолієм – з квартири і вони шукали прихистку в родичів.
Далі війна й окупація забрали життя сина: він загинув незадовго до звільнення Миколаєва від нацистів. Донька стала філологом, вийшла заміж за перекладача й оселилася в Москві.
Репресували не лише Костянтина, але і його брата Павла, начальника зернового управління Донецького регіонального відділення аграрного наркомату.
Чоловіка арештували 1937-го за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та шкідництві, а згодом розстріляли - попри його каяття і готовність спокутувати свою провину.
Невдовзі після цього арештували і дружину Павла, Ольгу Волковську.
"Родичі згадували її розповіді про те, як їй затискали пальці в двері, садили навпроти яскравої лампи і не дозволяли спати. Потім її заштовхали до якогось підвалу, де холодна вода доходила до щиколоток. Після кількох годин стояння їй кинули якесь лахміття. Вона прилягла на нього, а звідти поповзли воші", – розповідає онук Юрій.
Жінку відправили до таборів як дружину "зрадника Батьківщини", де вона збожеволіла і звідти потрапила до психлікарні.
Пізніше Павла та Ольгу реабілітували
Іван Луканов – єдиний із трьох братів, хто не потрапив під тиск радянської репресивної машини. Він до кінця життя боявся згадувати історії Костянтина та Павла. Після їхнього розстрілу родина фактично розпалася. І лише коли онук Юрій відшукав справи предків в архівах, вдалося поновити втрачений зв'язок із родичами.
"Це була нелюдська система. Коли ти читаєш матеріали справи своїх рідних, це справляє значно потужніше враження, ніж, наприклад, роман І. Багряного "Сад Гетсиманський". В романі, попри його художню достовірність, могли бути вигадані персонажі, а тут сухі документи свідчать, що це твої родичі, твої діди потрапили в таку жахливу м'ясорубку. Якби не це, ти міг би бачити їх живими, вони могли б виховувати тебе. Але через жорстокість нелюдської комуністичної системи я був позбавлений такої можливості. І ці емоції не описати словами", – підсумовує Юрій Луканов.
"Смерч 37-го" на прикладі Полтавщини
Народний комісаріат внутрішніх справ точно знав і прорахував, скільки "ворогів народу" живе на Полтавщині.
17 жовтня 1937 р. НКВС УРСР встановив для Полтавської області точні цифри винищення "ворожих елементів", які підлягали арешту і розстрілу у порядку адміністративного проведення справ через уже згадану "трійку": за 1-ю категорією (розстріл) – 300 осіб, за 2-ю (тюремне ув'язнення) – 500 осіб.
За 10 днів переглянули ці цифри, і 21 жовтня 1937 р. до Полтави надійшла вказівка про встановлення нових лімітів: І категорія – 500 осіб, ІІ – 1500 осіб.
Головним документом був наказ наркома внутрішніх справ СРСР Єжова за № 00447 від 30 липня 1937 р. "Про операцію з репресування колишніх куркулів, кримінальників та інших антирадянських елементів".
За матеріалами фонду 42 "Оперативно-статистична звітність" Галузевого архіву Служби безпеки України зрозуміло, що під час виконання наказу № 00447 на Полтавщині було репресовано 3377 осіб. А далі було ще більше.
За листопад – грудень 1937 р. в Полтавській області було засуджено з подання НКВС до розстрілу та тривалих термінів ув'язнення 4087 осіб.
Особливо ретельно ворогів народу вишукував НКВДист Волков, якого спеціально для цього прислали у Полтаву. Він мав розсекретити у місті "підпілля троцькістів". Волков у перші тижні свого перебування в Полтаві наказав заарештувати й "розколоти" низку керівних партійних та радянських працівників Полтавської обл. Уже скоро необхідні протоколи допитів лежали в нього на столі. Згідно з ними, в Полтавській області існувало правотроцькістське підпілля на чолі з обласним центром, до складу якого входять секретар обкому КП(б)У Удовиченко, голова облвиконкому Жученко, заввідділом обкому КП(б)У Харченко та командир 251-ї стрілецької дивізії Прудніков.
Читайте також: Не боялася ні Сталіна, ні диявола: як кохана "марсіанка" режисера Довженка рятувала митця від смерті