Максим Чайка – бойовий льотчик та заступник командира вертолітної ескадрильї, повний кавалер ордена Хмельницького, також нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Виконує польоти на вертольотах моделей Мі-8, Мі-24 та Мі-2.
Хто такий Максим Чайка та як став військовим льотчиком
– Я військовий льотчик 18-ї бригади армійської авіації. Мені 31 рік, служу, служитиму в цій бригаді, виконую свої завдання та виконую польоти на даний час на цій війні.
– Скільки у вас зараз нагород?
– Багато, але з основних – то нещодавно мені прийшов орден "За мужність", а взагалі я повний кавалер ордена "Богдана Хмельницького".
– Вітаю вас, а багато таких льотчиків в Україні?
– Я думаю, що на даний час вже трохи більше, але не дуже багато.
– Для вашого віку мати таку кількість нагород – це пристойно, правильно розумію?
– Напевно, так, але здебільшого і всі мої побратими мене підтримують, що ці нагороди... немає цілі здобути якусь там нагороду, просто виконуєш свої завдання та й усе.

– У вас прізвище Чайка?
– Так.
Початок повномасштабного вторгнення та як розстрілювали колони росіян упритул
– Цікаво дуже. Як ви починали свій шлях? Чи маючи таке прізвище, ви одразу зрозуміли, ким ви станете, коли виростете?
– Одразу такого сприймання того, що ти будеш льотчиком, не було. Напевно, ця думка з'явилася в мене наприкінці військового ліцею, вже потроху розумів, що моє життя буде пов'язане з військом і потім уже, на якомусь етапі, я подав документи до Харкова на вступ на льотчика військового. На момент повномасштабного вторгнення я перебував у частині, ми тоді вже приблизно розуміли, що щось буде, і виконували бойове чергування в себе вдома. Усі в себе вірили, всі розуміли, що щось воно буде, всі були готові, але в будь-якому випадку ти не будеш знати точно, що саме буде. От, можливо, це якось з початку війни нас деяких збивало з пантелику, але, в принципі, пройшло буквально декілька днів і всі зрозуміли, що треба робити.
На той час, коли я починав літати на повномасштабній війні, мене віддали під командування Херсонської бригади, розподілили так. Ми працювали на півдні України від початку, нашими задачами був пошук колон, їх знищення. Ти отримуєш задачу, що там, наприклад, у районі якогось населеного пункту іде якась марш-колона, ви отримуєте координати, було таке, що навіть люди скидали нашому начальнику розвідки координати і ми летіли по них, або відео якесь скидали – "бачите, їдете". Все, плюс, погнали і все, так уздовж доріг, уздовж посадок шукали їх, а потім уже знаходили і впритул їх розстрілювали. Я гадаю, що взагалі зараз дуже мало льотчиків залишилось, які брали участь от саме з початку, там, де колони були – або вони вже пішли на той світ, або просто на той час вони ще не були готові до цього, можливо.
От є один із таких випадків, щоб на прикладі розказати, була одна ситуація, одна з, їх було дуже багато, але одна з таких ситуацій впритул – ми виходили десь під Херсоном, вже населений пункт не пам'ятаю, ми тоді літали і парами, і ланками – тобто 4 борти, 2 борти, і ми зі своєю парою, з іншим командиром екіпажу, виконували пошук, знайшли ціль, почали працювати. Я відпрацював некерованими ракетами по машині і потім уже відвертаю, розумію, що в мене вже ракет немає, а залишилася тільки гармата 30-мм, якраз бачу, що переді мною, метрів, можливо, 200-300, їде тентований КамАЗ і напересіч цьому КамАЗу вилітає наш інший борт – ми ж працювали "каруселлю", так би мовити, він теж в ефір каже, що я пустий. Він випускає ракети, там залишилося 2 штучки в нього – одна потрапляє біля машини, а інша чітко потрапляє у двигун, машина зупиняється. А я вже в розгоні на цей кунг, перемикаюся в гармату і що є міці вистрілюю повністю весь БК у цей автомобіль. Звісно, там і руки трусилися, і було переживання, тому що в такі моменти час наче завмирає.
– Скільки у вас часу було на ухвалення такого рішення? Зазвичай – скільки часу?
– Це секунди взагалі, це настільки швидко, коли ти вже прилітаєш, думаєш, що минуло хвилин 10, а фактично сам цей бій відбувається дуже-дуже швидко.
– У цей момент яка відбувається координація з вашим екіпажем, оператори, я так розумію, якісь залучені, чи тоді, на початках, такого...
– Ні, було. Я скажу так, що якби не було координації і взаємодії в екіпажі, то здебільшого це призводило б до дуже поганих наслідків, тому що інколи я сам загравався, і мій оператор Богдан, він дуже мені допомагав в цьому. Він каже: "Все, досить".
– Що значить "загравався"?
– Бували в нас такі моменти, коли, припустимо, їде якась колона, ти вилітаєш з-за посадки, стріляєш по них, ти розумієш, що ще повністю не відпрацював, у тебе ще є снаряди, але ти розумієш, що ти підеш на повторний, то вони і так тебе чекають, а так з більшою ймовірністю, що тебе зіб'ють. Тому щастило, що тільки прилітали з отворами від куль, не від ракет.
– Отворами від куль по борту?
– Так.
– Часто таке було?
– Постійно, кожен раз.
Про спецоперацію на острові Зміїний
– Ви брали участь в операції по острову Зміїний, але не брали в операції по Маріуполю?
– Ні.
– Вас запрошували в Маріуполь?
– Такого запрошення тоді не було.
– Це, мабуть, швидше як наказ був?
– Ні, не наказ, просто ми розуміли, що там наші хлопці, тому що принцип усієї нашої армійської авіації в тому, що ми працюємо на піхоту. Тому я кажу, що для авіації, для тих хлопців, які мене розуміють, ці нагороди, які нам дають, це до одного місця, тому що справжні герої – це ті, які в окопах сидять, ті, хто кожен ранок прокидається і тримає там бій, а ми так, просто їх підтримуємо. У той період почалися, ми так їх називали, "геморойні здачі" – коли ще не було достатньо західного озброєння, не було HIMARS, коли ми не могли діставати далекобійним озброєнням і розуміли, що треба працювати, тоді почалися ці здачі. Однією з таких здач був політ на Маріуполь. На той час я також перебував під командуванням Херсонської бригади, ми хотіли з моїм оператором на той час полетіти, але командир дав мені ясно зрозуміти, що тут і так у тебе дуже багато роботи, так що сиди тихенько.
- Читайте також: "Розуміємо, що нас набагато менше, ніж противника" – про СЕКРЕТИ роботи розповіла снайперка бригади "Рубіж" НГУ у "Хто з Мірошниченко?"
– Наступним серйозним завданням, – я розумію, що кожне ваше завдання серйозне, але глобальним таким, це була операція по Зміїному, так? Наскільки складно було там працювати? Я розумію, що робота над водою і в тих умовах взагалі була надскладна?
– Це був звичайний весняний день, я пам'ятаю, як до мене підійшов один з операторів, з яким працювали, в той час, коли ми вже перейшли на інший спосіб ведення бойових дій, ми переважно працювали парами, от я працював з іншим командиром екіпажу дуже довгий час, і от його оператор підійшов до мене і сказав, в нього такий специфічний гумор, він каже: "Макс, пам'ятаєш, ти хотів ще раз в упор попрацювати?" Я такий – ну так. "Зараз у тебе буде така можливість" – каже, але я до кінця не розумів, що це таке, але потім, вже коли почали приїжджати хлопці з підрозділу ГУР, підрозділ спецпідрозділів СБУ, тоді ми почали розуміти, що іде операція. Потім нас усіх зібрали, пояснили, що відбувається, що треба відбити острів, він перешкоджає проходу зерна і взагалі це наша територія. І почали працювати, почали готуватися, дуже довго готувалися, тому що ця здача була дуже специфічна і робота проходила повністю в морі, а такого досвіду працювати на такій віддаленості від берегової лінії, це дуже специфічно і важко. Принцип був такий: ми прибули на нашу Бессарабію, на південь України, розмістилися. План був такий: моя пара вилітає, ми з моїм ведучим йдемо перші, перетинаємо берегову лінію, прямуємо на острів, підходимо до острова. На той час, за даними розвідки, там перебував підрозділ росії, якийсь спецпідрозділ спецназу, ми гадали, що там їх людей 15, але, як потім з'ясувалося, їх була ціла рота, це було потім. І от наша задача була – підійти до острова впритул, виконати пуск ракет, виконати розпуск, потім пара МІ-8 висаджує десант, який, своєю чергою, повинен був захопити цей острів. Вертольоти МІ-8 відходять назад і ми працюємо: з моєю парою прикриваємо висадку повністю, до останнього патрону, потім, по команді, там усе було в нас налагоджено, інша пара перелітає і далі відпрацьовує по них. Це було так у теорії.
– Це так, як ви прописали, і як ви готувалися?
– Так, але з перших днів, як ми прилетіли, якби то погано не було, але в південній Бессарабії є свої зрадники, як, у принципі, інколи трапляється в Україні, і почали по нас стріляти ракетами.
– Серйозно?
– Відсікати нас, так. Ми почали дуже шорхатися, переміщуватися, тому що розуміли, що... От першу ніч, пам'ятаю, ми прилетіли – не буду казати., в яке місце, десь приблизно о 4-й ранку, чуємо сильний вибух, розуміємо, що це не просто вибух. Ми зразу поїхали до бортів, біля мого борту приблизно за метрів 5 вдарила ракета, борт повністю прийшов у непридатність. Свій шолом я знайшов десь за 15 метрів, може, як він вилетів узагалі з борта, відтоді ми розуміли, що щось тут не те, а коли ворог знає, що ми тут, це задачу дуже ускладнює.

Влучання ракети біля борта Чайки
- Читайте також: "Хто "злив" секретну інформацію про виробників БПЛА" – ветеран АТО Мартін Брест у "Хто з Мірошниченко?"
– Хтось із місцевих, можливо, здав координати?
– Можливо, ми ж цього ніколи не дізнаємося. Взагалі ми виконували на цей острів три польоти: перший нам не вдався, тому що нас попередили, що нас там уже чекають, плюс підняли російський винищувач; другий раз полетіли, долетіли, відпрацювали, почалася висадка, але на той момент, коли вже борти почали підсідати, по них відкрили шквальний вогонь і нам довелося звідти полетіти. Потім ми обмізкували все, зробили деякі висновки і вже третій раз був успішним: ми полетіли, відпрацювали, висадили десант. Дуже було важко, тому що з перших секунд, щойно десант ступив на землі острова, почались в ефірі крики: "300-200", було дуже важко, наших хлопців було дуже мало, це їхня титанічна міць, я досі про цей випадок згадую, це просто... Це як щось неймовірне.
– Порівняно з кількістю росіян, які там були, там ще було і підкріплення...
– Так, у них було все, що можливо. Як потім ми дізналися, у них були і протиповітряні комплекси, все на світі, там був якийсь спецпідрозділ і наших хлопців втричі менше, але своїми силами вони відтягнули ворога і ще успішно, тою кількістю, якою вони залишилися, вони ще змогли звідти поїхати. Потім, в якийсь момент операції, вона ж іде, ми розуміємо, що там іде бій і десь по ефіру передають, що збивають наш борт. МІ-14 тоді працював як борт ПСС, тобто якщо нас збивають над водною поверхнею, його задача була прилетіти, забрати екіпаж або що від нього залишилось і перевезти на берегову лінію. Ми розуміємо, що час іде, треба працювати далі, тому що там теж наші хлопці на острові, і думки були про те, що треба щось робити з цим, тому що там, можливо, хтось залишився живий, але бій іде, коли вже ми зрозуміли, що острів на той момент ми не можемо відбити, хлопці повертаються звідти, з острова, десант, починається робота над цим екіпажем, знаходимо екіпаж, на жаль, тільки одна людина вижила. От такий момент був. І потім вже, увечері, ми збираємося і командувач на той час каже, що якби це погано не було, але треба знову туди летіти. Так з хлопцями переглянулися, хтось там матюкнувся, хтось там... були дуже переповнені емоціями, я не буду там казати, що там казали, але ви прекрасно розумієте... І цей момент такий цікавий дуже, коли наступного ранку ми розуміли, що треба летіти, ми прийшли на борт, теж обговорили, зробили деякі висновки, прийшли на борт, ми знову з моїм ведучим, нашою парою, повинні були працювати перші. А напередодні вночі по одному з бортів прилетіла ракета і борт прийшов у непридатність, але нам сказали, що операція продовжується, але без цього борта. Ми починаємо запуск, у нас в екіпажі "кромешна" тиша, так би мовити, і в якийсь момент я просто своєму оператору Юрі кажу: "Юр, мені дуже було приємно з тобою працювати". Минає, можливо, пара секунд, а Юра каже: "Я тобі те ж саме хотів сказати". Тому що ми всі розуміли, що це, можливо, для кожного з нас буде останній політ в його житті, і потім...

– Ви вперше в житті таке сказали колезі?
– Так, це перший і останній раз. Потім був такий момент, дуже страшний, коли ми вже готові були до зльоту, саме біля того борта, біля якого вночі впала ракета, метушився екіпаж, перевіряли борт – відбувається вибух, може метрів 100 від мене, я розумію, що там є екіпаж зараз і швидше за все вони всі загинули... Я виконую зліт, дуже добре спрацював екіпаж МІ-8, він одразу разу підлетів до того борта, хлопці, які були біля того борта, той екіпаж якимось дивом вижив, єдине – там оператор дістав поранення, зараз він уже в строю, все добре. Командир екіпажу, Олександр, це теж такий дуже цікавий випадок – разом з бортовим вони перемотують руку цьому оператору і потім цей же командир без оператора, перебуваючи в стадії контузії, запускає вертоліт і переганяє його на іншу точку.
– У стадії контузії?
– Так. Такий був випадок. І вже після того, як вже ми прилетіли на більш безпечне місце, прийшла команда, що з вас ця задача знімається і вона переходить на іншу бригаду. Потім уже, як там усі знають, жест доброї волі нашої і решта...
Про виснажливу роботу без ротацій
– По-людськи у вас питаю: після того, коли ви повертаєтесь із таких задач, про що ви говорите разом зі своїми колегами? Можливо, кому ви дзвоните, розповідаєте про те, що ви пережили?
– Напевно, це більше якась злість, тому що ми не виконали того, що ми хотіли. Це дуже сильний розпач, тому що ми, по-перше, втратили екіпаж – це дуже професійні були люди. Розуміння того, що треба працювати далі – воно не відпускає, це розуміння ще, напевно, до мене прийшло після перших наших втрат, коли ми втратили 2 екіпажі в один день з моєї бригади. Відтоді, напевно, відчуття того, що це неминуче і що треба працювати, воно перебільшує всі інші відчуття, тобто страх, відчай, розпач...
– Після Зміїного які у вас були операції?
– Потім, після Зміїного, позаяк ми свої борти віддали працювати далі, мій командир бригади... Просто був такий момент коли, на початку війни, всі дуже завзято працювали, дуже завзято, і ніхто не хотів їхати додому. Напевно, з початку війни я працював, можливо, два або три місяці без ротацій і командир мій це розумів, він усе правильно казав, але я тоді його не розумів, і я розумів, що треба робити щось, але потім, після Зміїного, мій командир бригади забрав мене додому і після того я вже почав працювати, починаючи із Запорізького напрямку, Донецький напрямок, Луганський напрямок, зараз працюю на Харківському напрямку.
– Робота "на напрямках". Можете трошки про неї розказати, звісно, з того, що ви можете розказувати? Зараз, я так розумію, вже немає цих історій з колонами, так?
– Так.
– Або ви вже таких задач не виконуєте. Що зараз ви робите? І на чому зараз конкретно ви літаєте?
– Зараз, як і раніше, як завжди, ми підтримуємо піхоту, відпрацьовуємо по координатах, по цілях, по різних спостережних пунктах, складах БК, техніці, розміщенню живої сили противника – тобто задача як є, так вона залишилась. Робота по напрямках, напевно, відрізняється лише тим, що на якомусь напрямку більше глушить навігацію або ні. І, напевно, якось відрізняється ще місцевість, тому що, якщо більше брати до Авдіївського напрямку – там терикони, біля Краматорська є свої нюанси, ЛЕПів дуже багато, хто знає, літав, той розуміє. Харківський напрямок "дуже порадував" тим, що навігація лягає, ще до Пісочина не встигаєш підлетіти, а вже навігація лягає, свої там нюанси є.
– Ви вже, мабуть, по всій Україні попрацювали, так?
– Так, єдине, що я не застав – Київський напрямок із початку війни, тому що я працював на півдні. Кількість вильотів у більшості залежить від району опрацювання: у деяких районах буває загострення, там більше вилетів, в деяких, коли все стабільно, буває менше і все також залежить від погоди, від різних факторів. До Харківського напрямку ми дуже довго і дуже сильно працювали на Донецькому напрямку, починаючи з Соледара, Бахмут, Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Потім, коли ворог почав працювати, ми почали відтягуватись і потім уже, коли почався двіж на Харківському напрямку, це ж Вовчанськ і все інше, то наша бригада одна із перших взяла участь там і зараз от там є загострення. Тобто, так не можна казати, що десь там більше ... Приблизно одна і та ж сама температура по палаті.

Скільки в Чайки вильотів за тиждень
– Скільки у вас може бути зараз вильотів у тиждень?
– Буває, що і по одному вильоту в день, буває, що і по два вильоти в день.
– В день?
– Так, по-різному. Був такий період, напевно, 2022 року влітку, я пам'ятаю, коли ми вилітали 4-5 разів, це тоді саме був момент, коли ворог заходив на Лисичанськ і підходив до околиць Бахмута, тоді ми працювали з самого ранку аж до вечора. Тобто, ти прокидаєшся влітку, це ж день довший, ніж ніч, прокидаєшся в годині 3-й, в 4 ти вже щось поїв, напівсонний пішов на борт, запускаєшся, вже летиш, уже світає – відпрацював, приземлився, зарядився, відпрацював... І повертаєшся, вже коли сонце заходить.
– Насправді ж потрібен якийсь час для того, щоб готувати борт, але, мабуть, тоді, на початках не було такої можливості, так?
– Не було.
– Одягтися, продумати все, зібрати команду, проговорити якось, як було?
– Суть у тому, що є моменти, які регламентують підготовку бортів, підготовку екіпажу, але всі це розуміють, якщо брати по-нормальному, для підготовки борта є якийсь час, але всі прекрасно знають, що чим швидше – тим краще, і ніхто про це не думав. Тим паче, на той момент уже ми мали деякий досвід у роботі, тому підготовка займала ще менший час і для бортових техніків, які теж мали дуже хороший досвід і мають, для них підготувати борт – це дуже швидко, набагато швидше, ніж пише книжка.
- Читайте також: "Парадокс: щоб ВИЖИТИ на війні, треба бути громадянином рф" – штурмовик "Хант", який зараз служить у РДК, у "Хто з Мірошниченко?"
– Яка ваша, Максиме, особиста підготовка до польоту? Можливо, ви перед польотом щось там не їсте, не говорите телефоном...
– Ні, я просто беру з собою колонку на борт і слухаю музику, і все.
– Це жарт?
– Ні, це не жарт.
– Серйозно? Колонку у вертоліт, коли на бойових?
– Так, але коли лечу, то я не вмикаю, тому що там дуже шумно, а так, біля борта, це, напевно, якийсь такий моральний настрой.
– А що ви слухаєте?
– Все на світі: починаючи від року до звичайної попси, що буде по настрою, від 80-х до 2000-х.
– Якась улюблена пісня у вас є станом на зараз? Можливо, щось новеньке слухаєте, підкажіть нам?
– Зараз у тренді от "Касета" групи SadSvit, мені дуже подобається.
– А якісь забобони?
– Немає такого.
– Крім колонки на борт, що берете з собою?
– Екіпаж.
– Це таке, збите вже питання, але знаєте – обереги, якісь талісмани...
– Я завжди в політ беру з собою прапор, на цьому прапорі розписані всі екіпажі, які зі мною працювали, це для мене такий, напевно, оберіг.
Про зв'язок льотчика із вертольотом
– Який у вас зв'язок із вертольотом? Чи взагалі буває в льотчика зв'язок із вертольотом? Я розумію, як у кіно – підійшов-погладив-щось поговорив, назвав його якимось ім'ям, можливо?
– Напевно, є якась така тема, напевно є, тому що, якщо ти не розумієш вертоліт, а він не розуміє тебе, то нічого не буде з цього, от навіть якщо береш два однакові вертольоти, однаковотипні, то кожен по-різному, по-своєму себе веде. Звісно, якщо льотчик постійно виконує польоти на одному і тому ж вертольоті, то тоді так, тоді до нього звикаєш, знаєш його всі "приколи".
– Буває таке, коли командування, старший, як ви говорите, приносить вам завдання, каже: от координати, є такий план, будемо це робити. Ви можете сказати, ви або ваша команда, що це небезпечно, що ми туди не полетимо, бо... і називаєте причини, аргументуєте і це завдання може скасуватися, чи немає такого?
– У моїй практиці, те, що я робив, я ніколи не казав, що я не полечу. Це справа принципу, були деякі натяки, що, може, цей... типу, ні і все.
– ЛЕПи, сонце, що ще може завадити вам у небі, коли ви летите на завдання?
– Напевно, так, особливо, коли зараз та й раніше ми працювали на схід, зранку ти летиш, то ж нічого не видно взагалі через сонце, плюс ЛЕПи і через специфіку нашої роботи, бо ми працюємо на дуже низьких висотах, тоді так, особливо, коли сонце, ЛЕПи, птахи... Якісь такі моменти заважають, але ти до цього звикаєш, я взагалі не вважаю це за роботу, нема такого, це якби романтика, це робота всього життя, не можна сказати за авіацію, що "це робота", справжній авіатор, я вважаю, він так не скаже, що це просто як рутина, як, знаєте, приходить хтось на завод і працює, якось відбув зміну і прийшов – немає такого. У тому й суть авіації, що ти вище всього і ти від цього отримуєш задоволення.

Про романтику в небі
– Яка ваша особиста романтика в небі?
– Романтизувати можна все, що завгодно, але, напевно, це свобода від усього, це розв'язані руки, ти можеш виконувати все, що завгодно – напевно, в цьому вона і проявляється.
– Які у вас зараз є потреби, якщо можна про це говорити?
– Вони були раніше, це, як завжди, ракети – потрібно більше озброєння, більше ракет, більше ходок, більше знищених цілей – все дуже просто. Мріяти про якісь нові вертольоти – всі про це мріють, але треба бути реалістами, що найближчим часом цього не буде, і всі льотчики, які працюють зараз на наших вертольотах, вони це розуміють і розуміють, що треба це робити. І розуміють, що скоро нових вертольотів не буде. І вони готові це робити, просто дайте їм чим це робити. І все. І все буде добре.
– Я просто бачила ці вертольоти, в якому вони стані, і я була дуже здивована тим, як взагалі вам вдається на вертольотах такого зразка робити ті завдання, от навіть ті, які ви зараз перераховуєте?
– Не головне інструмент, а головне – це те, як ти ним користуєшся. Ми всі теж розуміємо, що техніка не останніх років, але я багато разів бачив такі приклади, що люди з таким досвідом можуть таке на ній виконувати, що мені здається, це не такий, важливий момент. Хотілося б, звичайно, щось новіше, але на це треба час, якісь верховні рішення.
– Ви на чому політали б? По тому, що ви бачили в ютубі?
– Напевно, на всьому хочеться спробувати. "Апач" – це круто, але треба бути реалістом, розуміти, що підготовка на "Апач" дуже важка, там своя система, там принципи трохи важчі, ніж у наших вертольотів, хоча, в принципі, чому би ні?
Як Чайка оцінює авіацію противника
– Як ви зараз, Максиме, оцінюєте противника? Давайте поговоримо про їхню авіацію на початку повномасштабного вторгнення і те, що ви зараз бачите?
– На початку вторгнення, як ви пам'ятаєте, вона дуже нам шкодила, дуже багато через те, напевно, що ми до кінця не розуміли, що вони зможуть так нахабно залітати на нашу територію, але потім ми це зрозуміли, почали їх пачками класти, і вони це теж розуміли. І це такий момент, коли ти приходить розуміння того, що ворог, якби там не писали, він не дурний і він дуже добре вчиться, дуже добре. Момент того, що публічно всім розказувати, що ворог – це, як там казали, "закидає всіх шапками" – це тільки для того, щоб якось заспокоїти Україну, але фактично це дуже небезпечний ворог, підступний, у якого немає ні моралі, нічого взагалі, і до того всього він володіє дуже великою кількістю техніки й особового складу.
– Техніка в них у якому стані, з того, що ви бачите?
– Набагато новіша, ніж наша. Можливо, вона не така сучасна і не така авіоніка надсучасна, як у західних зразках, але вона є, її дуже багато і вона нова, от у чому сенс, що нова. Навіть якщо брати наш вертоліт, якщо він буде новий, із заводу, він взагалі буде себе по-іншому вести, навіть в такому випадку. І суть у тому, що вони постійно модернізуються, вони розуміють, що десь їм щось не вдалось, десь їх РЕБами заглушили, десь ще щось, і вони це розуміють, вдосконалюються, модернізують і все продовжують, і я думаю, будуть далі продовжувати завдавати ракетних ударів по нашій території.
– Ми ж теж якось модернізуємось, так? Ми ж не те, що сидимо на місці і сідаємо в вертоліт, нічого не змінюється місяцями, ми ж теж щось робимо насправді?
– Так, звісно.
– Хочеться якихось оптимістичних новин від вас.
– Завжди є оптимізм. Якщо казати за ворога, основна думка про те, що не треба його недооцінювати, а те, що ми переможемо – це стовідсотковий факт, це просто справа часу.
Як Чайка особисто допомагає армії
– Ви дуже часто в інстаграмі, – до речі, підпишіться, ми залишимо посилання, – збираєте кошти. Я помітила, що не дуже багато льотчиків роблять те, що робите ви. Ви збираєте кошти на різні бригади, ви, я так розумію, в колаборації з кимось продаєте одяг.
– Ні, це моя особиста думка.
– Ваша ініціатива особиста?
– Так, я вирішив зробити такий невеличкий мерч.
– Клас.
– І розумів на той момент, що були такі періоди, коли дуже було важко збирати донати з людей і зрозумів: якщо я буду робити щось, за що люди можуть це купити, а ту частку, яка залишилася, буду закидувати на банку – так буде простіше робити збори.
– Ви зараз на що збираєте?
– Взагалі, думка про ці моменти в нас з'явилася, я збираю не сам, зі своїм побратимом, з Ігорем, вона з'явилася, напевно, після того, як ми розуміли, що є така думка у всіх військових, напевно, і багато військових мене зрозуміють, що поки ми самі собі не допоможемо – нам ніхто не допоможе, не треба сподіватися ні на кого. Напевно, через це я почав це робити, ми почали це робити. І перший збір був на шоломи. У нас були шоломи, вони є, але хотілося більш західних зразків, а ці зразки коштують дуже великих коштів, і перший свій мільйон ми зібрали на захисні шоломи. Зараз, оскільки я працюю на Харківському напрямку і дуже багато побратимів моїх працюють у 36-й бригаді морської піхоти, 58-й бригаді на інших напрямках, то нашим рішенням було збирати на FPV-дрони, це до нас дотична, рідна тема, теж вони літають і ми розуміємо, що тематика дронів дуже зараз важлива, нам краще нашим хлопцям дати побільше дронів, ніж вони будуть замість цих дронів йти самі в атаку, грубо кажучи.
– Друзі, ми залишимо посилання під цим інтерв'ю в описі, перейдіть просто зараз і допоможіть, будь ласка, Максиму, його колегам, які роблять таку добру справу. До речі, небагато льотчиків взагалі щось просять, от ви звертали увагу? У соцмережах, навіть я бачу, там військовий просить – давайте допоможіть, якщо можете, на ремонт автомобіля або там чогось іще. Льотчики зазвичай не просять нічого, чому так?
– Я не знаю, чому так, напевно, знаю, але не можу точно сказати. Тому що в нас така політика, от так от, бували випадки, що я не думав про те, в чому я літаю там, куди літаю, який в мене одяг – горючий він чи не горючий. Бо якби не було – дуже все просто: або все дуже погано, або дуже все добре. І це тебе тримає в балансі, головне – не перейти межу.
Що льотчику потрібно для роботи
– Ваше екіпірування скільки коштує? Шолом ви згадали, це коштовна річ?
– Дуже коштовна.
– Скільки коштує шолом?
- На даний час, те, що я там аналізую, приблизно з урахуванням доставки, десь приблизно до 3000 доларів тільки шолом, це без маски, без додаткових фільтрів, без кріплення на окуляри.
– А одяг, форма у вас?
– Теж дуже багато коштує, дуже.
– Вона має бути, я так розумію з того, що ви сказали, якась спеціальна?
– Так, спеціальний одяг, він буває або роздільний, або цільний комбінезон, в саму тканину додають спеціальний матеріал, який не горить, а тліє, і не залишає на льотчику опіків. І ціна дуже варіюється, тому що різні виробники, різні країни, пробити саме нову форму дуже важко, тому в деяких випадках ми використовуємо вживані речі, тому що дуже важко це зробити зараз.
– Плюс іще ж, мабуть, планшети, годинники?
– Звісно.
– Що має бути ще у вертольоті для вашої повсякденної роботи, що вам треба?
– Це навігаційні системи різні, GPS, якими користуємося, тому що різні GPS, від старішого до новішого, моделі, самі розумієте – це як телефон, чим новіші, тим вони кращі, тобто якісніше виконання бойового завдання, різні девайси, в яких ми відпрацюємо перед задачею, не буду уточнювати, які саме, але теж вони потрібні, теж дуже багато коштують, різні додаткові навігаційні системи, тому що, як я казав до цього, РЕБ, який працює у ворога, дуже сильний і треба якось робити роботу в умовах сильного радіоелектронного подавлення. Починаючи із взуття, рукавички, різні бафи наші...
– Взуття має бути якесь особливе?
– Не особливе, але воно має бути дуже зручне, тому що специфіка польоту на вертольоті – вона потребує точних і філігранних рухів, якщо в тебе будуть якісь дебелі чоботи, це буде не дуже зручно, але все, як я казав до цього, залежить від особистих уподобань, і особливо, як потребує командування, то всі ми розуміємо, що треба виконувати польоти в спеціальному обладнанні, тому що було дуже багато випадків, коли ця форма і ці шоломи дуже рятували наших пілотів.
Про найбільший ризик Чайки
– Зараз ви можете пригадати таку історію, де був найбільший ризик для вашого життя за весь час вашої роботи?
– Якщо не брати Зміїний, напевно, це також, напевно... Був один момент, за що я трішки отримав від командування "втик". Це був День авіації, 26 число, 23-й рік, ми виконували роботи під Бахмутом і тоді через специфіку роботи ворога, оскільки вони розуміють, що вони не можуть нас збити, вони почали міняти тактику і в деяких випадках вони намагаються нас збити зі своїми літаками, вони піднімають літаки і контролюють нашу роботу авіації. І був такий момент, коли був якраз День авіації, якось пішов на принцип і виходив на ціль 4 рази. Літак виходив на мене, я розумів, що я не можу відстрілятися, я відвертав, підсаджувався, він відходив, я знову злітав, виходив на бойовий, він знову на мене виходив, я знову відвертав і потім вже... Не було інтернету, зв'язку, потім уже, коли повертався, там читаю повідомлення, там...
– Що написали?
– Там таке...
– Нецензурне щось?
- Хулігани, так, таке трішки, але, дай Боже, в той день усі сили були на нашому боці і ми дуже-дуже тоді дуже класно поклали і командир сказав: "Казнить? Миловать!". Більше відтоді так не роблю.
– Не штрафував хоч вас?
– Тут немає. У чому прикол у повітрі – немає штрафів.
– Немає?
– Ні.
– А премії?
– Можливо, але в нас командир бригади дуже хороша людина, я дуже його поважаю, він мене теж зрозумів, дуже-дуже багато залежить від взаєморозуміння, дуже багато залежить – от чим, напевно, авіація відрізняється: у нас усі дуже такі розуміючі люди і вони всі розуміють один одного.
– Вдача грає якусь роль?
– Напевно, 90%.
– Тобто, ти можеш вилетіти, знати все, розуміти, куди ти летиш, але щось стається?
– Так, банальний випадок – якийсь ЛЕП, пташка і все.
Як пташки заважають у польотах
– Пташка часто псує роботу?
– Бувало, був такий момент, коли ми працювали влітку, летіли під Лисичанськом, дуже великий завод нафтопереробний. Ми йдемо сепаратором по улоговині, було дуже-дуже жарко, там під 40° температура і в мене в лобовуху влітає пташка, якийсь горобець, я розумію, що не треба було користуватися двірником, тому що воно зараз усе висохне і буде там, фіг віддереш, я просто рефлекторно включаю, починає розмазувати. Трішки було незручно летіти.
– Це вже зараз ми так з вами поступово переходимо до армійського гумору, тому що, Максим, насправді, поза камерою, чесно, от ви трошки інша людина, тому що ви якось і жартуєте, а от на камеру ви такий серйозний.
– Без гумору нікуди.
– Які особливості авіаційного армійського гумору? Кожні військові з різних підрозділів жартують по-своєму: от розвідники, я вже знаю, по-своєму, танкісти взагалі по-своєму, які особливості вашого авіаційного гумору?
– Якщо чесно, то в нас дуже чорний гумор, дуже чорний, такий, знаєте, з жорсткими підколами. Був такий момент, дуже цікавий, коли якраз ми летіли на Зміїний, а оператор Євген, він шуткує дуже рідко, але якщо це робить, то це капець... І щось ми сиділи на курилиці, якраз підходить і таким грубим голосом: "Макс, чуєш, у тебе ж є вже Богдан третій? Так. Я думаю, що після цієї здачі тобі дадуть точно другий, а там уже подивимось і як". Типу такого, блін.
– І так, мабуть, між собою, от ви коли сидите?
– Постійно, без гумору нікуди. Це і підтримка моральна, і якась розв'язка, щоб твої думки були налаштовані не на погане, а на хороше, ніколи не думав про погане, ніколи, або, якщо думаю, я одразу оцінюю, розумію всі ризики, готую свій екіпаж, свою пару, тому що я розумію, якщо я буду сам думати про це і давати цю енергетику своєму екіпажу та своєму введеному, то... Навіть коли ти сам боїшся, не треба цього показувати.
– А буває так, що ви сваритесь?
– Дуже рідко.
– Переходите на крики?
– Немає такого, ну, може, в моменті, але потім, знову ж таки, ми приземляємось, жартуємо і все це проходить, тому що всі розуміють, що є таке поняття, як авіаційна сім'я – от коли ти в екіпажі зльотуєшся з бортовим техніком, з оператором чи з правим льотчиком, ви стаєте маленькою сім'єю, тому що ви летите разом, виконуєте завдання разом і в деяких випадках і гинете разом, тому так от.
– Багато побратимів ваших або друзів загинуло під час повномасштабної війни?
– Дуже багато, так, усі друзі дуже хороші хлопці, дуже багато з мого випуску хлопців загинуло.

Про вік льотчика
– Який вік для льотчика вважається молодим? От ви зараз молодий льотчик?
– Зараз такого, напевно, немає. Раніше, до повномасштабки, напевно, були якісь принципи з підготовки, коли ти розумів, що він до чогось готовий... Зараз я скажу, що якби то не звучало, льотчики 21-річного віку, без класу взагалі мають під 200 бойових вильотів, мають такий колосальний досвід, що, просто... Йому тільки 21.
– Тільки 21.
– Так... Можна це оцінювати з різної сторони: знаєте, як з поганої сторони, як кажуть – йому тільки 21, а він уже цей... А може оцінити з іншої сторони – у 21 він уже має такий досвід. Звісно, він дуже поганий, звісно, краще б цього досвіду взагалі не було, але що маємо, те маємо. І потім він, бувши таким молодим, буде передавати цей досвід іншому поколінням – це дуже круто. Війна, як би це не було, це двигун прогресу.
– Ви від війни втомилися?
– Всі втомилися, напевно, хочеться кінця війни, хочеться перемоги, хочеться поїхати на "Донбас-Арену", хочеться поїхати в Ялту...
– Як проявляється ваша втома зараз? Спати хочеться, відпочити?
– Такого немає, напевно, просто погано сплю.
– Взагалі мало, мабуть, льотчики на сон витрачають часу?
– Та ні, в нас же все по документах, треба спати 8 годин.
– І ви спите 8 годин?
– Так.
– Та ладно... Сьогодні ви скільки поспали, як до нас їхали? Скажіть чесно, у вас же штрафів немає, то можете говорити.
– Та ні, нормально поспав, просто, напевно були якісь думки перед інтерв'ю, а так... Трошки може пізніше.
Звернення льотчика Чайки до українців
– Ви сьогодні на інтерв'ю все сказали, що ви хотіли сказати українцям?
– Як би то не було, можна казати дуже багато, от нескінченно можна казати, але як би гірко не було, поки людина сама не опиниться в таких ситуаціях, вона ж нічого не розуміє, такий у нас світ, так психологія влаштована, що поки там хлопці наші безперестанно воюють, а хтось там десь тусить на дискотеці, але коли десь прилітає якийсь "Шахедік", вони зразу розуміють, що треба донатити на армію.
Якщо ми всі разом не зберемося і не зрозуміємо, що росія – це ворог, і що нам треба працювати всім, а не тільки тим, кого заганяють по мобілізації або умовно вже працює з початку війни, а коли всі це зрозуміють і будуть хоч щось робити для цієї війни, коли всі зрозуміють, що хлопці в полоні, що треба виходити на марші, треба давати розуміти всім, що вони не забуті, давати розуміти те, що війна буде довго і ці всі байки-чутки про те, що там хтось прийшов до влади і зараз швидко поміняється, що за 24 години, як там кажуть, закінчиться – такого не буває взагалі, це якась хвора маячня. І деякі люди просто цього не розуміють, от не розуміють, що всі ми не нескінченні, що кожен солдатик, який сидить в окопі, кожен ранок просинається, засинає, як засинає взагалі в цей день, він теж втомлюється, і поки ми самі цього не розуміємо, особливо ті люди, які поїхали за кордон, які не хочуть повертатися, вони в будь-якому випадку повернуться, але хто вони будуть після цього? Чи можна взагалі назвати їх людьми? Я вважаю, що всі люди зараз роблять усе задля цієї війни, тому що якщо ми цього не зробимо, то це буде робити наше наступне покоління, цього дуже б не хотілося. От інколи, коли дивишся, наприклад, такий момент десь в інтернеті побачив, коли дівчинка поїхала десь за кордон на відпочинок з матір'ю, бо її батько десь на фронті, і салюти пускають і вона каже: "Мама, що це таке? Що це за вибухи?". Мама не може їй пояснити, що це просто звичайний салют, от оце хреново, дуже хреново, коли діти розуміють реалії війни, цього не повинно бути. Щоб цього не бул, ми повинні всі разом робити все для того, щоб ця війна закінчилася, такий посил.
– Дуже вам дякую.
– І вам дякую.
– Я вам бажаю відпочити, мирного неба нам усім і я дуже хочу, щоб ваші слова почули українці, правда, вони дуже важливі. Не так часто до нас приходять льотчики, ще й з такими прекрасними словами, як ви, дякую.
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.