Завдяки рішучим діям цього офіцера у лютому 2015-го року, під час зачистки населеного пункту Логвинове на Донеччині, штурмова група захопила частину села. Сам же Володимир Гринюк знищив три одиниці бронетехніки противника та зо 30 бойовиків. Уже пораненим, продовжив керувати зведеним підрозділом. У березні того ж року військовий отримав найвищу українську державну відзнаку – орден "Золотої Зірки" та звання Герой України. Володимир не полишив службу у Збройних силах і надалі боронить Україну на Сході.
Селище Гранітне, неподалік Волновахи. Саме тут, на приморських рубежах, несе службу Володимир Гринюк. Нині він – заступник командира одного з армійських батальйонів. Щодня об'їжджає позиції. Батальйонні собаки махають хвостами, коли його бачать. Бійці – поважають. Для багатьох підлеглих Володимир Гринюк – набагато більше, ніж просто командир. Сам розповідає: "Командир роти запрошує на одруження. Я ротним був – він у мене командиром взводу був. Мій вихованець".
Володимир на передовій – від липня 2014-го. Перші бої і перші "двохсоті" були, коли підрозділ тоді ще майбутнього Героя України – пішов у рейд Донеччиною, розтинаючи позиції терористів навпіл. Каже, що відтоді бійці навчилися добре робити свою роботу. А от військова бюрократія – нікуди не зникла. Робоче місце Гринюка – щось на кшталт військово-польового офісу. Спальник Героя України поряд із ліжками інших офіцерів – у сусідній кімнаті. Щоб під час раптового бою швидко включитися в роботу.
Найвищу військову нагороду Володимир Гринюк отримав у 2015-му році. За операції під Дебальцевим. Там він "спіймав" чотири осколки – два дістали, а два так і залишились. Спалив кілька російських танків і вивів з оточення понад 100 бійців. Згадує: "6 лютого, коли ми виводили з населеного пункту Рідкодуб "Київську Русь" і 128-му бригаду. Тоді бій розпочався з семи ранку і тривав аж до чотирьох вечора. Тоді у мене було два "двохсотих", сім "трьохсотих". Витягнули тоді 106 чоловік. Ми їм коридор робили".
До високої нагороди ставиться скептично: "Зірочка і все. Ніяких пільг, нічого немає. Першочергове забезпечення житлом. Знову ж таки – житло дають, нібито, але воно не тієї якості, що ми очікували. Мені прийшли, сказали – от на тобі житло. Але приїхав, подивився… Неочікуваний, небажаний результат".
Разом з бійцями за власні гроші обладнали спортзал. Щоби знімати стрес. Піднімати штангу Гринюку не можна через поранення. А от пінг-понг його захоплює. Інколи, роздивляючись світлини дочки і сина, він намагається уявити, як одного дня нарешті повернеться додому назавжди. А ще – Володимир Гринюк проти того, щоб його чотирирічний син, став військовим: "Думаю, якщо одне покоління воює, другому не стоїть".
Максим Волобоєв та Сергій Новіков, "5 канал"