Після повномасштабного вторгнення Аня разом із трьома дітьми виїхала до Румунії з Бучі. Але її історія болить глибше, ніж просто вимушений виїзд у 2022 році. Аня – вже двічі переселенка. Вперше їй довелося залишити свій дім після 2014 року, коли росія розпочала агресію проти України. Тоді родина втратила свій дім на сході країни і почала життя заново вже на підконтрольній Україні території.
Після цього були роки праці, відкладених грошей, нових рішень, кредиту, ремонту, облаштування побуту. Родина будувала нове життя в Бучі – довго, складно, крок за кроком. І коли здавалося, що найважче вже позаду, коли кредит майже виплачено, коли нова квартира стала справжнім домом, а діти отримали свій простір і відчуття стабільності, росія розпочала повномасштабне вторгнення.
Саме в цьому — один із найсильніших нервів цієї історії. Бо йдеться не просто про втрату дому. Йдеться про повторну втрату життя, яке людина вже одного разу збирала після війни. Про досвід, коли Росія вдруге позбавляє тебе не лише безпеки, а й права спокійно жити у власному домі.
Більше історій про реалії життя українців в різних країнах світу – на YouTube "Ми не вдома".
Дім, у який вклали все, довелося залишити знову
Аня з родиною буквально за кілька місяців до повномасштабного вторгнення переїхала в нову квартиру в Бучі. Там щойно закінчили ремонт, облаштували все для дітей, нарешті видихнули після тривалого періоду нестабільності. Це було не просто житло. Це був символ того, що після першого вимушеного переселення родині вдалося вистояти й відновитися.
І саме тому 24 лютого стало для неї не лише початком нової небезпеки, а ще й моментом страшного усвідомлення: доведеться знову залишити все.
Аня згадує тривалі дні в підвалі в Бучі, коли родина ховалася від російських обстрілів. Цей досвід – не абстрактний страх війни, а дуже конкретне виживання мами з трьома дітьми, яка в один момент повинна була вирішити: залишатися й далі в невідомості чи все ж рятувати дітей, навіть якщо це означає втратити щойно відбудоване життя.
Історія з паспортом тут дуже показова. У розпачі й поспіху Аня навіть забула вдома закордонний паспорт. Це не дрібна деталь, а дуже точний штрих до її стану в той момент. Бо коли ти залишаєш дім, у який вклала душу, сили, гроші й роки життя, ти не мислиш холодно і раціонально. Ти просто намагаєшся врятувати дітей і винести себе з цього хаосу.
Безпека дітей переважила все
У багатьох українських матерів після 24 лютого була одна і та сама внутрішня боротьба: до останнього не вірити, що треба їхати, до останнього триматися за дім, за стіни, за надію, що все ще може якось обійтися. Але в якийсь момент безпека дітей стає важливішою за все інше.
Так було і в Ані. Їй було надзвичайно важко залишати свій дім – особливо після того, як вона вже один раз проходила через втрату дому після 2014 року. Але саме материнська відповідальність врешті змусила зробити цей крок.
Тому Румунія в її історії – це не країна нових мрій, а місце, куди вона приїхала, рятуючи дітей. Не тому, що хотіла почати нове життя за кордоном, а тому, що мусила вивезти родину з небезпеки.
Румунія, яка зустріла не формально, а по-людськи
Одна з найсвітліших ліній цього випуску – те, як Румунія зустрічала українців на початку повномасштабного вторгнення. Це був не лише державний рівень підтримки, а й дуже людська, дуже щира реакція простих румунів.
Аня згадує, як українців зустрічали на кордоні, як люди приїжджали машинами, забирали родини з дітьми, везли до квартир і помешкань, які були доступні в той момент. У багатьох випадках це була допомога не "за програмою", а від серця – швидка, конкретна і дуже людяна.
Цей досвід залишив у її пам'яті важливий слід. Бо коли ти приїжджаєш із війни, виснажена, налякана, з дітьми, з валізами, без розуміння, що буде далі, найменший прояв турботи стає величезною опорою.
Особливо сильно звучить епізод, коли родину привезли в квартиру, залишили ключі, наповнили холодильник продуктами, а вже наступного дня принесли квіти. Це був не просто жест гостинності. Це було нагадування про те, що тебе тут бачать не як проблему, не як тягар, а як людину, якій потрібні повага і підтримка.
Життя в Бухаресті: дорого, але реально
Після вимушеного виїзду з України перед Анею постала вже інша реальність – румунська. І вона теж вимагала швидких рішень. Потрібно було знайти житло, влаштувати побут, зрозуміти, скільки коштує життя в Бухаресті і як узагалі витягнути все це з трьома дітьми на руках.
Спершу родина жила в маленькій студії. Для мами з трьома дітьми це було складно, але навіть такий старт став важливою проміжною точкою – бодай тому, що вони були в безпеці. Згодом Ані вдалося переїхати в комфортніше житло.
Втім, Румунія у випуску не постає країною легкого побуту. Навпаки, Аня дуже чесно говорить про те, що життя в Бухаресті дороге. Оренда квартир – відчутна, комунальні можуть шокувати, продукти теж не з дешевих. І саме в цьому одна з важливих правд випуску: навіть якщо країна зустрічає тепло, це не означає, що адаптація буде легкою або фінансово безболісною.
50/20 і межа соціальної допомоги
Окремо у випуску йдеться про програму 50/20 – один із механізмів підтримки українців у Румунії на старті повномасштабного вторгнення. Вона давала змогу бодай якось утриматися в перші місяці після приїзду. Але, як і в багатьох інших країнах, допомога не розв'язувала головної проблеми надовго.
З трьома дітьми жити лише на підтримку дуже важко. Аня це говорить прямо. Для неї доволі швидко стало зрозуміло: без роботи тут не вижити. І це не про амбіцію чи бажання "швидше інтегруватися", а про елементарну необхідність утримувати родину.
Тема грошей у цій історії важлива ще й тому, що вона дуже приземляє розмову про життя за кордоном. Не дає скотитися в ілюзію, ніби достатньо просто виїхати – і все автоматично налагодиться. Насправді ж навіть у країні, яка прийняла тебе тепло, далі починається буденна, складна, виснажлива робота зі збирання життя наново.
Робота як спосіб повернути контроль над життям
Аня – фахова психологиня. І саме ця частина її історії дуже сильна, бо показує не просто адаптацію, а справжню професійну інтеграцію в новій країні.
Попри вимушений виїзд, втому, дітей і потребу починати фактично з нуля, вона змогла знайти для себе професійний шлях у Румунії. Не просто працевлаштуватися, а використати свій досвід так, щоб він став корисним іншим українкам.
У співпраці з румунськими організаціями Аня долучилася до проєктів, які допомагали українським жінкам не лише адаптуватися, а й побачити в собі ресурс для нового старту. Ідеться про дуже важливу річ: не просто дати людині допомогу, а підтримати її так, щоб вона побачила свої навички, переглянула власний досвід і зрозуміла, що навіть хобі може стати справою, яка приноситиме дохід.
Саме в межах таких ініціатив багато українок у Румунії змогли зробити перші кроки до власної справи, самозайнятості або нового професійного шляху. І в цьому є велика цінність Аніної ролі: вона не просто сама інтегрувалася, а ще й допомагала іншим жінкам вийти зі стану безсилля.
Жіноча криза, з якої можна вийти
У випуску з'являється ще одна героїня – Женя, українка, яка пережила важкий період депресії після виїзду. Її історія додає цій розповіді ще один важливий рівень.
Бо вимушена еміграція – це не лише побут, документи, житло і пошук школи. Це ще й дуже глибока внутрішня криза. Втрата звичного життя, професії, середовища, статусу, відчуття себе. І саме через таких героїнь, як Женя, випуск показує, наскільки важливою є підтримка українок одна для одної.
Тут і з'являється особлива сила Аніної професії. Як психологиня, вона працювала не лише з окремими емоціями чи тривогами, а й фактично допомагала жінкам повірити, що після втрати можна знову почати рух. Не одразу, не безболісно, але можливо.
Медицина, школа і повсякденність: Румунія без ідеалізації
Ще одна перевага цього випуску – він не перетворює Румунію ні на казку, ні на суцільну проблему. Тут є побутова чесність.
Аня розповідає про медицину для українців, про можливість доволі швидко потрапити до лікаря, про виклик швидкої, яка приїжджає справді оперативно, і про те, що завдяки тимчасовому захисту багато речей для українців були безкоштовними. Для родини з дітьми це, безумовно, критично важливо.
Так само звучить і тема освіти: діти можуть іти в українські групи, українські класи, влаштовуватися в румунську систему. Тобто для мами з трьома дітьми Румунія стала не лише місцем тимчасового прихистку, а й країною, де реально можна вибудовувати щоденний маршрут життя: житло, школа, лікар, робота, магазин, побут.
І все ж випуск не романтизує цю реальність. Дорогі продукти, дорога оренда, комунальні, необхідність рахувати гроші – усе це лишається. Але саме в такій чесності і є сила цієї історії.
Двічі втратити дім – і все одно не зламатися
Історія Ані сильна тим, що в ній дуже багато нашарувань втрати. Вона вже одного разу залишала дім через російсько-українську війну. Потім роками збирала життя докупи. Потім знову втратила дім – уже в Бучі, куди встигла вкласти нові сили, гроші, роки надії.
І попри це вона не зламалася. Не розчинилася у статусі біженки. Не зупинилася в точці власної втрати. А змогла встояти, вивезти дітей, пережити важкий період адаптації, знайти професійну опору і ще й допомагати іншим.
Саме тому цей випуск – не просто про українку в Румунії. Він про дуже важливу річ: про жіночу стійкість, яка не скасовує болю, але дозволяє жити далі. Про маму, яка рятувала дітей, залишаючи дім, у який вклала душу. Про психологиню, яка сама проходила через втрату, але знайшла в собі сили підтримувати інших. І про країну, яка в найтяжчий момент зустріла по-людськи – машинами, квартирами, їжею, квітами і простим відчуттям, що ти тут не сама.
Читайте також: Канарські острови без прикрас: як українські мігрантки будують бізнес і виховують дітей на Тенерифе.
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.