Іван Костенко, 38 років, народився та виріс у Києві. З дитинства цікавився історією, займався історичним фехтуванням та реконструкцією, навчався в Київському національному інституті культури і мистецтв, експерт з оцінки історичних та культурних матеріальних цінностей. В 2014-2015 рр. служив у 79-й бригаді десантно-штурмових військ, нині проходить службу в 503-му окремому батальйоні морської піхоти. Нагороджений "Козацьким хрестом" ІІ ст., медаллю "За взірцеву службу" ІІІ ст. та орденом "За мужність" ІІІ ст.

– Рівно рік тому, у квітні 2021-го, ви дали інтерв'ю поважному виданню, в якому сказали, що краще "танк зупиняти" на Донбасі.

– Я мав рацію, як показує мій досвід.

– Ви на той момент усвідомлювали, що танки все-таки поїдуть Україною?

– Так, звісно, тому і пішов в армію, знову підписав контракт. Ще коли підписував уже в морську піхоту, мені казали: "Ой, нащо ти ідеш? Ти ж розумієш, що в армії зараз буде дуже погано?" і все таке… Я всім казав, що я саме тому туди іду, бо зрозумів, що в армії зараз буде дуже погано, буде складно; і тому туди треба іти, щоб коли почнеться... А почалось би неодмінно – це закон історії. Краще вже бути в армії, ніж потім намагатись кудись валитись, бігати переляканим: "А-а-а, що робити? Куда бігти? Шо мнє дєлать? Дайте автомат". Ну, знову-таки, я мав рацію.

– Ваша історія з армією типова для наших українських чоловіків: ви хотіли строкову службу, служити в морській піхоті давно, але вас тоді туди не взяли. Потім прийшла війна в 2014 – ви пішли у десант, і зараз ви стали морським піхотинцем. Чому ви хотіли саме там служити?

– По-перше, тому що це 503-й батальйон, про який всі завжди знали, що якщо десь щось горить, вибухає, то, звісно, 503-й ні до чого, тим більше, що командування 503-го завжди було максимально адекватне, бойове. Сухаревський – це взагалі людина-легенда. Класний мотивований підрозділ із мотивованими людьми, невеликий, але дуже гордий – це приємно.

– Їхній девіз "Бачиш – стріляй" відповідає дійсності на полі бою?

– Звісно. Причому для інших підрозділів, із якими ми разом працюємо, інколи буває дуже дивно, коли вони щось десь бачать, доповідають: "Шо нам дєлать?", – ну як "шо", ну, бачиш – стріляй, що ти питаєш?"

– Де вас застало 24-е лютого?

– На позиціях. Оскільки наш батальйон на той час уже був 8 місяців на ротації, тому, скажімо так, 24–го для нас кардинально не змінилось нічого. Тому що ми і так були на війні.

– Що відбувалось на Донбасі на той момент?

– Я не можу казати за інші підрозділи. В нас повна бойова готовність, якщо я не помиляюсь, була з 20-го числа. Тобто всі казали: "Маємо бути готові, є наказ – всі готові були". Збільшилася кількість обстрілів, знов пішла працювати арта. Але ми і так були на війні до того, тому принципово кардинально для нас не змінилося нічого, ну так... трішки більше обстрілів.

– Ви відслідковували інформацію по Україні? Що відчували, перебуваючи на війні?

– Якщо чесно, був спокійний абсолютно, оскільки в мене немає такої думки, що якщо я не перебуваю десь безпосередньо, значить там все, без мене не впораються. Знаю, що в нас є дуже багато чоловіків та жінок, які воюють в рази краще за мене, які знають свою роботу, вони зможуть все зробити, перемогти.

Як воно відбулося, зв'язався зі знайомими, питав: "Що, де, як?", може, чимось можу допомогти, знаходячись у себе. Деяких людей підтримував морально, але загалом я був спокійним, оскільки розумів, що все буде нормально.

– Ми бачили наступ на місто Київ: велика кількість збройних сил російської федерації пішла пішим ходом. Що було на Донбасі на той момент?

– На Донбасі момент був в тому, що там утворилася виключно контрактна армія, тобто строковиків на Донбасі не було взагалі або якщо й були, то у дуже невеликій кількості. Тобто в нас були кадрові війська, техніка: Т-90, БМП-3, тобто новітня, яка у них є. Складно, не можу сказати, що це прям легка прогулянка. І я знову хотів би повторити ще і ще, бо мені дуже сподобалося. Було складно, але… нормально.

– росіяни пішли в наступ?

– Звісно, пішли, як, в принципі, воно і має бути. Тобто вони пробували по всій лінії фронту постійно, шукали слабкі місця. Де слабкі місця були, вони сконцентрували живу силу та техніку, проходили; де були місця, які вони не могли пройти – відкачувались назад. Вони досі так роблять, тобто тактика не змінилася. Єдине, зараз вони вже намагаються не їздити великими колонами, тому що до них дійшло, що це для них трошки смертю закінчується. Зараз вони намагаються просуватися невеликими групами вночі або за якихось складних погодних умов, коли обмежена видимість.

– Відрізняється від того, що було упродовж усіх цих років? Ми ж розуміємо, що 2014-й, 2015-й рік – все-таки це було і місцеве населення в т. ч., а кадрові були за ними? Тепер рашисти вже вийшли на передову. Ворог зразка 2022-го і ворог зразка 2014-го – у чому різниця? Я зараз кажу виключно про Донбас.

– Я скажу для багатьох парадоксальну штуку, що є підрозділи "дири": це "ЛНР", "ДНР" і всі інші, які насправді воюють більш професійно, ніж кадрова російська армія.

– Досвід?

– Так, тому що в них просто є бойовий… Якщо у них є певна кількість сепарів, які з, наприклад, 2015 року, 2016-го – так, у них є досвід бойовий, вони його використовують.

Тому що дуже часто кадрова армія російська діє абсолютно тупо, шаблонно і стандартно: "Ми бачимо переправу – ми будем довбаться. Ми бачим зручне місце для переправи – ми будем там робить переправу, тому що ніхто ж його не буде мінувать. Ну, чого б це хтось мінував єдине зручне місце на всій річці для переправи? Ні, там не може бути мін", от.

У цих досвіду побільше. З іншої сторони, вони доволі швидко закінчуються, оскільки їх узагалі ніхто не рахує. Ні ми, ні русня їх не рахує, тому вони взагалі нікому не цікаві: їх гонять для розвитку бою, вони там лягають і всьо.. і до побачення.

– Багато прийшло мобілізованих резервістів у ЗСУ. Наскільки ці люди стали для вас у нагоді? Ви самі колись були мобілізованим, яке у вас було ставлення до тих, хто зараз прийшов?

– Чесно кажучи, мені досі дуже дико казати: "Та от, мобілізовані прийшли...". Тому що я колись був сам у такій ролі, і от тепер... Я думав, що вже ніколи мобілізованих не буду бачити, а тепер знов прийшов той період часу, і знов є мобілізовані, є контрактники; тепер я з іншої сторони дивлюсь. Але все ж таки зараз не 2014 рік, тому мобілізовані є трошки іншими. Як і завжди, є люди, які прийшли самі, які хочуть, які вмотивовані; є люди, яких послав воєнкомат, і вони взагалі не розуміють куди, нащо, і для чого. Тобто є різні..

– Як ви особисто оцінюєте нинішню ситуацію з цією війною?

– Моя особиста думка: все буде нормально, але ще буде дуже важко. Одна з найбільших проблем, яка в нас буде, – зараз дуже багато людей, які, я не знаю чому, вирішили, що ми вже виграли цю війну, що тиждень, два тижні, максимум місяць – і все буде круто–класно, ми переможем! Так не можна думати, тому що попереду ще будуть розчарування. Попереду ще будуть розчарування, які буде намагатись качати русня, щоб змусити людей нервуватись, виходити на мітинги, закликати когось повертати додому і тому подібне. Це все на нас чекає попереду, і дуже погано, що люди вже розслабились, що ніби все закінчилось – от це буде великою проблемою.

– До речі, ми вже навчилися протидіяти інформаційним, психологічним операціям. Не було таких сплесків, як 2014 року, уже не вдається росіянам так качати, з середини?

Власне, росіяни 2014 року намагалися діяти на військові колективи: SMSки надсилали типу: "Складай зброю" і т. д. Зараз були якісь такі прояви воювати з вами не тільки на полі бою, а й в інформаційному? SMSки були?

– Були, так. Писали "Здавайся", "Тебе хочуть убити", якась така дічь. Так само було, коли захоплювали, наприклад, документи зі списком особового складу, обдзвонювати рідних і казали: "Він загинув" і все таке інше.

Я не переживаю з цього питання за військових, тому що у військових із цим усе нормально: є військова дисципліна, є розуміння, що будуть качати інформаційно і тому подібне.

Я зараз про цивільних… Причому про цивільних, які не стали військовими, не влилися у волонтерство, і тому вони ніби щось хочуть зробити, не знають, як, і вважають: "Якщо я зроблю репост якогось гнівного поста в Фейсбуці, я звісно цим дуже–дуже допоможу у війні". Насправді, ні, не допоможеш.

– А чим може допомогти той, хто хоче, та не знає як?

– Для початку сходіть на курси першої медичної допомоги; навчиться хоча б самі собі надати допомогу. Зробіть це! Ну, тому що треба розуміти, що в даний час, якщо людина не може собі сама надати елементарну медичну допомогу, вона цим обтяжує всіх інших, навантажує.

Треба розуміти, що якщо ти не вмієш надавати першу медичну допомогу під час повномасштабної війни, то фактично це прояв того, наскільки для тебе НЕважливі люди, яких ти називаєш рідними, які поруч із тобою. Тому що у випадку чого ти ж навіть допомогти не зможеш.

– Рік тому ви розкритикували те, що в нас відсутня національна ідея і що національна ідея може з'явитися тільки тоді, якщо для нашого суспільства буде якесь потрясіння. Станом на сьогодні, думаєте, відбулося це потрясіння для нашого суспільства, щоб врешті ми самоідентифікувалися і не рефлексували в сторону росіян?

– Зараз відбувається цей процес. Тобто, треба розуміти, нема такого, що сьогодні спали, завтра прокинулися – одним гуртом пережили, катарсис у нас відбувся – в нас є готова сформована національна ідея. Це процес, який має відбуватись певний час, і от на даний момент для частини людей формується, для частини ще ні, частина ще досі живе в такому: "Ну, вот єслі би нє політіка…" або "якби на виборах був би такий вибір або такий, або інший, усе було-б інакше…". Та, ні, не було б. Тобто люди ще намагаються жити у "світі ілюзій", себе заспокоювати, казати, що "це ви всі навколо винні, тому що ви тоді зробили не так або вибрали не того, або не слухали мене, або тому що погано молилися чи не молилися взагалі, і взагалі, коли ви в останній раз були до сповіді?", – це, насправді, прояв інфантильності, коли люди намагаються просто перекласти провину на когось іншого. Насправді провина на нас всіх: ми не були готові до війни так, як мали бути готові. От і все…

– Ви тривалий час прожили в Маріуполі, тому що це рідне місце вашого батальйону. Які у вас сьогодні почуття, коли ви дивитеся на все те, що там відбувається?

– Я не бачу принципової різниці між тим, що знесли невелике село або місто. Чому? Тому що і там, і там жили люди. І там, і там у них було своє життя, мрії, сподівання, вони у усе це вкладалися. І від того, що ми збільшимо масштаби, різниці нема – це по-перше. Друге: я за цей часу бачив достатньо знищених міст і сіл, і я вже до цього ставлюся спокійно не тому, що я "із сталі закальонной" воїн. Просто на даний момент у нас іде війна – емоції розпускати у нас нема часу: зараз не те місце, не той час, не та можливість. Війну закінчимо, переможемо – от тоді вже емоції за всіма: і за нашими загиблими, і за містами.

– За ці три місяці відбувся якийсь бій чи подія, де ви б пишалися своїми побратимами або собою?

– Були. Це коли я дізнався, за дуже довго після бою, коли я побачив відео з коптера, скільки техніки на нас їхало… Ми, насправді не знали, що до нас їде стільки. Потім розумію що нас 11 осіб було на позиції, і якось силами 11 людей ми накошмарили дуже велику кількість… наскільки я знаю, 2 танка знищено, 2 БМП, щось до роти піхоти, нормально так, – і це силами 11 осіб.

– Ви безпілотником знищили, чи як?

– Та ні. Протитанкові засоби, кулемети – і вперед. Ми не до кінця знали, скільки їх на нас їде, тому прям щоб нормально воювати... напалили їм техніку, людей знищили, ну не людей, русню знищили. Потім відійшли і вже десь за 3-4 тижні з'явилися відео з коптерів, які з інших підрозділів знімали. Це коли подивився зі сторони, думав: "Ніфіга собі, оце ми страшні рекси!".

– Приблизно з 2016-го, 2017 року і по 2022-й фронт на Донбасі був більш-менш стабільний. Тобто ми не застосовували артилерію. Коли прийшла ця війна і вже можна було стріляти абсолютно з усього, армія відривалася на русні за оці всі роки, коли ми сиділи і просто щось чекали?

– Відривання – це само собою. Але якщо ми говоримо про артилерію, то треба розуміти, що артилерія – це, в першу чергу, питання логістики, тому що для того, щоб у тебе нормально спрацювала артилерія, треба підвезти її БК, а якщо це не самохідна артилерія, а причіпна – підвести саму артилерію, відпрацювати, забрати. І все це треба зробити, швидко, поки там якісь угрупування, і це треба зробити так, щоб твою артилерію ворог не зміг засікти і знищити. Тому, як не дивно, ми кажемо про логістику, і тут уже нема місця азарту: "Давайте постріляємо! Просто тому, що ми можем постріляти". З артилерію так не працюють.

– Чи відчуваєте ви себе захисником?

– Мав би, але це просто занадто пафосно – я намагаюсь узагалі уникати пафосних слів. Я просто роблю свою роботу.

– Ви ставитеся до своєї служби в армії як до роботи?

– Так. Як будь-яка робота, вона має бути зроблена якісно. Емоції заважають. Не можна бути емоційним у цьому питанні, тому що це буде відволікати. Тому ми робимо свою роботу: захищаємо державу. А от прям, щоб: "Я захисник, який прийшов у світлих обладунках, із щитом та мечем для захисту ваших родин!"... Ну, може, комусь таке і треба, але для мене це таке: "Ой, все.. Можна я в сторонці постою?"

– Донбас сьогодні в епіцентрі путіна, тому що інших перемог він так і не здобув на сьогодні. Вистоїмо?

– А у нас є інші варіанти? Є дуже проста фраза: "Найшвидший спосіб закінчити війну – це здатись". Для нас це не варіант узагалі, тому що за цим буде просто знищення нас як народу. Тому так, вистоїмо.

– Дякуємо вам і бажаємо успіхів!

– Дякую, як-то кажуть: "Будьте щасливі та пам'ятайте про смерть"

Читайте також: Легіон "Свобода росії" зняв "зсередини" свій бій – відео (18+)

Головні новини дня без спаму та реклами! Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій.

Робіть свій внесок у перемогу – підтримуйте ЗСУ.