До повномасштабного вторгнення Ірина жила в Києві, працювала флористкою, займалася рослинами, озелененням просторів, мала свою професію, звичний ритм життя і зрозуміле майбутнє. Сьогодні вона живе в Нідерландах разом із п'ятирічною донькою Євою. Але її історія – не про швидкий виїзд за кордон у перші дні війни. Навпаки, це історія жінки, яка до останнього трималася за дім, поверталася, намагалася знову жити в Києві, відновлювати роботу і дитячу рутину – і лише після нової хвилі небезпеки зрозуміла, що мусить обирати безпечніше життя для доньки.
Саме в цій внутрішній боротьбі – один із головних нервів випуску. Бо для багатьох українців виїзд не був рішенням заради кращих умов. Це був болісний вибір між домом і безпекою, між бажанням залишитися в Україні і необхідністю рятувати дитину від війни.
Більше історій про реалії життя українців в різних країнах світу – на YouTube "Ми не вдома".
Не виїхала одразу: як Ірина до останнього трималася за Україну
24 лютого 2022 року, як і для мільйонів українців, для Ірини стало днем, після якого життя розділилося на "до" і "після". Але її історія важлива тим, що не вкладається у простий сценарій: початок великої війни – евакуація – нова країна. У її випадку між цими точками був ще довгий внутрішній спротив виїзду.
Спершу були інші міста України – Черкаси, Полтава, тимчасові переїзди, спроби перечекати, зрозуміти, що буде далі. Потім – повернення до Києва. І саме цей момент дуже важливий: коли багато хто вже прийняв рішення будувати життя за кордоном, Ірина намагалася повернути собі бодай відчуття нормальності вдома. Вона знову вийшла на роботу, донька повернулася до садочка, життя ніби пробувало зібратися докупи.
Але війна не відпустила. Болючою в цій історії є саме ця постійна зміна станів: виїхати, повернутися, знову спробувати жити вдома, знову зіткнутися зі страхом. Саме тому її досвід такий впізнаваний для багатьох українок. Це стан, коли ти не хочеш здаватися, не хочеш визнавати, що дім більше не може дати безпеки, і до останнього хапаєшся за соломинку – раптом усе-таки вдасться залишитися.
Вибух, після якого рішення вже неможливо було відкладати
Остаточним поштовхом до виїзду став черговий сильний обстріл. Ірина згадує момент, коли від вибухової хвилі двері в будинку відчинилися і знову зачинилися, а в сусідніх будинках повилітали вікна. Саме тоді прийшло усвідомлення: далі не можна жити в постійній напрузі й ризику, особливо коли поруч маленька дитина.
Цей момент дуже важливий емоційно. Бо рішення про виїзд в її історії – це не втеча від труднощів. Це межа, за якою мати вже не може переконувати себе, що ще трохи можна потерпіти. Коли ти відповідаєш не лише за себе, а й за дитину, кожен новий обстріл звучить інакше.
І саме тут випуск дуже точно говорить про досвід багатьох матерів: іноді ти їдеш не тому, що готова залишити своє життя, а тому, що більше не маєш морального права тримати дитину в небезпеці.
Нідерланди як нова реальність: не вибір мрії, а простір, де можна видихнути
Сьогодні Ірина з донькою живе в Нідерландах. Але й тут важливо не спрощувати: Нідерланди в її історії – не омріяна точка на карті, а місце, де можна бодай трохи видихнути після життя під повітряними тривогами й вибухами.
Однією з важливих тем випуску стає сама система тимчасового захисту. Бо з боку часто здається, ніби людина просто обирає країну, місто, житло – і починає там нове життя. Насправді все значно менш контрольоване. Умови проживання для українців у Нідерландах часто нагадують лотерею: ти не обираєш, у якому саме місті опинишся, не знаєш наперед, яке житло отримаєш і чи отримаєш його взагалі в тому вигляді, в якому це уявляв собі до приїзду.
Ірина живе в модульному містечку – серед тимчасових будиночків, у яких водночас є все необхідне для життя. Для українки з дитиною це вже не дрібниця, а величезне полегшення: свій окремий простір, базовий комфорт, дах над головою і зрозумілий побут. Але за цим стоїть і інша правда: житла бракує, приймальних центрів для українців стає менше, а сама система не дає відчуття стабільності наперед.
Тобто навіть у відносно впорядкованій країні людина живе в стані невизначеності. Ти їдеш навмання. Не обираєш ідеальне місце – ти приймаєш те, що є, бо їдеш не до комфорту, а від війни.
Життя з дитиною: коли потрібно будувати побут наново
Окремо сильно в цьому випуску звучить материнська оптика. Нідерланди Ірина показує не як туристка і не як людина, яка переїхала сама. Вона дивиться на країну очима мами, якій потрібно зрозуміти, де житиме дитина, як вона навчатиметься, що їстиме, як її лікуватимуть, якою мовою говоритиме і чи вдасться при цьому не втратити зв'язок із домом.
Саме тому у випуску так багато живого побуту: продукти, школа, зубний лікар, дитячі звички, транспорт, іграшки, щоденні дрібниці, з яких насправді й складається відчуття "ми більш-менш влаштувалися". Цей побут не дріб'язковий – він про відновлення базової безпеки.
І тут дуже важливо, що Ірина не приховує: життя в Нідерландах дороге. Продукти, повсякденні витрати, все базове тут коштує багато. Але саме в цих дорогих нідерландських супермаркетах вона знаходить і дещо майже символічне для українців – сало. Причому не просто десь випадково, а в різних варіантах. Для українського глядача це не дрібна кулінарна деталь, а той самий емоційний маркер дому: як борщ, вареники чи знайомий смак, який раптом нагадує, що навіть у чужій країні можна вхопитися за щось дуже своє.
Водночас Ірина чесно говорить і про інше: високі ціни змушують шукати способи економії. Вона користується додатками зі знижками, шукає вигідні пропозиції, підлаштовується під місцеві правила споживання. І це теж важливий штрих до портрета вимушеної еміграції: за зовнішнім порядком і комфортом завжди стоїть щоденний розрахунок, як утримати побут на прийнятному рівні.
Школа, мова і спроба не втратити українську ідентичність дитини
Одна з центральних тем випуску – дитяча адаптація. Єва пішла до школи в Нідерландах, і Ірина спостерігає, як швидко діти можуть вростати в нову мову, нове середовище і нові правила. Для дорослого мова часто стає бар'єром, а для дитини – майже природною частиною гри й щоденного життя.
Але за цим є й інша, дуже чутлива для багатьох українських матерів тема: як, адаптуючись до іншої країни, не втратити свою. Для Ірини важливо не просто те, щоб донька інтегрувалася в нідерландську систему. Для неї важливо і зберегти українську лінію в житті дитини – мову, зв'язок із власною країною, відчуття належності до України.
Саме тому ця історія більша, ніж просто "дитина пішла до іноземної школи". Це історія про дуже тонкий баланс: дати дитині шанс адаптуватися і водночас не дозволити війні відібрати в неї українську ідентичність. У цьому – одне з найскладніших внутрішніх завдань для багатьох мам за кордоном.
Ірина також розповідає про особливості місцевої освіти: інший темп, інше ставлення до дітей, відсутність перевантаження, менше тиску. Для українських батьків це може звучати незвично, але саме такі речі вчать дивитися на дитинство не як на нескінченну гонку вимог, а як на простір спокійнішого зростання.
Професія, яку хочеться повернути собі
До війни Ірина мала професію, у якій почувалася впевнено. Вона працювала з рослинами, флористикою, фітодизайном, озелененням просторів. Це не просто запис у резюме – це її спосіб бути собою, працювати в тій сфері, де вона має досвід і в якій хоче самореалізовуватися далі.
Тому тема професійної адаптації у випуску теж важлива. В Ірини немає відчуття, що життя в Нідерландах має зупинитися лише на статусі захисту, школі дитини і соціальній допомозі. Вона хоче працювати, ходить на співбесіди, шукає можливість повернутися до своєї справи, пробує зрозуміти, де саме може бути потрібною.
І тут, як і в багатьох українців за кордоном, головною перепоною виявляється не брак досвіду і не відсутність фаху, а мова. Не тому, що вона нічого не вміє, а тому, що система іншої країни вимагає мовної включеності майже в кожну сферу життя. І це дуже точний момент: професійна інтеграція часто впирається не в те, чи хороший ти спеціаліст, а в те, чи можеш повноцінно працювати у своїй сфері в іншомовному середовищі.
Медицина і щоденне життя: не ідеалізація, а чесний досвід
У випуску є й блок про медицину. Він не подається як казка про бездоганну систему, але й не зводиться до суцільної критики. Радше це спроба чесно розібратися, що тут працює добре, а що – не так просто, як може здатися з боку.
Для Ірини важлива дитяча медицина, стоматологія, питання страхування. Є речі, які справді працюють швидко й зрозуміло, а є ситуації, де треба чекати довше або звикати до інших правил. Саме така збалансованість і робить її досвід цінним: він не продає ілюзію "там ідеально", а показує реальне життя людини, яка поступово вчиться взаємодіяти з новою системою.
Нідерландці, яких помітно по відкритості, і українці
– яких іноді видно по втомі
Один із найтепліших і водночас найточніших пластів цього випуску – розмова про людей. Ірина говорить про нідерландців як про дуже привітних, відкритих, готових допомогти. Настільки, що іноді вони навіть дивуються або ображаються, якщо людина не приймає цієї допомоги. Це не просто риса ввічливості, а відчуття іншої соціальної атмосфери – менш настороженої, менш замкненої, менш виснаженої.
На цьому тлі особливо виразно видно й інше: українців за кордоном інколи справді можна впізнати за мовою, а за обличчями. По втомі, напрузі, стриманості, звичці не посміхатися зайвий раз. І це не про непривітність як рису характеру. Це радше про те, скільки всього українці несуть у собі після років війни – тривогу, втому, недовіру до спокою, звичку жити в напрузі.
Тому відкритість нідерландців у цьому випуску – не просто симпатична культурна деталь. Це ще й дзеркало, в якому особливо видно, наскільки сильно війна змінила українців зсередини.
Велосипед — не символ із листівки, а справжня логіка країни
Ще одна важлива деталь, яка в цьому випуску працює не як туристичний штамп, а як частина реального життя, – велосипед. У Нідерландах це не просто відомий символ країни, а продуманий і доступний спосіб пересування, який справді обирають усі.
Для Ірини це теж стало частиною нової реальності. Попри те, що вона приїхала на машині, у щоденному житті вибирає велосипед – просто тому, що для цього в країні створено всю інфраструктуру. Це швидко, зручно, екологічно і нормально для всіх: не розкіш, не хобі, а частина повсякдення.
І саме в таких деталях добре видно, як країна формує звички. Коли середовище працює на людину, вона природно починає жити інакше.
Не історія "нового успіху", а спроба повернути собі спокій
Історію Ірини легко було б подати як ще одну розповідь про те, як українка виїхала за кордон, адаптувалася й почала нове життя. Але правда в тому, що це значно тонша й чесніша історія.
Вона не про ейфорію від нового старту. Вона про жінку, яка довго не хотіла відпускати своє попереднє життя, поверталася, намагалася знову жити вдома, трималася за Київ, за роботу, за звичну рутину з дитиною – і лише потім погодилася на нову реальність. Не тому, що полюбила життя в еміграції, а тому, що безпека для доньки виявилася важливішою за надію ще трохи втриматися.
Нідерланди в її історії – це не краща версія життя, а місце, де після великої внутрішньої й зовнішньої напруги можна нарешті трохи розтиснути плечі. Де є привітні люди, зрозуміліші правила, школа для дитини, дах над головою, велосипед, можливість шукати роботу і навіть сало в магазині. Але все це не перекреслює головного: за кожною такою історією стоїть втрата дому як звички, як простору, як права жити без вибору між країною і безпекою.
Історія Ірини – це історія українки, яка не хотіла їхати, але мусила. Мами, яка до останнього трималася за дім. Жінки, яка навіть у чужій країні намагається не просто вижити, а зберегти для дитини мову, зв’язок із Україною, відчуття свого і шанс на майбутнє.
Читайте також: Говорить у радіоетері Іспанії, щоб там не "звикали" до війни – історія українки Світлани в Хересі.
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.