Після повномасштабного вторгнення Марта не виїхала з України одразу. Разом із двома синами вона спершу перечікувала у Львові, потім повернулася до Києва, намагаючись триматися за звичне життя. Але нова хвиля масованих обстрілів і блекаутів змусила знову поставити собі запитання, яке для багатьох українських мам стало одним із найболючіших: скільки ще можна залишатися вдома, якщо поруч діти.
Так родина опинилася в Туреччині, у Фетхіє. Але цей випуск дуже швидко руйнує будь-яку ілюзію "евакуації до курортного раю". Бо одна річ – приїхати в Туреччину на відпочинок, і зовсім інша – жити тут після повномасштабного вторгнення, з дітьми, без соціальної підтримки, без простого шляху до легальної роботи і з постійним відчуттям, що ця країна не стала для тебе по-справжньому своєю.
Море, м'який клімат, овочі та фрукти цілий рік, авокадо й оливки на подвір'ї – усе це в Туреччині справді є. Але за цією красивою картинкою стоїть інша реальність: життя в несезон без звичного опалення, обігрів кондиціонером, дорога оренда, витрати на документи і повна відсутність будь-яких виплат для українців. І саме це робить турецький досвід таким неоднозначним.
Більше історій про реалії життя українців в різних країнах світу – на YouTube "Ми не вдома".
Не країна допомоги, а країна, де треба покладатися лише на себе
Марта говорить про це дуже чесно: Туреччина відкрила двері для українців, але не дала їм соціальної підтримки. Тут немає того набору виплат і побутових гарантій, до яких українці звикли в частині європейських країн. Якщо ти переїжджаєш жити до Туреччини, від початку маєш розраховувати тільки на себе.
І в цьому – одна з головних відмінностей турецького досвіду від багатьох європейських історій. Тут не вийде довго адаптуватися, спираючись на систему. Не вийде просто перечекати кілька місяців, поки все налагодиться. Туреччина вимагає ресурсу відразу: на житло, на документи, на страховку, на побут, на дітей. Тобто не країна підтримує тебе настільки, щоб ти мав час зібратися, а ти сам маєш бути спроможним втримати себе у цій країні.
Саме тому цей випуск – не про комфортне життя біля моря. Він про жорстку реальність, у якій клімат і красива природа не компенсують відсутності соціальної опори.
Жити в Туреччині – не те саме, що відпочивати в Туреччині
Це одна з найточніших інтонацій усього випуску. Туреччина, яку знають туристи, і Туреччина, в якій живе українська родина після повномасштабного вторгнення, – це дві різні країни.
У сезон це море, сонце, готелі, легкість і курортний настрій. У реальному житті – це ще й вологий осінньо-зимовий період, будинки без звичного українцям опалення, постійне користування кондиціонером як обігрівом, побут, у якому треба самому закривати кожну потребу.
Так, море поруч. Але в повсякденності воно може хіба що тішити око. Бо життя тут – це не відпочинок, а звичайна, іноді виснажлива буденність, у якій треба думати про оренду, школу, документи, медицину, страховку, транспорт і гроші.
І саме цей контраст Марта відчуває дуже чітко. Туреччина приваблює ззовні, але для життя виявляється значно складнішою, ніж може здаватися на перший погляд.
Дорога оренда, документи і життя в статусі тимчасовості
Окремий важливий блок випуску – документи. Для того, щоб жити в Туреччині легально, потрібно оформлювати туристичний ікамет, страховку, сплачувати супутні збори. Це не лише бюрократія, а й постійні витрати, які родина має закривати самостійно.
Усе це займає час і гроші, а водночас не дає відчуття справжньої стабільності. Бо навіть якщо ти все оформив, це не означає, що твоє становище стало простим і зрозумілим на роки вперед. Навпаки, в турецькій реальності завжди лишається відчуття, що правила можуть змінитися, а твоя присутність тут не є настільки захищеною, як хотілося б.
Це дуже важливий момент, бо він напряму пов’язаний із темою безпеки. Фізично ти далеко від війни. Але внутрішнього відчуття надійності може не бути.
Професійно інтегруватися тут швидко майже нереально
Ще одна принципова річ, яку проговорює Марта: у Туреччині складно швидко інтегруватися професійно. Особливо якщо ти не маєш локальних зв'язків, не знаєш мови, не вписаний у місцеву систему і не маєш права просто піти працювати в межах того статусу, який дає туристичний ВНЖ.
Тобто Туреччина – це країна, де комфортно жити лише тоді, коли ти вже маєш ресурс або можеш заробляти поза нею. І це дуже жорстка, але важлива правда випуску. Бо вона ламає уявлення про те, що достатньо просто переїхати в теплу країну й усе почне складатися.
У реальності тут доводиться мати опору поза місцевим ринком. І Марта якраз є прикладом такої моделі.
Марта — психологиня, яка працює з українками по всьому світу
В Україні Марта працювала психологинею. Після повномасштабного вторгнення вона не втратила цю професійну лінію, а навпаки – продовжила її вже в новій реальності. Вона працює онлайн з українськими жінками по всьому світу. І це дуже важливий штрих: бо після повномасштабного вторгнення українок справді розкидало по різних країнах, і досвід вимушеного виїзду став не локальною історією окремої держави, а глобальною жіночою кризою.
Саме тому її робота не обмежується Туреччиною. Вона бачить набагато ширшу картину: як українки переживають втрату дому, як інтегруються, як приймають рішення про повернення чи неповернення, як змінюються їхні уявлення про безпеку, сім’ю, дітей, роботу, себе.
І саме цей професійний досвід робить її погляд у випуску особливо цінним. Вона говорить не лише як мама, яка виїхала з дітьми, а й як фахівчиня, що бачить глибші закономірності цього досвіду.
Чому частина українок повернеться, а частина залишиться за кордоном
Як психологиня, Марта працює онлайн з українськими жінками по всьому світу. Після повномасштабного вторгнення українок розкидало по різних країнах, і саме тому її досвід дає змогу бачити не лише окремі історії, а й ширшу картину.
У випуску вона формулює це дуже чітко: "50 на 50". За її спостереженнями, половина українок уже повернулися або повертаються, а половина – навпаки, вже прийняли рішення, що не повертатимуться і намагаються адаптуватися до тих країн, де опинилися.
Серед причин повернення Марта називає насамперед родину: якщо чоловік залишається в Україні, це дуже часто стає вирішальним фактором. Ще одна причина – внутрішня нездатність знайти себе за кордоном. Вона прямо говорить про жінок, які морально настільки виснажилися в еміграції, що в якийсь момент починають відчувати: навіть обстріли вже не лякають їх так сильно, як це постійне пригнічення, невизначеність і життя не на своєму місці.
Водночас Марта зауважує: бажання повернутися є у дуже багатьох. Але поруч із цим бажанням стоїть велике питання – куди саме повертатися і в які умови. Бо після життя за кордоном люди побачили інший рівень соціального середовища, інший рівень взаємодії між громадянами і державою, інші правила повсякденного життя. І саме це для частини українок стає аргументом не поспішати з поверненням або взагалі будувати нове життя вже поза Україною.
"Туреччина – це Україна мінус 20 років"
Це одна з найрізкіших і найточніших фраз Марти у випуску. І вона багато пояснює в її ставленні до країни.
Коли вона каже, що Туреччина – це Україна мінус 20 років, за цим стоїть не бажання знецінити країну, а дуже конкретне відчуття. Інший суспільний устрій. Інше розуміння свободи. Інше ставлення до правил, ролей, системи, жінки в суспільстві. Інший рівень прозорості й передбачуваності.
Це не означає, що в Туреччині неможливо жити. Але це означає, що для українки, яка звикла до інших норм, багато речей тут сприймаються як крок назад. І саме тому Марта не бачить Туреччину місцем, де хотіла б залишитися назавжди.
Культурні й ментальні відмінності: до місцевих правил треба придивлятися дуже уважно
Турецький побут для Марти – це не лише овочі, фрукти і красиве узбережжя. Це ще й постійне зчитування культурних правил. Туреччина – мусульманська країна, і хоча до християн тут ставляться добре, усе одно потрібно дуже уважно придивлятися до місцевих норм, щоб не входити в дисонанс із середовищем.
У багатьох речах відчувається більш патріархальний і жорсткіший суспільний порядок. Є свої негласні правила поведінки, соціальної ролі, комунікації. Не все проговорюється прямо, але багато чого відчувається на рівні щоденного життя. Саме тому Марта говорить про Туреччину як про країну, де в окремих сферах відчуваються утиски й обмеження.
Цей досвід важливо не спрощувати. Він не про страх чи відверту ворожість, а про внутрішнє відчуття, що твої звичні рамки свободи тут не збігаються з місцевими. А значить, жити треба уважніше, обережніше і значно більше підлаштовуватися.
Авторитарність, яка відчувається в побуті
Марта прямо говорить про Туреччину як про авторитарну країну. І це теж одна з ключових точок її досвіду.
Йдеться не тільки про велику політику, а про повсякденне відчуття системи: коли не все здається передбачуваним, коли рішення можуть бути непрозорими, коли правила не завжди сприймаються як такі, що працюють однаково для всіх, коли лишається відчуття жорсткішої вертикалі.
Для людини, яка виїхала з війни й шукає хоч якусь ясність, це має значення. Бо безпека – це не лише відсутність ракет. Це ще й розуміння, що середовище, в якому ти живеш, дає тобі внутрішню стабільність. А в Туреччині, за відчуттями Марти, цього немає повною мірою.
Росіяни в Туреччині і питання: на чиєму боці ця країна
Коли Марта лише розглядала Туреччину як варіант для переїзду, її дуже насторожувала велика кількість росіян. Це був один із серйозних аргументів проти. Бо після повномасштабного вторгнення для багатьох українок принципово важливо не лише знайти безпечне місце, а й не опинитися в просторі, де російська присутність домінує або нав'язується.
Згодом ситуація змінилася: росіянам почали не продовжувати посвідки на проживання. Це може наштовхувати на певні висновки про турецьку позицію в російсько-українській війні. Але в тому-то й річ, що Марта не відчуває в Туреччині стабільної та усвідомленої безпеки навіть у цьому питанні. Бо тут усе може змінитися.
І саме ця непередбачуваність стає ще одним аргументом, чому країна не сприймається як надійне довгострокове рішення.
Діти, школа і медицина: побут, який працює
Водночас випуск не зводиться лише до критичного погляду. У Туреччині для Марти є речі, які справді працюють. Діти можуть ходити до місцевої школи. ВНЖ дає доступ до освіти і медичних послуг. Медицина, за її словами, виглядає прогресивнішою за українську. До лікарів можна потрапити швидко, а людське ставлення іноді вирішує дуже багато.
Тобто в повсякденному вимірі Туреччина може бути зручною. І саме це робить її такою суперечливою в її історії. З одного боку – красиве середовище, доступна медицина, школа, м'який клімат. З іншого – відсутність соціальної опори, складність з роботою, культурна дистанція, авторитарність і відчуття нестабільності.
Море поруч, але внутрішнього спокою немає
У підсумку Туреччина в історії Марти – це простір, де можна трохи видихнути, але не країна, в якій вона бачить своє майбутнє.
Тут можна жити. Можна орендувати дім. Можна лікуватися. Можна працювати онлайн і тримати побут. Але при всьому цьому не з'являється відчуття, що ти справді пустила тут коріння.
І в цьому, мабуть, головна сила цього випуску. Він показує, що фізична безпека ще не дорівнює внутрішній певності. Що море і тепло ще не означають дому. І що після повномасштабного вторгнення українки шукають не просто красиву країну для життя, а місце, де можна бути в безпеці, не втрачаючи себе.
Читайте також: Виїзд з окупації, життя "на валізах" і українська школа у Вільнюсі: історія родини, яка чекає на повернення додому.
Друзі, підписуйтеся на "5 канал" у Telegram. Хвилина – і ви в курсі подій. Також стежте за нами у мережі WhatsApp. Для англомовної аудиторії маємо WhatsApp англійською.