Олександр Вдовиченко, псевдо "Слов'ян", 40 років, народився на Житомирщині. У 2005 р. закінчив Харківський інститут танкових військ, після чого розпочав військову службу 72-й окремій, тоді ще гвардійській, механізованій бригаді на посаді інженера ремонтної роти. У складі цієї ж бригади захищав країну у перші роки російсько-української війни, з осені 2015-го – уже як командир 1-го батальйону. За рік саме цей батальйон під командуванням Олександра зайшов на позиції в околицях Авдіївки і понад рік обороняв промку від постійних атак ворога. У 2017 р. закінчив Національний університет оборони України ім. Івана Черняховського. З березня 2018 по квітень 2019 – начальник штабу, 1-й заступник командира окремого президентського полку ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. З квітня 2019 по січень 2021 – начальник штабу, 1-й заступник командира 28-ї окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового Походу. З лютого 2021 р. обійняв посаду командира 101-ї окремої бригади охорони Генштабу. Восени цього ж року повернувся у рідну 72-у механізовану бригаду ім. чорних Запорожців на посаду командира бригади.

– Слава Україні!

– Героям слава! Дякую, що знайшли час, пане Олександре, в березні 8 років тому ви теж були в бойовій готовності, 2014 р., зі своїм підрозділом – 72-ю бригадою. Цього року ви березень зустріли в активних бойових діях навколо Києва. Оборона столиці була покладена, зокрема на ваші плечі. Як ви зустріли 24 лютого? Коли воно для вас почалося?

– Прокинувся одночасно зі свистом ракет, вибухами, які лунали в повітрі, і телефонним дзвінком: телефонував командувач сухопутних військ, генерал-полковник Олександр Сирський: "Ти уже все чуєш?", я кажу: "Так", "...давай висилайся терміново на Київ", кажу: "Плюс".

Я зібрав той особливий склад, який тут, поставили задачу, частина сил ще була зосереджена в деяких районах, можливо серед підрозділу артилерії, підрозділу танкового батальйону, віддав наказ: висуватися своїм ходом на Київ.

Другий батальйон знаходився на марші, 24-го числа вони займали свої позиції: піхота зайшла на передодні, а 24-го числа зрушилась бойова техніка. На долю другого батальйону випали найбільші і найвирішальніші бої. Вони зайняли лівий фланг оборони бригади.

– Лівий фланг – це де?

– Лівий фланг – це Козаровичі, вгору по течії річки Ірпінь, н. п. Гута-Межигірська, Хутір-Шабліївка, Мощун, Горенка, Гостомель і Ірпінь до Романівки, там ще н. п. Романівка.

– Ви стояли на передньому краї, першими зустрічали росіян. Як це все відбувалося? Ми в Києві це чули як ракети. Як це бачила українська армія?

– На початку ворог перекинув сюди десантні військові частини, за ними висувалися стрілецькі підрозділи. Ворог захопив аеродром "Гостомель", туди розпочали десантування десантні підрозділи російської федерації. І після цього наші оборонці Гостомеля, Горенки відійшли на цю сторону річки Ірпінь і вже стали вздовж бар'єрного рубежу. Підрозділ тероборони Ірпеня, добровольці, самооборона Ірпеня взяла до рук зброю і ворога зустріла вогнем і спротивом.

– Але ж там вдалося вбити цих перших 200 десантників, які десантувалися?

– Так. Десантування проходили постійно. 25-го числа ворог уже намагався пересуватися по мосту в Гостомель. І підрозділи Другого батальйону, підрозділи ГУР, підрозділи Нацгвардії зустріли ворога. Після цього міст був підірваний. Але все одно одна його сторона таки залишилася незруйнованою, по ній могли переїжджати броньована техніка і легкоброньована техніка.

Сюди ворог намагався кинути десантні підрозділи, десантні частини. Вони не чекали такого спротиву, за 3 дні вони мали взяти під контроль столицю. Навіть у їхніх документах було написано: "Проведение учений на незнакомой местности с 24.02 по 27.02". В першому ешелоні їх було не більше двох дивізій. Після цього вже дві військові частини повітряно-десантних військ російської федерації. І підрозділи зі спеціального призначення.

– Тобто це еліта у них?

– Еліта. На лівому фланзі – оборонно-бригадна, на правобережній Україні – це, грубо кажучи, вздовж річки Ірпінь, на правому березі, якщо брати по її течії – воювала вся еліта російської федерації.

– У чому ще проявлялася оця елітність, на ваш погляд? І чи проявлялася?

– Не можна так казати, що це були непідготовлені – це були дійсно підготовлені підрозділи, підготовлені частини, – це була дійсно підготовлена армія, – це були військовослужбовці за контрактом, які мають бойовий досвід, які проходили службу в бойових точках. Єдине, що вони не очікували тут такого спротиву: вони думали, що вони тут пройдуть парадним маршем. І супротив людей, опір, який вони показали при обороні підступів до Києва, став на рівні їхньої професійної навченості.

Так, не все так, дійсно, в цих підрозділах було на рівні, але те ж таки озброєння: воно в них було не як у звичайних стрільців. Підрозділи ці, повітряно-десантні війська, підрозділи 155-ї бригади морської піхоти, з часом підтягнули сюди озброєні АК-12 – простим військовослужбовцям така зброя не видається. В них ще не перейшли всі збройні сили на цей вид зброї. Їхня мобільність: вона дійсно показала, вони десь до обіду вже були в Гостомелі.

– Це Ви кажете про ту частину. А Ваші підрозділи були ще тут, на Чернігівському напрямку. Тут така сама була ситуація?

– Ні. Тут ворог на декілька днів вийшов пізніше. Ворог зустрів супротив оборонців Чернігова під командуванням командувача оперативного командування "Північ" генерал-майора Ніколюка, військових частин оперативного командування, танкової бригади, мотопіхотної бригади, які взяли на себе перший удар. Тут, на правому фланзі, ми стояли в другому ешелоні оборони.

– Це ви маєте на увазі на Чернігівському напрямку?

– Так. На Чернігівському напрямку ми стояли в другому ешелоні оборони. Ворог перед тим, як дійти до нас, уже зазнав втрат, уже був пошматований і обходив ті військові частини, які зустріли його в Чернігівській та Сумській областях, і рвався до Києва. А на Поліському напрямку, можна так сказати, ворог не зустрів спротиву. І підрозділи бригади й ті формування, які були поряд із нами, – це була перша лінія оборони, і ворог, до речі, не розраховував, що там буде такий супротив, тому вони три дні планували все захопити.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення 24-го числа... Як ваші люди, як особовий склад? От Ви кажете, що вони були готові боротися, і ворог був здивований спротивом. Наскільки люди швидко мобілізувалися? Бо це була трохи інша війна, аніж там, на сході.

– Люди, які проходили регулярну службу за контрактом, не скажу, що всі були готові. Якийсь відсоток трохи зламався десь, дав трохи задню, це природно: не всі народжуються воїнами.

Але той особовий склад, який проходив службу в бригаді, зайняв свої позиції, створив систему вогню, організував взаємодію – і на перших днях війни дав ворогу гідну відсіч. Розпочинаючи зі стрільців, піхотинців, завершуючи танковими підрозділами. Артилерія працювала. В нашій перемозі перше – це, 100%-во, це люди, друге – артилерія й авіація. Вони в боях за Київ показали найвищу майстерність. Тоді працювали наші артилеристи, армійська авіація, повітряні сили в боях за Київ – це дійсно було шикарно. Підрозділи артилерії мали бойовий досвід, підрозділи армійської авіації, повітряних сил такі бої не вели в АТО. В ООС повітряні сили, армійська авіація не застосовувались для ударної дії, для завдавання ударів, але вони були на рівні готові.

– А як росіяни себе поводили? Чим більше вони підходили до наших сил...

– Спочатку вони поводилися зверхньо. Навіть їхній наступ, колона – вони не очікували такого спротиву. Вони не думали, що та армада, сотні, тисячі броньованих машин, танків, що у них це вже перемога. Але життя всьому дає людина. Людина, яка стала в траншею, будівлю і захищала свою країну, свою землю, своїх дітей, була в рази сильніша тої спецури й еліти, яка перлася своїм загарбницьким чоботом в серце нашої держави – нашу столицю.

– Тобто вони залучили все, що тільки можна. Авіація, артилерія, піхота…

– Спочатку їхні повітряні сили, армійська авіація літала без наказу. Вони могли кружляти нашими підрозділами, позиціями, але потім підрозділи ППО розпочали крок за кроком свою роботу. Це і підстрілки-зенітники, і ПЗРК "Ігла", і ПЗРК "Стінгер", які на передодні війни нам передали.

Повітряні сили розпочали завдавати ураження, і ворог із кожним разом, із кожним втраченим літаком, втраченим гелікоптером – вони далі розпочали завдавати ураження по позиціях, вони не наближалися впритул до наших позицій, до нашого переднього краю, що дало нам змогу зберегти людей. Понад місяць переді мною в одному підвалі пробув колишній начальник повітряної оборони сухопутних військ генерал-майор Кісєльов, він був старшим мобільної групи, в нього був мобільний вогневий комплекс "Стінгер", і зі своїми бійцями він збив 4 гелікоптери.

– Історія з обороною Києва – це була наша перша перемога, але перемога через важкі сторінки. Через міста Буча, Ірпінь, через усі ці звірства, які вчиняли росіяни. Військові казали, що це пробудило ненависть страшну. Чи Ви думали про це? Чи люди ваші говорили про ці рефлексії і почуття, які викликала ця історія?

– Коли ти поринаєш в стихію війни, твоя задача – втримати рубіж, вижити, вибити, перемогти, застосувати артилерію, тобто ти постійно знаходишся в цій стихії. "200-й", "300-й", ти евакуюєш... А потім у кожного приходить та точка, коли от у нас ворог відійшов і ми нумо розбиратися щодо втрат. Скільки безвісти зниклих, де вони? Скільки поранених? Загиблих? Кожній людині з цим важко. Це скільки горя і болю взагалі, що воно давить кожну людину і приходить злість, злоба. Злоба на цих виродків, на це зло, яке пролізло у твою державу, яке творить бешкет, мародерство, ґвалтування і просто нелюдські речі. Те, що ця друга армія світу, як вони себе називали, творила в населених пунктах – чому? Одне із питань: чому вони так творили? Тому, що елітні підрозділи зустріли такий спротив, якого вони не очікували тут. І вони, як ображена дитина: коли її ображають – вона виростає і стає садистом. Ось так само тут, вони думають: "Треба було показати нашу, свою величність".

– Ви відчували подвійну відповідальність за те, що ви обороняли столицю?

– Напередодні, в 10-х числах, ми отримали розпорядження, що ми перейшли в безпосереднє підпорядкування командувачу сухопутних військ із метою обороняти Київ. Хто розповідає, що завчасно готувалися... Ми готувалися завчасно. Не скажу, що ми були готові і десь трохи не встигли. По тій інформації, що була, ми думали, що вони раніше пройдуть із лівобережної України, а виявилось навпаки – що вони хутчіше з дула зробили марш і шли у правобережну Україну.

Коли ми отримали бойове розпорядження, зібрав заступників командирів батальйонів і кажу: "Нам із вами випала честь обороняти столицю України" Кажу: "Із тих задач, які нам могли поступити, така найвідповідальніша і найсильніша задача, яка могла бути". Колись 72-га бригада називалась "Красноградсько-Київська". Брала участь у боях 1943 року, спочатку в боях під Красноградом себе проявила, потім під Києвом, вона мала назву "Красноградсько-Київська", потім її перейменувати, вона наразі бригада імені Чорних Запорожців, але я кажу: "От колись наші діди воювали за Київ, і нам випала така сама доля", – це найвища відповідальність, яка могла лягти на будь-якого командира, будь-яку військову частину. Розуміли те, що будемо стояти до останнього, тому що за нами наша столиця – Київ. Тобто кажуть: "Україна велика, відступати нікуди: позаду Київ"

– Пригадуючи 2017 рік і те, як ваш підрозділ брав участь у боях за Алмаз в Авдіївці... Авдіївка – маленьке містечко на Донбасі, ви теж стояли і не відступали нікуди. Тому тут, напевно, мова не тільки про відповідальність за місто, а ще про відповідальність персональну ваших бійців, які вже були налаштовані на боротьбу.

– Я казав, кажу і буду казати: "Я командував і командою кращими у світі людьми". Це 100%. Подивіться на ці юні обличчя: командир 1-го батальйону – 24 роки: людині підпорядкування близько 700 людей. Деякі старші за його батьків і вони йому вірять, вони його люблять, вони поряд із ним воюють, виживають, вбивають і, на жаль, вмирають.

Слова всіх моїх молодих командирів батальйонів, як сказав колись Калина – замкомбат: "Все одно немає другого варіанту, командире. Або ми їх тут зупинимо, або вони прийдуть у наші сім'ї, наші домівки". Київ – це той був рубіж, де здійснити якісь маневри просто не можна було. Головнокомандувач Збройних сил (уже декілька днів тривали важкі бої) Валерій Залужний приїхав до нас: "Що там, як обстановка?", кажу: "Нормально, ведемо важкі бої, зазнаємо втрат..", "Що думаєш?", кажу: "Напевно, будем відступати", він каже: "Тут відступати не можна", каже: "Якщо ми відступимо – вони будуть у Києві". Потім він ще мені розпочав ставити питання, на які командувач оборони Києва, генерал-полковник Олександр Сирський вже за мене (відповідав – ред.). Він бачить, що я вже "пливу", ми кілька діб не спали, почав розповідати головнокомандувачу: "Що", "Куди", "Як". Главком каже: "72-га не може пропустити ворога в Київ", – 72-га не пропустила ворога в Київ.

– На Ваш погляд, що стало ключовим переломним для ворога? Що вони не пішли далі, що ви їх не пропустили. От, що відбулося таке, що вони почали відступати?

– Три речі: перше – це люди, спротив людей, який вони зустріли під Києвом, був дійсно категоричний, надлюдський. Бажання перемогти і вистояти було настільки сильним, що навіть відчувалося. Так, були такі, що і відходили з позицій, ну не всі, але основна маса людей стали на смерть.

А друге – це природа. Коли річка Ірпінь розлилася вже, понад 2 км. Ворог нас відтіснив із н. п. Мощун, лише в середині н. п. Мощун залишалось до взводу наших бійців, бійців ОГУРу, і ми їх заступали на 2–3 доби, потім ми їх міняли, і ті там також стояли, стояли чисто в будівлях, а вже основні сили стояли в лісі. Робили другу лінію оборони. Потім почало підтаювати, вода розлилася і ґрунт став такий крихкий – навіть БМД розпочали вже загрузати.

Ворог хотів ще піти в напрямку Макарова, там його зустріли військові частини і підрозділи, угрупування "Волинь" завдали йому втрат. Він там багато по Житомирській трасі наступав. Там підрозділи 169–го навчального центру, були важкі бої з ними. І ворог зрозумів, що туди він також не зможе, тому що їм доведеться ще більше розтягувати логістику свою. Вони знову пішли на Мощун, у напрямку Мощуна. В Ірпені я кажу: "Як Мощун, так і Ірпінь – це окремі епізоди нелюдського героїзму". Військовослужбовець мобілізований тільки взяв зброю – став на рівні того десантника, який був підготовлений... Наші солдати, навіть добровольці, підрозділи територіальної оборони Ірпеня показали найвищий героїзм. Там, відповідно, були Підрозділи десантно-штурмових військ і сили спеціальних операцій, і ГУР, і "Альфи". Вся еліта, в боях за Київ брала участь вся еліта.

– Наша.

– Наша. І такої єдності я не бачив, на початку 2014-го ще було так – байдуже: якою ти мовою спілкуєшся, де працюєш, де служиш...

– Еліта воювала проти еліти. Вам не було образливо, коли, наприклад, було дуже багато інформації про полонених, про російських військових, яких брали в полон, яких вбивали, і мені здавалося іноді, що складався якийсь такий образ Ваньки, який сюди приїхав незрозуміло чого, і вони такі всі небойові. Хоча реально це була бойова еліта російської федерації, і ви воювали проти потужного супротивника.

– Армія російської федерації дійсно велика. І кількісно, і за масштабами, за озброєнням. Але життя всьому дає людина. Я завжди казав, що каже командир бригади своїм бійцям, комбатам, заступникам: "Що ми ідемо робить?" – "Ну ідемо воювати, ідемо убівать за ідею". В них, навіть із тієї інформації, спілкуючись із людьми, які були в тимчасовій окупації... вони кажуть: "Багато хто з них заходив, вони всі шукали "бандерівців", шукали "бандерівців", "Где бандеровци? Где бандеровци?", тобто, в них настільки промиті мізки, що тут НАТО, тут "бандерівці". Вони думають, що воювали під Києвом з ними НАТО. І попри те, що в них промиті мізки, вони – загарбники, вони – вбивці.

– Ви першими заходили, коли звільняли міста. Які у вас були емоції, коли ви бачили весь той жах?

– Пам'ятаємо, заїхали в Чорнобиль. Поверталися з Чорнобиля – за н. п. Дитятки в нас там пробило колесо, ми зупинилися, десь 5-6 машин цивільних проїхало, нам надавати допомогу. Люди, в яких нічого немає, нам якісь яблука достали. Найголовніше, вони спочатку казали: "Чому ви нас кинули?", кажу: "Ми вас не кинули", вони кажуть: "Ви нас не кидайте більше. Ми не хочем, щоб ви нас знов кинули", кажу: "Ну ми зробимо все, що від нас буде залежним". Приємно: стоять діти з прапорами: "Підпишіть нам прапор, ви наші визволителі". Згадуєш своїх дітей – щось так "йокає".

Зло це, орда і зло, по-другому не скажеш. Вперше заїхав у Бородянку, вже коли основну масу тіл прибрали. Бородянку, Бучу... І ти знаєш, що вже ворог уже вийшов із Київської області, підрозділи бригади спочатку в Чернігівську, а потім у Сумську доповідали, що ворог відходить – ми його наздоганяли. Дивишся на це все – просто вже вірилось, що це передмістя Києва, це все жахіття, зло війни... Колись пригадалось, як керував батальйоном на Авдіївській промзоні, і ми там понад рік стояли. Зараз уся країна стає Авдіївською промзоною.

– Чим ви за цю кампанію другу пишаєтесь найбільше?

– Пишаюся тим, що керував 72-ю бригадою, яка брала участь у важких боях в обороні Києва і здобула першу перемогу в цій війні. Я написав у Фейсбуці, що в битві за Київ ми перемогли. Попереду битва за Україну.

– У Вас є книга "Записки комбата", скажіть, чи можемо ми очікувати "Записки комбрига" після нашої перемоги?

– Це був, напевне, вересень 2021 р., і командир 101-ї бригади охорони Генштабу, до мене зайшов начальник штабу бригади, "Злодєй" (зараз він начштабу 72-ї бригади), а я перед цим розгорнув зошит і думаю: "Треба розпочинати писати другу частину книжки". Однозначно написав, що вона буде називатися "Сім два". Думаю: "Яку ж назву придумати?". Хотів написати "Бої на Алмазі", думаю: "Так, сім два. Записки, та ні, думаю, записки вже були". Дзвонить телефон, мене викликає на зв'язок головнокомандувач Збройних Сил, запропонував очолити 72-у бригаду. Я закрив зошит, думаю: "Ну, в принципі, назвав же народилась сама собою".

– Дякуємо за Вашу службу і за те, що Ви знайшли час, і завітали до нас

– Дякую вам і хочу додати: ми всі – історії, я вже стовідсотково. І цю історію не мають спаплюжити. Я командував кращими у світі людьми. Оці діти, які вже у 24, 25, 26 років, керують батальйонами. Вони знають ціну життя, знають ціну Перемоги. І єдине, що страшно, – що війна забирає життя. Щоб ти не робив, ти все одно будеш відчувати цю провину. Хочеться зробити все для того, щоб вони жили, але ми не боги, ми – люди.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.