Для старшого покоління 23 лютого – день створення Червоної армії, день її перших перемог. Громадянам СРСР з дитинства вбивали в голови, що в цей пам'ятний день була створена Робітничо-селянська Червона армія, і що саме 23 лютого 1918 р. вона героїчно розбила німецькі війська під Нарвою та Псковом.

Історик наводить типовий уривок із тодішнього шкільного підручника історії: "Социалистическая Родина в опасности!" – с таким тревожным призывом обратилась наша партия к народу в грозные февральские дни 1918 г., когда немецкий империализм начал наступление на Страну Советов. В трудных боях под Псковом и Нарвой молодая Красная армия получила свое первое боевое крещение и дала решительный отпор немецким оккупантам – кайзеровским войскам. В память об этом подвиге красноармейцев и краснофлотцев, в честь массовой мобилизации сил народа на защиту Отчизны 23 февраля ежегодно отмечается как день рождения Советской Армии и Военно-Морского флота".

Але... 23 і 24 лютого – це дні капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною.

Жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 р. не було і не могло бути. Переглянувши більшовицьку пресу тих днів, історики так і не знайшли жодних посилань на розгром німців, який нібито стався 23-го.

23 лютого 1918 р., в той день, коли Червона армія нібито давала прикурити ворогу, в Петрограді отримали ультиматум німецької сторони. О 3-й год ранку 24 лютого більшовицький ЦК капітулював і ухвалив рішення підписати принизливий мирний договір, за яким Росія втрачала території площею понад 150 тис. кв. км: Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі.

Більшовики були зобов'язані вивести свої війська з Фінляндії, України та Аландських островів, демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу та сплатити 3 млн карбованців за утримання військовополонених.

Ось такий "подвиг" в реальності.

Тож можна вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни. Це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше, – української.

Не дарма ж навіть радянський маршал Климент Ворошилов 23 лютого 1935 р. в статті, надрукованій у газеті "Правда", визнав: "Присвячування святкування річниці РСЧА до 23 лютого має достатньо випадковий і важко зрозумілий характер і не збігається з історичними датами".

А серед більшовицького керівництва у 1930-і рр. побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив'язку його до якихось благородніших легенд. Наприклад, що саме на 23 лютого випав пік ентузіазму серед добровільно охочих записатися до Червоної армії. Або, що напередодні цього дня Ленін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців") – і ті перейшли на службу більшовикам.

Показово те, як сприйняв "перше бойове хрещення" і "подвиг" вождь більшовиків.

У статті в газеті "Правда" від 25 лютого 1918 р. Ленін своє "захоплення" висловив так: "Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство (…) В Радянській республіці немає армії".

Театром абсурду в незалежній Україні став указ президента Леоніда Кучми 1999 р., коли з політичних міркувань 23 лютого було названо Днем захисника Вітчизни.

До речі, саме 23 лютого 1918 р. російські більшовики без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджихана.

Тож більш невдалого приводу для святкування, ніж 23 лютого, годі й уявити. Цілком логічно, що 14 жовтня 2014 р. тодішній президент України Петро Порошенко скасував святкування Дня захисника Вітчизни 23 лютого. Для українців це свято ворожої армії.

Що відбувалося в ті дні насправді?

10 лютого 1918 р. нічим закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Виснажена війною Німеччина на поч. 1918 р. стояла над прірвою, пише історик. Тож "совєти" сподівалися, що німці дадуть більшовикам спокій, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії.

Та за тиждень, 18 лютого, німці почали наступ по всій лінії фронту. Наступ на Псков і Нарву вели переважно невеликі розрізнені загони добровольців по 100-200 осіб. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору.

Німецький генерал Макс Гофман згадував: "Мені ще не доводилося бачити такої незграбної війни. Ми вели її практично потягами та автомобілями. Садиш на потяг горстку піхоти з кулеметом та одною гарматою і їдеш до наступної станції. Береш вокзал, арештовуєш більшовиків, саджаєш на потяг ще солдат і їдеш далі".

18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллінн. За визнанням Григорія Зінов'єва, Двінськ захопив загін зі 60-100 осіб. А ще "є свідчення, що у деяких випадках неозброєні німецькі солдати розганяли сотні наших солдатів".

Тим часом радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про "організацію братання" з німцями. Однак із "братерськими обіймами" не склалося. Оскільки "головний козир" не спрацював, 19 лютого Раднарком телеграфував у Німеччину, що згоден на все. Німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ. Відчуваючи лихе, 21 лютого в Петрограді оголосили: хто не запишеться в Червону армію, того відправлять під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тис. людей.

Як переконувала радянська історіографія, найнадійнішою опорою більшовиків у революції були балтійські моряки. Тож під Нарву і Псков В. Ленін послав "еліту" – 6 тис. балтійських матросів під командуванням наркома Павла Дибенка. Власне, інших боєздатних сил на той час просто не існувало.

Зведений загін був налаштований рішуче. Дибенко відмовився підпорядковуватися більшовицькому комісарові Бонч-Бруєвичу і залишкам старої російської армії під командуванням генерала Парського, заявивши, що "братишки сами разберутся с немчурой".

Жодних боїв під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 р. не було і бути не могло. За документами 53-го німецького корпусу групи армій "Д", того дня передові частини німецької армії знаходилися за 55 км від Пскова та за 170 км від Нарви – і навіть просто боїв між ними і червоними загонами відзначено в документах не було.

До Пскова німці увійшли увечері 24 лютого. Тут і сталася єдина подія, яку з натяжкою можна назвати бойовою операцією. Вдень загін псковських червоногвардійців та щойно прибулий полк латишів спробував дати німцям бій на підступах до міста. Але... німці без клопоту обійшли позиції червоних і вступили до Пскова.

О 10 год вечора на вокзалі вибухнув склад піроксиліну, що коштувало німцям найбільших втрат за весь 250-кілометровий марш – майже 270 солдатів та офіцерів.

Та вже вранці 25 лютого німці почали наступ на Нарву. Того ж дня "Правда" публікує згадувану вище статтю В. Леніна "Важкий, але необхідний урок" із тим красномовним зізнанням: "В Радянській республіці немає армії" (і це в розпал "героїчних подвигів", якщо вірити радянським підручникам).

26 лютого Радянський уряд почав евакуацію до Москви.

Матроси Дибенка 1 березня зайняли Нарву, перерізавши шлях ворогу. І це чи не єдиний факт, із яким можна хоч якось пов'язати радянську легенду про "розгром німецьких військ під Нарвою". Щоправда, не зовсім зрозуміло, до чого 23 лютого, якщо почалася весна?

Втім, "легендарні" події тоді лише розпочиналися. Вже за два дні до міста наблизилися німці. "Елітні" матроси, які розправлялися до того лише з флотськими офіцерами та їхніми сім'ями, зачувши про наближення ворога... спромоглися лише на погром винних складів у Нарві. І побігли чи то при перших же зіткненнях із противником, чи взагалі без бою. Німці увійшли в місто, мов на параді.

Есерівська газета "Дело народа" за два тижні по тому описувала "подвиги" Червоної армії: "Нарва була взята дуже невеликим загоном німців, всього близько 40 осіб, які приїхали на мотоциклетці о 8-й год ранку. Втеча з міста почалася ще напередодні, близько 12 год дня. Першими втекли солдати і комітети, кидаючи все напризволяще".

"Армія кинулася бігти, залишаючи все", – гірко констатував більшовицький главком Микола Криленко.

Матроси П. Дибенка швидко відступили аж до Гатчини: 120 км – три марафонські дистанції, між іншим. У Гатчині вони захопили ешелон, ще й причепили до нього цистерну спирту. За одними даними, дістались аж до Уралу, за іншими – до Волги. Подорож супроводжувалася п'янством, розгулом і збройними інцидентами.

"Захисників Отєчєства" розшукували по всій країні. А виявили лише більш ніж через місяць аж у Самарі. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 р.).

Петроград був покинутий без захисту, німці могли б без проблем зайняти місто, якби хотіли. Але, з одного боку, в тому не було потреби відколи більшовики прийняли німецький ультиматум і 3 березня у Бресті підписали мирний договір; а з іншого – німців підпирали "проблеми" на Західному фронті Першої світової, де війна входила у вирішальну фазу.

Умови Брестського мирного договору були настільки принизливими, що не мають аналогів в історії Росії. Але саме описані події кінця лютого – початку березня 1918 р. більшовицько-комуністичні ідеологи пропонували вважати приводом для свята. Багато хто і донині так вважає.

Історія "свята"

Пропозиції організувати день Червоної Армії народилися чи не разом із нею. Документи свідчать, що такі наміри в 1918 р. виникали не раз. Але йшлося переважно про разові агітації, яких тоді було чимало (дні "червоноармійця-фронтовика", "Всевобуча", "червоного офіцера" тощо).

На початку січня 1919 р. згадали й про наближення річниці декрету Ради Народних Комісарів про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії. Голова Вищої військової інспекції РСЧА Микола Подвойський 10 січня направив до Президії ВЦВК пропозицію відсвяткувати річницю створення Червоної Армії, приурочивши її "до найближчої неділі до або після 28 січня, щоб працівники могли вітати армію на вулицях під час параду й урочистих ходів".

24 січня 1919 р. питання розглянула президія Московської ради робітничих, селянських і солдатських депутатів і прийняла рішення: день створення РСЧА сумістили з нещодавно запровадженим Днем Червоного подарунка (в пам'ять про збір у населення речей та спорядження для новоствореної Червоної армії), який намітили на 17 лютого.

А оскільки в 1919 р. 17 лютого припадало на понеділок, свято посунули на найближчу календарну неділю – 23 лютого. Перший всеросійський день Червоної Армії так і був відсвяткований – випадково та без будь-якого підґрунтя.

Ні 1920-го, ні 1921-го цей день не відзначався. Згадали про нього лише 1922 р., в постанові Президії ВЦВК: "Відповідно до постанови IX Всеросійського з'їзду Рад про Червону армію Президія ВЦВК звертає увагу виконкомів на наступну річницю створення Червоної армії (23 лютого)".

З розмахом відзначили 5-ту річницю РСЧА 1923 р., коли й була встановлена офіційна назва свята – День Червоної армії та флоту.

У постанові Президії ВЦВК від 18 січня 1923 р. вперше пояснюється причина святкування дня Червоної Армії саме 23 лютого: "У цей день, п'ять років тому, був опублікований Декрет Ради Народних Комісарів від 28 січня того ж року, яким було покладено початок Робітничо-селянської Червоної Армії, оплоту пролетарської диктатури".

10-ту річницю РСЧА, як і всі попередні, відзначали як ювілей декрету РНК про організацію Червоної Армії від 15 (28) січня 1918 р., але саму дату видання цього декрету тепер, всупереч істині, зв'язали безпосередньо з 23 лютого.

Паралельно тривав пошук події, до якої його можна було би прив'язати нове свято. За версією журналу "Військова думка і революція" (1923 рік), 23 лютого було створено першу червоноармійську частину, яка, мовляв, приймала участь в боях на північно-західному напрямку.

Пошук цієї "першої червоноармійської частини" тривав до 1938 р., коли особисто Й. Сталін у "Короткому курсі історії ВКП(б)" виклав принципово нову версію походження дати свята, геть не пов'язану з декретом РНК від 15 (28) січня 1918 р. Вождь стверджував, що в 1918 р. під Нарвою і Псковом "німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму – 23 лютого – став днем народження молодої Червоної Армії".

У розпал Другої світової війни Сталін, з ідеологічних міркувань, "посилив" переможний пафос формулювання в наказі наркома оборони СРСР від 23 лютого 1942 р.: "Молоді загони Червоної армії, які вперше вступили у війну, начисто розбили німецьких загарбників під Псковом і Нарвою 23 лютого 1918 р. Саме тому день 23 лютого був оголошений днем народження Червоної армії".

Ось так справа дійшла до "начисто розбили".

День Червоної армії та флоту проіснував до 1949 р.

У 1946-му Червону армію перейменували в Радянську. Але свято лише за два роки отримало назву Дня Радянської армії і військово-морського флоту. І в такому вигляді проіснувало в Україні до 1992-го, а в Росії – до 1993 р.

Головна редакція "Історії громадянської війни в СРСР" в 1951 р. обмежилася обережним формулюванням, що в 1919 р. перша річниця Червоної Армії святкувалася "в пам'ятний день мобілізації трудящих на захист соціалістичної Вітчизни, масового вступу робітників у Червону Армію, широкого формування перших загонів і частин нової армії".

Між тим, під час обговорення в 1995 р. закону "Про дні військової слави Росії" законодавці щодо 23 лютого використали байку Й. Сталіна: "День перемоги Червоної армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік)". Ніби й не було ніякої ганьби у Бресті…

Утворення Червоної армії та "український слід"

Архівні документи свідчать: Раднарком СРСР видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії 15 (28) січня 1918 р. Чому ж не святкувалася і замовчувалася саме ця дата?

Вочевидь, тому, що вожді більшовизму створювали її не для боротьби з німцями, а для вторгнення в Українську Народну Республіку. Але в "братній сім'ї народів" це би звучало якось не "по-братньому". Серед перших гасел ЧА – "Смерть українцям і буржуям". А вслід за гаслами – різанина в Україні і ріки пролитої крові. Ось які відомості наводить історик:

• Трагедія розстрілу полонених українців після бою під Крутами (29 січня 1918 р.) в цьому ряду далеко не найбільша.
• 19 січня 1918 р. більшовицьке військо влаштувало кривавий погром в щойно захопленій Полтаві. Курсантів місцевого військового училища, які не встигли відступити, розстріляли за наказом Михайла Муравйова, що командував наступом на Україну.
• 9 лютого біля Маріїнського палацу в Києві більшовики стратили 200 школярів – учасників Українського спортивного товариства. А біля Лаври закололи багнетами Митрополита Володимира
• 9 лютого 1918 р., після 9-денного обстрілу Києва з великокаліберних гармат (в одній тільки Печерській Лаврі зафіксовано понад 700 вибухів), 30-тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася в місто. За перші три дні червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 3 до 6 тисяч киян.

Вірний ленінець В. Затонський у спогадах описував побачене в Києві: "Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча".

Українців називали буржуями й контрреволюціонерами – просто слова "фашист" наші "браття" не знали…

В лютому 1918 р. Україна була незалежною державою. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні знищили нашу незалежність. Такою є інша сторона "свята" 23 лютого.

Однак і тоді українці не бажали коритися ворогу. Бій під Крутами аж ніяк не поодинокий приклад.

У лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом Костянтином Прісовським, вела оборону Житомира і бої за Бердичів проти більшовицьких загонів В. Кіквідзе. А коли виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів бригади внаслідок ворожого наступу, ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відходили. Стояли до останнього снаряду і загинули, але не відступили.

Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками Симона Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків, куди увійшли опівдні 26 лютого.

А скільки ще було таких сотників Савицьких, генералів Прісовських чи легендарних полковників, як Петро Болбочан! Але за десятиліття радянської окупації України їхні імена безжально стирали з народної пам'яті...

23 лютого 1918 р. Червона армія не отримувала над німцями жодних перемог. Але в січні – лютому 1918-го топила в крові самостійну Українську державу.

За інформацією к. іст. н. Сергія Горобця, Український інститут національної пам'яті

Читайте також: Забута історія України: як в СРСР пропагандисти перебрехали "Літопис" Самійла Величка – історик